Кумир українців дід Чикаленко
письменник
В останній день минулого, 2016-го року вимережив я статтю-роздум про те, хто, на мій погляд, мав би зайняти головний постамент пам’ятника в центрі Києва – навпроти Бессарабки, де десятиліттями в червоному граніті цвів московітський варвар і головний убивця наших співплемінників Владімір Ленін.
Однією з моїх приватних кандидатур на цей святошний приміст був славний українець, подвижник багатьох демократичних процесів в Україні у кінці дев’ятнадцятого і на початку двадцятого століть, великий меценат і друг Михайла Коцюбинського, багатьох інших письменників-демократів, журналістів, Симона Петлюри, Сергія Єфремова, зокрема, – Євген Харламович Чикаленко (1861 – 1929 рр.).
Вельми прикро, пані й панове, навіть дуже образливо, зізнаюся, що люд нинішньої України в своїй масі фактично не знає імені цієї людини, її колосального внеску в підготовку революційної ситуації, боротьбу за створення Української Народної Республіки.
Що Євген Харламович найбільше з усіх тодішніх благодійників вклав власних коштів, енергії душі, поривів благородства у справу розповсюдження ідей незалежності і суверенітету України, фінансуючи та видаючи фактично першу україномовну газету «Громадська думка», а потім і «Рада», тижневик «Селянин», підтримував матеріально ряд письменників-демократів, надзвичайно багато зробив для формування на наших теренах української мови.
На його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова, він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в цьому виданні; організував при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до цього славного міста.
Це людина, яка фактично віддала всі свої матеріальні статки на розвиток нашої нації, закінчивши власне своє життя в голоді і холоді. В середині двадцятих років минулого століття, приміром, україномовна газета «Свобода», яка щоденно видавалася в США, із номера в номер закликала своїх читачів здавати по можливості кошти на підтримку пана Євгена Чикаленка та його дружини, котрі скиталися, злидарювали без засобів для існування в Австрії, за тим у Чехословаччині, де вельми убого й бідово скінчили свій земний шлях.
І українці діаспори (за це їм велика честь!) по 50, 75 центів, по долару США, власне, хто скільки мав, скидалися на прожиток учорашньому благодійнику побудови українського світу в Україні.
Нинішні українці, на жаль, невиправдано швидко забули цього незрівнянного милостивця, філантропа. Це ще й, напевне, тому, що був він загалом скромною, не галасливою людиною. Знаючи про чиюсь там скруту, надавав фінансову допомогу, багато разів вибачаючись при цьому, що потурбував… Коли, до прикладу, під загрозою зриву випуску, банкрутства, опинилося його і друзів спільне дітище – україномовна газета, він не вагаючись продавав свою маєтність, землі, аби врятувати спільну справу. Так, якось із молотка пішло 250 десятин власності у Молдові. Зате запустили видання газети «Рада».
Євген Харламович був навдивовижу удатним господарником: його маєтки тієї пори були територіями найбільшого благоденства й достатку. Бо хазяйнували там по-новому – по-науковому, з технікою світових зразків, поля засівали кращими сортами культур, виписаними Чикаленком з-поза морів-океанів.
У поміщика-новатора була одна чудна особливість: елементи свого досвіду він прагнув і умів завжди вправно викласти на папері. А щоб багатшою була Україна, про свої методи хазяювання він видавав брошури. Так з-під пера Євгена Чикаленка ще 1897 року виходять п’ять книжок, озаглавлених «Розмови про сільське господарство».
Нині можна сказати, що Євген Харламович по тій порі створив справжню енциклопедію хазяювання на землі. І видав її півмільйонним накладом! Фактично роздав її кожному господарнику. Що вельми важливо – видана вона була, хоч і з неймовірними потугами, але саме українською мовою. З брошур Чикаленка Україна вчилася грамоти. Особливо ж босонога малеча. Його подарунки для багатьох сімей фактично були першою книгою в убогій хаті. На рівні з “Кобзарем” Тараса Шевченка…
Дивно, але в Києві й досі немає жодного навіть провулку імені Євгена Чикаленка…
Добропристойний і цікавий чоловік, науковець і колишній народний депутат України Юрій Гнаткевич сформував громадську організацію, метою якої, як я розумію, є поширення в масах імені Чикаленка, популяризації його заслуг перед Україною і українцями у середовищі народу та киян насамперед.
Очолювані ним активісти поставили собі за мету добитися того, щоб на мапі столиці ім’я Євгена Чикаленка позначало назву станції метро та однієї з вулиць центру столиці. І я б цього теж неймовірно хотів. Одначе підтримки на подібне соратники Ю. Гнаткевича не отримали ні в столичних чиновників, ні в середовищі депутатів Київради. Їм сказали: переконуйте, мовляв, містян, аби вони були з вами за одне, адже ви хочете ім’я Чикаленка присвоїти станції метро, а також вулиці, котрі нині носять ймення Льва Толстого.
Клопітлива, виснажлива робота групи Юрія Гнаткевича поки що показує один і той же, але невтішний результат: люди справді не знають, хто такий Євген Чикаленко, що він зробив для України і для кожного з них особисто. Те, за що взялися ентузіасти, вельми непроста справа. І насамперед тому, що нинішній народ майже нічого не читає, свідомо стає аполітичним. Він зумисно цурається сучасного радіо й телебачення: ЗМІ явно перегодували люд різними «фейками», «дезою».
Годі й розібратися, хто герой справжній, а хто липовий. До того ж диктори здебільшого бубонять мовою агресора. А тут, бачите, на амвоні, який потрібно посунути, всівся сам граф Лев Толстой, відомий кожному з малолітства, з шкільних підручників.
Його «Анну Кареніну» ще й по нині оновлено екранізують і влаштовують прем’єрні покази з артистами, котрі від природи є українофобами. До того ж мій давній приятель професор Валерій Бебик стверджує, що у Лєви Толстого начебто було єврейсько-українське коріння. Себто, він якимось там краєчком начебто й наш, український…
І саме через такі пікантні проблеми Великий Українець Євген Чикаленко уже чверть віку не може повернутися до пантеону визначних борців за незалежну нашу державу. Щоб заслужено зайняти своє гідне місце в пам’яті українського народу, для якого він старався і зробив так багато. Попри те, що майже вподовж всього останнього століття московщина, радянщина усе робили для того, аби витерти, витравити з історії нашого щирого люду імена таких подвижників, як достойний меценат і філантроп. В цьому я ще раз переконався, безпосередньо взявши до рук первісний варіант «Спогадів…» публіциста Євгена Чикаленка.
На межі двадцятого століття до Кононівки (нині це село Драбівського району Черкащини) завітав відомий громадський діяч, згодом знаменитий меценат і український письменник Євген Харламович Чикаленко. Він давно хотів перебратися зі степових країв, де народився і тривалий час мешкав (с. Перешори, тодішньої Херсонської губернії, нині це Подільський, до 2016 року – Котовський район Одеської області) на Полтавщину, де на той час географічно розміщалася Кононівка.
Виявилося, що саме тут продавалося 1100 десятин землі з маєтком у центрі, а головне, як писав Євген Харламович у своїх «Спогадах…», що поруч був чудовий парк, про котрий щонайбільше він просто-таки марив.
Щоб мати змогу якось уранці пробігтися його тінистими алеями, заповненими настояними запахами дубів, кленів і пахкої хвої, у густому затінку дерев знайти прохолоду спекотної днини, помріяти на захід сонця під вербами над чистим ставком, де весело лопотять крилами лебеді і дикі гуси…
Спершу подібне багатство належало відомому на Полтавщині потомку українського козацького старшини, товстосумові Лукашевичу. Після його смерті всім цим володіла його дочка, котра вийшла заміж за франта з Петербурга пана Черепова. Він виявився нещасним картярем і безпросипним пияком, доволі швидко фактично прогуляв частину приданого з 4 000 десятин землі дружини.
Рятуючись від повного банкрутства, пані Лукашевич розлучилася з Череповим, тим самим уберігши 1100 десяти від неминучої втрати. Невдовзі вона вийшла заміж там же, у столиці імперії, за генерала Келлера, заїзного німця. Саме п. Келлер, котрий виявився близьким приятелем тодішнього міністра внутрішніх справ Росії Сєпягіна, оформив купчу Євгену Чикаленку на маєток і на частину збереженої від розорення землі й маєтності.
У метикуватого діда Чикаленка був природній міцний козацький дух, хазяйська поміщицька вдача й неперевершений хліборобський талант. Виявився він людиною толковою, щедрою й всебічно обдарованою. Недарма ж київські вожді пропонували йому гетьманську булаву після повалення влади Павла Скоропадського. А був би чудовим поводирем українства… Сам повернув свою долю інакше…
Описуючи Кононівку у своїй книзі «Спогади…», Є. Чикаленко повідомляє, що розташована вона за 20 верст від м. Яготина (тепер Київська область), де знаходився маєток князя Репніна, «у якого в сорокових роках минулого століття проживав Тарас Шевченко, малюючи портрет вельможі, і з дочкою якого, як відомо з біографії Кобзаря, він заприятелювався…» Узяті мною в лапки слова належать Євгену Харламовичу Чикаленку. Мешкаючи в Яготині, Шевченко часто бував у сусідніх панів Закревських у селі Березова Рудка, у Волховських – у Мосенці. Чикаленко стверджує, що в маєтку останніх йому особисто показували кактус, на якому Кобзар своєю рукою видряпав власні ініціали.
Євген Харламович розповідає у «Спогадах…» вельми курйозний випадок, про який йому повідали місцеві жителі, де, власне, він поселився. Колишній магнат Лукашевич, котрий також насмілився показати відомому поету свої володіння, якось умовив Тараса Григоровича відвідати його Кононівку. «Коли вони ввійшли в передпокій маєтку, – пише автор «Спогадів…», – то слуга, який повинен був їх зустріти, спав, сидячи на ослоні. Пан Лукашевич так розлютувався на слугу, що розбудив його ляпасами по обличчю. Побачивши це, Шевченко повернувся і вийшов з передпокою і попрямував до воріт. Лукашевич вибіг за ним, прохаючи Шевченка повернутись. Але Тарас, махнувши рукою, попрямував пішки до Яготина…»
Двадцять верст, підкреслю, пішки. На стільки болючою, глибочезною була образа поета за розпусний учинок панича щодо свого тодішнього раба. Таким безправним, покірним перед своїм феодалом ще донедавна був і сам Кобзар…
Сей факт відомий з біографії Шевченка, Тарас Григорович розповідав про нього, хоча ніколи й ніде не вказувалося, де саме сталася ця посмучена подія – писав автор «Спогадів…», підкреслюючи реальність цієї разючої предибенції. Насправді, як стверджує Євген Чикаленко, трапилося подібне саме у Кононівці на тодішній Полтавщині, за сучасною логістикою – у теперішньому Драбівському районі Черкаської області.
Моє первісне знайомство з Чикаленком-письменником, борцем за незалежність України, проповідником української мови почалося доволі давно, ще восени 1969-го року. Тоді мене, 19-літнього хлопчака, який подавав певні надії в літературних вправах, з районної газети забрали до вінницької молодіжної газети «Комсомольське плем’я» (КП). А це було вельми відоме в Україні видання.
Невдовзі перед тим воно форматом А-2 виходило на весь Подільський економічний регіон – Вінницьку, Хмельницьку і Тернопільську області та Буковину, де мешкало більше семи мільйонів громадян. У КП утворився і зберігся міцний журналістський кістяк, серед якого першу скрипку вели молоді письменники Григорій Усач, Леонід Пастушенко, Микола Рябий, Анатолій Заблоцький, Михайло Каменюк. Часто друкувалися тут уже відомі поети Ніна Гнатюк, Анатолій Бортняк, Анатолій Гарматюк.
Мене зарахували до відділу робітничо-селянської молоді. Іншими словами, спровадили до «хліва». Так по-простецьки величалася найбільша редакційна кімната за туалетом, фотолабораторіями, куди всі приходили просто посидіти на дивані, поплескати язиками, можливо, навіть із тумбочки іноді розжитися на хліб з салом, бо ж ми тут займалися в основному аграрними справами на газетній полосі.
Відділом завідував Микола Рябий, котрий уже видав свою першу збірку прози, озаглавлену вельми претензійно «Тост за невпольованого оленя», але він то був у відпустці, то їздив десь надовго в творче відрядження до Карпат.
Два з лишком місяці, які я трудився у «хліві» до того, як мене забрили в матроси, справами заправляв такий чоловічок, літ під сорок, – Саша Гетьман. Це був маленький, худорлявий молодик із зозулястим обличчям. Мені, коли я іноді побачу кінофільм «Зайчик», то його головний герой, якого грає невеликий Леонід Биков, один в один нагадує Сашка Гетьмана з вінницького «хліва».
Мій начальник по службі був досвідченим газетним вовком: усе сприймав на льоту, писав швидко і нестандартно. Мої матеріали правив блискавично і безпощадно. Зрозуміло, що креслив найбільше ті абзаци, над якими я трудився найбільше, і виписував старанніше, котрі самому мені навіть подобалися. У мене це викликало внутрішню образу і навіть лють, але будь-що озвучити я, звичайно ж, боявся.
Одначе обсипаний густим ластовинням «зайчик» завжди вмів замість викресленого дописати одне-два таких смачних, густих речення, якими я потім неймовірно гордився, позаяк на полосі вони ставали моїми. Вони подеколи й тримали своєю суттю всю оновлену публікацію: чуття до слова в Гетьмана було особливе.
За тиждень-два, придивившись до мене, він якось став розпитувати, що я читаю, яка література мені подобається.
-А серйозні книги почитати хочеш? – справився під кінець розмови.
Я, звичайно ж, учорашній сільський школяр і здогадатись не міг, що це таке, але хіба можна було відмовитись від книг. Та тих іще, котрі, як здогадувався, були забороненими. Саме тієї пори редакцію КП трясло аж перевертало через партійні і комсомольські збори з засудження книги Івана Чендея «Березневий сніг». Того Чендея, котрий поспіль із Сергієм Параджановим нещодавно сотворив сценарій знакового кінофільму «Тіні забутих предків».
Так Гетьман мені якось приніс роман «Марія» Уласа Самчука. Це була відверта, приголомшлива розповідь про голодомор українців на початку тридцятих років, котра буквально потрясла мене.
Я прочитав її вночі на редакційному дивані КП у «хліві», не маючи де ночувати у Вінниці. Саме про це мені багато разів пошепки уночі розповідала мати, її незряча сестра тітка Сандра. Про людоїдство в нашому рідному Джурині і довколишніх селах…
Тут же я познайомився з поезією Євгена Маланюка, відкрив для себе неповторну красу і силу слова Наталі Лівицької-Холодної, найвродливішої жінки української діаспори (прожила 103 роки – до 2005-го!). Це були зшитки машинописних аркушів, які зігрівали мені душу відвертістю сутності, без реляцій про партію й Леніна і соцреалізм.
Окремі вірші я виписав, і вони й по нині у мене зберігаються. І ними я горджуся. Особливо ж поетичними відвертостями Наталі Андріївни. Бо так, як управлялася з поетичним словом мила й чарівна пані, дочка міністра УНР Андрія Лівицького, не віршував ніхто. Ось, до прикладу, її поезія “Червоний колір – колір зради”:
Поцілую —
і до скону будеш прагнуть уст моїх,
і затруїть кров червону,
кров юначу п’яний гріх.
Таке точно сталося з геніальним Євгеном Маланюком, який до нестями кохав Наталю і присвятив їй ряд промовистих поезій.
А одного дня Сашко зранку забіг з портфеликом. Одразу за ним до «хліва» вскочила Галинка Стебновська, ніжна, красива дівчина, кореспондент відділу культури, яка часто навідувалася до Гетьмана, ходила з ним разом обідати. «Зайчик» з усіх сил намагався її причарувати і тому обдаровував її різними принадами.
-Ну що? – запитала багатозначно.
-Звичайно ж, приніс, як я міг про тебе забути?! – відповідаючи, дістав з портфеля гарно обгорнуту, напевне ж, книгу, а окрім того видобув з теки і тендітну, яскраву троянду. Синьоока Галя вся зашарілася, але від вогнистого подарунку не відмовилася.
Тільки вийшла дівчина, зозулястий Сашко передав мені, знаками показуючи, щоб сховав презент подалі до шухляди столу, перепліт, як я зрозумів, із газетних вирізок. Уже увечері я розгорнув його і прочитав: «Євген Чикаленко «Спогади, щоденник та листуваннє.», том 1. (1861-1906)». Це були вирізки публікацій з якоїсь давньої, від часу зжовклої газети. Усього було понад шістдесят листків, на останньому унизу значилися слова: «Далі буде».
Незабаром мене на три роки забрили в матроси. По службі я женився. Жодної вакантної посади в КП на час мого повернення не виявилося, а в рідній Шаргородській районній газеті, куди мене запросили на роботу, вручили ключі від квартири, дали в розпорядження мотоцикл з коляскою: мовляв, літай, Горобець, пиши, скільки заманеться….
Незабаром я дізнався, що за час моєї трирічної відсутності в редакції «Комсомольського племені» відбувся страшний кадебістський трус. Начебто виявили підпільну організацію буржуазних націоналістів. У центрі її буцімто стояв заїжджий журналіст Олександр Гетьман, який проводив активну антирадянську пропаганду, розповсюджував підривну націоналістичну літературу. Мене ж ніхто начебто не чіпав. Щоправда, до одного дня.
Стояла пізня осінь 1973-го. Якось у мене на робочому столі обізвався телефон. Я підняв трубку і почув голос другого секретаря райкому партії Володимира Ульянова. Ми з ним не були друзями, але за всі часи роботи в пресі я один раз зустрічав на партійній роботі більш-менш порядну людину, то це був він.
Володимир Миколайович завжди з симпатією ставився до моїх літературних проб на газетній ниві. Іноді, їдучи в те чи інше село на збори, запрошував мене з собою. Одначе, він ніколи не телефонував мені особисто, все вирішував через редактора…
-Ти можеш підійти до мене буквально зараз, полишивши всі службові справи? – справився Ульянов.
-Звичайно. А що сталося, Вол…
-Нічого особливого, але ти тут дуже потрібен. Чекаю…
Від редакції до райкому, можливо, з кілометр, розмашисто крокуючи, гарячково думав: «Я ж не комуніст, не редакційний начальник… Якийсь там зав. відділом сільського господарства газети. Що зі мною можна вирішувати?»
У кабінеті Ульянова сидів моложавий чоловік з краваткою під стиль сорочки – голубуватий, голова коротко стрижена. Чорні очі – буравчики. На руках золотий годинник, золотий перстень…
-Ось до тебе чоловік приїхав, порозмовляйте тут у мене, а я маю справи в місті…
Гість поліз рукою до внутрішньої кишені піджака і на золотистому ланцюжку звідти витягнув густо-червоне шкіряне посвідчення. Він назвав своє звання і прізвище, які, звичайно ж, я через хвилювання, яке відтак обняло мене, не запам’ятав, але поміж пальцями встиг прочитати «КГБ СССР».
Важко передати зміст тієї розмови, але це був і допит, і погрози, і спроба щось вивідати… Вся бесіда мала приблизно таку схему:
-У нас є дані, що ви входили до антирадянського націоналістичного підпілля редакції газети «Комсомольське плем’я». – Почав він, виразно притискаючи на слові «ви».
-Ні, – кажу твердо, – такого не було. Це чиясь підла вигадка…
-Хто був вашим керівником?
-У мене був один начальник – редактор газети Володимир Петрович Конюк, затверджений на цій посаді на бюро Вінницького обкому партії та бюро ЦК ЛКСМУ, інших патронів під час роботи в обласній молодіжній газеті я не знав… Цього мені вистачало…
-А Олександр Гетьман?
-Гетьман, як і я, був кореспондентом відділу робітничої і селянської молоді газети, ми просто з ним працювали поруч в одній робочій кімнаті. Зрозуміло, що спілкувалися з усіх виробничих проблем…
-А хто до нього приходив?
-Та практично всі журналісти газети, бо був він комунікабельною людиною. Багато знав, багато читав…
-А що він читав?
-А він ніколи не розлучався з книгою. Кожна була охайно загорнута, так що й назви не прочитаєш. Як є вільна хвилина в нього, він гортає сторінки, щось виписує. Як справжній журналіст, котрий хоче багато знати, оперувати різними даними, широко використовувати лексичні багатства української мови… Мабуть…
Мій візаві за приставним столом секретаря райкому аж побагровів, його чорні очі, мені здалося, перетворилися на палаючі вогники. Він щосили гупнув рукою по папці, яка лежала перед ним:
-Ти тут не дуже задирайся, не корч із себе розумника. Ще раз так виї***ся, розмажу пику… Ми все знаємо про твого Гетьмана, і про тебе також. Які він книжки тобі показував, які давав читати?
Оце так поворот! Як з гілля зірвався. Від цього вибуху гніву кадебіста можна було впасти зі стільця, але я втримався. Тільки ще більше згрупувався. Зрозумів: справу маю з повним ідіотом і садистом…
-Я не пригадую, я в «Комсомольському племені» працював чотири роки тому… Можливо, щось і показував, бо Гетьман завжди носився з книжками. От «Березневий сніг» Івана Чендея я в нього бачив, хоч і не читав його… Тоді всі носилися з цією книжкою… Спершу всюди рецензії на неї, похвала, а тоді враз постанови, заборона… Не можна ні читати, ні обговорювати, навіть згадувати…
-А книги Грушевського, Винниченка? Зерова, до прикладу брав у його?
-Ні, таких авторів не бачив.
-І Хвильового у нього не примітив? Він же ж боготворив його… Усім давав читати, а тобі ні…
-І Хвильового теж ні, не бачив, не чув. Можливо, він остерігався мене….
-А коли ти востаннє бачив Гетьмана? – забувши про попередній етикет, підкреслено ввічливе звертання на «ви», з чого починалася наша бесіда, запитав голомозий офіцер у цивільному.
Я на хвильку-другу задумався, а тоді чітко відповів:
-Увечері 10 листопада 1969-го року. В редакції накрили стола з нагоди моєї мобілізації на військову службу… Були всі, хто міг, хто знав мене. Оскільки все відбувалося в кімнаті, де ми з Гетьманом працювали, то він начебто був за старшого на цій скромній вечері…
– І ви більше не бачились, не переписувались?
– Ні, ніколи…
– І ти ніколи не шукав спроби знайти Гетьмана, відновити вашу антирадянську діяльність?
– Та ні. Ні, ні, – поспішив я запевнити кадебіста, і тут явно втрапив в очевидну халепу. Він через стіл боляче стиснув мені руку, яку упіймав буквально на льоту, під час мого розмашистого, заперечливого жесту. Аж у очах мені потемніло. Я зойкнув від несподіванки. Хам із шкіряним посвідченням у кишені боляче крутонув руку, і по-гадючому просичав:
– Падло не бреши. Зараз по стінці розмажу, весь райком не відколупає.
– При цьому він продовжував, немовби пес зубами утримувати своєю клешнею мою лівицю. Міцно і болісно.
– А ну, дивися мені в очі і відповідай. У вересні цього року ти був у Києві?
-Був.
-Чого?
-Їздив на установчу сесію на факультеті журналістики Київського національного університету імені Шевченка.
-Ти заходив до редакції журналу «Тваринництво України»?
Мабуть, моя рука здригнулася, я від несподіванки, здається, закліпав очима, серце закалатало так, що, здається, намагалося вискочити з грудей. Я відчув, як все моє обличчя запашіло. «Он воно що!? – подумалося. – Мене точно здав огрядний, здоровенний чоловік із редакції журналу….»
Усе насправді було так. Восени 1973-го мені прийшов виклик на першу університетську сесію. Я довго думав над тим, до кого мені можна було б притулитися в столиці, бо заочників, зрозуміло ж, не забезпечують ні житлом, ні іншими житейськими гараздами, і знайшов, що єдиною людиною, котру я непогано начебто знав був, звичайно ж, Олександр Гетьман, котрий, як розповідали знайомі, після потрясінь у Вінниці з буцімто розгромом антирадянщини в КП виїхав до столиці і прилаштувався на роботу в журналі «Тваринництво України». Якось після лекцій, по обіді, з жовтого корпусу університету я попрямував на сусідню вулицю, тодішню – Леніна (нині Богдана Хмельницького), і у прилеглих дворах до автомагістралі заходився шукати редакцію цього профільного видання.
Вхід до нього, виявилося, розташувався якраз навпроти бокового входу до Оперного театру, але через вулицю у дворі. Був по-серпневому гарячий сонячний день. Всі вікна і двері редакції журналу розчинені навстіж. Заглянув в одну кімнату – нікого, зайшов до іншої – порожньо. Тільки в третьому чи четвертому кутку голову від стола підняв неймовірно товстий, опецькуватий чолов’яга.
«Ви когось розшукуєте?» – запитав. «Олександра Гетьмана», – весело відповів я. «Цікаво, – оживився товстун, – а хто ж ви йому будете?». Я ж, чесна душа, візьми та й розкажи цьому охломону все: що ми з Сашком разом працювали у Вінниці, в КП, що тепер я приїхав на сесію в університет, хочу побачити колишнього старшого побратима. Він навіщось поцікавився моїм прізвищем, у якій я групі першого курсу навчаюся і таке інше. А в кінці повідомив, що Гетьман у відрядженні і буде не раніше, ніж за два тижні.
Одне слово, він неодмінно передасть Олександру про мій візит, і далі зачитав ним же записане з аркушика, що заходив такий-то такий, працює там-то й там-то, навчається на сусідній вулиці – на кафедрі журналістики КДУ. «Все вірно записано?» – уточнив Гладун Пухтійович. Я підтвердив і щиро йому подякував. А ось для чого це все було занотовано, щоб тут же постукатись з цією інформацією до КДБ.
-Ну що, був у журналі «Тваринництво України»! – буквально закричав від безсилля мій кат. Хтось, здається, із переляку, либонь, почувши цей оскаженілий репет, зацікавлено відкрив двері, та побачивши, напевне, що тут ще ніхто нікого не повалив на землю, швиденько прочинив їх. Я тим часом зібрався з духом і висмикнув з кігтів кадебіста руку.
-Ну й що, що був у редакції журналу? Я завжди знав Гетьмана як порядну людину, і в мене, окрім його, не було нікого знайомого в столиці…
Далі діалог не вартий уваги. Мій візаві намагався взяти з мене розписку про те, що я більше не буду ніколи спілкуватися з Олександром Гетьманом, Михайлом Каменюком, Василем Шевченком – останні двоє працювали в вінницьких газетах.
Називалися імена якихось інших людей, котрих я й справді ніколи не знав, навіть не чув про таких. Я відмовився. Були погрози вивезти мене до Могилева-Подільського, де розташувалося регіональне відділення Вінницького КГБ, «попрацювати зі мною». Але я зрозумів, що то було тільки залякування, і тому почав глузувати з придуркуватого кадебешника.
(Далі буде).
Олександр ГОРОБЕЦЬ
