Кінодокументаліст Марина Дубровіна: «В Україні триває випробування людей на міцність»
Режисер-кінодокументаліст Марина Дубровіна сьогодні мешкає і працює в Києві. До України після майже чвертьвікової перерви вона повернулася з Москви під час Майдану.
Дубровіна народилася в Одесі й у 9 років чітко знала, що буде кінорежисером. Після школи пішла працювати на телебачення помічником режисера, між іншим, 8 років так працювала… Вступила до театрального інституту імені Карпенка-Карого, закохалася, вийшла заміж… і помчала до Москви за чоловіком, не довчившись і трьох курсів.
Але бути лише чоловіковою дружиною Марина не могла й не хотіла. Мала при собі курсову роботу, котру понесла до Всесоюзного державного інституту кінематографії показувати не будь-кому, а класику – кінорежисеру Марлену Хуциєву. І було це як раз перед розпадом Союзу.
Я показала досить дивний матеріал. Це була спроба екранізації «Ідіота» Достоєвського, – пригадує ті часи Дубровіна. – Хуциєву сподобалося. Ігрову роботу знімав Андрій Кущ-Шевельов – досить відомий оператор. Увесь закадровий текст там читала я. Марлен Мартинович мене запитав: «А хто це зробив?».
І коли дізнався, що я, то вирішив мене взяти до себе. Однак його курс був переповненим, і він показав мою роботу Саві Кулішу, а той, у свою чергу, своєму другому майстрові – Геннадію Полоці. І от як раз йому моя робота не сподобалася… Та Хуциєв виявився людиною честі й гідності – він дуже відповідально ставився до тих, «кого приручив», майже щодня ходив до ректора і набридав, нагадував йому про моє переведення…
І врешті-решт я перевелася до ВДІКу, але із втратою курсу, й навчалася у режисера Булата Мансурова. Закінчувати інститут довелося трохи екстерном, бо вже чекала дитину…
Як це часто буває в житті, все зійшлося до купи. У Марини народився син, паралельно вона закінчувала інститут і знімала дипломний спектакль на російському телебаченні.
– Знову ж таки, створила прецедент, – усміхається Марина. – Захищала диплом відеороботою за «Неточкою Незвановою» Достоєвського. Як раз розпався Радянський Союз, плівки не було, а мені треба захищати диплом.
У той час познайомилася з тодішнім керівництвом російського телебачення (воно тільки-но створилося на хвилі розвалу Союзу й сильних демократичних течій), і телеспектакль запустили, в якому одну з головних ролей зіграв Інокентій Смоктуновський. До речі, він ніколи в дипломах не знімався, але тут зробив виняток. Врешті-решт я захистилася, і нашу виставу «Мрійниця» показали на центральному телебаченні завдяки Смоктуновському. Для студентки, випускниці ВДІКу, це був дуже гарний старт.
Ну, а робота зі Смоктуновським – це, знаєте… Мені просто пощастило. Так само, як і з Хуциєвим. Безперечно, спілкування з такими людьми піднімає на трохи вищий щабель. Смоктуновський був дивовижною особистістю. Він настільки чуйно поставився до нашої ситуації (була досить непроста історія з дуже скромним бюджетом), що навіть погодився один знімальний день відпрацювати безкоштовно.
Для мене це було неймовірним. Коли прийшов на першу репетицію, то попросив мене як режисера розказати йому своє бачення матеріалу. Я була надзвичайно збентеженою, почала щось розповідати, і, звичайно, він усе зробив абсолютно не так, як я говорила (сміється). З одного боку, мене це трохи засмутило, а з другого – те, що він створив, було шедевром!
Разом із Інокентієм Михайловичем знімалися Поліна Медведєва – учениця Олега Єфремова, котра зараз, до речі, прекрасно ставить вистави в Києві (вона родом з України), Єгор Висоцький, а ще Оля Високолян, яка до цього разом зі Смоктуновським зіграла головну роль в картині «Дамський кравець» – про події вересня 1941 року в Києві.
За кілька десятків років ця тема наздожене Марину.
А ще в офіційній фільмографії Марини Дубровіної є також ігрова картина із містичною назвою «Віра, надія, кров» – про перебування Леніна в Фінляндії. Однак цей фільм не було знято.
– Це дуже цікава історія, – говорить Марина. – Здається, 1993 року я наводила лад у своїй бібліотеці й знайшла маленьку книжечку Бонч-Бруєвича «Ленін на ялинці». Почала читати й була вражена рівнем ідіотизму сприйняття «вождя світового пролетаріату». Читаю й міркую: як же так можна? «Володимир Ілліч став рачки й голосно загавкав». Ми з чоловіком добре з цього посміялися, а потім я почала вголос розмірковувати: цікаво, а як він чистив зуби? Якою він був людиною? От із цього все і почалося.
В той час ми кілька разів їздили до Фінляндії, і, пам’ятаючи, що Ленін там досить тривалий час переховувався, я суто по-людськи замислилася над такими питаннями: як він там насправді жив? Чи були в нього діти? Які мав стосунки з Надією Костянтинівною?
Для мене тоді це була така трагічно-жахлива фігура (в той час я ще не розуміла, що й демонічна). І мій тодішній чоловік написав сценарій «Віра, надія, кров», який став його дипломною роботою, причому дуже несподіваною для всіх, бо ми «народили» історію перебування Леніна у Фінляндії, де в нього, за нашою версією, трапився роман.
А коли Ленін очолив державу, то до нього на сепаратні перемовини приїхав Маннергейм. І ми все закрутили так, що в Маннергейма була дочка, котра народила Леніну онука. І що цікаво, вже після того, як сценарій було надруковано й він здійняв сильний галас, я від Сави Яковича Куліша почула, що в Леніна таки справді був син. І не від Інесси Арманд… А дізнався він про це від якоїсь своєї тітки, котра колись кимось працювала в Кремлі…
Тож ми хотіли реалізувати нашу хвацьку історію. Як режисер я почала думати про виконавця головної ролі. І, сповнена нахабства, запросила на роль Леніна голлівудську зірку Харві Кейтеля. Але він був нажаханий колишнім СРСР, Росією, вважав, що там вільно ходять білі ведмеді… Я не стала впадати у відчай, і ми переклали синопсис і сценарій німецькою мовою й відправили листа до ще однієї зірки, цього разу європейської, австрійському акторові та режисеру Клаусу Марії Брандауеру.
І на наш подив, він відповів, що йому вся ця історія сподобалася, й він готовий зніматися в ролі Леніна. Ми подали заявку до Держкіно. Тоді ж познайомилися з неймовірним майстром, геніальним оператором Георгієм Рербергом, якому сценарій також сподобався, й він погодився знімати наше кіно.
Справа закрутилася, ми поїхали до Фінляндії, на студію Акі Каурісмякі – відомого у світі режисера і продюсера. І коли вже до нас збирався приїхати Брандауер, трапилася трагедія, раптово помер Георгій Рерберг, у віці 61 рік… Це було влітку, в Москві проходив черговий кінофестиваль…Ми розгублені, згорьовані, Брандауер мав приїхати з нами усіма знайомитися, натомість потрапив на похорон… І як режисер я вирішила знімати фільм-триб’ют, присвячений Рербергу.
Тим часом до Держкіно свою заявку також подали Олександр Сокуров та сценарист Юрій Арабов із картиною «Телець» (теж про Леніна), і, звичайно, фінансування дали їм, а не нам, початківцям. Крім того, був ще один, досить інтимний момент. Нікіта Михалков хотів, аби Брандауер на закритті Московського кінофестивалю, за його традицією, вдарив у кіношну хлопавку.
Але Клаус його не зрозумів і відмовився закривати кінофестиваль, бо, по-перше, був засмучений смертю Рерберга, а по-друге – хворобою своєї матері. Михалков на нього за це дуже образився. І хоча в нас тоді був потужний інформаційний спонсор, до кінця фестивалю про нас уже ніхто й не згадував… Однак якусь частину матеріалу ми вже відзняли.
Далі вона стала основою великого документального фільму про Рерберга, який уже закінчили без мене (це особиста історія). Фільм називався «Рерберг і Тарковський. Зворотний бік «Сталкера». У 2009-му ця картина отримала в Росії кіноприз «Ніка», а потім «Золотий орел».
– А як ви повернулися в Україну? Чому?
– Мої київські друзі вже давно кликали мене повернутися. Я не можу сказати, що в мене було якесь важке чи неуспішне життя в Москві – там зростав син, мала доволі багато роботи і почувалася прекрасно.
Мої рідні жили в Одесі та Києві. В мене дуже рано пішла з життя молодша сестра, і я більше почала доглядати за мамою, а в неї стався інсульт. Я приїхала в Київ до батьків, і тут вибухнув Майдан. Відчула, що не хочу від’їжджати. Можливо, ще й тому, що відчула: адже я зовсім не знаю те місце, де народилася, – рідну Одесу, яку дуже люблю, так само як і Україну. А може, вік зіграв роль. Незважаючи на те, що я знаю в Києві кожен куточок, а такі імена, як Булгаков або Старицький, мали і мають для мене велике значення, я усвідомила, що багато чого ще не знаю.
І я почала замислюватися: хто я, чому я тут опинилася, чому саме в цей період, такий важкий? До того ж, багато років попрацювавши на телебаченні, я знала, яку згубну роль воно може відігравати, а тут подивилася перший репортаж з Майдану по російському ТБ і побачила, що об’єктивності немає, що ситуація тут зовсім інша.
І подумала, що не хочу це дивитися щодня, мені у Москві буде дуже складно. Крім того, батьки в Україні, я ж не можу їх так залишити… І як це не банально звучить, пригадала: де народився, там і згодився. Мені здавалося, що я можу саме тут зробити щось більше, бути корисною, хоча тоді це виглядало як альтруїзм чи романтизм.
– Виходить, що так. Бо проект, який ви почали, «Праведники світу»…
– Так. Він теж був абсолютно несподіваним для мене.На жаль, сьогодні мало хто знає, що Україна посідає 4-те місце у світі після Польщі, Нідерландів та Франції за кількістю людей, які під час Другої світової війни рятували від фашистського знищення євреїв. Таких «Праведників світу» в Україні – понад дві тисячі.
Чому це було важливо для мене? Я не жила в Україні 25 років. Звичайно, приїздила, але без «включення» голови. А тут я звернула увагу, як багато над дорогами розтяжок із написом: «Любіть Україну!». Була здивована, це було несподівано. А трохи поживши, усвідомила, що тут виросло ціле покоління молодих людей, які абсолютно по-іншому мислять, вони зовсім інакші.
В Україні – незбагненна кількість талановитих людей, від яких я була і залишаюся у захваті. Серед моїх знайомих різного віку багато нереалізованих талантів, і це не їхня провина, хоча ми можемо говорити, що самі обираємо собі владу. Але після розпаду Союзу, за великим рахунком, не відбулося жодного позитивного економічного потрясіння, навпаки – тривають випробування на міцність людей, які тут ледве виживають. Однак український дух, попри все, виявився дуже сильним.
І коли я почала робити «Праведників світу», то зрозуміла, що це не про Голокост, а про звичайних українців, котрі зуміли знайти в собі сили, сміливість і дивовижну зухвалість рятувати інших людей. Це настільки мене пробило! Коли моя мама вийшла з лікарні, я подумала, що не можу звідси поїхати, але і нічого не робити не можу. Можете сміятися, але я помолилася десь ополудні, а за кілька годин мені зателефонували й запросили на перемовини. Це була п’ятниця, а в понеділок я вже їхала до Вінниці у відрядження.
Я дуже вдячна, що пізнала цих людей. Це приклад абсолютної жертовності. Вважаю, що про їхні вчинки має знати кожен, особливо в Україні.
Для мене ця робота – великий шматок життя. Зокрема, сьома серія присвячена родині Іри Мельник – актриси Театру на Лівому березі, заслуженої артистки України (свого часу закінчила школу-студію МХАТ). Іра розповіла мені, що її прадід був «праведником». І це було приводом поговорити про Іринину унікальну родину.
Найтісніші взаємини двох родів – єврейського та українського, початок яких ховається десь у ХУШ столітті, настільки збагачує! Я приїхала до них у село, а вони мені кажуть: нас тут 96 чоловік із роду, і тепер, якщо будуть якісь проблеми, приїздіть, бо ви – наша родичка! Я була вражена.
Коли я починала знімати історії про «праведників», системно про це ніхто не говорив. А вже потім до цієї теми почали звертатися частіше. Можливо, тому один із фільмів про Одесу був висунутий на Національну премію «Телетріумф» і став одним із трьох номінантів. Вважаю, що це – висока оцінка моєї роботи.
Зараз усе більше й послідовніше вивчають історичну спадщину та взаємовідносини українського і єврейського народів – це дуже цікаво і важливо. Так, у нас болючі стосунки, особливо між поляками, українцями та євреями, це безкінечний клубок, але колись його треба розплутати, просити одне в одного пробачення і пробачати. У мене і в серіалі про це говорять євреї, українці, бо якщо ми не будемо шукати шляхів взаєморозуміння і взаємопрощення, то це дуже погано відіб’ється на нашому майбутньому.
Розмову вела Олена ШАРПАНСЬКА
