На телебаченні процвітає позавчорашня і фальшива пропаганда. Роздуми письменника

Відколи вже переконую себе одвертатися від україноненависницької чорноти начебто голубих телеящиків, а ні, ні та й лізе бозна-що межи очі. На жаль, деградації моралі, а з нею й денаціоналізації стільки, що нікуди не подітися від неприйнятного. Надзавдання, мовби за К. Станіславським, випирає: українського в Києві – кіт наплакав. Натомість колонізаторське цвіте-процвітає.

Телеекскурсоводи ніби й молоді, а женуть таку ж пропаганду, як і за радянських часів – позавчорашню й фальшиву. Ось конкретний приклад прихованого одурманення не обізнаних: на всі заставки вихваляється мовби унікальний скульптурний витвір на Подолі в Києві – біблійний Самсон роздирає пащу лева. Ніби то мало не мистецький шедевр.

А що ж насправді? На тому місці спрадавна било цілюще джерело. Багато поколінь найдавніших предків киян вважали його священним. Поклонялися йому. Учиняли біля нього такі ж відправи, як і скрізь в Україні біля криниць. Велелюдно сходилися до нього в засушливі літа, зверталися з покликами до всемогутніх сил небесних, просили дощу.

Після хрещення киян у воді річки Почайни та Дніпра правічне сакральне аж ніяк не могло залишитися поза увагою церкви. З часом було споруджено примітне накриття. Під ним постала дерев’яна скульптура ангела. Він тримав у руках чашу, з якої витікала вода.

Щоб напитися та взяти чим більше у якусь посудину, приходили тепер уже прочани, віруючі з усіх кінців міста. Їх благословляло ще одне святе зображення – на даху височіла двометрова дерев’яна статуя апостола Андрія. В його руці виблискував, коли сяяло сонце, хрест із позолоченої міді.

За радянський часів та скульптура була вилучена з ротонди, спорудження якої звеличене ім’ям незабутнього зодчого І. Григоровича-Барського. Артефакт зберігається – після всілякого перебутого, пережитого – в Національному художньому музеї України.

Отже, появі Самсона передували різні трансформації. Було, що об’являлося священне джерело-фонтан з назвою чужоземної закваски «Феліціан». У Санкт-Петербурзі панівна влада чіплялася за будь-що західноєвропейське, аби «окультуритися». «Скажений сват» Петро І, якщо перекласти висловлене ним українською мовою, заявляв погордливо ось що: «З іншими європейськими народами можна досягати мети людинолюбними способами, а з російським – не так. Я маю справу не з людьми, а з тваринами, яких хочу переробити в людей».

А яке ж нутро у того культуртрегера? Його правдива характеристика від Льва Толстого захована в недоступному для мільйонних мас виданні спадщини геніального письменника: «Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568». Подаю у власному перекладі:
«З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Скажений, п’яний, що згнив од сифілісу, звір чверть століття губить людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює жону, блудить, мужолозтвує. Сам, забавляючись, відрубує голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста і з чубуком у вигляді дітородних органів та подобами євангелій – ящиків з горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не тільки не споминають його злодіянь, а й до сих пір не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і немає кінця всілякого виду пам’ятників йому».

Яка ж нечиста сила насилає саме таких правителів у Східну Європу? І хто визначить, що з того варварського увійшло в плоть і кров наступних самодержців. Принаймні, явним є те, що теперішнє загарбницьке безумство на Сході України є не чим іншим, як ординсько-імперським синдромом. Показує зуби колись тваринний, а тепер умовний чи навіть уже безумовний рефлекс.

Нехай би очманілий цар виривав з м’ясом бороди у «тварин» угро-фінсько-татаро-монгольської породи. Доводив би до ума підданих там, де на берегах Неви муляв око О. Пушкіну «приют убогого чухонца». Тільки ж ні. Накинувся, як хижий звір, на волелюбну Україну з її духовними набутками за неміряні тисячоліття. І про те предковічне навіть уявлення якесь мав: «сей народ зело умен и зело лукав». Певно, таку характеристику нашептало придворне кодло чужоземних порадників.

За несамовитими наказами біснуватого в поверженому Батурині знищено без розбору кожну живу душу – від немовлят до найстаріших. Після битви під Полтавою 1709 р. за сатанинською вигадкою оскаженілих переможців бенкет учинявся на дерев’яному настилі, під яким стогнали, стікали кров’ю, задихалися укладені рядами поранені, закривавлені, недобиті козаки. А до п’яного розгулу долучено й шведських воєначальників – як почесних гостей. Оспівав тріумф божевільного царя Пушкін у поемі «Полтава». За його рифмами, очманілий од «вікторії» «скажений сват» «Вождей своих, вождей чужих /шведів – В. П./ И славных пленников /шведських воєначальників – В. П./ласкает, И за учителей своих /вправних у військовій справі шведів – В. П./ Заздравный кубок подымает».

Натомість до волелюбної України відтоді культивується тваринна ненависть. І це триває ось уже четверте століття. Злобний вишкір на зорі двадцять першого віку нової ери такий же дикий і загрозливий, як і від «скаженого свата», як і від «голодної вовчиці», «вражої баби, клятої суки» Катерини ІІ, як і від Леніна, Сталіна, як і від різномастих фрунзе-кагановичів-постишевих-хатаєвичів-мехлісів і т. д. і т. п. – аж до теперішніх верховодів.

Усьому світу відомо, якого серця й сумління геніальний Пушкін, нащадок «арапа Петра Великого». Але в даному разі поет абсолютно байдужий до нечуваних страждань корінної української людності. Не когось же іншого, як наших предків царські кати колесували, четвертували, мордували, спалювали живцем. Стинали голови малим і старим на пострах уцілілим – щоб навіки-вічні залякати подоланих, уярмлених. Такий ось зачин «русского мира». Він як точив зуби на сусіда, так і тепер гострить.

Століття минають, а зло не перероджується, а вироджується. Так зване «дворянское сословие» із шкури лізло, щоб офранцузитися, відцуратися від мови простолюду. З часом та ж «русская барышня Татьяна», змальована Пушкіним у віршованому романі «Євгеній Онєгін», «И русский Н как N французский Произносить умела в нос». У російській же мові достатньо було зводити кінці з кінцями. Тільки ж їй, як і всій «животной» / так з губ Петра І – В. П./ імперії, вибитися в француженки не вийшло. І Пушкіну судилося стати великим російським поетом, хоч у ліцеї, де навчався під опікою «дядьки» – кріпака, панувала французька мова.

Яку любов до одвічних рільників на Північному Причорномор’ї, Подніпров’ї, Придністров’ї, Побужжі, Подунав’ї прищеплювала майбутньому сатрапу його мати – дочка Нариша, перехрещена Наришкіною, можна здогадатися, коли відати, що вона за одна. Але звідки знати, як будь-що неугодне імперським супостатам трималося за сімома замками. Лише тепер змигують проблиски правди.

Отже, за поговором придворних після шлюбу /другого/ царя Олексія Михайловича з дев’ятнадцятилітньою Наталією, ощасливлену необхідно було нахиляти до православ’я. Вона – бусурманка «з чорними очима витрішкуватими». Офіційна її лінія – «російський дворянський рід із маломаєтних татарських поміщиків». А за твердженнями деяких пізніших дослідників – не просто кримчачка, а караїмка. Походження останніх таке. То гілка ізраїльтян, які зазнали вавілонського полону, а по всьому знайшли пристановище в Криму, стали мусульманами.

Наришкіни були злісними ворогами Івана Мазепи при його зносинах з Петром І. Український гетьман не терпів їх на дух. Було за що, коли поміркувати. Підказку дають свідчення князя Б. Куракіна в так званих «набросках» «Історії про царя Петра Олексійовича та ближніх до нього людей 1682-1694 рр.»:

«Правління отої Наталії Кирилівни було вельми непорядне і нераде народу, і кривдне. І того часу почалося неправе провадження від суддів і здирництво велике, і крадежі державні, які дотепер продовжуються з примножуванням, і вивести оцю заразу трудно».

Якби ж лише в своїх кордонах царат безумствував. Ні, накривало осоружне, як градові хмари, довколишні землі. Якась нечиста сила напоумила зажерливих занапастити Україну – край веселий – і до цього часу точити кров, як воду, з багатостраждального народу. Назнущалися з віковічної Полтави. Втулили в осереддя міста копію Сенатської площі – щоб так, як у Санкт-Петербурзі. Чужорідне блекотою сіло на українську національну свідомість.

Насаджуване супостатами глушить мудрість від класиків української літератури – Івана Петровича Котляревського, Панаса Мирного та ще багатьох славних полтавців, незрадливих синів свого народу. І чи ж не ще більша наруга – імперське уславлення поля кривавої битви.

А нащадки завойованих мусять терпіти, замкнувши вуста. Бийте, пригноблені, поклони перед двоголовим орлом на вершині пам’ятника «Полтавській битві», скнійте в неволі. Викиньте з голови, що кров’ю ваших пращурів до самої магми просякнута ваша рідна горьована земля.

І в Києві уславлення «вікторії» під Полтавою причаїлося, як змія в не зотлілому черепі того коня, від якого, за віщуванням волхвів, прийняв смерть князь Олег, варязьке ім’я котрого – Хельге. Біля «Самсона на Подолі» гуртуються студенти Києво-Могилянської Академії.

Приходять фотографуватися молодята. А тим, хто відає, що й до чого, себто хитромудрим колонізаторам, чому б і не насміятися з легковірних. Чи ж багато таких, що відкриють на сторінці 55-й книгу 1 четвертого тому «Історії українського мистецтва». Видання 1969 р. Чорним по білому про згадану вище скульптуру написано так:

«Встановлена 1809 р. в Києві на Контрактовій площі: на зразок фонтана Самсон у Петергофі вона мала символізувати перемогу над шведами в Полтавській битві… Автор композиції невідомий». Якийсь ремісник – по всьому видно.

Впадає в око неспівмірність піднесеної ввись ротонди – досконалої, вишуканої, як повітряний замок, – з вовтузінням під її куполом дрібного чоловічка із зовсім не царем звірів, а з чимось собако чи кошачоподібним. Причина неспівзвучності зрозуміла. Ротонда від зодчого І. Григоровича-Барського призначалася для зовсім іншого, ніж те, що було підкинуте, як яйце зозулі в чуже гніздо.

У столиці горьованої України вистачає екскурсоводів, що хизуються своєю обізнаністю в злій для українців історії. Не проминуть нагадати непросвіщенним, що перемогу над Карлом ХІІ у Полтаві увічнено пишним комплексом з хижим двоголовим орлом на верхів’ї: поклоняйтеся, нащадки убієнних, колесованих, четвертованих, замордованих, замучених, закутих у кайдани, нидійте в неволі. А в Києві для увічнення «вікторії», безмежно дошкульної для закабаленої України, виставлено напоказ лева з роздертою пащею. Бо ж лев – гордий символ подоланих шведів. Саме «цар звірів» красувався на гербі Карла ХІІ.

Як чужоземної закваски сатрапи Російської імперії, так і троцькістсько-ленінські ідеологи так званої диктатури пролетаріату собаку з’їли на тому, як давити й душити. Осквернили українську землю безліччю огидних перейменувань міст і менших населених пунктів та вулиць, засмітили відворотними назвами усе загарбане «от Москвы до самых до окраин», понаставляли незліченно закам’янілих фігур катів, гнобителів, супостатів.

Спасибі Долі, за роки незалежності повалено чимало тих відворотних ідолів. А скільки ще як стовбичили, так і стовбичать, отруюють повітря, оскверняють не тільки землю, а й овид.

Понад те. Ледве дихнув український народ озоном волі, як хоча б і в тій же Одесі сповідники чорносотенного українофобства підсаджують на п’єдестал мертву потвору Катерини ІІ. А в окупованому Криму за маячні якоїсь там Нюші, що полюбляє демонструвати в Інтернеті свою оголену плоть, проектується пам’ятник святому царю Миколі ІІ.

А що ж у Києві? Тут усе ще надто тонкий, за визначенням Ліни Костенко, національний інтелектуальний прошарок. Та невже украй мало національно свідомих науковців, діячів культури, літератури, мистецтва? Невже байдужість усім поспіль затуманює зір? Чому змиряємося з незчисленними проявами антиукраїнського, антинародного, антидержавного? Самсон з роздертою пащею лева в столиці України – це ж лише крапля в морі. Чому б звідси не подати приклад, як очищатися від скверни?

За наказом спадкоємців «скаженого свата» Самсон з подоланим левом закрив проблиск предковічної давнини. Де ж прозірливість сучасних київських інтелектуалів? Хіба ж гріх – замінити імперський символ? Більшовики не церемонилися, підриваючи сотнями кілограмів вибухівки Золотоверхий Михайлівський собор та скільки ще інших не менш знаменитих храмів.

Звичайно, не такі вже й давні печерні звірства, як і теперішні на Сході України, – не приклад для наслідування. Та щодо фігури на київському Подолі, то чому б її без наруги не перенести в якийсь заповідник артефактів – символів спотвореного минулого.

А в альтанку від І. Григоровича-Барського повернути б первинні скульптури. Або увести легендарну Либідь. То образ із вірувань астрального культу тих тубільців, аборигенів, які розвинулися до народу з назвою – український. У правічного відлуння календарно-обрядовій поезії Либідь оспівана як уособлення Ранкової Зорі. Вона – символ дівочої цноти і вроди.

Ой красна, рясна в лузі калина,
А ще красніша дівка Уляночка…
По двору ходить, як сонце сходить,
У сінечки ввійшла, як зоря зійшла,
У світлоньку ввійшла – світлонька сяє…

Записано в 1840-х роках та подано в збірнику О. Бодянського. Так само й запис із кінця ХІХ ст. спонукує підняти очі в небо – вдосвіта, на світанку:

Ой за горою, за кам’яною,
А за другою, за золотою
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.

Саме до цього символу приходити б з душевним трепетом студентам Києво-Могилянської академії, а тим паче – зарученим і парам, що побралися.

Ще раз повернімося до згаданого документального фільму. В ньому – потоки похвальби Андріївському узвозу як вотчині Михайла Булгакова. Авторові «Білої гвардії» будь-що українське національне застрявало кісткою в горлі. На те виходить, що саме за це й уславлюється. А про незабутнього Григора Тютюнника, котрий, було, мешкав на тій же вулиці, навпроти будинку Булгакова, через дорогу, – ні пари з вуст. Та хіба тільки ім’я Григора замовчується. Подається інформація так, що нібито ніхто з українських архітекторів нічого не будував у Києві. Не їхніми іменами звеличується Київ, а прізвищами багатіїв, котрі не поскупилися на кошти, добре відомо, з кого здерті.

Не так гучно, як слід було б, зазвучали останнього часу голоси про належне увічнення пам’яті Івана Нечуя-Левицького в столиці України. Є пропозиції поставити пам’ятник там, де донедавна муляв очі так званий «вождь світового пролетаріату». Щоб утілювати путнє, необхідно, очевидно, в новій Київраді виявляти національну свідомість тим, хто покликаний дбати про історичний, а не спотворений образ предковічного міста, такого ж вічного, за словами Оноре де Бальзака, як і Рим.

А щодо телепропаганди, яка накриває Україну, то вона досі настільки антиукраїнська, що проукраїнське лише прокльовується.
По всьому само собою напрошується заповідане Тарасом Шевченком: «Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить».

 

Вадим Пепа, письменник

 

Малюнок Андрія Петренка

Like