Правдива хроніка в голосах про долю українців. Премія – новій книзі Жулинського (+відео)
Вкотре привернула увагу книга Миколи Жулинського “Моя Друга світова: роман-хроніка в голосах” – її автор став лауреатом президентської премії в номінації “За видатні досягнення у галузі художньої літератури”.
А відзначено на підставі рішення Комітету зі щорічної премії Президента України “Українська книжка року”.
Микола Григорович Жулинський – відомий літературознавець. Академік, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, автор сотень літературознавчих рецензій, багатьох книг. Однак романів у його творчому доробку ще не було…
Як говорить директор видавництва «Український пріоритет» Володимир Шовкошитний, Жулинський власним прикладом показав, як треба писати романи. Книга побачила світ спочатку у видавництві «Ярославів вал», яке очолює Михайло Слабошпицький, а потім в «Українському пріоритеті».
В анотації до видання читаємо, що «автор веде читача від дитячих вражень із пронизливою нотою «інтуїції душі» до суворого стилю історичних документів та ремінісценцій минулого, від голосів живих свідків про трагічні й героїчні події до відроджених із небуття авторською уявою спогадів односельчан, від історії волинського села Новосілки до масштабних подій світового значення – такі «концентричні кола» осягнення цього роману-хроніки воєнної і повоєнної долі української людини».
Автор дає змогу висловитися тим, хто пережив лихоліття, хто потрапив у страшну м’ясорубку… Читаєш їхні спогади – і ніби бачиш перед собою цих, скалічених війною, людей. Бо підсилює такі враження жива, народна мова, яку майстерно передає на письмі Микола Жулинський. Він подає розповіді так, як говорять очевидці, не редагуючи. Бо це – правдива «хроніка в голосах».
Голос Микити Якимовича Кримуся:
«…А от як прийшли другі совєти – всіх під чистую. І малих, і старих. Гнали нас під пулемйоти, як скотину… Заставили руські командири вирізати з дерева шось на подобіє гранат, а хтось такі вінтовки дерев’яні робив і з тим оружієм ішли в атаку. В послєднюю. Вєчну.»
Після поранення й контузії Микиту Кримуся відпустили додому. І знову чуємо його голос:
«А вдома добра ніякого. Страхи всякі. Бідуємо. Прийшов з фронту в шинелі, моя баба зразу її попорола – дітям валянки з неї шити. Босі всі. А тут пізненько вже у вікно стук. Хто такі, шо треба? Кажуть, свої: «Давай шинелю і чоботи». Наче наші хлопці. З лісу. Прийшлось чоботи винести, а шинелю, кажу, баба попорола дітям на валянки. Забрали тіко чоботи. Сам босий зостався.»
Автор майстерно виписує людські долі крізь призму жорстокого протистояння на західних теренах, зокрема на Волині, загонів УПА з московською енкаведистською ордою, на підставі документів та фактів показує страждання українців, загострює тему нападів польської партизанки.
«Страшно уявити, що переживали тоді й українські, і польські прості селяни, перебуваючи вдень і вночі під страхом несподіваного нападу, який ніс їм смерть і спустошення. Помста засліплювала очі, розум не сприймав жодних застережень, умовлянь, благань, чорний морок відплати застилав світ і руки самі хапалися за сокири, за ножі, за коси… Пощади не було нікому.»
Це була «війна за себе з усіма», саме таку назву й має другий розділ книги.
Ось і думається: на долю нашого народу випала стільки горя, що воно дає знати довго-довго і болем вогненним пропікає навіть крізь століття.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Відео: нагородження Миколи Жулинського медаллю “Олександра Довженка”
