Нагорода знайшла начальника
У нас люблять нагороджувати, вручати подарунки. Такі церемонії вже традиційно не обходяться без начальства. Як же без нього?! Не освятиться вода… Бо високе й мале панство не тільки зачитує з трибун, кого, за які заслуги, чим саме відзначено, аплодуючи при цьому. Воно ще й тішиться, мабуть, що «і ми у цьому списочку» є. Аякже!
А чи відомо, хто відмовився від грамоти, медальки, ордена, годинника? Треба ще подумати, як той казав.
Ось нещодавно голова Київської обласної ради Ганна Старикова відзначила нагрудними знаками «За заслуги перед Київщиною» групу добродіїв та добродійок. Серед них – і свого заступника, депутата облради V, VII скликань, першого заступника голови обласної ради Володимира Майбоженка.
У цьому списку є також прізвище керівника Київської обласної ради VI скликання Миколи Бабенка.
І Майбоженко, і Бабенко давно працюють на Київщині, багато хто їх добре знає. Жодним чином не ставлю під сумнів, чи варті вони нагороди. Питання в іншому – у прецеденті: у нашій країні не прийнято, щоб начальники відмовлялися від нагород. Така традиція. Не зафіксована у жодних циркулярах.
Але подумалося: а якби Майбоженко раптом сказав: «Нехай цю відзнаку (яку хочуть вручити мені) одержить безпосередньо на блокпосту простий солдат»? Можливо, після цього недоброзичливці репетували б: «О, Майбоженко робить піар-хід!». А може, й не зчинився б галас.
І все ж, ми повинні робити вчинки (йдеться про начальників). Навіть нестандартні. Навіть такі, що викликають подив. Але ж які вчинки це були б! Вони були б золотими літерами записані у нашій історії.
Немає таких вчинків. Є списки нагороджених. З новинної стрічки дізнаємося про такий нагородний «засів»: голова Київської обласної державної адміністрації Олександр Горган з нагоди Дня місцевого самоврядування нагородив усіх керівників фракцій обласної ради грамотами і обладнанням (автономними системами) для заряджання електронних гаджетів).
Ніхто не відмовився. Не запропонував викреслити себе зі списку, а натомість включити якусь сільську раду з глибинки. Може, там цей пристрій буде потрібнішим.
І про що це я? Хто сьогодні хоче бути білою вороною? Засміють. Зате продовжувати традицію, зміцнювати її, цементувати промовами про «успішний розвиток», «плідну співпрацю» – це по-нашому.
Аплодуємо, дякуємо, тішимося. Вітаємо один одного з нагородою. Розказуємо, які ми мудрі, далекоглядні, як з усіх сил тягнемо цього «державницького воза» (хоча в домашніх автогаражах і «БМВ», і «Ягуари» тощо).
Якби моя воля, я би проводив подібні «медально-подарункові» церемонії у сільських клубах із заповненими залами (можливо, знайдемо села, де не гуляють хвилі розору). От нехай би начальники виходили на сцену та й у присутності багатодітних родин, сиріт, вдів, пенсіонерів, яким не вистачає грошей на оплату комунальних послуг, фельдшерів із мізерними зарплатами зачитували документи про нагородження… І нехай би на такі сцени виходили «за орденами і медалями» чиновники. Якщо аплодує весь сільський клуб – отже, наша людина, честь і шана, слава на віки вічнії!
Ой, намріялося…
Утім, ще трішки фантазії. Уявляєте, на церемонію нагородження до сільського клубу приїжджає чиновник на власному джипі БМВ-Х6! А люди знімають капелюхи й вигукують: «Слава! Слава! Слава!».
На фото: Художник Олександр Мельник зі своєю картиною під час Революції Гідності
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото автора
