Ліквідація російських козачків. Подробиці

Наблизившись до сепара, який все ще палив цигарку, Мурат дістав свій кавказький, як він казав, «сепароріз», хвацько схопив лівою рукою ворога за голову і майстерним рухом правої руки відправив «асвабадітєля» до його праотців.

«Атпускнікі», «апалчєнци», «іхтамнєти»

Чи є на сході України російські війська, чи я їх особисто бачив? Таке запитання я доволі часто чую від співрозмовників, які – хто щиро, а хто ради годиться – цікавляться про пережите мною на війні. Так, є, причому дві третини того всього, що називає себе армією ЛНР-ДНР, – це російська кадрова армія, представлена на Донбасі різноманітними підрозділами та родами військ – від внутрішніх (в основному так звані кадировці) до танкових, що здобули бойову славу ще під час Другої світової у кривавих битвах з німецьким Вермахтом. Вони всі з легкої подачі кремлівських пропагандистів отримали назви «атпускнікі», «апалчєнци», «іхтамнєти», «зельониє чєловєчкі» тощо, однак суть від того не змінюється – це регулярні кадрові російські частини, рясно перемішані з так званими добровольцями з тієї ж Росії, що, наслухавшись «зомбоящика» про міфічних «бєндєровцев», поїхали «защіщать народ Дамбаса…».

Але, як з’яcувалося, найбільші суперечки щодо наявності чи відсутності військ сусідньої держави на сході України у мене виникають з рідним дядьком, який уперто не хоче чути про росіян. «Там місцеві воюють проти бандер», – якось заявив він мені, коли я був у відпустці, повернувшись із війни. І продовжив: «Якби ви не поїхали туди зі своїми законами про мову та знищення пам’ятників, то ніякої війни і не було б».

Ну, тоді слухайте, я вам розповім про таку частину, яку ви вважаєте героїчною, ім’ям якої навіть названо кілька вулиць не лише в Малинському районі. На жаль, не зможу показати фото, бо не робили ми їх, не до них було.

“У нас укры! Вызывай коробку і…”

В грудні 2014 року група, в лавах якої був і я, одержала чергове завдання – перевірити правдивість свідчень патріотично налаштованих громадян та полонених про те, що в районі села Червона Поляна (Луганська область, недалеко від Красного Луча) розміщено польовий артсклад російських військ. І якщо це підтвердиться, то ми каналами закритого зв’язку мали навести на цей склад наших «богів війни». Перейшовши за «нуль», ми доволі спокійно дісталися до населеного пункту Тамара, на околиці якого стояв імпровізований блокпост місцевих сепаратистів. Враховуючи темну пору доби та особливості місцевого рельєфу, ми майже впритул наблизилися до ворожих укріплень. Обійшовши їх із трьох боків та взявши у підкову, ми чекали наказу нашого командира.

Біля блокпосту ходила темна тінь з польовим тактичним ліхтариком, який ледве мерехтів, і палила цигарку.

– Схоже на сторожову охорону, – заявив Одеса. – І не боїться, що його хтось зніме?

– Нелякані, – відповів Ворон, – глянь, ліхтарик, цигарка, та ще вночі… Або повний бовдур, або занадто розслабився…

– Ну це вже його проблеми, – відповів Петрович.

Раптом почувся спів десь із-за укріплень, співали четверо-п’ятеро осіб:

«Чёрный ворон, чёрный ворон,
Что ж ты вьёшься надо мной,
Ты добычи не дождёшься,
Чёрный ворон, я не твой…»

– Гарно співають, скоти, – знову озвався Ворон, – наче хор імені Верьовки…

– Думаю, це козаки, – прошепотів я, – проблем не має бути.

– Мурат, Хансен, – скомандував Петрович, – завдання: зняти охорону, зайняти бойову позицію і прикрити нас. Халід та Зелений прикривають вас, ми обійдемо блок з півночі.

– Хансене, – звернувся до мене Мурат, – йди поряд, прикривай спину, я все сам зроблю…

– Прийняв, – відповів я.

Наблизившись до сепара, який все ще палив цигарку, Мурат дістав свій кавказький, як він казав, «сепароріз», хвацько схопив лівою рукою ворога за голову і майстерним рухом правої руки відправив «асвабадітєля» до його праотців.

– Чисто, – прошепотів Мурат. – Хансене, що по периметру?

– Чисто, – відповів я.

– Йдемо до блоку, – знову скомандував Мурат.

Підійшовши до вхідного отвору, завішеного товстою ковдрою, ми знову почули спів сепарів:

«Что ж ты когти распускаешь
Над моею головой,
Ты добычу себе чаешь,
Чёрный ворон, я не твой…»

– Їх там максимум п’ятеро, вони всі п’яні, для нас на двох це хвилина роботи, твій бік правий, мій лівий, – скомандував Мурат, – гранати не використовуємо…

Відхиливши доволі важку ковдру, ми побачили п’ятьох чоловіків у кубанках, що сиділи за імпровізованим столом, на якому були кілька пляшок горілки, каструля, з якої йшла пара, відкриті банки тушонки та квашені огірки.

– О, – відізвалися вони, – заха…

Їхні слова обірвали автоматичні черги наших АКМ – козаки, завалившись, повисли на спинках своїх стільців, а один упав обличчям на повну склянку горілки.

– У нас укры! – пролунав голос десь у темному кутку укріплення. – Вызывай коробку і…

Не доказавши свого повідомлення, сепар, скрутившись, завмер…

До блоку вбігли Халід та Петрович.

– Все чисто? – запитав Петрович.

– Не зовсім, – відізвався Мурат, – там, на тапчані в темному кутку, ще один сепар спав, він устиг по рації передати про нас і викликати підкріплення.

– Нічого страшного, – відповів Петрович, – зараз будемо відходити.

– Петровичу! – вбіг до блоку Ворон. – Там танк пре та ще щось, схоже на «КамАЗ».

Зайняти бойові позиції! – скомандував Петрович. – Мурат, Халід, Хансен і Ворон – на вас танчик, ми – відсікаємо живу силу.

Обгорілий окупант з Кантемирівської дивізії

Зайнявши бойові позиції, ми чекали на ворожий танк, який на повних парах, увімкнувши прожектор, рухався у наш бік, ззаду, відразу за ним, гуркотіла крита вантажівка.

– Халід, Хансен, – відізвався Мурат, – ви із РПГ-18 паліть броню, я – із РПГ-7, Ворон подає мені заряди, підпускаємо на метрів 100…

Підпустивши танк на відстань менш ніж сто метрів, ми відразу вистрілили у напрямку прожектора. Пролунали три вибухи, спалахнуло полум’я, танк раптово, ніби спіткнувшись, зупинився.

Автоматичним вогнем побратими вимкнули прожектора. Пролунав ще постріл з РПГ-7 – це Мурат з першого разу вцілив у вантажівку, яка майже відразу вибухнула і потужною хвилею поклала нас всіх на землю. Почувся крик танкіста, який не міг вилізти із башти танка. Веселе полум’я, що завзято палало на броні, яскраво освітлювало територію навколо блоку.

– Красави, – пролунав голос Петровича, – тепер не лише чисто, а ще і світло, і тепло. Одеса, Мурат, Ворон, Хансен, Лєтун, Халід – бігом оглянути залишки, і назад.

Семеро бійців-добровольців рушили до залишків палаючої техніки. На землі, біля танка, стогнав напівобгорілий танкіст.

– Все ж таки виліз, – промовив Одеса.

– Полоненого допитати! – наказав Петрович. – Начальник та Зелений, займіться ним, а ми далі.

Пройшовши трохи, ми побачили обгорілі залишки вантажівки, на місці вибуху була яма метрів 8 завширшки та 2 метри завглибшки, деінде валялося щось, схоже на залишки плоті.

– Добра ямка, – відгукнувся Ворон, – що це таке вони везли?

– Он гляньте, то що? – відізвався Лєтун, жестом показуючи на узбіччя дороги.

– То лафет від гармати, – відповів Одеса.

– Вони ще й гармату сюди тягнули, – відізвався Ворон. – Цікаво, як вони планували тут її розвернути?

– МТ-12 «Рапіра», – пролунав голос Одеси, – я на такій ще при Союзі служив, а у вантажівці був боєкомплект, тому вона так і вибухнула…

– Назад! – дав наказ Петрович. – Все чисто, до блоку.

Зайшовши до блоку, ми побачили, як Начальник та Зелений, надавши першу допомогу танкісту, намагалися з ним поговорити. У полоненого, молодого чоловіка монголоїдної раси, весь правий бік – рука, половина обличчя і грудної клітки – обгорів. Невелике приміщення укріплення сепаратистів наповнилося запахом горілої плоті та паленого мазуту.

– Яка частина, звання? – запитав Начальник.

– 4-я Кантемировская танковая дивизия, – ледве промовив танкіст, – старший сержант, зовут Бургед Бадмае…

– Як-як? – перепитав Зелений. – Бадма… що?

– Відставити, – сухо наказав Петрович, – скільки вас, танків?

– В районе Ивановки и Казаковки только два было, один в ремонте, второй вы сожгли, – знову важко відповів танкіст, – остальные в Красной Поляне…

– Скільки там техніки, яка?

– Семь Т-72, два БМП-2, три «мотолыги», несколько «КамАЗов» и «Рапир», но там боекомплект в основном, людей – до двух отделений, не больше…

– Війська кадрові, російські? – знову запитав Петрович.

– Да, из России, а местных мы в расчет не берем, они х…е вояки…

– Можна подумати, що ти кращий вояка, – хотів пожартувати Ворон, – згорів, навіть не зрозумів як…

– Відставити, Вороне, емоції вдома будеш виказувати, – промовив Петрович.

– Халід, Мурат Хансен, – знову наказав Петрович, – мінуйте все тут, полонений також ваш, ми вирушаємо в напрямку Іванівки, наше завдання ще ніхто не скасовував.

Замінувавши блокпост і всі підступи до нього, ми підійшли до полоненого, який з напівзакритими очима лежав на столі. Його важкі, різкі подихи промовисто говорили, що ось-ось наш полонений відійде до своїх монгольських пращурів.

– Вопрос можно? – раптово озвався поранений танкіст.

– Да, – відповів Мурат.

– А кто меня взял в плен, какое подразделение?

– Навіщо тобі? – запитав я.

– Очень, очень быстро вы нас, вы нас… – голос полоненого чувся все тихіше і тихіше.

– Він помирає, – сказав я Мурату та Халіду.

– Так, уже помер, – відповів Мурат, – навіть не мучився, майже як воїн, достойно…

Накривши тіло російського військового ковдрою, ми рушили в ніч, а з голови все не йшов мотив пісні, яку виконували козаки:
Чёрный ворон, чёрный ворон,

Что ж ты вьёшься надо мной,
Ты добычи не дождёшься,
Чёрный ворон, я не твой…

Так, я не твій, ми не твої…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Like