Канівський злет Художника
“З одного боку, – говорить Анатолій Марчук, – моя персональна виставка акварелей тут, на Тарасовій горі у Каневі, – це важливий, але все-таки етап всеукраїнського мистецького проекту “Земля із небом гомонить”.
Така вже назва лягла на душу. З іншого – я чекав цієї події щонайменше п’ять років. Чекав, навіть не дуже сподіваючись, що відкриття виставки буде приурочено до знакової для всіх українців дати – Дня Шевченкового повернення до України.
І зовсім уже несподіванкою – сказати, приємною – значить не сказати нічого! – стало для мене повне співзвуччя моїх скромних робіт і Кобзаревих слів, адресованих у листі братові Варфоломієві: “І мені – і вдень, і вночі – сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали”.
Не дивно, що процитовані заслуженим художником України рядки стали чимось на кшталт лейтмотиву виставки, урочисте відкриття якої відбулося 19 травня, а апофеоз припав на 22-е, коли втілену в акварелях “благодать” відвідали знані і в нас, і у світі Українці – віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко, голова “Просвіти” Павло Мовчан, громадські діячі і колишні народні депутати Микола Томенко та Іван Заєць, видатні митці Іван Марчук, Анатолій Гайдамака, Влада Литовченко та інші.
Вони немов приєдналися до того щирого багатоголосся оцінок і поздоровлень, які розпочали на три дні раніше відомий шевченкознавець і громадський діяч Ігор Ліховий, заслужений художник України Анатолій Буртовий, заслужений діяч мистецтв України Галина Морозова, мисткиня Любов Міненко, письменник Владислав Таранюк та інші.
Усі ці люди, представляти яких широкому загалові потреби немає, не тільки висловлювали захоплення картинами Анатолія Марчука (навіть не вельми швидкий на похвали його знаменитий колега по цеху і однофамілець цього разу не скупився на компліменти: “славетний майстер акварелі” – таке почути з вуст корифея багато чого важить!
“Це мистецтво і ностальгія, пов’зані в один вузол” – додав Іван Марчук, маючи на увазі вже олійні твори пана Анатолія), а й відзначали його активну громадську позицію і те, що навіть недруги іменують невгамовністю.
Так, наприклад, В’ячеслав Кириленко гідно оцінив попередню виставку акварелей у Чернігові, а також намір художника показати “благодать” в рамках згадуваного проекту у цілій низці великих і не дуже міст України – передусім Черкасах, а далі – Сумах, Вінниці, Одесі, Білій Церкві… “Гадаю, після цього прихильників у художника стане ще більше.
По суті, вся Україна,” – зазначив пан В’ячеслав, який і сам звик не порожніми словами, а справами доводити свою відданість Вітчизні, її національній культурі, Церкві.
Для автора цих рядків приємно було пересвідчитись, що 22 травня 2017 року сталося на Тарасовій горі своєрідне відновлення кобзарського “посту № 1”. Це колишній голова Спілки кобзарів України, відомий бандурист Володимир Горбатюк зустрічав гостей канівської святині натхненним співом і грою на народному інструменті.
Кобзар узяв участь й у відкритті виставки Анатолія Марчука. Цікаво було б дізнатися: чи згадував він і про наші з ним амбітні наміри, хоча б і видання всеукраїнської кобзарської газети, що так і залишилася “проектом”? І що, можливо, не вистачило нам тоді оцієї марчуківської цілеспрямованості, послідовності, невгамовності, зрештою?
Ну, що ж, є бажання – відправляйтеся, друзі, до Канева! А як не встигнете до 20 червня, то “прислухайтесь” до того, як “Земля із небом гомонить”, уже в Черкасах. Їй-Богу, світ Мистецтва, якого ви торкнетеся, часткою якого себе відчуєте, того вартий.
Микола ЦИВІРКО
