Влада узаконила корупцію і держзраду в приватизації. Журналістське розслідування
Ухвалення 18 січня Верховною Радою Закону № 7066, який, за твердженням чиновників, вводить новий спрощений порядок продажу держпідприємств і покликаний забезпечити прозорість процесів приватизації, без перебільшення можна назвати торжеством олігархічного режиму правління в Україні, яскравим підтвердженням його клептократичної природи.
Причому, як це вже стало традицією в останні роки, представники влади, коментуючи основні положення нового документа, брехливо і лицемірно називають чорне – «білим», а біле – «чорним».
Як приймали «потрібний» закон
Перш за все наголосимо: закон прийнято з грубим порушенням законодавства. Справа в тому, що, відповідно до Закону “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений органом виконавчої влади чи його посадовою особою за наявності рішення уповноваженого органу (Державної регуляторної служби України) про відмову в погодженні проекту регуляторного акта.
Рішення про відмову в погодженні ДРСУ законопроекту № 7066 було ухвалено 5 травня 2017 року за № 184. Воно було прописано в усіх пояснювальних записках та експертизах, які йшли додатками до даного документа.
Також ДРСУ направила листа до Кабінету Міністрів від 20.07.2017 року № 5953, в якому просила не допустити схвалення законопроекту. Незважаючи на це, уряд його затвердив і рекомендував для прийняття Верховною Радою.
Байдуже ставлення до приватизаційного законодавства нинішній уряд виявляв і раніше. Це виразилося в незаконному призначенні Кабміном 6 вересня 2017 року в. о. голови ФДМУ керівника апарату відомства Трубарова (розпорядження № 612-р).
15 вересня минулого року громадський активіст Дмитро Качур звернувся до суду з позовом про скасування даного рішення уряду у зв’язку з невідповідністю його чинному законодавству. Незаконність розпорядження КМУ №612-р полягала в тому, що виконання обов’язків покладено було на заступника, а не на керівника апарату фонду, при тому, що Конституцією України та законодавством визначено інший порядок покладання виконання обов’язків голови ФДМУ. Адміністративний суд з порушенням встановлених термінів розгляду розпочав слухання цієї справи фактично лише 20 грудня 2017 року.
Але в цей же день Кабінет Міністрів видав чотири нових розпорядження з цього питання. Відповідно до одного з них (№ 944-р) Розпорядження КМУ від 06.09.2017 р № 612-р стало нечинним. Іншим своїм Розпорядженням від 20.12.2017 р. за № 943-р уряд додатково призначив посаду ще одного, п’ятого за рахунком, заступника голови ФДМУ.
Відповідно, Розпорядженням № 945-р КМУ призначив заступником голови фонду Віталія Трубарова, а Розпорядженням № 946-р поклав на нього обов’язки в. о. голови ФДМУ.
Але в першій частині статті 8 Закону України “Про Фонд держмайна” говориться, що голова ФДМУ має першого заступника та заступників, які виконують певні обов’язки (в частині, що не суперечать Конституції України). Тому закономірно виникає питання про правомочність КМУ взагалі додатково призначати ще трьох заступників у приватизаційне відомство.
Свої люди у Фонді держмайна
На мою думку, всі ці кадрові хитрощі потрібні керівнику уряду, щоб на період запланованого дерибану держмайна мати на чолі Фонду держмайна свою людину. Жоден з решти заступників голови ФДМУ – ні Дмитро Парфененко, ні Юрій Нікітін, ні Володимир Державін, ні Євген Асташев – не могли стати такими.
У перших двох – корупційний шлейф попередньої роботи у фонді, інші двоє є ставлениками Порошенка-Кононенка. Віталій Трубаров – ідеальна кандидатура для прем’єр-міністра. З одного боку, він, безумовно, професіонал в приватизації з 7-річним досвідом роботи. А з другого, як вважаю, – залежний особисто від Гройсмана, бо є вихідцем з Донецька і в минулому був ставлеником Партії регіонів.
Щоб зберегти на посаді очільника приватизаційного відомства свою людину, Гройсман проігнорував заяву генерального прокурора Луценка про те, що ГПУ розслідує справу про незаконну приватизацію в січні 2013 року частини будівлі МінАПК, яку було здійснено в період керівництва регіональним відділенням ФДМУ в Києві Трубаровим.
Заплющив очі голова уряду і на інформацію, що стала надбанням громадськості на початку грудня 2017 року, про інші сумнівні «героїчні заслуги» Віталія Михайловича на посаді начальника столичного регіонального відділення фонду. Більше того, як ми вже писали, Кабмін перепризначив Трубарова в. о. голови фонду через місяць після посту Юрія Луценка з цього приводу в Фейсбуку.
Не посоромилася влада і порушити існуючі правові норми при затвердженні Закону № 7066 Верховною Радою. Численні порушення регламенту, внесення поправок під час проходження документа в комітетах парламенту, ігнорування спікером порядку постановки їх на голосування, кнопкодавство депутатів у сесійній залі – все це стало підставою для внесення «свободівцями» Ю. Левченком, А. Іллєнком, М. Головком та О. Осуховським 19 січня проекту Постанови про скасування рішення Верховної Ради від 18.01.2018 про прийняття в цілому, як закон, законопроекту «Про приватизацію державного майна».
Щоб дезавуювати цей документ, бо він забороняв спікеру парламенту підписувати Закон № 7066, Парубій 7 лютого вдався до хитрого прийому. Він поставив проект «свободівців» на голосування, коли зала фактично була порожньою. І після цього достроково закрив засідання Верховної Ради у зв’язку з відсутністю кворуму народних обранців.
Хоча, навіть якщо абстрагуватися від «поодинокого» порушення Кабміном українського законодавства, що можна взяти з прем’єра і його команди, яких було призначено у квітні 2016 року за формальної відсутності необхідної для цього, згідно з Конституцією України, коаліції в парламенті.
Навіщо «цирк»?
Виникає логічне запитання: навіщо уряду так безпардонно і по-шахрайському порушувати законодавство і псувати собі імідж «білого і пухнастого»? Адже подібні «огріхи» ще більше дискредитують і делегітимізують і без того скандальну приватизацію в Україні.
Тим більше, що старий порядок приватизації різних груп об’єктів (А, В, Г, Д і Е) держвласності без особливих проблем дозволяв реалізовувати плани влади в цьому напрямку.
Останні свідчення тому – придбання ДТЕК Ріната Ахметова в серпні 2017 року міноритарних пакетів акцій «Київенерго», «ДТЕК Західенерго», «ДТЕК Дніпрообленерго», «ДТЕК Дніпроенерго» і «ДТЕК Донецькобленерго». Та й співробітники органів приватизації за 25 років дії «старих законів» відпрацювали механізми продажу за їхніми «лекалами».
Під приводом «спрощення» процедур і прозорості приватизації держпідприємств влада розв’язувала такі основні задачі. По-перше, допуску до придбання українського держмайна компаній і фізичних осіб – громадян Росії.
Справа в тому, що 16 лютого 2016 року Верховна Рада прийняла Закон № 2319а-д, яким до чинного на той час Закону «Про приватизацію державного майна» було внесено норму, згідно з якою заборонялася участь у купівлі вітчизняних держпідприємств юридичних осіб або пов’язаних з ними фізичних осіб, зареєстрованих у державах, визнаних Верховною Радою країнами-агресорами.
Також не допускалася участь у приватизації представників країн, щодо яких застосовані санкції. Це обмеження поширювалося і на фізичних осіб, які мають громадянство країни, визнаної країною-агресором.
Щоб скасувати цю норму, влада влаштувала справжній «цирк». Хоча Міністерство економічного розвитку і торгівлі, як головний розробник проекту Закону № 7066 (ФДМУ лише доопрацьовував його), спочатку запропонувало дозволити брати участь у приватизаційних трансакціях компаній, в яких держава-агресор або його громадяни володіють до 10% статутного капіталу, представники парламентської коаліції під час обговорення законопроекту в комітетах і на пленарних засіданнях вдавали, що це вноситься як їхня патріотична поправка до документа.
Особливо лицемірно виглядає поведінка голови Комітету з питань економічної політики ВР Андрія Іванчука.
Бабаков, Григоришин, Фукс…
Так, перед голосуванням у другому читанні законопроекту № 7066 від 18 січня він, як доповідач, зачитав поправку до ст. 8, згідно з якою не можуть бути покупцями об’єктів приватизації “юридичні особи, бенефіціари-власники 10% і більше акцій підприємств, які є резидентами держави, визнаної Кабінетом Міністрів і ВР державою-агресором».
Але як автор закону № 2319а-д він, думаю, прекрасно знав, що вищеназвана норма Закону № 7066 не забороняє, а, навпаки, знімає заборону для юридичних осіб та бенефіціарів-власників акцій компаній Росії брати участь у купівлі українських держактивів.
Це було зроблено перш за все в інтересах російських власників українських обленерго Бабакова і Григоришина, а також скупника нафтогазових активів Олександра Януковича – Павла Фукса.
Як відомо, в серпні 2017 року компанії перших двох із них через заборону брати участь у купівлі не змогли придбати міноритарні пакети акцій ПАТ «Одесаобленерго», «Сумиобленерго» і «Донбасенерго».
Але ж на 2018 рік заплановано приватизацію контрольних пакетів акцій «Центренерго», «Хмельницькобленерго», «Миколаївобленерго», «Харківобленерго», «Запоріжжяобленерго», «Тернопільобленерго», 46-відсотковий пакет акцій «Черкасиобленерго».
Григоришин і група Бабакова зацікавлені у придбанні практично всіх перерахованих енергоактивів. У цьому випадку їхня частка як власників українських розподільних обленерго збільшиться до 60–65%, що, звичайно ж, має реальну загрозу національній безпеці країни. Певно, дуже бажає Григоришин взяти участь у приватизації 70% пакета акцій ще одного стратегічного активу України – «Турбоатома».
Якщо врахувати, що в даний час близько 40% активів розподільчих обленерго належать російським бізнесменам, то законодавчий дозвіл збільшити їхню частку шляхом докупляння пакетів акцій в умовах триваючої агресії РФ в Донецькій і Луганській областях можна розглядати як відверту зраду національних інтересів України.
Другою причиною, чому влада намагалася за всяку ціну прийняти «новий» закон про приватизацію, є прагнення легалізувати використання кримінальних капіталів, «зароблених» високопосадовими чиновниками й олігархами корупційним шляхом в Україні та захованих в офшорах.
Убезпечити капітали
У тій же статті 8 прийнятого парламентом 18 січня Закону № 7066 говориться:
«Не можуть бути покупцями: …особи, зареєстровані в офшорній зоні, або особи, акції (частки) яких в сукупності більш ніж на 50 відсотків статутного капіталу належать прямо або опосередковано таким особам (перелік таких зон визначає Кабінет Міністрів України), або в країнах, включених FAТF до списку держав, які не співпрацюють у сфері протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом”.
Простіше кажучи, прийнятий замість старого Закону “Про приватизацію державного майна”, яким це було заборонено, новий Закон № 7066 дозволяє бути покупцями державного майна компаніям, у яких 50% статутного капіталу становлять гроші, отримані злочинним шляхом.
Причому формулювання дозволу прописано в даному документі так само хитро і лицемірно, як і стосовно благословення на придбання українських держактивів юридичними і фізичними особами-резидентами країни-агресора. Тобто «чорне» названо «білим».
Тепер стає зрозумілим, чому влада всіляко блокує розслідування офшорних махінацій високих державних чиновників й українських олігархів. Після «Панамагейта» уряди західних країн активно почали розслідувати і притискати за ухилення від податків не лише вітчизняних бізнесменів і політиків, а й можновладців з тих країн, яким вони безпосередньо або через міжнародні фінансові інституції надають економічну допомогу.
Тому наші бонзи вирішили убезпечити свої капітали, вклавши їх значну частину в придбання українських держактивів.
Оскільки останні знецінені анексією Росією Криму, війною у східних областях і затяжною економічною кризою, наші можновладці мають намір придбати їх за викидними цінами.
Але щоб все це виглядало пристойно й не викликало надмірного роздратування і протесту з боку пересічних громадян, вони придумали нову схему приватизації, яка дозволяє їм привласнювати народне майно без контролю з боку суспільства. І це стало третьою причиною, чому влада протягла Закон № 7066.
Згідно з ним усі держоб’єкти з балансовою вартістю до 250 млн гривень повинні продаватися на аукціонах через електронний майданчик ProZorro, а понад 250 млн гривень – за допомогою іноземних компаній-радників.
Що це означає на практиці?
Перш за все Закон № 7066 фактично скасовує офіційну «незалежну оцінку» об’єктів приватизації. Стартова ціна об’єкта малої приватизації буде визначатися за наявної фінансової звітності на рівні балансової вартості з вирахуванням заборгованості за зобов’язаннями.
Але, як відомо, державні підприємства все частіше декларують рекордні збитки і добре навчилися ховати прибутки. Тому балансова вартість може бути штучно заниженою за рахунок боргів, що дасть змогу розпродавати-скуповувати держмайно за копійки.
“Відразу ж напрошується аналогія з продажем активів проблемних банків через електронний майданчик СЕТАМ Мінфіну, – зазначає економічний експерт Олексій Кущ. – Очікувалося, що держава отримає від реалізації такого майна мільярди, насправді прибуток мізерний, адже, як показує практика, багато заставних об’єктів ідуть за копійки, наприклад, Рокитнянський цукровий завод свого часу продали за 10 млн гривень, тобто за ціною квартири в центрі Києва.
Так буде і з об’єктами малої приватизації: їх скуплять за копійки заради землі або нерухомості, і вони, по суті, будуть втрачені для вітчизняної економіки”.
Щодо об’єктів великої приватизації (балансовою вартістю понад 250 млн гривень), які відповідно до закону № 7066 повинні продаватися за допомогою іноземних «радників», ситуація ще сумніша.
З одного боку, історія приватизації в Україні показала, що залучення західних банків і компаній (як, втім, і українських) в якості радників – абсолютно даремний захід. Найпоказовіший приклад тому – повторна приватизація «Криворіжсталі» у 2005 році. Вона проводилася без залучення радників. Причому всього за півроку, з червня по жовтень місяць 2005 року.
Тоді, згідно із затвердженими урядом умовами, початкова ціна продажу «Криворіжсталі» склала трохи менше $ 2 млрд доларів. MittalSteelGermanyGmbH заплатила $ 4,8 млрд, що в 2,4 раза перевищило стартову ціну.
Ще одним показовим прикладом (якщо виходити з державних інтересів) приватизації великих держоб’єктів за допомогою іноземних радників є Одеський припортовий завод.
У жовтні 2015 року спільна комісія представників ОПЗ і Фонду держмайна відібрала на конкурсі фінансовим радником для приватизації підприємства швейцарський банк UBS. Ціна послуг останнього склала близько $ 1 млн, і оплатив їх, незважаючи на скрутне економічне становище, сам Одеський припортовий завод. Як відомо, всі три спроби продати 99-відсотковий пакет акцій в 2016 році виявилися безуспішними.
З іншого боку, Закон № 7066 передбачає, що саме фахівці з відібраних «радників» повинні визначати стартову ціну об’єктів великої приватизації. Причому, якщо згідно зі «старим» законом вартість держактивів «незалежні оцінювачі» вираховували за утвердженими Кабінетом Міністрів методиками і Національним стандартом оцінки, то тепер це будуть робити довільно, на розсуд іноземних консультантів (п.1,2 статті 22).
Відповідно, наші правоохоронні органи не зможуть не тільки проконтролювати правильність визначення стартової ціни держоб’єктів й отримати доступ до оцінки, а й притягти до відповідальності винних осіб.
Адже стверджувати акт оцінки буде аукціонна комісія з приватизації конкретного держоб’єкта, що складається з представників від іноземного «радника», Кабміну, Фонду держмайна, профільного Міністерства та підприємства. Причому перші з них будуть грати головну роль в ухваленні колективного рішення.
А оскільки в умовах війни, затяжної економічної кризи, розгулу корупції в країні реальними покупцями ліквідних держактивів можуть бути лише наші високопоставлені чиновники, політичні бонзи й олігархи, то і в Законі № 7066 можновладці заклали підстраховочно-гарантійний бонус від можливих у майбутньому посягань на заплановані ними придбання.
Для цього вони записали туди норму,відповідно до якої суперечки між продавцем і покупцем дозволено вирішувати в міжнародному арбітражі, причому якщо не зазначено, в якому саме, то за умовчанням ним стане Арбітражний інститут Торгової палати Стокгольма. Хоча зацікавленою стороною в даному нововведенні чиновники і провладні експерти відразу назвали іноземних інвесторів, але, як то кажуть, на злодієві і шапка горить.
Бонуси для олігархів
Щоб остаточно убезпечити себе в майбутній приватизації, українські бонзи включили в Закон № 7066 статтю, яка вводить 3-річний термін позовної давності на судове оскарження результатів або договорів купівлі-продажу об’єктів великої приватизації (п. 2 статті 30).
Ця норма не тільки захищає потенційні нові придбання вітчизняних нуворишів, а й фактично амністує всі попередні приватизаційні покупки, здійснені корупційним шляхом починаючи з 1992 року.
Але найяскравішим свідченням клептократичного й антинародного характеру Закону № 7066 є позбавлення ним пріоритетного права і пільг у придбанні членами трудових колективів державного майна підприємств, що приватизуються. Вони надавалися українським громадянам відповідно до скасованих старих законів.
Це тим більше дивно, що Закон № 7066 розроблявся за активної участі таких іноземних консультантів, як Л. Бальцерович, І. Міклош, В. Балчун, позиція яких з даного питання суперечить ходу приватизації в їхніх власних країнах.
Так, у Польщі, де нею керував Бальцерович, 15% акцій підприємства безоплатно передавалися трудовому колективу, а в малу приватизацію результати були такі, що 3% майна було продано, по 5% майна було продано право на оренду, а 92% майна було передано місцевим адміністраціям, які в свою чергу через довгострокову оренду з викупом забезпечили приватизацію.
Головними аргументами влади для продовження та розширення приватизації державного та комунального майна у сьогоднішніх умовах, як і 20 років тому, є пошук ефективного власника, залучення інвестицій з метою модернізаціі основних засобів.
Інформаційний посил про те, що держава є неефективним власником, інтенсивно вбивається у свідомість простих громадян через ЗМІ вже понад два десятиліття. Однак за останні 2 роки високопоставлені чиновники і провладні експерти, щоб проштовхнути новий приватизаційний закон, просто «продзижчали вуха» населенню з цього приводу.
Статистичні дані про збитковість великих державних підприємств мало не щотижня з’являються в статтях того чи іншого друкованого або електронного видання, коментарях журналістів на тому чи іншому олігархічному телеканалі, у виступах того чи іншого держслужбовця.
Можна сперечатися з цими твердженнями, наводити порівняльні фінансово-економічні показники українських та іноземних підприємств, різних країн з більшою чи меншою часткою держвласності, але як контраргумент наведемо лише один останній факт.
У вересні-жовтні 2017 року Рахункова палата України провела перевірку повноти виконання Фондом державного майна покладених на нього завдань і функцій у сфері управління об’єктами державної власності та оренди державного майна, а також використання коштів державного бюджету, які виділяються на зазначені цілі.
Як випливає з акта, представники Рахункової палати не лише не знайшли порушень, але й позитивно оцінили роботу блоку корпоративного управління фонду.
Останньому, як стверджується в документі контрольного органу Верховної Ради, за досить короткий термін вдалося впоратися з нелегким завданням – навести лад у заплутаному господарстві корпоративного управління, створити прозорі правила, налагодити співпрацю з іншими співвласниками. Це розбиває всі доводи влади про збитковість збереження в Україні держсектора в розмірі сьогоднішніх 15–20%.
Як, втім, і стала недавно надбанням громадськості статистика, що в нашій країні, навіть з поточним неефективним державним менеджментом, у першому півріччі 2017 року внесок держкомпаній (36 млрд гривень чистого прибутку) в загальний позитивний фінансовий результат всієї економіки (19%) все одно був більшим, ніж вага держсектора у вітчизняній економіці (15,8%).
За кулісами приватизації
Якщо ж проаналізувати дві інші, декларовані владою, мети приватизації, то їхня історія свідчить, що після продажу великих держпідприємств ФДМУ внесення в них інвестицій і модернізація основних засобів були не правилом, а винятком з правил.
Навпаки, покупці стратегічних і монопольних активів, навіть за наявності відповідних зобов’язань у договорах купівлі-продажу, примудрялися вибивати податкові пільги і навіть фінансові преференції з держбюджету для своїх підприємств.
Наприклад, Таріел Васадзе придбав у 2001 році завод «АвтоЗАЗ Деу» (до речі, за операцію оплатив кредитними грошима «Укрексімбанку») і після цього двічі пролобіював прогресивне оподаткування для імпортних автомобілів, тобто пільги для вітчизняних виробників.
Коли до 2004 року були приватизовані всі українські металургійні заводи і гірничо-збагачувальні комбінати, Ахметов, Новинський, Коломойський, Пінчук і Жеваго добилися прийняття Кабінетом Міністрів рішення про проведення експерименту в гірничо-металургійному комплексі, суттю якого були серйозні податкові пільги всім підприємствам цієї галузі.
Можна згадати ще податкові пільги для приватизованих суднобудівних і судноремонтних заводів Новинського і Порошенка, зниження рентних платежів для газо- і нафтовидобувних компаній відомих усім українських олігархів, небажання австрійської компанії ЕСУ Ахметова виконувати інвестзобов’язання по «Укртелекому» (купленому за кредити-облігації, не повернуті до цих пір «Укрексімбанку» й «Ощадбанку») зі створення та передачі державі телекомунікаційної мережі спеціального зв’язку. І ще низка прикладів.
Засіб для видоювання грошей
Але найпоказовішою в питанні вибивання преференцій для отримання надприбутків є електроенергетика. Проведена задешево приватизація обленерго дала в руки Ахметова, Коломойського, Бабакова, Григоришина, Суркіса, Бойка засіб для видоювання грошей не тільки з держбюджету, а й із кишень усіх громадян.
Одержання пільгових кредитів від держбанків і ДП «Енергоринок», багаторазове підвищення тарифів для населення і промислових споживачів за останні 3 роки, введення НКРЕКП формули «Роттердам +» і RAB-тарифів свідчать, що українські та наближені до нашої влади російські олігархи до досконалості довели корупційні механізми використання ренти, одержуваної ними при приватизації великих держактивів, для отримання надприбутків.
Тому будь-яка подальша приватизація стратегічних і монопольних підприємств збільшить вагу олігархату в вітчизняній економіці і політиці, призведе до ще більшого закабалення ним наших громадян, консервації клептократичного режиму і посилення залежності України від Росії.
Володимир ЛАРЦЕВ, екс-радник голови Фонду держмайна України
Фото “Українського репортера”
На цю тему читайте тут:
