Майдан наших надій і сподівань. Дещо про підсумки Революції Гідності
Сьогодні найчастіше лунають слова: Революція Гідності. Ми згадуємо Майдан, коли мільйони співвітчизників вийшли на вулиці та площі, щоб сказати: ми – не бидло, ми хочемо жити так, як це прийнято у цивілізованому світі, ми проти російського феодального ярма.
За це віддали життя кращі сини та доньки нашого народу. І ми стаємо на коліна перед Небесною Сотнею, низько схиляємо голови перед тими, кого покалічила банда.
Нам болить, що заможне, квітуче життя в Україні так і не настало (хоч і прогнали Януковича, хоч і безвіз діє). Пече, що у країні неспокій, що на фронті гинуть наші воїни. (Божечко, а скільки вже полягло нашого цвіту на тому Донбасі! Маємо Небесну Армію. Та чи ж ТАК має бути? Хто дасть одвіт?)
Щодня б’є по мізках, що економічна скрута заганяє людей у зубожіння, посилює розпач та зневіру. Ми хочемо кари для убивць, а її усе немає та немає. Ми прагнемо справедливості, але вона – як примара. Ми воліємо, щоб щодня, щомиті торжествував закон геть для усіх, але це – утопія. У нас закон усе ще як дишло…
Ми тішимося, що ось – нарешті! – запрацювали кардинальні реформи: в медицині, пенсійному забезпеченні. Насправді ж бачимо, що коїться в районних лікарнях, поліклініках, гарячково шукаємо, у кого позичити великі гроші у разі хірургічної операції.
Розриває душу на шматки, коли стаєш свідком, як бабусі та дідусі відгукуються про чергове одержання своїх – підвищених! – пенсійних виплат. Дивишся на їхні натруджені руки, на сльози, що проступають у згорьованих очах – і пропікає тіло питання: за що?
Спостерігаєш, як вимирають села – і туга заганяє в ступор: чому така наруга над Україною, колись квітучим краєм?
Коли хапають якогось казнокрада, зринає думка: ну ось, нарешті цього посадять за колючий дріт. Але минає день-другий і «арештант», посміхаючись, виходить на волю. Чуємо, що цей чоловік заплатив десятки мільйонів гривень застави і – гуляй Вася…
Буває, що «арештанти» раптом «хворіють», їх привозять до суду на інвалідних візках, на ліжках-каталках, і вони з-під картатих ковдр глаголять, що є «інвалідами», що вірою і правдою служать українському народові. І судді дуже «ретельно» дбають, щоб не порушити права цих «інвалідів».
А згодом усе забувається – і суди, і ковдри, й обвинувачення…
Підозрювані десь «розчиняються», обстоюють своє право далі грабувати країну на великих посадах. От скажіть, на милість, що сталося з двома колишніми начальниками ДСНС, яких під час каденції уряду Яценюка публічно звинуватили в розкраданні? Їх «взяли» прямо в урядовій залі, при телекамерах. А про це вже не кажуть. Не актуально. Замулилася ця справа, та й поготів.
Очевидно, будуть нові підозрювані. І знову замуляться матеріали розслідування. І так до безкінечності.
За це боролися на Майданах? Оце і є торжество Революції Гідності?
Так, банда Януковича давно накивала п’ятами. Хто скаже, чому «з молотка» не продано жодного маєтку цих україноненависників, цих зрадників свого народу? Лише у Київській області таких маєтків-резиденцій – кілька десятків. Це «хатинки» і Пшонки, і Захарченка, і Клюєвих… Держава ніц не зробила, щоб їхні дачі продати, а кошти віддати пенсіонерам, дітям-сиротам, пораненим воїнам…
А подивіться на інше. Зрадники – Азаров, Пшонка, Захарченко та інші – досі мають найвищі нагороди та звання. Ніхто їх «не розжалував», не здер погони. Вони носять відзнаки «Лицар Закону», «Почесний працівник прокуратури» … Хизується банда. Що ми – лохи, а вони – генерали, найвищі державні радники.
А держава на цю кричущу несправедливість – нуль уваги! Мабуть, вона й далі вважає, що екс-міністр Клименко – «Лицар закону», а Пшонка має право носити погони з «маршальською» зіркою. Чому Захарченко – ця кривава й ненависна бестія! – досі генерал внутрішньої служби?
Оце і є Революція Гідності? Ні, не на таке життя заслуговує наш працьовитий, совісний, волелюбний, надзвичайно розумний народ.
Ще й дуже терплячий народ. Бо чекає, що ось-ось наша влада прокинеться, візьметься за голову, схаменеться. І вийде до усієї громади зі щирим словом: мовляв, ось тепер будемо жити по правді, як увесь простий люд. Скаже, що не буде ганятися за мільйонами-мільярдами, не ховатиме гроші в офшорах, не кривитиме душею. Зрештою, не буде чужою для своїх людей.
Бо що дивує (хоч уже й не дивує): влада боїться простих українців. Страшенно боїться. Вона далека від них. Вона не живе болями й тривогами свого народу.
А так хочеться, щоб все було інакше, правдешньо, щоб тузи з верховної влади ходили в народ без помічників, охорони, ескортів, без піару. Щоб це було щиро. Щоб не брехали. Щоб це було надзвичайно високе і совісне служіння своєму народові.
Щоб вожді політичних партій, в тому числі опозиційних, не дерлися за місце біля годівниці, не билися за булаву за допомогою нечесних прийомів, цинічних обіцянок…
Щоб не було зради…
І якщо таке станеться, то люди відразу це відчують, зрозуміють, хто є хто. Тоді можна буде сказати, що Революція Гідності закінчилася. Але таке бажання, знову ж таки, є утопією, казковими сподіваннями. Будьмо реалістами.
Прийдімо на Алею Героїв Небесної Сотні! Запалимо свічечку. Помовчимо в журбі.
Слава Україні! Героям Слава!
Леонід ФРОСЕВИЧ
На світлині: Відомий художник Олександр Мельник зі своєю картиною був постійно на Майдані. «Очі Вседержителя» і сьогодні дивляться на нас…
