Учасник АТО Мурат: “Я вбиватиму росіян всюди, куди вони полізуть знову, сіючи смерть та руйнування… Їх не варто жаліти”.
Мурат якось сказав нам, побратимам: “Мою сім’ю, мою дружину та дітей, яким було 9 місяців та три роки, вбив спецназ із Пензи. Їхні тіла я знайшов закатованими на власному подвір’ї. У них у всіх були виколоті очі, зв’язані колючим дротом руки за спиною… Навіть у дітей. Вони не пожаліли нікого…”
Російська агресія, що розпочалася з анексії Криму та продовжується на сході України, змусила нас, пересічних українців, покинути всі свої нагальні справи, забути про особисте життя, ледве чи не за останні кошти, а дехто і в кредит, придбати амуніцію та одяг, взяти до рук зброю, щоб протистояти черговим проявам «братньої любові» нашого «північного брата».
Ми всі були змушені перетворитися із вчителів, бізнесменів, лікарів, службовців, фермерів, таксистів, науковців та журналістів на доволі непоганих, а то й відмінних автоматників, кулеметників, гранатометників, саперів, підривників, розвідників, артилеристів, мінометників, коригувальників артвогню, механіків-водіїв тощо…
Не виходять із голови слова наших досвідчених інструкторів, а особливо Мурата нохчі (чечена) за національністю, який перетнув кілька державних кордонів, щоб приєднатися до визвольної боротьби українського народу.
За його широкими плечима був не лише Афганістан, але й дві визвольні Чеченські війни проти РФ. Він говорив коротко і чітко, доступно й на зрозумілій нам мові. Його попередження та настанови вберегли не одне життя, загубили не один десяток ворогів.
«…Хлопці, – звертався до нас Мурат, – російські ополченці, чи російська армія, – це плоть від крові тієї системи, що десятками років знущалася над всіма народами, яких географічно оточувала… Вони – криваві за своєю суттю, вони вбивають заради забави, катують, отримуючи від цього нелюдське задоволення й насолоду… Жодної довіри їм, поняття честь чи дотримання слова – це чужі, невідомі для них речі… Максимальна увага має бути до всього, особливо до їхніх військових, бо вони патологічні брехуни й живодери… Вони жорстокі від природи, це їхня суть, це їхнє нутро…
Моя і моїх побратимів-моджахединів війна триває з 1994 року, ми перші дали достойний збройний опір російському агресору. Його можна й потрібно бити та нищити. Їхня бравада завершується рівно на тому етапі, коли перед ними справжні воїни, а не мирне населення…
Саме ми знищили передові сили танкової Таманської дивізії у Джохарі (місто Грозний, столиця Республіки Ічкерія, яке було перейменовано на Джохар на початку 90-х рр.), яку росіяни вважали непереможною… Отримавши шалений супротив, вони почали здаватися в полон.
Сотні полонених, сотні вбитих російських солдат – це все їхня плата лише за кілька днів боїв за нашу столицю. Під час другої війни за незалежність вони почали застосовувати тактику не воїнів, а шакалів та мародерів-злочинців. Вони вели бойові дії проти всього нашого народу, вбивали всіх лише за те, що нохчі (чеченці)…
Мою сім’ю, мою дружину та дітей, яким було 9 місяців та три роки, вбив спецназ із Пензи. Їхні тіла я знайшов закатованими на власному подвір’ї. У них у всіх були виколоті очі, зв’язані колючим дротом руки за спиною… Навіть у дітей. Вони не пожаліли нікого. Після побаченого я зрозумів, що моя війна триватиме доти, доки останній окупант не ляже мертвим на нашу землю. Я вбиватиму їх всюди, куди вони полізуть знову, сіючи смерть та руйнування… Їх не варто жаліти. Їх потрібно знищувати так, щоб одна лише їхня думка про війну з нами спричиняла у них приступи панічного страху аж до діареї».
Слухаючи вже доволі немолодого нохчі, який на власні очі бачив не лише війну, але й жахливу смерть своїх близьких людей, дивлячись на його кремезну статуру, на його, на перший погляд, кам’яне, беземоційне, покрите сивою бородою обличчя, я ніби переживав усі сторінки його трагічного, сповненого боротьбою життя.
І я зрозумів просту річ: таких Людей, таких Лицарів неможливо перемогти ні фізично, ні ментально, ніяк… Вони, наче Кавказькі хребти, – незламні, нездоланні, оповиті своєю, лише їм притаманною, загадковістю та мужністю…
Підривник від Бога, вправний кулеметник та гранатометник, майстер диверсійної роботи та засідок нохчі Мурат на власному досвіді демонстрував нам свої вміння та навички… Здавалося, що він водить будь-яку техніку, влучно стріляє з усього, що має стріляти. Але найкраще мінував.
Він міг замінувати просту запальничку чи кулькову ручку, автівку, розбиту цеглину чи консервацію у ворожому будинку, до якого періодично навідувалися сепари. Все, що траплялося нам під час наших тривалих виходів «за нуль», майстерно мінувалося нашим побратимом Муратом. Весь шлях за нами був усіяний не лише, як він казав, «банальними розтяжками і монками», але й замінованими запальничками, складними ножами, портсигарами тощо.
Звісно, не всі пастки Мурата спрацьовували, оскільки на війні люди набагато обережніші, однак свою місію вони все ж таки виконали: росіяни та сепаратисти без особливої потреби з доріг не сходили – боялися підірватися.
Восени 2015 року, повертаючись із доволі затяжного розвідвиходу біля Алчевська, ми цілком випадково побачили дивну картину. У чистому полі, на польовій дорозі, стояла біла автівка «Жигулі» першої моделі з відкритим капотом, біля неї – двоє вояків-«апалченців», які ніяк не могли полагодити віджате у когось авто. Третій – із характерною кубанкою на голові та АКМ – робив вигляд, що розглядає периметр довкола, потягуючи цигарку.
Зайнявши бойовий порядок та взявши цього охоронця на приціл, ми непомітно підійшли на максимально близьку відстань до авто.
– Ну что там, скоро уже? – запитав вартовий у кубанці. – Мне на 15.00 в Алчевске нужно быть…
– Помог бы лучше, – відізвався голос із-під капоту, – этому автомобилю больше лет, чем мне и тебе вместе взятых.
– Я ж тебе говорил, лучше поеду с хромым, у него «лендровер», не то, что у тебя – чудо укроповского автомобилестроения…
– Это наш, русский автомобиль, это же «Жигули», – пролунав знову голос із-під капоту. – Какая страна, такие и автомобили, – резюмував механік, не підіймаючи голови.
– Это генератор залипает, говорю тебе, – почувся другий голос із-під капоту, – дай что-нибудь, я сейчас ударю, нужно чем-то постучать…
– У меня ничего нет, кроме АК и штык-ножа, – відповів вартовий.
– А дай-ка я прикладом постучу, – сказав сепар, одягнений у російський військовий камуфляж. Він узяв АКМ і нагнувся з ним під капот. Почувся стукіт, і ось раптом пролунав постріл…
– Тваю ж мать, – другий механік відбіг від авто. А той, що стукав, упав на двигун. Одночасно наш снайпер вистрілив у вартового, що сів у машину. Червона від крові голова сепара впала на кермо, а кубанка покотилася…
– Как это? – пролунав голос вцілілого механіка, який злякано дивився на тіла вбитих.
– З такими вояками і ми не потрібні, – сказав наш командир групи Петрович і показав рукою, що встаємо та йдемо до авто.
– На землю! – вигукнув Петрович. – Швидко!
– Все-все, я все понял, – відгукнувся механік і швиденько ліг на дорогу біля авто…
– Хто такі, підрозділ, куди їхали? – знову запитав Петрович. – Ще хтось поряд є?
– Нет, нас было трое, – почав відповідати наш полонений, – ехали в Алчевск, там должно было быть награждение. Служим в национальной казачьей гвардии.
– А чим мали нагороджувати? – запитав побратим із позивним Ворон.
– Медалями какими-то.
– Медаль горбатого та орден сохатого тобі буде, – промовив Петрович. –Мурате, забирай клієнта, він твій.
– В Чечне воевал? – запитав козачка нохчі.
– Да, во вторую кампанию.
– Ну все, – сказав Петрович, – ми йдемо, ти нас наздоганяй, скоро буде темніти, маємо до 00.00 бути удома.
Отримавши наказ: «Рушаймо!» – наша група продовжила свій шлях додому по окупованій ворогом Луганщині.
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
