Леопард з гори Мон-Рояль. Погляд з Канади
Інколи тягне до лiрики. I до спогадiв. Ох, давно ж я не був в Монреалі! Уже років зо три. Ностальгую… Це чарiвне місто нагадує мені Київ, за яким я теж сумую. Звідти я привіз собі дружину.
Нi, не з Монреаля привiз, з Києва, але ж це ще краще.
То ж до справи. Мсьє Жак Картьє підкоривши гору, названу їм Мон-Руаяль, встановив на вершині прапор Франції, випередивши мене аж на 475 років. Як швидко плине час! Але не варто заздрити першопрохідцям, згадайте хоча б мистецтво тогочасних зубодерiв, відсутність водоводу, каналізації, туалетного паперу і навіть Інтернету, не кажучи вже про смартфони.
Згадайте і вам самим не схочеться лiзти в обладунки доблесних предків. Тим бiльш, що на гору шевальє йшов пiшки. Тоді як я на гору котив хоч і без прапора, але на байку, як тут звуть лiсапеди, отримавши велике задоволення. Особливо від спуску. Але й підйом не втомив надмірно, не довелося, як тому леопардові, що дерся на вершину Кіліманджаро, вмерти в снігах на підступах до неї.
Серпантин, прокладений геніальним Ольмстедом, в’ється плавно, як Днiпро попiд кручами, та ще й часто-густо облаштований оглядовими майданчиками.
Подбав великий ландшафтний архітектор і про довгi рiвнi дiлянки, де можна перевести дух, прихильно поглядаючи на юних спортсменок, яких багато і серед яких стрічаються прегарненькі. Вони скачуть як сарни по незліченним сходинкам нескінченної ходи в небо, вони додають тобi адреналiну — i ти теж азартно крутиш педалі!
Так, наше місто веселе і спортивне і якраз на цій мальовничій трасі пройшла велогонка Олімпіади 1976 року. Спасибі дбайливим батькам північного Едему, цієї культурної столиці Канади, яку протиставляють бездуховному Торонто, також за зручнi лави на горі та в місті. Цим Монреаль вигідно відрізняється від метушливого Нью-Йорка, де люди тому і мчать бiс його знає куди, що присісти і помислити над сенсом життя їм просто ніде. Але і в Нью-Йорку є місце, де можна відпочити від суєти. Це – Центральний парк і не випадково він також створений Ольмстедом.
Оцей Фредерік Лоу Ольмстед був прихильником європейської ландшафтної архітектури і крім цього парку в Нью-Йорку створив прекрасний парк, що оточує Капітолій у Вашингтоні, Проспект Парк в Брукліні (чарiвний парк!) і багато інших паркiв Америки. А також працював над влаштуванням великої Всесвітньої Колумбової виставки в Чикаго в 1893 році. Між іншим, міністр фінансів Російської імперії С. Вітте відрядив на цю виставку професора Віктора Львовича Кирпичева, засновника Харківського технологічного і Київського політехнічного інститутів…
Звиняйте, що я розтікаюся мислію по древу. Це така специфічна манера короткої есеїстики, яка гарантує найкоротший шлях. До чого? А це взагалi неважливо.
Піднiмаючись на вершину місцевого світу (свій Еверест корисно мати всім), не треба поспiшати.
Ось хоча б знаменитий ілюмінований 24-метровий хрест, який височить на схилі над капмусом Мегіла, кращого університету Канади, оглянути треба? Йес, треба. Ще й як! Хоча на що там дивитися: звичайна ґратчаста опора ЛЕП, але в формі хреста і вся світиться вночі. Ото й усе. Але як прикрашає міський пейзаж! Майже як грандіозна статуя Христа в Ріо де Жанейро.
I якщо вже зайшла мова про цей потворний хрест, то краще милуватися ним вночi. Та й не хрестом, а свiтом навкруги. Вид з гори тоді чудовий!
Попід ногами сяє величезне золоте електричне озеро від краю до краю, стікаючи вогненною рікою на південь, до американського кордону.
Темну далечінь стрімко оббігає промінь обертового прожектора з хмарочоса. По мерехтливих пунктирах-ущелинах вулиць повзуть міріади вогнеглазих комашок, а над головою миготять не зірки, нi, в мегаполісах їх видно погано, а вогні радіорелейної щогли.
Дивишся i не надивишся! Дихаєш і не надихаєшся! Так, дуже красиво там вночі, але незвичайною, дивною, трохи небезпечною красою. Висота, темрява, в душу ллється холодок відстороненості і з деяким острахом чекаєш, чи не майне з неба силует літаючої тарілки, синхронно поморгуючи бортовими вогнями, чи не відчиниться запрошуюче люк…
Ні, не ризикуйте залишатися на вершині вночi! Мало що бува, ще вирушите попри бажання казна-куди, в інші світи та часи. А може й за бажанням… До речі, щодо байкiв — темпоральний велосипед братiв Стругацьких справно віз наїзника в світи чистого вимислу. Ну, майже чистого. Правда, на відміну від мого байка, якого син придбав недорого, мав він нестираючі силіконові шини з поліструктурного волокна з виродженими амінними зв’язками і неповними кисневими групами. Непогана була машинка.
Та не забувайте, що ми ще котимо на вершину на тих шинах, якi маємо. I саме час згадати про того леопарда. Вiн з гарної, світлої та дуже сумної повістi Ольги Ларионової. На жаль, час фантастики в лiтературi вже минув i величезна кількість російських фантастів (їх понад чотириста багнетів у відповідному союзі, враховуючи мого московського брата) не повинна вводити в оману.
Це не ознака високого польоу мрії та надлишків уяви, а всього лише спроба втечі від росiйської реальності. Але не тiльки в тiй країні, що постiйно в імлі, нi, фантастика згасає усюди, це явище глобальне.
Ще б пак, зірки дуже далекі, а ми малі й малосильні. Тому фантазуємо. Пишемо спейс-опера, star wars, та стар-треки — це теж втеча вiд реального життя.
Так, дiйсно хочеться вірити, що “Соляріс”, “Місяць жорстко стелить” або “Важко бути богом” — безсмертні. Бо філософські. Але в цілому жорстке передбачення поступилося казкам, а ті гарні лише в дитинстві.
То ж не будемо про фантастику і повернемося на Мон-Рояль.
Ось ми долаємо гору, але кули поспiшати? Чи не варто яскравим осіннім днем постояти на вершині? Весь світ на долоні! А помилуватися з крихітного північного оглядового майданчика морем дахів, прорізаних подекуди зеленими стрілками церковних шпилів? Аякже! За цим сірим морем в блакитному серпанку на обрії вгадуються сині обриси далеких Лаурентід. Тут навіть черга вишиковується з байкерів-глядачів. Але вони не поспішають, вони дають вам час побути наодинці і чекають того ж від вас. Захід, чи знаєте, повага до особистості та її простору. Та й те, групове захоплене споглядання — воно лише в корейському мавзолеї доречно або на прес-конференції Путiна…
А на бельведері Кондіаронк затриматися і на дивну панораму міста помилуватися хіба не треба?
Якi привабливі цi різнокольорові монреальські хмарочоси. Як вільно і плавно в’ється велика Сан-Лоран! Схоже на вигляд з дніпровських круч і нагадує про те, що в кожній душі живе птах. На жаль, не кожен розправляє крила.
Втім, це і буде остання зупинка. Ми котимо з підкорених вершин i це дімінуендо переходить в небезпечний екшн. «Тi починання, що знеслись могутньо», ведуть нас до апофеозу швидкості! Затяжний підйом, на який пішла година сопіння, пихтіння і подолання стає стрімким спуском, спілкуванням з долею вiч-на-вiч. Ми мчимо, входячи в крутий віраж чи не плазом. Заднє колесо, викидаючи віяло камінчиків, ковзає в небезпечній близькості від обриву і камінчики летять вниз. А на прямих ділянках наче сам чорт змушує завзято тиснути на педалі, піддаючи вогню в пекло спуску.
Abiit, excessit, evasit, erupit! Марчелловське адажіо підйому змінив вівальдієвский шал спуску, цицеронівське крещендо втечі: пішов, зник, врятувався, біг!
Куди ж мчимо ми? Вниз.
Вам ніколи не спадало на думку, що наші прагнення дiстатися гори це приготування до карколомного падіння? А Врубель про це думав постійно, згадайте його демона. Та й Ніцше пильно вдивлявся в безодню, що не пішло йому на користь.
Але думки про птахів-трійок і спогади про велоподвиги на стежках юності вилітають з голови, коли повз тебе на божевільній швидкості летить літня леді на крутому титановому мустангу, в шоломі а-ля Дарт Вейдер і явно без царя в голові. Тобто, suns peur et sans reproche, без страху і докору. І ти розумієш, що твiй юнацький велик був виробництва ХТЗ, тому-то і важив два пуди. Що життя ти прожив не в зеленому Квебеку, а в індустріальному Донбасі, милуючись димами труб і отруйними хмарами коксохімів. Ні, не тобі, гордий завойовнику Мон-Рояль, змагатися з місцевими леді похилого вiку, вони і в свої за сімдесят дадуть фору шістидесятирічному донеччанину…
І все ж до помпезного монумента мсьє Картьє (іншому, не першопрохідцю), що височіє біля східного підніжжя гори, до його левiв і валькірій я вилетів, сидячи буквально на хвості у Дарта Вейдера! Ризикував. Та не наздогнав. І Болівар мій був не надто жвавий, і вершник останній раз вдягав ногу в стремено років так сорок тому. Мабуть, пора крутих віражів відходить у минуле.
Спуск зайняв хвилин десять. Але світ змінився. Улігся гравій, викинутий колесами мого байка. Навкруги XXI століття, спокій, південь. Ось траса авеню дю Парк, світлофор, за ним розмірене міське життя, стихає гул адреналіну в крові, проходить тремтіння в колінах i пора додому. Звичайно, змінився не мир, а ти сам – так впливають на нас вершини. Навіть невисокі, як Мон-Рояль.
Юрій КІРПІЧОВ, США (спеціально для “Українського репортера”)
