Актриса Римма ЗЮБІНА: «Чоловік завжди боявся, щоб я не задерла носа…»

Найкращою акторкою нинішнього року визнано Римму Зюбіну за роль Дарини у фільмі «Гніздо горлиці», котра принесла їй визначну нагороду – кінопремію «Золота Дзиґа». В чому секрет успіху фільму, який зібрав багато міжнародних нагород, та акторської майстерності володарки першого українського «Оскара», дізнавався «Український репортер» у популярної актриси.

– Пані Риммо, у фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли жінку з глибоким характером, яка так не схожа на багатьох ваших комедійних героїнь. Це було складно?

– Справді, в Україні мене знають по телевізійних фільмах здебільшого як комедійні актрису. У цьому фільмі я створила зовсім інший образ, моя Дарина – самотня і сильна. Як не дивно, але це поєднання можливе в жінці. Цікаво було чути реакцію глядачів Бельгії, Швеції, Фінляндії. Ця тема й історія не були незрозумілими для них. У більшості країн людям відомо, що таке трудова міграція, адже пошуки щасливої долі у світі не припинялися ніколи.

– Нині ви відома актриса, яка зіграла понад 50 ролей у кіно і 30 – в театрі. А як починалася ваша акторська кар’єра?

– Уперше я приїхала до Києва разом із подружкою в 16 років. Я завжди знала, що хочу бути тільки актрисою. В Ужгороді я займалася в театрі «Ровесник» при Палаці піонерів у Льва Луцкера – інтелігентної і високоосвіченої людини. Через його сестру я довідалася, що на кіностудії Довженка Анатолій Матешко має знімати фільм і шукає героїню. На той час для мене слово «кіно» було все одно, що політ у космос. Але з пробами мені не пощастило, адже потрібна була актриса старшого віку – фільм передбачав інтимні сцени. Але, потрапивши на територію кіностудії та ще й на закритий перегляд кінострічки, у мене серце калаталося гучніше, ніж звуки фільму. А ще я була вражена тим, що до моєї подружки, яка зовсім не мріяла про акторську кар’єру, майже щохвилини підходили люди з пропозицією знятися у масовці або пройти проби. А на мене ніхто не звертав уваги.

– Тож ви образилися на весь світ і поїхали додому?

– Не відразу. Спочатку ми пішли гуляти Хрещатиком, де я зустріла одне з перших своїх кохань, і в мене ще були три щасливі дні. Згадую, як хлопець, з яким я познайомилася, мене проводжав, поцілунки… Все було дуже романтично! Потім я поїхала додому і почала готуватися до вступу в БДТ у Москві. Це була моя мрія років із 14 – грати у театрі Товстоногова. Тоді театральні вистави показували по телевізору (на жаль, нині їх взагалі не демонструють!). Але до бажаного театру я не потрапила і приїхала поступати до театрального інституту імені Карпенка-Карого в Київ. На той час я мала пропозицію залишитися у Закарпатському театрі. Але я сказала собі: «Я поїду до столиці!».

– Як столиця вас зустріла, привітно чи ні?

– Ой, там зі мною трапилася така історія… Ми до театрального вузу поїхали вступати утрьох: Олена, Рома і я. Поселилися у гуртожитку, і Рома люб’язно запропонував поїхати на вокзал і привезти наші речі. Оленчині речі він привіз, а от мої… загубив. У тій сумці у мене було все: одяг для першого туру, балетки, купальник і таке інше. Там були зовсім нові речі, ще з етикетками, які я жодного разу не одягала.

– І як же ви пішли на іспит?

– Це все виглядало так: моя подружка, худенька Олена, знімає свою білу блузочку і темну спідничку, і я – маленька і кругленька, одягаю їх і йду читати свою програму. Думаю, що виглядала тоді справжнім опудалом… Бо на вступних до театрального мені поставили «2» і сказали, що у мене немає темпераменту. Це найбільший анекдот мого життя.

– Думаю, ви не сміялися…

– Так. Але, щоб залишитися в Києві, я поїхала додому, забрала решту речей і повернулася, щоб вступити до Інституту культури. Тоді курс набирав Дмитро Семенович Чайковський. Щоб вступити до цього вузу, мені потрібно було один екзамен скласти на «5», і я вирішила зробити якесь шоу, щоб усіх вразити. Я дуже любила різні пародії. Тож одягнула хустку, халат, взяла відро для сміття, кинула до нього свої документи і почала свій імпровізаційний монолог, щось на кшталт Рини Зеленої в моєму улюбленому фільмі «Підкидьок». Він був настільки переконливий, що мені запропонували залишити аудиторію, прийнявши мене за сторонню людину. Лише потім я показала всю свою програму.

– І отримали жадану п’ятірку?

– Отримала. Але в інституті провчилася лише рік. Це був ідеологічний вуз, тому багато було сторонніх предметів, які не мали відношення до акторської майстерності. Я поїхала додому, в Ужгороді тоді працював режисер Станіслав Мойсеєв, який і запропонував мені залишитися в театрі. Я на аркуші паперу написала всі плюси і мінуси у дві колонки: «Київ» і «Ужгород». Там, де Київ, були одні плюси, а в другій колонці тільки одне слово – театр. Я обрала театр.

– Крім роботи в театрі, Станіслав Мойсеєв, який нині є художнім керівником театру Франка, запропонував вам також свою руку і серце. Він, мабуть, першим запримітив ваш акторський талант?

– Понад двадцять років тому я якось запитала свого чоловіка щодо своєї акторської майстерності. І він мені відповів так: «Ти хороша дівчинка. А через десять років я тобі скажу, чи стала ти хорошою актрисою».

– І що він вам сказав через десять років?

– Чоловік у мене дуже стриманий у похвалах стосовно професії. Адже він завжди боявся, щоб я не задерла носа і не стала поводитися, як примадонна. Тому він дуже мудро і розумно, знаючи мій характер і можливі перспективи, відповідав на це питання.

– А як відбулося ваше перше знайомство з кінокамерою, з якою ви тепер не розлучаєтеся стільки років?

– Якось я приїхала до Києва грати у зимовій казці і познайомилася з чудовою актрисою Наталею Надірадзе. Вона мене і рекомендувала режисеру Дмитру Томашпольському, який мою кандидатуру затвердив на головну роль у фільмі «Про шалене кохання, Снайпера і Космонавта». Коли я почула по телефону, що мене взяли зніматися у кіно, я аж до стелі підстрибнула. І в цей же день мене взяли до київського ТЮГу. Це було неймовірно!

– Пам’ятаєте перший знімальний день ?

– Як сьогодні бачу: лежу в ліжку під солдатською ковдрою із незнайомою людиною – актором Олегом Примогеновим. Я – в нічній сорочці, в якій не згинаються рукава, бо щось у них було вставлено, а Олег – у червоній піжамі і жахливих червоних панчохах. А всі інші в обідню перерву поїхали за пивом… Насправді це був чудовий кінодебют Томашпольського, який, на жаль, мало показували на екранах. Сьогодні його можна назвати артхаусом.

– Пані Риммо, над чим працюєте сьогодні?

– Нових робіт у кіно і в театрі не маю. В Молодому театрі граю чотири вистави. Дві з них вийшли минулого сезону: «Це все вона» і «Second love», а от «Дядя Ваня» Чехова і «Четверта сестра» – це вистави, яким понад 10 років. Щодня мої дні наповнені якоюсь іншою роботою, в тому числі й волонтерською.

– Розкажіть, будь ласка, про волонтерську роботу.

– Чесно кажучи, не дуже люблю розповідати про своє волонтерство. Слова «як ми стомилися від війни» частіше чути від тих, хто ніяким чином нe причетний до війни, кому і в голову нe приходило хоч якось допомогти армії, біженцям. А волонтери, які кілька років відірвані від своїх родин, нe втомилися. Як волонтер я їжджу з групою «Новий Донбас», яку створила кінорежисер Лариса Артюгіна, до Миколаївки – це 16 кілометрів від Слов’янська, а також надаю адресну допомогу окремим людям. До Миколаївки ми приїжджаємо на два тижні і працюємо безпосередньо з дітьми.

– Коли буваєте вдома, яку страву готуєте для сім’ї?

– Готувати не дуже люблю, але традиційно в нашому меню – банош у моєму виконанні: зі сметаною і бринзою.

Марина ХОВРАХ

Редакція

Редакція “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.