Деградація російської культури або Круте піке «Літературної Росії» (+аудіо)
Днями спробував знайти на сайті «Літературної Росії» свою статтю «Чи був Пушкін інтелігентом?», опубліковану у січні 2015 року. Сьогодні, після віроломного нападу Росії на Україну, а цей дикий і огидний вчинок викликав передбачуване відторгнення цивілізованим світом російської культури, вона вельми і дуже злободенна!
У цій статті, яка стала відлунням дискусії з Ділярою Тасбулатовою (про дискусію можна прочитати у Берковича), я запитував, чи був Пушкін інтелектуалом, як, скажімо, Сократ чи Байрон? Ні не був. Хотів, намагався, але не зміг. Середовище не дозволило, модель соціуму. Інтелектуал – поняття західне – означає людей, зайнятих розумовою працею і при цьому (sic!) мало залежать від держави. Там це можливо. Там рано виникло правове громадянське суспільство, і, власне кажучи, коріння західної цивілізації і йдуть у громадянські суспільства античності.
Той самий Сократ мав учнів, вони платили за навчання і в цьому філософ не залежав від держави. Настільки, що навіть цикут йому купили друзі. І Платон був незалежний у своїй Академії, і Аристотель у Лікеї, і ця традиція тяглася крізь віки. На заході були об’єкти застосування талантів, що дозволяють годуватися не з рук влади: незалежні міста, університети, церкви, бізнес, банкінг, преса, театр та інше.
Пушкін же був кругом залежний: і з творчого боку, і з особистого, і зі службового і з фінансового. Йому навіть паспорта не дали і до омріяної Європи не пустили, зате знущально призначили камер-юнкером. Генія, найкраще перо Росії! Про що говорити, якщо цар особисто цензурував «сонце нашої поезії», а після трагічної загибелі сплатив чималі його борги. Тож інтелектуалом Пушкін – ні. А був він усупереч Бердяєву саме одним із перших російських інтелігентів, що далеко не одне й те саме.
Бо інтелігенція є викликаний до життя невідкладними державними потребами продукт вестернізації традиційних суспільств. І водночас інструмент оної. Загалом, агенти впливу… Розумник Григорій Померанц, філософ, культуролог та есеїст, справжній інтелектуал за духом, який багато років вів полеміку з Солженіциным, обстоюючи цінності лібералізму та духовної автономії особистості, автор знаменитих «догматів» («Диявол починається з піни на губах ангела…» і «Стиль полеміки важливіший за предмет полеміки. Предмети змінюються, а стиль створює цивілізацію.»), так і підкреслював: інтелігенція є продукт впливу заходу.
Володимир Соловйов (ні, не нинішній телемерзотник, боронь Боже!) недарма писав: «Стверджуючись у своєму національному егоїзмі, відокремлюючись від іншого християнського світу, Росія завжди виявлялася безсилою вимовити щось велике або хоча б просто значне. Тільки за тісного, зовнішнього і внутрішнього спілкування з Європою російське життя створювало справді великі явища (реформа Петра, поезія Пушкіна)».
Як правило (а в Росії стовідсотково), інтелігенція повністю залежить від держави, хоч би як вона не фрондувала, не ліберальничала, не вільнодумствувала, не дисиденствувала. Ще менш сприятливі умови створив СРСР, і щоб не особливо пишатися цим сумнівним статусом, пригадаємо, що Гітлер і Сталін мали свою інтелігенцію. І у Путіна вона в наявності, хоч і пахне (м’яко кажучи) тупим фашизмом. Загалом різниця між нею та інтелектуалами істотна.
Той самий Померанц писав про себе у автобіографічної повісті «На пташиних правах»: «Я позаштатний професор, есеїст, письменник – у соціальній структурі ніхто». І Роман Якобсон, друг Маяковського (пам’ятаєте знамените колись «Товаришу Нетте»: «Напрольот бовтав про Ромку Якобсона…»?) Ейнштейном лінгвістики став лише після еміграції, а за радянської влади поневірявся перекладачем і завідував бюро друку в повпредстві в Чехословаччині. Поки не звільнили як безпартійного. Також й інші радянські інтелектуали змушені були ставати підневільними інтелігентами, приймаючи правила гри, або мімікрувати, йти у внутрішню еміграцію, йти працювати в кочегарку або на іншу непомітну посаду. Або виїхати і на заході набувати статусу справжнього інтелектуала.
Проте радянська культура була набагато вищою за нинішню російську! Так, так, навіть страшний СРСР був набагато культурнішим і поряднішим за нинішню підлу і вульгарну Росію. Колонії («республіки» фактично були саме ними) самим фактом свого перебування в імперії утримували метрополію від повного оскотiння. Зараз цього стримуючого і облагороджувального чинника немає і Гюльчатай показала своє справжнє обличчя! Видовище ще те.
Між іншим, американські російськомовні видання також це демонструють – взяти бостонський «Кругозір», чи саму тиражну газету «У Новому Світі» – втім, з нею все зрозуміло, це американська донька «Московського комсомольця», або мерилендський альманах «Чайка». Останній дає прямі приклади тому, як от у випадку з травневою публікацією Соні Тучинської «А за базар Пушкін відповість…» – в СРСР подібна антиукраїнська, розв’язно-образлива публікація була неможливою навіть з етичних причин.
Але повернемося до моєї статті в «ЛР», точніше, до самої газети. Якщо товсті літературні журнали це один з російських культурологічних феноменів, то літературні газети тим паче! Вони чудовий індикатор культури народу, хай і не глибинної (яка вже там культура), – так само як і її деградації. А вона деградує – разом із наукою, мистецтвом, літературою, армією – з усією країною.
Коли я писав для «ЛР», вона була ще більш-менш пристойною, пристойнішою за зовсім махрову «Літературну газету». Вона хоч і обіймалася із Захаром Прилепіним і напирала на російську самобутність, але й мої критичні матеріали на адресу «великої» російської літератури та гіпертрофованої російської зарозумілості публікувала. Проте все швидше дрейфувала в бік російського шовінізму і остання моя публікація там відбулася в 2017 році, далі було соромно співпрацювати з виданням, що фашизується.
Сьогодні воно агонізує, втративши приміщення, сайт і репутацію. Ось кілька характерних недавніх постів ВКонтакте (зважаючи на відсутність розумних айтішників, редакція не може відновити сайт газети вже місяць і використовує будь-які способи, щоб прорвати капсулу зневаги):
Літературна Росія (21 Sep at 5:42 pm) – І ЄВРОПА ПОКАЗАЛА ВСІМ НАМ ЖОПУ
“Точніше буде сказати, поки що не вся, а ті країни, які більше не приймають від росіян документи на оформлення туристичних віз. Звичайно ж, іменування цих перших стрекотух неодмінно слід оголосити. Це Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Словаччина, Бельгія та Нідерланди. Не хочу виступати віщуном, але не виключено, що за ними потягнуться й інші. Хто це буде і коли вони будуть повертатися до нас своїм задом покаже час. Почекаємо…” Валентин МАЛЮТІН про закриття Європи для росіян.
Літературна Росія (17 Sep 2022 at 2:16 pm) – НА КОГО ПРАЦЮЄ ГОЛОВНИЙ АРХІВІСТ КРАЇНИ АРТИЗОВ? НЕВЖЕ НА НЕДРУЖНІ КРАЇНИ? Як Росархів саботує розкриття таємниць про злочини бандерівців
Літературна Росія (17 Sep 2022 at 1:32 pm) – ПОТУЖНІ АТАКИ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ, АЛЕ МИ НЕ ЗДАЄМОСЯ
“…Ми перебуваємо під безпрецедентними хакерськими атаками. Радують тут лише три моменти… По-друге, такі атаки означають, що наші публікації потрапляють у цiль, якщо так сильно хтось хоче заткнути нам горлянку. Сьогодні весь Захід ополчився на Росію, і, звичайно, наша позиція щодо СВО багато кого бісить там. (Нещодавно було зафіксовано дуже потужну атаку зі США). Та й самі знаєте — є й інші, хто не хоче, щоб ми писали про них правду”.
Літературна Росія (7 Sep at 6:57 pm)
“Головний редактор інтернет-порталу “Літературна Росія” В’ячеслав ОГРИЗКО відповів на бліц-опитування “Літгазети” про СВО:
1.Звичайно, Росія має рацію. У цьому навіть немає жодних сумнівів. Адже все розпочиналося не сьогодні. Не заглиблюватимусь у далекі нетрі. Наведу лише один приклад. Я останні п’ятнадцять років багато часу провів в архівах і вивчав, у тому числі, нещодавно розсекречені документи Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС за 60-ті роки. І що виявив? Вже тоді в Україні з усіх щілин пер, пробачте за грубість, печерний націоналізм”.
Літературна Росія (7 Sep at 5:05 pm)
“Друзі! Останнім часом наш сайт litrossia.ru піддається безпрецедентним атакам. Мабуть, комусь наші публікації як кістка у горлі. З одного боку, нас атакують укрофашисти, але, з іншого боку, ми, схоже, страшенно незручні комусь і в Москві. Не секрет, адже тут теж є своя п’ята колона. Обізнані люди стверджують, що нами дуже незадоволені деякі особи з Тверської, 13”.
Літературна Росія (30 Aug at 6:47 pm) «Пора Росархіву надати статус іноземного агента.
“Ми вже не раз розповідали про свавілля в архівній галузі. Росархів та частина підлеглих йому архівів уже багато років працюють, на наш погляд, на користь не вітчизняних дослідників, а насамперед – закордонних контор та представників. Навіть спеціальна військова операція їх нічого не навчила. Схоже, п’ята колона нікуди не зникла.»
Доноси, расизм, фашизм. Мабуть, я вельми вчасно попрощався з «Літературною Росією», від якої все більше несе Росією та менш літературою.
Ви запитаєте, а що ж із статтею про Пушкіна? На жаль, дати посилання не можу. Дописую ці рядки вже 27 вересня, сайт газети так і не відновлено, доступу до архіву немає, а в умовах тотальної мобілізації (Путін та його банда догралися у війну до повного краху армії), коли гребуть усіх поспіль, включаючи айтішників, коли сотні тисяч чоловіків залишають країну і в першу чергу знову-таки айтішники, навряд чи сайт взагалі буде відновлено. Та що там сайт, не факт, що встоїть сама Росія! Що не кажи, а евтанатор із Путіна чудовий…
Зате на Ютубі знайшов запис 2015 року: якась прибалтійська пані (судячи з неточних наголосів) вважала за потрібне начитати аудіоверсію статті, посилання на яку я вам і пропоную.
Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США
