Поль Манандіз: “Називатися «зіркою» замало. Треба життя присвятити сцені, жити нею cповна, працювати заради глядача”

Француз українською душею. Так кажуть про Поля Манандіза. Талановитий співак приїхав до нас з благополучної Франції, залишивши престижну сцену, і вже шість років мешкає в Україні, виступаючи з концертами в багатьох містах країни, допомагаючи фронту, потужно пропагуючи українську культуру.

Він захищає нашу країну від російських окупантів як артист України і тому цілком закономірно є дуже шанованим та популярним серед народу. Пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю з Полем Манандізом.

-Шість років тому ви приїхали до України, щоб стати пліч-о-пліч з нашим народом, залишивши успішну кар’єру в благополучній Франції. Чи не просять вас французькі співвітчизники повернутися, чи не говорять, що все це було даремним?

-Ні, розмов на таку тему не було, – говорить Поль Манандіз. – Зрештою, я не бачу жодного сенсу повертатися до Парижа, моє життя вже в Україні, мій рідний дім – Україна. Я вже українець з французькою душею. Україна подарувала мені дуже багато.

-Нещодавно наша країна відзначила 30-ліття Незалежності. А що для вас означає це свято?

-Тридцять років – це неймовірно! У мене дуже позитивні емоції. В Україні – вільнолюбивий і сильний народ. Вже восьмий рік він хоробро боронить свою землю від агресора – російської армії, однієї із найпотужніших армій світу. Я дякую всім українцям, всім воїнам, які тримають цей фронт.

-Українські військовики нагородили вас ювілейною медаллю «30 років Незалежності». Ця почесна відзнака стала для вас несподіванкою?

-Я би сказав – великим сюрпризом. Одержати нагороду від людей, які щодня боронять свою країну і готові віддати за неї життя – велика честь для мене.

-Ви якось сказали ключову фразу: «Я – артист, я не солдат. Але не забувайте, що це також і «культурна» війна, і я захищаю країну як артист України». Що сьогодні, на ваш погляд, відбувається на «культурній війні» з російським агресором?

-Є перший фронт – там, де стріляють. Хто у цьому винен? Одна людина – Путін. Сьогодні він є проблемою не тільки України, але й усієї планети. 15 тисяч людей вже загинуло в Україні від російських агресорів. Величезна кількість сімей залишилася без своїх годувальників, батьків, синів… Це така страшна біда, що й уявити важко. Але є і другий фронт, пов’язаний з пропагандою.

Російська ворожа пропаганда і дезінформація є дуже потужними як у Європі, так і загалом у світі, тому люди не знають що насправді відбувається в Україні. Одного разу я запитав свого французького товариша про те, що відомо йому про події в Україні.

І був здивований – він взагалі не знає, що тут триває війна з Росією. На відміну від нього, мені добре відомо про цей фронт, я спілкуюся з воїнами, чимало моїх друзів захищають країну на передовій. Скажу також і про українську мову, яка відіграє дуже важливу роль у протистоянні з Росією.

Вона має панувати скрізь в Україні. Я не проти російської мови, але нехай вона звучить в Росії. Подивімося на інші країни: у Франції – французька мова, в Італії – італійська, в Іспанії – іспанська, в Нідерландах – нідерландська…

А в Україні досі є багато прихильників розмовляти і послуговуватися російською. За тридцять років вони не захотіли вивчити українську. Вважаю, що таких людей треба спонукати переходити на українську по хорошому, не варто в категоричній, ультимативній формі змушувати, щоб вони негайно розмовляли українською.

Треба брати приклад з митців, кожен з яких у своїй сфері потужно пропагує українську мову та культуру. Скажімо, так як це робив – надзвичайно професійно, талановито, яскраво, мудро – уславлений соліст Паризької національної опери, Герой України Василь Сліпак. Своїм високим мистецтвом Василь доносив правду про події в Україну всьому світові, в тому числі й еліті, яка відвідувала Паризьку оперу. Не хочу вживати щодо Василя слово «був» – він поруч, він живе зі мною. Василь Сліпак – як особливий амбасадор України на цьому «культурному» фронті. Ось така діяльність є надзвичайно важливою у протидії російській пропаганді, у яку Кремль вкладає мільярди.

Європа, як не дивно, бачить Путіна «героєм». А який він «герой»?! Його і людиною не можна назвати. Він руками своїх агресорів вбиває, він вкрав частину української землі. Він дуже полюбляє шантажувати світ. Хто дав право Путіну красти чужу землю? Я не бачу якихось проблем, щоб Інтерпол арештував його.

-Ви познайомилися з Василем Сліпаком в Парижі, згодом присвятили йому пісню «Вирушали хлопці». Коли у залі глядачі слухають пісню, то піднімаються зі своїх місць. Як часто під час концертів вас просять виконати цю, надзвичайно хвилюючу, композицію?

-Для мене дві звістки про Василя були шоком: перша – коли він добровольцем пішов на фронт, а друга – коли його вбили російські солдати. І досі перед очима світлина, на якій його зображено з автоматом, дещо втомленого. Але це був мужній козак, який вирушив на захист своєї країни.

-Козак зі сталевою волею і жагучим бажанням перемоги у війні з російськими агресорами.

– До речі, про ці риси Василевого характеру ми говорили з генералом Ігорем Гордійчуком, Героєм України. Василь нагадує мені легендарного фольклорного героя козака Мамая. Василь Сліпак – дуже великий талант у класичній музиці.

Ось ви згадали «Вирушали хлопці»… Я пам’ятаю той день (у Всесвітній день миру), коли давав концерт в Києві, у Міжнародному центрі культури і мистецтв (колишній Жовтневий палац). У залі були присутні і рідні Василя Сліпака. І коли я побачив, що люди підвелися зі стільців, у мене на очах виступили сльози. Вперше за весь час концертної діяльності.

-Велика непоправна втрата. На жаль, у цій війні Україна втрачає цвіт нації.

-Так.

-Від ваших шанувальників ми почули на вашу адресу, що ви, завдяки патріотизму вже стали українцем більше, ніж деякі з наших “українців”, які за все своє життя так і не вивчили рідної мови та не хочуть знати героїв своєї Батьківщини. Як ви думаєте, чому в Україні все ж є чимало тих, хто вперто не бажає вчити мову, не хоче знати героїв цієї країни? Що заважає?

-Це велике питання. Можна говорити про дві генерації людей в Україні: одна з них усе ще подумки в Радянському Союзі, розмовляє російською, каже що українська їм дається важко.

-Але ж ви вивчили!

-Так, хоч і не вивчав її у спеціальній школі. Пригадую, коли попросив товариша розмовляти зі мною тільки українською, то він все дно часом переходив на російську. Мабуть, питання ще і в ментальності, перебудові системи мислення. А загалом, якщо ти говориш російською, то це ще плюс один бал для Росії.

-Ваші шанувальники також кажуть, що «Поль Манандіз – француз з українською душею – яскравий приклад для багатьох українців.». А які риси характеру українців вас найбільше вражають, захоплюють, чому саме?

-Я так сильно люблю Україну, що можу багато говорити на цю тему. Бачу людей реально хорошими, добрими, розумними, начитаними, сильними. Це велика нація! Я бачу також, що українці не бояться роботи. Такі плюси. А щодо мінусів, то я не бачу їх.

-В Тернополі під час концерту вам подарували військову форму і ви згодом написали: «Я зрозумів, що всі 5 років в Україні я воюю, кожен день. Кожний день я на своїй війні: я воюю кожний день, щоб показати і довести, що Україна – прекрасна, що українська мова- чудова, а українці – чудові, мудрі люди. І я розумію всіма глибинами, що зараз саме час, показати, які ми, українці, неймовірні». Цей особливий презент, мабуть, викликав у вас велике хвилювання.

-Звичайно. Мене вражає велика жертовність українських воїнів, вони йдуть на фронт, розуміючи, що там їх щомиті можуть вбити. Але ж вони не відмовляються боронити країну. Для них Україна понад усе.

На жаль, жодна велика нація у світі не проходила свого становлення і утвердження без крові. Щодо вашого запитання. Ще перед концертом один чоловік мені сказав, що хоче зробити подарунок.

Він вийшов на сцені і вручив мені свою військову форму, у якій був на фронті і благополучно повернувся додому. Для мене це великий момент у житті! Було дуже хвилююче. Пізніше я вручив цей військовий однострій одному із захисників, який вирушав на передову, з напутніми словами, щоб він також щасливо повернувся до рідної домівки. Я вбачаю своєрідну захисну силу в цій формі.

-Українці часто просять вас заспівати неймовірну, зворушливу пісню «Лелеки». А коли почуємо її виконання рідною для вас мовою, себто французькою?

-Коли воїн Богдан Кравченко запитав мене, чи я хочу співати його пісню «Лелеки» , запропонувавши послухати як він виконує її під гітару, то у мене мурашки пробігли тілом. Дуже сильна пісня!

-Ви сказали, що це «як причастя і причетність…»

– Чи зазвучить вона французькою? Думаю, що це – винятково українська пісня. Розумію, як багато закладено у цій пісні, в тому числі українського символізму, якою потужною є енергетика кожного слова. До всього додам: у мене є товариш, захисник України Макар («Слідопит»). І ось одного разу бачу в соцмережах, що Макар на передовій під гітару співає лелеки. Це було круто. Пісня стала рідною і для воїнів.

-Одного разу ви написали мамі полеглого воїна, пані Марії Рацун: «Я розумію силу вашого болю…». Звідки у вас, пане Поль, це неймовірно щире і сердечне відчуття, що дозволяє пропускати страждання через своє серце? Коли, на якому життєвому етапі з’явилося це відчуття?

-Цієї війни не повинно було бути. Вона вже забрала настільки багато прекрасних людей, що душа немов переповнена пекучем болем від гірких втрат. Мені згадується давнішній період життя, коли я був ще підлітком і щодня після школи йшов до шпиталю, де лікувався від онкології мій брат.

Я дуже переживав за нього. На цій війні загинуло багато дітей, і біль від таких втрат на все життя. У пані Марії Рацун на війні загинув син, вона написала вірш про своє горе. Вона немов кричить у кожному слові. Це її страшний біль. Я відчуваю його серцем.

-За вашими словами, Європа, особливо центральна, знаходиться під масовим гіпнозом Росії. На вашу думку, чи наблизилася бодай трішки Європа до того, щоб «розкодуватися» від цього гіпнозу?

-Цей гіпноз є мегасильним. Було б правильним, щоб європейські делегації, представники Франції, Німеччини щодня приїжджали до України, відвідуючи райони, де тривають бойові дії і на власні очі бачили, що там відбувається, що українські воїни боронять країну від російського агресора.

Зі свого боку я постійно пояснюю це європейським друзям, а серед них є і ті, хто засідає в Європарламенті, і міністри. Наводжу такий приклад. У вас, скажімо, є донька чи син. Вони біля вас, з ними все гаразд.

А в Україні сини і доньки щодня на війні, в окопах, під прицілом ворожої зброї. Їх щодня можуть вбити російські окупанти. Це продовжується вже шість років. Ось вам реалії сьогоднішньої України. І про них так треба пояснювати європейцям.

– Коли Кремль стягнув до українських кордонів велику військову армаду, ви звернулися із відчайдушним закликом до Європи: «150 тисяч російських солдат біля кордонів України! Що треба робити? Чекати коли вони розпочнуть? Вони розпочали 7 років тому! Хтось, почуйте мене!.. Дорога Європа! Якщо ти ще маєш серце і совість! Подумай про наших дітей, про нашу Україну!

Ми на порозі великої катастрофи, можливо найбільшої. Це не гра. Ми не граємо. Ми, в Україні, ми, українці протистоїмо самі в цій війні. Ми ні на кого не нападаємо, нічого не крадемо. Тут нема фашистів. Ми захищаємо те, що у нас лишилось..». Чи почули Вас? Якою була реакція у Європі на ваші звернення?

– Історія була така: одна надійна людина з фронту на моє запитання, скільки Путін зібрав війська біля українського кордону назвала мені цифру – 150 тисяч. Такої цифри не було в українських джерелах. Але я використав саме її у зверненні до Європи 10 квітня 2021 року. Переконаний: якщо надходить так інформація, то треба негайно афішувати, бити на сполох.

Бо 150 тисяч ворожих вояків – дуже серйозно, велика небезпека. І вже 19 квітня ця цифра прозвучала з вуст Верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля у Брюсселі на засіданні Ради Європи. І далі інформаційними повідомленнями розлетілася світом.

У текстах було, що Боррель не назвав джерело, звідки він взяв оту цифру. А вже через кілька годин змінив її до “офіційної” – 110 тисяч. Саме завдяки розголосу вдалося вплинути на тодішню ситуацію із скупченням ворожих військ біля України.

Головне, що вдалось привернути увагу світу. Європа “збудила” Пентагон і вже через три дні після виступу Борреля, 21 квітня стало відомо, про відведення Путіним своїх військ. Я констатую те, що сталось. На мою думку, це підтверджує, що одна людина може змінити світ. Треба тільки бути небайдужим. І робити все, що можеш, на своєму місці. І тебе почують.

– Романс «Чорнії брови, карії очі» ви присвятили Анні, королеві Франції. Кому сьогодні, крім воїнів, ще присвячуєте пісні?

– Мені цікавою є історія України. Вважаю, що кожен співак, артист, виходячи на сцену, має знати, що закладено у тій чи іншій пісні, які глибинні пласти вона часом зачіпає. Вивчаючи історію України, я душею прикипів до творчості великого і надзвичайно талановитого співака – Анатолія Солов’яненка, довго слухав його виступи.

Для мене Солов’яненко є яскравим прикладом служіння мистецтву, Україні. Вважаю, що він є одним із п’яти супертенорів світу. Недаремно Пласідо Домінго і Лучано Паваротті вважали, що майстерність Солов’яненка не поступалася їхній власній.

Народившись в Донецьку, співак все життя розмовляв українською. Романс «Чорнії брови, карії очі» – дуже гарна пісня. У музичній студії мені вдалося з першого ж разу легко записати її, ще й в тональності Солов’яненка. Ніби якісь внутрішні чари у ній.

– У вашому репертуарі такі знамениті українські композиції як «Черемшина», «Ой чий то кінь стоїть», «Пісня про рушник», «Два кольори» та інші. А з ким із співаків ви хотіли б заспівати дуетом?

– Ні з ким. Хоча, можливо, із задоволенням заспівав би разом з побратимами, які захищають Україну на фронті. Наприклад, варто створити кліп до пісні «Лелеки». Це було б класно. Честь для мене. З приводу вашого запитання скажу також: я настільки розумію шоу-бізнес, що не хочу бути в ньому.

-А який він сьогодні, український шоу-бізнес?

-У мене виникають великі проблеми з шоу-бізнесом, тому що я вирішив йти сам… Ось чуємо періодично від того чи іншого співака чи співачки, що він (вона) – «зірка». Ну, добре, супер. Але ж називатися «зіркою» замало.

Треба життя присвятити сцені, жити нею cповна, працювати заради глядача. І не варто свою діяльність в шоу-бізнесі розглядати з точки зору – актуально чи ні, треба виходити з того, чи подобається це тобі самому. Звичайно, це важко. Але зате потім є великий і приємний подарунок – симпатії і підтримка глядачів.

-Виконуючи «Пісню про рушник» ви посміхаєтеся щиро і сонячно. А що вкладаєте у цю пісню, які смисли?

– «Рідна мати моя…» – слова особливої душевної теплоти і синівської вдячності… Вони знайомі мільйонам людей! Це ж і рушник вишиваний… До речі, в Росії немає рушників. А в Україні є.

Коли я виконую українські пісні упродовж півторагодинного концерту, то можу забути якесь слово. І тоді миттєво пропоную глядачам співати разом, виходить душевно і щиро. Адже всі знають слова цих легендарних пісень. Я думаю про Україну. Це все відбувається на великому позитиві.

– Коли ви співаєте «Два кольори», то чи не нагадує вам пісня і про рідні краї, де народилися, виросли?

– Я забув про життя, яке у мене було до України і навіть не думаю про це. Я – українець! «Два кольори» – сильна пісня, з перших її слів я думаю про Василя Сліпака. «Червоне – то любов, а чорне – то журба…». Перед очима також і червоно-чорний прапор Української повстанської армії, я переймаюся героїкою її воїнів.

– Можливо, у вашому репертуарі з’являться і пісні про УПА.

– Розповім, як одного разу у Слов’янську до мене підійшла вродлива пані й мило сказала, що вона дуже захоплюється моїм репертуаром, любить мої пісні. Я поцікавився натомість, що люди роблять для того, аби настав мир.

І почув відповідь, що ця красива жінка воює снайпером. Я був неймовірно вражений. Така гарна пані й раптом… снайпер! У мене є пісня «Слава Україні!» французькою, яку присвячую усім захисникам України.

– До речі, багатьох людей в Україні дуже зворушили ваші композиції французькою, серед яких є і знаменита пісня Джо Дассена «Якби не було тебе». Водночас вона гармонійно та розкішно звучить у вашому виконанні й українською. Цікаво, а хто долучився до перекладу?

– Талановита пані Олена Павловська, з якою ми разом працюємо на ниві концертної діяльності. Людям подобаються ці пісні, і це класно.

– Мабуть, читачам «Українського репортера» хочеться більше дізнатися також і про вашу музичну діяльність в Київському академічному «Театрі на Липках». Розкажіть, будь ласка.

– Йдеться ось про що. Свого часу художній керівник-директор театру, народний артист України Віктор Гирич запропонував створити такий собі мікс двох великих культур – французької та української.

На сцені – дует, тематика – історія кохання. Заслужена артистка України Анжеліка Гирич читає вірші про кохання, а я співаю французький шансон. Вже було п’ятнадцять таких вистав. Глядачам подобається.

– У вашій концертній діяльності вже понад сто аншлагів. Чи мрієте про велику національну сцену?

– У мене є аудиторія шанувальників, вважаю що це як велика родина. Звичайно, хочеться досягати і чогось нового, наприклад, зібрати стадіон глядачів на концерті. Скажу і ось про що. Сьогодні я готую новий творчий проект «Місія на небі» – у ньому буде акцент в тому числі на українських піснях, які Росія вкрала у нашого народу, нахабно «приписавши» собі авторство.

Тому моя місія полягає ще й у тому, щоб за допомогою мистецтва повертати народові ці шедеври. У цьому альбомі будуть і пісні, присвячені захисникам України, зокрема Василеві Сліпаку.

-Ви якось сказали дивовижну фразу, що любите не те що кожен квадратний кілометр української землі, а кожен її метр. Де любите найчастіше бувати, наприклад, у Києві?

– Скрізь. Особливо на Андрїївському узвозі, який нагадує французький Монмартр. А загалом люблю бувати в усіх куточках України.

– І надто в Карпатах.

– О, так!

– А який він, Поль Манандіз, француз з українською душею, у повсякденному житті, побуті?

– Я – артист, і цим живу. Живу так, як сам хочу. Загалом працюю по 12-14 годин. Буває, нахлине цікава ідея, то і ніч не сплю, обдумую, розмірковую. Зранку п’ю каву, слухаю класичну музику, наприклад Вівальді. Люблю друзів, гарне вино у приємній компанії.

– Ви усе ще категорично не сприймаєте те, що деякі українські співаки їздять з концертами до ворожої Росії? І почуваються добре.

– Це аморально. Такі люди не можуть називатися артистами, тим більше мати високе звання народних чи заслужених артистів. Виступати перед агресором, який окупував частину твоєї землі, – нонсенс. Співаків-заробітчан український народ не повинен пробачати.

-Якби у вас була можливість зустрітися з президентом Франції Макроном, то щоб б ви йому сказали із найголовнішого?

– Запитав би про Нормандський формат перемовин (Україна, Росія, Франція, Німеччина), зокрема як буде діяти Франція. Сказав би йому про свою ідею – щоб європейські військові делегації їздили на Донбас, у великі і малі міста і на власні очі бачили, що там відбувається.

Сказав би про реконструкцію України, відродження Донбасу. Якби певна країна взяла б під свій контроль певну зону зруйнованих територій, і де зараз йдуть бойові дії, і ми всі разом відбудували б все зруйноване Росією. І обов‘язково спинили б цю війну! Чи готовий Емманюель Макрон підтримати це?

– Ви багато розмірковуєте про український націоналізм. Кажете, що «це захист своєї землі, своєї родини, братів, захист української мови, вшанування своїх героїв, відновлення своєї історії, всього, що було загарблено, знищено, вкрадено». Що можна додати до сказаного?

-Це класно, коли є національна ідея. Супер! Україна показує приклад світові. Вона восьмий рік років тримає фронт проти Росії. А це було б неможливо, якби народ не був єдиним. Разом – і до кінця! Російській пропаганді, зрозуміло, це не подобається, вона показує, що тут начебто є багато «фашистів».

Я вже в Україні шість років і ніяких «фашистів» не бачив. Звичайно, в Україні є різні рухи націоналістичного спрямування, наприклад «Правий сектор». Для мене він є таким, що реально боронить незалежність країни, без нього було б важко.

У мене багато друзів у «Правому секторі», але серед них не бачу жодного, кого Росія називає «фашистами», «екстремістами». Я був на фронті, і там також не бачив «екстремістів», там воюють люди, в тому числі російськомовні, які захищають свою країну.

– Дуже дякуємо, пане Поль за цікаву і змістовну бесіду.

Розмову вели Леонід Фросевич, Світлана Ковальова

Відеоінтерв’ю з Полем Манандізом. Перша і друга частини

Like