Як ставляться до людей з обмеженими можливостями у Польщі та Україні
Перед нашим суспільством, навіть у такий непростий для України час, постає завдання: якщо ми дійсно хочемо реалізувати потенціал людяності, який є в нашої нації, то маємо звернути увагу на проблему всебічної допомоги тим, хто сьогодні гостро цього потребує.
Інвалідам потрібні умови для самореалізації. Адже вони, у своїй більшості, сильні і вольові люди, здатні навчатися, працювати і вдосконалюватися. Однак їм потрібні елементарні умови, законодавчі та побутові.
В Польщі мені довелося спостерігати за тим, як там залучають інвалідів до роботи, і найголовніше – я мав чудову можливість на власні очі побачити, що таке ставлення до людей з особливими потребами по-європейському. Сказати, що інваліди мають усі умови й можливості відчувати себе повноцінними громадянами своєї держави, членами суспільства, – нічого не сказати.
І річ не лише в тому, що всюди, у всіх містах та містечках встановлено пандуси, спеціальні широкі, зручні двері, облаштовано громадський транспорт таким чином, що, приміром, інвалід на візку сам, без сторонньої допомоги, зможе заїхати до автобуса, будинку, магазину тощо.
Річ в іншому – у ставленні суспільства до своїх земляків, що в силу життєвих обставин стали інвалідами. Їх сприймають як собі рівних, ніхто не відвертає голови, ніхто жодним своїм рухом, емоцією не демонструє своєї зневаги чи навіть жалю. Чому? Тому, що вони рівні серед рівних!
Велика кількість інвалідів на вулицях польських міст говорить про те, що ці люди живуть повноцінним життям, не ховаються від очей у чотирьох стінах.
Вони самі розраховуються на касі за продукти харчування, повільно, однак упевнено, дещо незграбними рухами рахують наявні кошти, жартами відповідають на жарти касира щодо погоди, упевнено розмовляють у черзі із фізично здоровими громадянами на різні теми.
І найголовніше – я жодного разу не побачив в очах поляків жалю чи відрази. Перед ними стоїть або сидить у візку такий самий поляк, як і вони самі. Так, він має певні фізичні вади, однак хто їх не має, зрештою, не факт, що людина фізично здорова не є інвалідом моральним.
Чи можна в Україні змінити ставлення до людей з обмеженими можливостями?
Мабуть, що так, якщо в нашій державі, а не лише серед волонтерів громадянського суспільства, відбудеться істотна зміна ставлення до інвалідів.
Потрібна соціалізація інвалідів. А для цього необхідно детально проаналізувати та вивчити, яким чином можливо поліпшити якість життя осіб із обмеженими функціональними можливостями. Варто відмовитися від ставлення до інвалідів, як до «пошкоджених» людей, і формувати ставлення до них, як до людей з особливими додатковими потребами. Тобто робити це так, як у Європейському Союзі.
За кордоном доводилося не раз бачити, як у європейських країнах ставляться до людей з обмеженою дієздатністю.Так, доріжками парку у провінційному польському місті Мендзихуд їхав сам на електричному інвалідному візку чоловік, майже повністю паралізований, який тільки й міг, що натискати кнопки на поручнях візка, регулюючи цим швидкість і напрямок свого пересування.
Поляки шанобливо поступалися перед інвалідом дорогою і водночас демонстративно не звертали на нього багато уваги.сАле ніби у самому повітрі відчувалося, що вони у будь-який момент готові прийти йому на допомогу.
Те саме довелося спостерігати й у Познані. Коли приблизно о 7-й вечора тротуаром пересувалася таким же чином на візках група паралізованих різного віку. Але цю «процесію» супроводжували попереду і позаду соціальні працівники – чоловік і жінка. Було зрозуміло, що це виїзд на якийсь концерт, у театр чи на інше колективне дійство.
Кидалося у вічі, що всі вони почувалися дуже впевнено і розкуто, адже знали, що суспільство ніколи не залишить їх сам на сам зі своєю бідою, і що вони цілком можуть бути впевненими у своєму завтрашньому дні.
На жаль, подібних випадків майже не пригадується в Україні. Натомість перед очима жахливий випадок, що стався під час екскурсії до однієї з відомих кондитерських фабрик, де не впустили дитину, хвору на ДЦП, мотивуючи тим, що вона була на візку, а на візках заборонено перебувати на виробництві… Однак мене обурило навіть не це, а те, що вся група все ж таки пішла на екскурсію, а хвору дитину залишили на вулиці…
Наголошую, саму біля воріт, як те хворе безпритульне кошеня. На перший погляд, увесь гнів мав би бути спрямований проти адміністрації фабрики… Однак самі так звані “педагоги” замість того, щоб принципово відмовитися від такої екскурсії, ледве чи не першими побігли до цукерок…
Так хто дійсно інвалід? Хто хворий – та дитина чи ті горе-педагоги? Думаю, це питання риторичне. Непокоїть інше: що ж вони, ті “педагоги”, можуть закласти в голови та душі своїм вихованцям, учням? Любов, шану, повагу, людяність чи цинізм та безсердечність? На жаль, відповідь є очевидною…
Сьогодні, внаслідок воєнної агресії Росії, проблема інвалідів набуває для України ще актуальнішого значення. Українські воїни, котрі отримали під час бойових дій в АТО поранення, потребують реабілітації і соціальної допомоги. Потрібно створювати інвалідам такі умови праці, які б автоматично інтегрували їх до повноцінного життя у всіх спектрах і напрямках суспільної діяльності.
Тут варто розпочати з невеликих кроків. З надання можливості людям з особливими потребами нормально пересуватися у всіх видах транспорту, без проблем потрапляти до громадських будівель, рухатися вулицями, отримувати роботу, задовольняти свої культурні потреби. У такому разі ми наблизимо не тільки їх, а й себе до сучасного європейського цивілізаційного рівня.
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
