Вадим КРИЩЕНКО: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…»
Є авторські пісні, які з часом стають ніби народними, вони шалено популярні. Отож коли чуємо: «Хай щастить вам, люди добрі…», «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…», то думаємо, що ці твори дійшли до нас здавна. Насправді у них є автор – Вадим Крищенко, знаний поет-пісняр, народний артист України. Днями у головному концертному залі країни пройшов творчий вечір Вадима Дмитровича.
Тому є привід відкрити журналістський блокнот і згадати інтерв’ю з блискучим майстром слова.
– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоч реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – розповідає Вадим Дмитрович й прокладає місточок у далекі 1950 роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету.
– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт.) якраз бере витоки з тих часів, з факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. А учнями Шестопала були і Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував.
– Ви народилися 1 квітня…
– Так, на день сміху, але гумористом не став.
– Зате написали понад тисячу пісень.
– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Єжи Гофман у фільмі «Вогнем і мечем» використав цю, нашу з композитором Віктором Лісоволом, пісню, не запитавши дозволу.
Не гоже так чинити. Хотіли судитися, але ж у Польщі – потужна юридична індустрія, а у нас тоді ще було слабким міжнародне авторське право. Їхати до Польщі? Шукати справедливості? Хто туди поїде? Отак і затихло все.
Можуть «перелетіти» ще пісні «Родина», «До маминих очей». Вже понад 29 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».
– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте?
– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…
– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра.
– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники.
– Володимирська гірка – «стеля київських веж» усе ще є вашим улюбленим місцем?
– Аякже. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.
– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати?
– Київ, звичайно, – обличчя європейської столиці; ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Тепер ми це втратили. Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани, і це така краса, яку передати неможливо. Ідеш у місті-саду. Ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це урбаністичний хід усього світу, адже треба будувати, утім для людини, для мене особисто, ми щось втрачаємо. Тулимо ці великі будинки один біля одного, і вони дивляться один одному в вікна. Раніше у киян були привітніші обличчя, зараз вони більше заклопотані. А в нинішній час, особливо. Кияни заклопотані високими комунальними тарифами, думають як заощадити. Хай не зобижається місцева влада, але я не бачу, щоб хтось щось робив для поліпшення життя киян. Треба розумітися на серцях людей. Мені б хотілося малювати світлими, голубими барвами нашу розповідь, але, на жаль, багато темних кольорів. І про привітні лиця зараз не міг би написати. Я колись звертався віршами до Києва, але зараз я не зміг би сказати так оптимістично, як колись: «День Києва, день рідної столиці, хай веселіш лунають голоси, ясніють вікна і ясніють лиця, від величі людської і краси…”
– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто?
– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував зробити концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а від одного до іншого краю вулиці – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, по всьому Хрещатику! Це були особливі почуття. І концерт проходив два дні, і усі два дні був повен зал Палацу «Україна». Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я провів вісім (цього разу — дев’ятий. – Авт.), і завжди був аншлаг. Отже, українська пісня й далі близька до душі киянам. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти…
– Бувало, що ви й критикували… Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…» Це болюча для вас тема часів Черновецького?
– Болюча, адже не вдалось розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг за іншого.
– Ви не написали жодної пісні російською?
– Не написав. Заставляли, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською – Оксана Білозір, Павло Дворський.
– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не заядлий націоналіст, але ж вірш такий написали.
– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну.
– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. Бо так у первісному варіанті пісні. Чому?
– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається.
– Київ, на вашу думку, тяжіє до україномовності чи двомовності?
– Є мова – є нація, нема мови – нема нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови, не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний.
– Як долучати киян до українства?
– Велику справу тут робить пісня. От зустріну запеклого російськомовного киянина, а тоді кажу йому: «Я дам вам послухати свою пісню.». І одразу чую захоплення: «Ах, какая песня!
Украинский язык действительно прекрасный!» Отакі ситуації трапляються.
– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте?
– Мене дратує це все. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. У нас родина була абсолютно україномовна. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, в родині казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене два – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і розмовляв російською, дитина просто йшла в іншу кімнату. І вона так чисто розмовляє українською, що це викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть – у «свою віру» десять чоловік і вам воздасться.
ЩЕ ОДКРОВЕННЯ
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, похована моя дружина, все життя пов’язане з Києвом. Хоч родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я вчився, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка».
З НОВОГО ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства,
А нам треба відновити українське братство.
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого,
А нам треба кошового вибрати зі свого…
Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Миколи ПАЛІТРИ
