Відомі слова Отто фон Бісмарка: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані», сказані ще в 1888 році, зависли чомусь у повітрі, а не висять у рамках у кабінетах керівників держав, різних міністерств цих держав. Україна завжди несла різного рівня від цих «угод» лише збитки. Історію взаємостосунків (гм-гм!) між московщиною і Україною ще буде написано як в політичному, так і в економічному, науково-технічному, культурному, соціальному, міжетнічному та інших напрямах. Роботи тут вистачить не на одне покоління. Але це з одного боку.

З іншого ж боку – політичне керівництво московщини вело надзвичайно активну діяльність у плані дискредитації, дискримінації України як в середині країни, так і в усьому світі, породження різного роду її ворогів, недругів шляхом усіляких підкупів, шантажем і т. д. І перед цим не утрималися не лише невеликі країни, а й найбагатша, найпотужніша країна – США. Це взагалі не вкладається ні в який здоровий глузд! Як таке могло бути?! Але це сталося. Така позиція керівництва цієї наддержави має катастрофічне значення не лише для України, а й для неї.

Розглянемо приклад античесності, антипорядності, антиполітичної гідності одного із гарантів на основі лише одного міжнародного хай і не юридично діючого, декларативного документа, але надзвичайно важливого у військово-політичному плані для всього світу – позбавлення однієї з найпотужніших держав Україна ядерної зброї. «Пробіжимося» по Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, виокремивши лише ту частину його, що стосується гарантій і коротко прокоментуємо.

Отже:
1. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ ПОВАЖАТИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І СУВЕРЕНІТЕТ ТА ІСНУЮЧІ КОРДОНИ України.
ЗНЕВАЖЕНО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І СУВЕРЕНІТЕТ, КОРДОНИ НЕ ПРОСТО ПОРУШЕНО!

2. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов’язання УТРИМУВАТИСЯ ВІД ЗАГРОЗИ СИЛОЮ ЧИ ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ ПРОТИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ ЧИ ПОЛІТИЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.
НЕ УТРИМАЛИСЯ! ЗАГАРБАНО П’ЯТУ ЧАСТИНУ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ!

3. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ УТРИМУВАТИСЬ ВІД ЕКОНОМІЧНОГО ТИСКУ, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги.
НЕ УТРИМАЛИСЯ! ТИСК НЕ ЛИШЕ ЕКОНОМІЧНИЙ, А Й ПОЛІТИЧНИЙ.

4. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов’язання ДОМАГАТИСЯ НЕГАЙНИХ ДІЙ з боку Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї.
НЕ ДОМАГАЛИСЯ, ЯК ДОМОГЛИСЯ У ПОЗБАВЛЕННІ УКРАЇНИ АТОМНОЇ ЗБРОЇ!

5. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують щодо України їх зобов’язання НЕ ЗАСТОСОВУВАТИ ЯДЕРНУ ЗБРОЮ ПРОТИ БУДЬ-ЯКОЇ ДЕРЖАВИ-УЧАСНИЦІ ДОГОВОРУ ПРО НЕРОЗПОВСЮДЖЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ, ЩО НЕ ВОЛОДІЄ ЯДЕРНОЮ ЗБРОЄЮ, крім випадку нападу на них самих, їхні території чи їхні підопічні території, їхні збройні сили або на їхніх союзників з боку такої держави спільно або в союзі з державою, яка володіє ядерною зброєю.
НЕ ДОТРИМАНО! ПОСТІЙНО ЙДЕ ШАНТАЖ, ЗАЛЯКУВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ АТОМНОЇ ЗБРОЇ З БОКУ ОДНОГО ІЗ ГАРАНТІВ!

6. Україна, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки будуть ПРОВОДИТИ КОНСУЛЬТАЦІЇ у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань.
КОНСУЛЬТАЦІЙ БАГАТО, А ДІЛА МАЛО! КОНСУЛЬТАЦІЇ – ГОВОРИЛИ-БАЛАКАЛИ, СІЛИ – ЗАПЛАКАЛИ.

ОТЖЕ, ЖОДЕН ПУНКТ МЕМОРАНДУМУ НЕ ВИКОНАНО В ТІЙ МІРІ, ЩОБ В УКРАЇНІ НЕ БУВ ПОРУШЕНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ, ТЕРИТОРІАЛЬНА ЦІЛІСНІСТЬ ІЗ ЗАГАРБАННЯМ ЩОНАЙМЕНШЕ П’ЯТОЇ ЧАСТИНИ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ, ІЗ ВЕЛИКИМИ ЛЮДСЬКИМИ ЖЕРТВАМИ, МАСШТАБНИМИ РУЙНУВАННЯМИ МІСТ, СІЛ, ІНФРАСТРУКТУР і т. д.

То в чому СУТЬ проголошеної ГАРАНТІЇ БЕЗПЕКИ?

УКРАЇНА НАДЗВИЧАЙНО ВДЯЧНА НАСАМПЕРЕД КРАЇНАМ-ГАРАНТАМ І ВСІМ ІНШИМ – ЗА НАДАНУ ВІЙСЬКОВУ, ФІНАНСОВУ ТА ГУМАНІТАРНУ ДОПОМОГУ.
Тому, на зустрічі Президента України Володимира Зеленського з Президентом США Дональдом Трампом треба запитати в нього, що ВЗАГАЛІ ОЗНАЧАЄ ПІДПИС ПРЕЗИДЕНТА США. Просто – Президента? ВІН МАЄ ВАГУ ПІД ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ, ПІДПИСАНИМИ НИМ? ПРЕЗИДЕНТ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ПОСТАВИВШИ ЙОГО?

Як з’ясувалося, що ПІДПИС ПРЕЗИДЕНТА США ДУЖЕ ДОРОГО ОБХОДИТЬСЯ ДЛЯ ТИХ, КОГО ВІН СТОСУЄТЬСЯ – ЦЕ УКРАЇНИ, ЇЇ ГРОМАДЯН, ЇЇ ТЕРИТОРІЇ, ІНФРАСТРУКТУРИ, ЖИТЛОВОГО, КУЛЬТУНОГО, ОСВІТНЬОГО КОМПЛЕКСІВ.

Україна цілодобово відчуває цю відповідальність і зобов’язання підпису Президента США у вигляді обстрілів із різних видів зброї, смертей і руйнувань з боку росії.
Тому, підписання «Двосторонньої угоди про встановлення правил та умов інвестиційного фонду відбудови» вважаємо ПЕРЕДЧАСНОЮ, оскільки не дотримано зобов’язань меморандуму «ГАРАНТІЙ БЕЗПЕКИ». Дана двостороння угода надає «право воювати далі» (Трамп), а не припинення бойових дій, установлення миру, територіальної цілісності України станом на 1991 р., репарацій від росії, інвестицій не лише США у відбудову України і т. д., а не ПОСЯГАННЯ на «усі відповідні природно-ресурсні активи, що є у державній власності України (незалежно від того, чи вони перебувають у прямій або непрямій державній власності України), визначених як родовища корисних копалин, вуглеводнів, нафти, природного газу та інших видобувних матеріалів та інша інфраструктура, відповідні до природно-ресурсних активів (таких, як термінали скрапленого природного газу та портова інфраструктура) за згодою обох Учасників, як може бути додатково описано в Угоді про Фонд» , що означає – ЕКОНОМІЧНИЙ ТИСК, а значить і ПОРУШЕННЯ МЕМОРАНДУМУ.

Україна НЕ ХОЧЕ воювати!
Україна ХОЧЕ миру!
Україна ХОЧЕ територіальної цілісності; суверенітету; самій вирішувати, як облаштовувати своє життя, як його розвивати і захищати.
Україна – одна з найбагатших країн світу і готова ділитися з іншими, але не на кабальних умовах.

СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ЗБРОЙНИМ СИЛАМ УКРАЇНИ! БОГ СУДДЯ УСІМ!

Іван ЗАБІЯКА.

Сообщение Зрада тисячоліття появились сначала на Український репортер.

Але все-таки є імена, мимо яких ми не можемо пройти – це Іван Кавалерідзе (світлина на головній сторінці сайту) та Василь Горленко.

«Добре», що Василь Петрович помер ще за десять років до жовтневого перевороту. А то б і його декомунізували любителі туй, чагарників і заїжджених платівок. За першої нагоди обливають нас помиями. Для декого ми як кістка в горлі. Через багатьох мешканців села Українське, його вихідців, так і хочеться сказати: не те село назвали Українським!..

Декомунізувати Івана Петровича Кавалерідзе, в якого протягом усього його життя були конфлікти, тертя з комуністами, – навіть не смішно. Людина зі світовим масштабом мислення, грузинсько-українським запалом і працездатністю, йому було надзвичайно тісно в ідеологічних рамках совєтського безладу. А його він не зміг сприйняти остаточно.

Кілька десятиліть з одного боку він один, з іншого – вся система з прилипками тривала війна навколо фільмів І. Кавалерідзе. В цій царині його порівнюють із О. Довженком. Але Довженка зламали і він знімав «правильні» фільми (правда, за повість «Україна в огні» таки постраждав, хоча не був викинутий з близького оточення Сталіна), а Кавалерідзе ламали, гнули, примушували переробляти практично всі його фільми і – не зламали. Він як був ще з часів своєї юності новатором, експериментатором, так ним і залишився до кінця життя.

Це він, коли б чи не перший в художній формі в кіноповісті «Марія Іванівна» обґрунтував концепцію, що революцію роблять одні, а її плодами користуються інші, що є фактично – формулою, законом. Незаперечними. Ми є їх свідками кількох революцій. І комуністи в даному випадку (тільки не рядові виконавці революції) якраз і є ті, які наповну, з розмахом розкоші користувалися результатами і плодами революцій. І. Кавалерідзе був на боці тих, хто їх робив.

Читайте також: На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?

І тепер цілком зрозуміло, ба, навіть виправдано, чому він в роки німецької окупації залишився в Києві. Хіба могла бути якась віра, надія на те комуністичне марево після стількох років морально-психологічних знущань? Звичайно, що ні! А тепер оте марево, нащадки його і його прихвосні продовжують цькувати це ім’я і хочуть його викреслити взагалі з історичної пам’яті.

Викинути з історичної пам’яті, зі світової культури ім’я Івана Кавалерідзе – це не лише плюнути в обличчя українській культурі, а й плюнути в обличчя світової культури. І любителі туй, чагарників і заїжджених платівок плюють як в українську культуру, її поступ і важкі та складні потуги етапи відродження, так і в світову.

Нині ведуться розмови лише з приводу одного пам’ятника І. Кавалерідзе – це пам’ятник Артему біля міста Святогірськ. Що з ним робити: декомунізувати (тобто розібрати) чи ні?
З одного боку цей пам’ятник справді унікальний з кількох позицій: задуму, виконання, масштаби.

З іншого – він ніби й має відношення до комуністичного режиму.

Стосовно першого, то жодних сумнівів.

Стосовно другого сумніви таки є. І ось які. Чи справді скульптор відобразив революціонера Артема? Спеціалісти заперечують. Схожість умовна. Швидше – за назвою.

Інше питання. Чи справді скульптор створив образ саме революціонера-комуніста, а не іншого? Скажімо, революціонера, але не комуніста, а людину прогресивного характеру, яка стрімко рветься в майбутнє? Ніби й комуніст. Але ми то вже знаємо, що ніякого революціонерства в комуністів не було й не передбачалось. Лише декларувалось. І тут виникає інша аналогія. Хіба був горьківський Данко комуністом, просвітлюючи своїм серцем шлях у майбутнє? Звичайно, що ні.

Іван Кавалерідзе своїм (умовним) Артемом виходить за рамки комуністичної ідеології і стає в ряди світових мистецьких (літературних) образів провісників майбутнього, продовжує їх, починаючи від реальних чи міфічних титанів, скажімо, Прометея. «Артем» справді – монументальний, величний, титанічний…

Скульптор, на наше глибоке переконання, саме такий смисл і вклав в образ, лише назвавши його Артемом, обвівши таким чином навколо пальця всю комуністичну систему з її фальшивою ідеологією.

І тут треба сказати автору: браво! Ви геній! А всім нам гордитися цим, глибше вникати в його праці, намагатися правильно розуміти смисл образів, пропагувати, а не викидати це ім’я з анналів української та світової культури. Та врешті-решт, хто ви такі, щоб оцінювати такого масштабу і таку особистість?! Ви проти нього – ніхто й ніщо!

Щоб декомунізувати Івана Кавалерідзе, треба знищити пам’ятник на Михайлівській площі в  Києві княгині Ользі, святому апостолу Андрію Первозваному та просвітителям Кирилу і Мефодію; знищити пам’ятник Григорію Сковороді на Подолі в Києві та в Лохвиці; знищити пам’ятники Тарасові Шевченку в Ромнах та Лохвиці, Ярославу Мудрому біля Золотих воріт… Ви, нещасні, хоч на єдину мить задумалися, на що й на кого посягнулися?!

Особи, які закликають декомунізувати Івана Кавалерідзе, відмовляються від нього, насправді стараються ДЕНАЦІОНАЛІЗУВАТИ українську культуру, її зразки світового рівня і масштабу. Саме – ДЕНАЦІОНАЛІЗУВАТИ!

Те, що сьогодні роблять рашисти з Україною в цілому, любителі туй, чагарників і заїжджених платівок роблять з середини свідомо чи ні, але це немає ніякого значення, а таки роблять. Основне – внести в суспільство вірусну смуту. І дуже прикро, що цього не помічають відповідні органи: то поширення відео з агентами ФСБ, то напади на культурних діячів.

Прикро й те, що ця смута має немалу підтримку як у вигляді механічних лайків, так і необдуманих чи угодницьких коментарів.

Тому погруддя Іванові Петровичу Кавалерідзе, яке лежить в гаражі громади і готове до встановлення, за сприятливої ситуації в країні має бути установленим, не дивлячись на бездуховні заклики окремих осіб. Вони відпрацьовують своє. А ми відновлюємо і творимо своє.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник.

Сообщение Вони ще й досі потребують нашого захисту. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Він залишив помітну й незамінну спадщину в етнографії та фольклористиці, літературній, театральній критиці та мистецтвознавстві, був збирачем і винятковим знавцем та поціновувачем української старовини, блискучим публіцистом і перекладачем,.. а ще – був патріотом.

Він на всю Європу заявив, що «Україна – це річ, що дорожче від неї для мене іншої не існує». І це було почуто аж у Франції.

З великим запалом В. Горленко кинувся спочатку сам, а потім з Порфирієм Мартиновичем у навколишні закутки Чернігівської, Полтавської, Харківської, Київської губерній у пошуках народних пісень, залишків дум, віднаходячи шедеври, які не були знайдені М. Максимовичем, І. Срезневським, П. Кулішем та іншими фольклористами.

Щоб хоч як-небудь підтримати цю справу, але вже на іншому рівні і за інших технологічних можливостей, засновано премію імені Василя Горленка. Відзначаються нею ті, хто займається фольклорно-етнографічною діяльністю: сольно чи колективно виконуються давні українські народні пісні, записані від людей попередніх поколінь. Це робиться тому, що саме через пісню (як один із факторів), а для українців – українську, тим більше – народну, давню – ми ідентифіковуємося українцями. Ось чому нам нав’язували російськомовний та інший музичний контент, а український, народний – перекручували, зневажали і спаплюжували. Скажімо, замість «Їхали хозари», співають «Їхали козаки». Цим самим показували, стверджували, що козаки є ґвалтівниками. А це абсолютний наклеп.

У пісні «Розпрягайте хлопці коней» нав’язується думка про легковажного хлопця, який «кращу полюбив», а не зібрався їхати до козаків…

Так десятиліттями, а чи й століттями денаціоналізовували і денаціоналізовують українців. Багато хто з, так званих українців (!), сприймає це за чисту монету, тому що не цікавиться минулим країни, минулим свого роду. І як не дивно, село на сьогодні є найбільшим духовним колаборантом. Приїхавши в місто більшість одразу починає ґаваріть на «общєпонятном»…

Досить часто Василь Горленко першим відгукувався на твори українських письменників, справедливо високо оцінюючи їх. Так, скажімо, маємо рецензію на повість Івана Франка «Захар Беркут» в журналі «Киевская старина», там же на першу частину роману Панаса Мирного «Повія» і багатьох-багатьох інших…

До останніх днів своїх Василь Петрович закликав Панаса Яковича продовжити цей твір, оцінюючи його вище від роману Льва Толстого «Воскресіння».
Толстовське дворянсько-барське лепетання та мямління в його творі залишилося в тому часі, коли воно з’явилося в друці на світ.

Роман же Панаса Мирного своєю соціально-психологічною силою є надзвичайно потужним як в часи царської імперії, так і в роки незалежності України. Недаремно, очевидно, Панас Мирний не поспішав друкувати його за своє життя…

Прочитайте роман «Повія» і ви побачите сьогоднішню Україну як фактичну, так і символічну!

Василь Горленко продовжив традиції П. Куліша, пишучи огляди на щойно видані твори українських письменників. А це не один-два твори. Йому чи дружині Куліша Ганні Барвінок першим належить ідея видання повного зібрання творів і листів Пантелеймона Куліша одразу після його смерті. І до реалізації проекту він докладав багато зусиль протягом досить тривалого часу: радячи редакторів видання, шукаючи твори для переписування і багато чого іншого.

Як мистецтвознавець він один із перших почав описувати, систематизовувати і класифіковувати мистецьку спадщину Тараса Шевченка, вказуючи місце знаходження інколи невідомі до цього його твори. А ще раніше першим в Україні оприлюднив російськомовні повісті Т. Шевченка: уривок з «Прогулка с удовольсвием и не без морали» та повністю – «Музыкант», кинувши докір П. Кулішу, М. Костомарову, братам Лазаревським та іншим, що їм були відомі ці твори, але вони нічого не зробили, щоб їх оприлюднити, а значить – повернути Україні. На цей час Горленку було лише 28 років. Чи не треба було мати для цього неабияку сміливість?

За нашим переконанням Т. Шевченко намалював жіночий портрет «Горленко» саме з матері Василя Петровича. І зробив це – в Ярошівці, коли «маленькому Горленяткові» було шість років. Таким і запам’ятав його Кобзар.

В. Горленко практично повернув Україні забутих її художників 18 століття Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського, написавши про них нариси з додаванням описів за жанрами їхніх полотен і місцезнаходження. Недаремно, очевидно ж, у 1919 році молода Україна видала в Полтаві саме ці дві брошури. Була напевно в цьому духовна потреба: у відродженні і становленні свого!

Не забували й совєти. Т. Шевченко, М. Гоголь, І. Франко, Г. Квітка-Основ’яненко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька… Це лише верхівка айзберга – предмети осмислень, аналізів Василя Горленка. Тому – в галузевих монографіях, енциклопедіях, довідниках його ім’я фігурувало, але з уточненням – «український буржуазний націоналіст». Без пояснень і роз’яснень. Хіба що одне – «естет і поміщик». Ще в 20-х рр. минулого століття йому було накинуто цей ярлик Олександером Дорошкевичем, який все-таки не посоромився зізнатися, що підписався б під кожним словом Горленка в рецензії на книгу М. Петрова «Очерки истории украинской литературы ХІХ столети». Чи не парадокс?!

Він багато перекладав з французької, пропагуючи кращі зарубіжні зразки. Перекладав з української російською, пропагуючи українських авторів. Писав про те, що написано у зарубіжних виданнях про українських письменників, державних діячів. Допомагав у пропагуванні українського мистецтва за кордоном, насамперед, у Франції. Недаремно дослідники українсько-французьких культурних зв’язків вважають його піонером цих зв’язків.

Не так багато і часто Василь Горленко виступав у ролі своєрідного експерта, коли його душа переповнювалася гнівом, обуренням стосовно своїх одноплемінників, сільського люду, яким він захоплювався, коли їх принижували, несправедливо висміювали, тоді його перо ставало гострим списом. Оця своєрідна ідеалізація в кінці життя дуже дорого обійшлася йому, а фактично – пришвидшила його смерть. Віддавши ярошівським селянам землю в оренду, вони не платили за це і він змушений був заробляти ці кошти, щоб розраховуватися з банками. І врешті-решт цей дворянин помирає фактично банкрутом. Про це дуже важко читати в його листах. Зараз нащадки цих селян відплачують своєму землякові, але вже іншим. Та результат – однаковий. Протягом століть нічого не міняється.

Горленко хотів, щоб Україна була європейською країною. «Підтягував» її до європейських стандартів насамперед на культурному поприщі. І тут селянство відігравало роль лише хранителя традицій, було своєрідним банком, унікальним банком минувшини. А залежало це від іншого суспільства.
Пишучи про свого предка – Івана Андрійовича Горленка, який жив у Ярошівці і який багато та легко віршував, навіть друкувався в «Демокрите», але був байдужий, інфантильний до чогось практичнішого, окрім як до споглядань природи, слухання співу пташок. Його нащадок не витримує й пише: «у суспільстві малокультурному, як наше, і в епоху повного перелому всього способу життя, як наша епоха, цим свідкам минулого дають низьку ціну, легковажать ними».

Таки нічого не міняється і важко щось змінити. Своєрідний вакуум утворився навколо імені Василя Горленка. І заповнити його дуже складно. Виходить волання в пустелі, духовній пустелі.

Помилково кинувши всього-на-всього один раз неправильну дату народження в некролозі, Дмитро Дорошенко цим самим у 1907 році запустив своєрідний вірус, якого витравити не можна ось уже більше ста років.

Я не один десяток років борюся з цим: як горохом об стіну. Неправильна дата як зараза, як проказа розповсюджується в довідкових, енциклопедичних виданнях, друкованих і електронних засобах масової інформації. І це вже не на одне десятиліття, на століття.

Цьогоріч у січні вже відзначили 170-річний ювілей В. Горленка Наукова бібліотека Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського (м. Чернігів), Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного (м. Полтава), а разом із останнім і – газета «Слово просвіти». Тексти інформації цих відзначень залишаю без коментарів, аналізів і на совісті тих, хто їх компілював.

В уривку з роману-есе «Георгій Вороний. Геній математики з українським серцем» Олександера Шокала, уміщеному в газеті «Слово просвіти» за 8 жовтня 2008 р., згадується і Василь Горленко, тільки не Петрович, а Григорович. Не повірив би, якби не було зазначено дат хронології життя. Тут згадується багато ще Горленків та інших визначних земляків, але яким чином вони мають відношення до математика Георгія Вороного, сказати важко. Якийсь вінегрет із несумісних інгредієнтів.

Не один рік на своїй ФБ сторінці 13 березня викидаю інформацію про день народження Василя Горленка. Викидаю ПУБЛІЧНО. Її читають чи можуть прочитати на всій планеті – от тільки не в Україні.

Останнє п’ятиріччя було надзвичайно складним, непростим, суперечливим і навіть трагічним.

Дехто пам’ятає, що, знаючи про поховання Василя Горленка на Козацькому кладовищі, знайти його могилу було найчастіше неможливо – настільки вона заросла чагарниками.

Реконструкція могили Василя Горленка, його батька й матері розпочалася ще на початку 2000-х років: звільнено могилу від чагарників, навколо надмогильного пам’ятника закопано чотири металеві стовпи, до них приварений ланцюг.

Активніше реконструювалася могила – протягом останніх п’яти років.

• Установлена верхівка на надмогильному пам’ятнику.
• Вирівняно і розчищено територію.
• Навколо надмогильного пам’ятника покладено тротуарну плитку, біля пам’ятника покладено гранітну плиту з відповідним текстом, від пам’ятника і до дороги залито доріжку.
• У два етапи встановлено п’ятнадцять двоярусних інформаційних стендів.
• Вся територія по периметру обсаджена хвойними насадженнями у вигляді букви П.
• І як завершальний акт – установлено погруддя Василя Горленка у вигляді контрформи. Скульптурне зображення ніби живе: дивиться спокійним, задумливим поглядом на того, хто стоїть чи рухається праворуч-ліворуч перед ним, віддаляється від нього.

Виготовлення й установлення пам’ятника, з наших вуст, названо – народним. Народним тому, що майже 80 чоловік (12 з них – земляки) зробили свої посильні грошові внески. 7 благодійників зробили внески – по десять і більше тисяч гривень, які фактично й вирішили долю погруддя. Були люди, які й просто, без оплати виконували дуже важливі роботи.

Реконструйована могила Василя Горленка та його рідних фактично стала Музеєм просто неба Василя Горленка.

Тепер уже музей стає народним, оскільки зусиллями небагатьох свідомих односельчан висаджуються квіти, висаповується та викошується бур’ян.
Всім-всім за це, за кожну копійку, надану на пам’ятник, велика дяка!

Очевидно, так і має бути!

Козацьке кладовище (уже з Музеєм просто неба) знаходиться майже в центрі села. І щоб зі шляху його легше було знайти, установлювалися два вказівники.

На жаль, у селі є не лише ті, хто висаджує квіти, доглядає їх, а й вандали і мародери, які розкурочили спочатку першу пару вказівників. Один витягли зі стовпом. Саме цей був уже покручений буквально другого дня після встановлення. Другу пару чекала така ж доля: повідламували і демонстративно, цинічно покидали біля стовпів.

Як з’ясувалося, прихильників у селі цих вандалів виявилося значно більше, ніж тих, хто клопочеться біля Музею. І це – переважно молодь та середній вік. Такі реалії, таке обличчя села, така духовність його у цілому і таке наше майбутнє.

Мені говорили: «Не розсипайте бісер перед свинями».

Але ж реконструкція могили робилася не лише для села, його іміджу, а насамперед для увіковічення достойної людини та в рамках української культури в цілому. Людини, яку знали від москви, петербурга, новгорода і до Варшави, Парижа та Стамбула, не кажучи вже – у більшості губернських та повітових українських містах, околичних населених пунктах села. То чому його не повинні знати там, де він народився і похований?!

Мене ніхто не переконає в тому, що така реконструкція, Музей – це якось погано для села. Для когось персонально – так. Але чому ця персоналія, не лише не соромиться демонструвати, м’яко кажучи, свою бездуховність (щоб не сказати дебільність і дегенеративність), а й нав’язує її іншим. І її думка стає домінуючою, якщо має підтримку більшості?

Мене коробить, коли чую, як орки, захоплюючи українські міста і села, одразу їх русифіковують різними методами і засобами. Один із заходів – установлення меморіальних дощок і навіть пам’ятників своїм «героям»… Орки точно знають, що роблять. Значить в Україні багато оркоподібних, оркоприхильників.

Є в селі вулиця, названа ім’ям Василя Горленка. Але не та, по якій він їздив у Дмитрівку на залізничну станцію чи вертаючись від неї в село, по якій їздили Панас Мирний, Б. Грінченко, Ф. Кричевський, О. Лазаревський, О. Левицький та інші, а на якій – лишилося кілька хат. Та й чи був Горленко на ній і яке має до неї відношення, велике питання, на яке можуть дати відповідь ініціатори. Але галочку поставлено.

Був момент, коли «відомий в окрузі меценат» намагався «долучитися» до реконструкції могили, запропонувавши тротуарну плитку, щоб покласти її між доріжкою і першими десятьма стендами. На той час це було нереально, оскільки йшов процес (досить важко, повільно і не без суперечок та коміксів) збору коштів на погруддя. На плитку потрібні були немалі кошти. До того ж я й морально не був готовий до того, щоб велику територію колишнього кладовища закласти плиткою. «Меценат» відмовився взяти на себе виконати всі процеси, а, фактично, запропонував непомірно обтяжливу, кабальну допомогу. То хіба це допомога?

Від плитки відмовився і я, запропонувавши удвічі більшу кількість, щоб можна було покласти перед усіма стендами, захопивши й територію навколо погруддя. На це «меценат», слава Богу, не пристав, а значить – не вдалося йому «захопити» ще один плацдарм, здався. Але, очевидно, моєї відмови не забув.

Як тільки було установлено погруддя Василеві Горленку, ніби з ланцюга зірвалася патологічна дефектологиня, секонхендівська графоманка, вірний «соратник мецената» і така собі його гебельсиня: спочатку висміяла спотворенням саме погруддя, потім написала про мене матеріал «Нездоровий ажіотаж», в якому вже самим заголовком продемонструвала своє негативне ставлення, обурення до історичного та культурного відродження місцевого краю як конкретно (її батько з горленкового села), так і в цілому, надавши перевагу оббріхуванню, маніпуляціям, приниженню мене.

Ця «соратниця» згодом поклала й вишеньку на своєму антиукраїнському, зрадницькому торті: проявила неабиякий ентузіазм у розповсюдженні «російського міра», поширивши відео феесбешника у своїй групі, який цього разу виступав проти української мови в Україні. І, на сум, мала не одну дюжину прихильників не лише уподобайками, а й коментарями (маємо скриншоти всього матеріалу. Знищення його зі сторінки ніяк не означає, що він взагалі зник з нету). Звичайно, найбільші коментарі, повні демагогії, брехні та маніпуляцій, – від поширювачки…

Та повернімося до В. Горленка.

У згадуваному матеріалі про свого поета-предка Василь Петрович переймався тим, що з його епохи перейде в наступну, а що відімре.

О-хо-хо-хо-хо, Василю Петровичу. Ви будете дуже розчаровані. Пригадуєте, як Ви нарікали на видавців, що не дають Вам Вашої ж книжки, щоб подарувати її бажаючим? А останню – перевидали вже після Вашої смерті?

Фонд Вашого імені видав три книги Ваших праць. Першу – у перекладі українською мовою. Другу й третю – це перший і другий том Ваших праць у газеті «Труд», журналі «Киевская старина», Ваші всі книги. Видані – соромно сказати, яким тиражем. Після кожного виходу робимо презентації, подаємо інформацію в різних засобах масової інформації. І що ж? Розносимо переважно по бібліотеках. Бажаючих – одиниці…

Василь Горленко був російськомовний, як і більшість тодішньої, так званої, інтелігенції; писав по-російськи, окрім фольклорних записів від кобзарів, простих людей. Але він був набагато патріотичніший від багатьох нинішніх українобалакаючих і тих, хто пише по-українськи.

Читаючи його твори, необхідно сприймати написане не лише буквально, а вміти читати в тих текстах насамперед його душу. Горленко вмів чи в рядках, чи між ними, але вкарбувати її. Просто він був такий. Він умів це робити. І досить майстерно. Чим і викликає пошану у справжніх гурманів слова.

Читайте також: На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?

Як би не ставилися земляки чи інші до Василя Горленка, але він давно вже має своє місце у великій українській літературі, культурі, мистецтві. І абсолютно заслужено. А все інше – то їхні проблеми.

І ці проблеми, на правду, мають загальноукраїнський контекст, не кажучи вже – про містечковий. Не було б цього контексту, не було б, швидше всього, і нинішньої війни в Україні. Минуле треба не лише знати, а й шанувати, цінувати, а чи й захоплюватися ним, як це культивується в інших народів і національностей. Те минуле, в якому були наші спільні предки, які є містком у майбутнє. Василь Петрович Горленко – один із них.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник..

Сообщение Василю Горленку – 170! Не зовсім ювілейні роздуми появились сначала на Український репортер.

Не дати людині води, не дати людині хліба – в українському суспільстві вважається гріхом. А відібрати в людини наявний у неї харч – злочин. Очевидно-що – найбільшого такого злочину проти людини у світі немає.

Під час насильного голодування людина деградує психологічно і морально, вона приречена на повільну смерть. Ім’я цьому злочину – ГЕНОЦИД.
Цей злочин, вчинений 90 років тому, ще й досі не покараний. І ця безкарність породжує інші злочини, інші методи геноциду: ХОЛОДОЦИД, ЕКОЦИД, СВІТЛОЦИД. У цьому нас переконують злочинні дії, які здійснює московщина на території України сьогодні…

Мешканці сіл Талалаївського району Чернігівської області, згадуючи Голодомор, розповідали насамперед про те, що їм доводилося їсти в цей період, інколи не витримуючи вигукували: «Їли таке, що не дай Бог про це говорити» (Демидовська Ірина, с. Березівка), «Ви не уявляєте, діти, як це хочеться їсти! І не дай Бог вам таке знати» (Касяненко Наталія, смт Талалаївка), «Ти знаєш, що таке голодомор? Ні, ти не знаєш, і краще не знати» (Крумкач Костянтин).

В останніх словах ніби й докір, ніби й крик душі і побажання та заклик. Так, ми, на щастя, не знаємо, що таке Голодомор ні на фізіологічному, ні на психологічному, ні на моральному рівнях. Не так багато, як треба б, знаємо і на фактологічному рівні. Ті зусилля, які було докладено, починаючи з кінці 80-х рр. минулого століття, у вивченні цього злочину, дали великі результати. І їх достатньо, щоб скласти загальну картину причини та факти злочину, а в окремих регіонах, думається, – і повну. Але багато чого вже ніколи не вдасться дізнатися, бо не все зафіксовано в документах, частина їх знищено, не всі зібрано свідчення.

Не вдасться точно установити:

1. Кількість жертв Голодомору, різні ступені нещасть цих жертв (смерть; каліцтво; хвороби, спричинені голодом чи недоїданням; переступи юридичних та моральних законів, принципів).
2. Всі місця поховань померлих від Голодомору.
3. Не вдасться зібрати свідчення всіх тих, хто пережив Голодомор, хто зберіг ці події з розповідей очевидців.

Зі збором свідчень ми фактично застрибнули в останні двері останнього вагону поїзду історії. Документальні джерела, звичайно, дали б уявлення про Голодомор. Але без розповідей людей, які пережили цю трагедію, це була б гола декларація, суха статистика.

У свідченнях мало фактичної політики. У свідченнях – багато особистісного, того, що кожен з них пережив сам, його рідні, родичі, знайомі… І найбільше те, що доводилося кожному з них їсти. А це і була насправді велика й конкретна політика. Політика на винищення.

«Їли таке, – повторимо слова Ірини Демидовської, – що не дай Бог про це говорити».

А ми мусимо про це говорити, навіть кричати. Адже оте «таке» робило з людей – тварин. Тварин за способом харчування. Навіть гірше. Не всі тварини могли їсти те, що доводилося їсти людям. А люди змушені були його їсти. «Тоді люди їли таке, про що зараз згадувати не хочеться. Але тоді все було добре і їли люди все» (Ткаченко Марія, с. Ведмеже).

Оте «таке» робило з людей морально-психологічних калік, інколи здатних на все, щоб тільки вижити, аж до людоїдства.
Але й були випадки, коли людина не могла постійно просити. Попросивши один раз, їй відмовили, і вона більше не просила. Не могла перемогти в собі цього приниження. Вона ладна була швидше вмерти, можливо, розуміючи, що жебрацтво в тотальній відсутності їжі не дасть їй можливості вижити.

З іншого боку така поведінка говорила, що ці люди були порядними, глибоко людяними, високодуховними.

«Багато тепер пишуть про голодомор, репресії, – згадує Григоренко С. з с. Займище, – іноді важко читати таке, а пережити? А залишитися після всього людиною?»

Був і інший високоморальний і людяний бік тих, хто ділився з тими, хто просив – це жертовність, ділитися тим, чим могли і скільки могли. «Одна жінка, – згадує Шевченко Петро, с. Рябухи, – запропонувала велику хустку з китицями розміром не менше два на два метри, гарну, теплу, в червоних і зелених кольорах, вона просила півпуда зерна. Мати відрізала їй півхлібини, а від хустки відмовилася».

Відмовилася. Чому? Тому що ця мати дала надію, можливість, що за цю хустку, ймовірно, ще хтось щось дасть і таким чином власниця довше проживе, а, можливо, й виживе.

Що ж їли люди в роки Голодомору 1932–33 рр.? Яке ж було меню харчування в них? Їли різні квіти, листя, траву, відходи… Навіть було людоїдство і трупоїдство. Та все ж – давайте спробуємо конкретно з’ясувати цю частину великої трагедії українського народу на базі одного району і на прикладі поки що лише хліба.

Кажуть: хліб усьому голова. І це правда. Хліб (без деталей і комбінацій з іншими інгредієнтами) буває: вівсяний, горіховий, гороховий, гречаний, житній, кукурудзяний, просяний, пшеничний, рисовий, соєвий, ячмінний (останній, кажуть, один із найкорисніших хлібів). Це те, що вдалося «накопати». Зрозуміло, що кожен із названих хлібів і називається так, з чого він випікається…

Одразу зазначимо, що була частина населення серед інших голодуючих, у яких проблем із хлібом у період Голодомору не було. Вони навіть на роботу наймали людей за шматок хліба. Зі свідчень відомо, що їх називали «багатими», «заможними». А чому тоді їх не розкуркулювали, не забирали, не вигрібали в них до останньої зернини? У свідченнях, що в нашому розпорядженні, про це немає.

У мене чомусь виникає великий сумнів, м’яко кажучи, стосовно того, що, так звана, совєтська влада дійсно хотіла створити сільськогосподарські підприємства на основі колективного господарства в інтересах людей. Ці колгоспи нічим не відрізнялися від тих, хто наймав людей за шматок хліба. У свідченнях немає, що в колгоспах того часу праця винагороджувалася грошима. Це сталося, за моєї пам’яті, лише в 60-х роках. А в 30-ті роки розраховувалися тільки харчами, до того ж, найчастіше – один раз на день. Навіть у жнива косарям давали хліб із макухою.

У радгоспах годували трохи краще: пшоняний кандьор і хліб з кукурудзяної муки, комусь і гарний хліб (Загорулько Марія, с. Липове). В іншому радгоспі (хутір Пугачів) «За роботу годували мискою горохового супу і фунтом хліба. А хліб той був із сої та чечевиці. Тільки цим і розрахувались із людьми. Багато селян не ходили в радгосп» (Гальченко Марія, х. Пугачів).

Чому не ходили? Тихо протестували, не вірили, ігнорували новоутворення? Як бачимо, ніби тваринам давали якесь їдло за виконану роботу, точніше – команду: скажімо, пасти гусей, косити…

Багато людей засвідчують, що хліба – українського традиційного: чорного з жита, білого з пшениці – зовсім не було. Для них він був мрією.
Люди всіма засобами і способами намагалися мати хліб: одні міняли різні речі (хустки, відрізки вовняного матеріалу, карсетки, спідниці, вишивані рушники, жіночі чоботи на високих підборах), інші навіть живність, скажімо, порося, коней; багато хто різні золоті прикраси вимінював саме на хліб. Хто умів майструвати, за шматок хліба робили граблі, лопати…
Кожен викручувався зі становища як тільки міг.
Із самого борошна рідко хто пік хліб, бо його мало в кого було після того, як все повигрібала совєтська влада. Було в тих, кому вдалося його надійно заховати, та в «багатих» і «заможних».

Якщо в когось було борошно (очевидці не завжди уточнюють – яке сАме), а про те, що його в людей було багато і говорити не доводиться, бо його додавали до перетертих цвіту конюшини, листя та цвіту липи і пекли хліб. «Хоч хліб на вигляд і був, – свідчить Дубинна Надія з села Березівка, – «наче засохлий коров’ячий «млинець», але людям він не давав пухнути з голоду».

В іншій сім’ї до борошна додавали картоплю і висівки (Легеза Галина, с. Липове), «доводилося підмішувати макуху до тіста, щоб спекти хліба, але все ж не голодували. … Не хватало саме хліба» (Мигаль Павло, Красний Колядин).

Діставали обмолот [відходи. – І.З.] в млинах (отже, мірошники не голодували, я так розумію), додавали «макухи, сушеного листу, цвіту з липи, акації, береста листу, ліпили коржі і пекли – то був хліб» (Лисачов Федір, с. Глибоке).

Набували люди і гіркого досвіду, – що можна додавати до муки («мукички»), а чого не можна. Згадує Жгир Феодосія, с. Красний Колядин): «Бабуся пекла хліб з липового листя, як і мама, та бабуся домішувала в хліб трохи якоїсь мукички, а ще сушеної яглиці. «Це щоб не пухли, а то від липи пухнуть люди», – казала вона».

Пекли, так званий, хліб і без борошна.

Це взагалі не вкладається в будь-який глузд. Його навіть не можна назвати й безглуздям. У найдавніші часи людина намагалася харчуватися калорійнішими продуктами: м’ясо тварин, риба, різні зернові культури. Але, щоб квіти, трави, кору, коріння… називати хлібом та ще в ХХ столітті – це за межами людського буття. Але воно було реальним, в ньому так само реально жили люди і – багатьом вдалося вижити, продовжити рід, зберегти його й зберегти націю.

Нижче наводимо приклади, так званого, меню чи рецепти хліба 1932–1933 рр., періоду найстрашнішого, очевидно, після Потопу чи Льодовика періоду в житті українського народу.

◙ Розтирали головки конюшини і з нього пекли млинці. І це був хліб (Ткаченко Михайло, с. Корінецьке);
◙ «ліпила всякі маторжаники з бур’янів» (Суворова Уляна, с. Блотниця);
◙ «з макухи пекли хліб» (Дейдей Микола, с. Глибоке);
◙ «наполовину з полови і макухи» (Каратицька Уляна, с. Липове);
◙ «жолуді збирали, перемелювали на борошно, з нього потім перепічки випікали» (Гайдай Григорій, Клочко Параска, с. Липове);
◙ «зерно мололи навпіл із жолудями і пекли з того борошна хліб. Гіркий був його смак, але й такого хліба вдосталь не було» (Нечитайло Катерина, смт Талалаївка);
◙ «З квасолі пробували пекти хліб, але багато людей потруїлося і тоді перестали» (Клочко Параска, с. Липове);
◙ «пекли хліб з акації, товкли в ступі. Качани кукурудзи сушили, терли» (Скороход Надія, с. Березівка);
◙ «як хотілося, щоб той чорний хліб з різних трав, корінців був хоч трохи солоний, мабуть і смакував би більше. А в тім він і так смакував, бо хоть щось таки за зуби чіплялося» (Мазій Ганна, Красний Колядин);
◙ «зривали й сушили листя дерев, потім терли і ліпили хліб» (Васюк Марія, с. Липове);
◙ Павлюкова Марта з с. Рябух їла замість хліба макуху. … Макуха була з кользяного насіння. У той час ця макуха була смачнішою від пряника (Шевченко Петро);
◙ «збирали колоски, дома їх молотили і вперемішку з лушпайками пекли [хліб]» (Ложка Уляна, с. Понори);
◙ «хліб їли з домішками клеверу і був дуже недобрий, що і собаки не їли» (Демиденко Марія, с. Поповичка);
◙ «випікали перепічки з картопляного і бурякового лушпиння … Дітям пекли перепічки-хлібці з липового листя» (Пугач Віктор);
◙ «Хліб пекли з вівса, коли давали нам, дітям, ми казали, що колеться» (Кириченко Ганна, с. Скороходове);
◙ «робили хлібці з клеверу» (Ковтун В.Ф., с. Скороходове);
◙ «Пекли хліб із білого клеверу і лушпайок [картоплі], якщо хтось дасть» (Павлученко Ганна, с. Скороходове);
◙ «Пекли хліб із висівок, домішуючи туди різні трави» (Скороход Варвара, с. Скороходове);
◙ «відомою серед люду була страва – блинчики чи паляниці з листя, а також липової кори, якими народ намагався замінити хліб…» (Силенко Олександра, смт Талалаївка);
◙ «Товкли кукурудзяні качани, переминали головки клеверу, липове листя, а якщо вдавалося приховати муку, то добавляли жменьку муки і пекли такий хліб» (Івченко Іван, с. Червоний Плугатар);
◙ «Мати пекла з дерті хліб і так ми переносили голод» (Ілляшенко Тетяна, с. Чернецьке);
◙ «делікатесом був червоний хліб із лушпайок картоплі, сухого липового листя і конюшини. Додавали туди червоних квасових буряків. Від того хліб і червоного кольору був. Але купи не держався» (Ковалець Я. «Червоний хліб» // Трибуна хлібороба. 1990. 1 травня. № 52);
◙ «замість хліба була печена картопля» (Тимошенко Євдокія, смт Талалаївка).

Останній, очевидно, був один із найкращих видів хліба.

Отже, ми аж занадто маємо доказів того, як, так звана, совєтська влада установлювала своє верховенство, свої порядки, підкоряла український народ: цинічно, жорстоко. Її методи і засоби нічого й близько не мали і не мають того, що можна назвати нормами людського співіснування, нормами елементарної моралі та етики, правовими нормами, що напрацювало людство на той час. Нічого з цього не те, що не бралося до уваги, а свідомо та демонстративно зневажалось.

«Чи можливо, – говорить згадуваний Петро Ротач, – щоб повторилось таке лихо? Кажуть, може таке статись, якщо люди будуть безвольні і безпам’ятні. Тому треба оглядатись назад і пам’ятати уроки минулого!» (Ротач Петро. «В 33-му году…» / До 60-річчя Голодомору // Трибуна хлібороба. 1993. 2 червня. № 43. С. 2).

Нині ми живемо у вирішальний час, коли московщина, не знищивши Україну розкуркуленнями, Голодоморами, репресіями, не вимила наш люд остаточно на цілинно-бамівські будови, розприділеннями молодих спеціалістів після завершення навчальних закладів по всьому, так званому, союзі, гарячими точками майже по всьому світу, заполонила різного роду своїми поселеннями потворами від криміналітету, військових відставників – до посадовців найвищих рангів, хоче зробити остаточний реванш, пославши на наші землі терористів, ґвалтівників, мародерів, щоб стерти Україну з лиця землі. Не вдалося тоді, не вдасться і зараз!

Протягом кількох століть ми одержували дуже важкі уроки, складали дуже нелегкі екзамени. З великими втратами, але – перемагали. Ці уроки не треба повторювати, але чомусь повторюємо через свою толерантність. Як уроки, так і перемоги треба знати, пам’ятати і передавати з покоління в покоління, щоб ні такого лихоліття, ні іншого більше не повторилося. Саме для цього ми говоримо, кричимо практично на весь світ.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник.

Сообщение Свідчення очевидців як акт звинувачення у злочині. «Меню» харчування під час Голодомору 1932–33 років появились сначала на Український репортер.

1. На жодні пропозиції рф не приставати, оскільки вона ніколи не дотримується своїх обіцянок, у неї практично відсутні загальнолюдські, демократичні принципи.

2. «президенту» п. та його оточенню висловити недовір’я, з яким не сідати за стіл перемовин, окрім як прийняти від них лише капітуляцію.

3. Повномасштабні й остаточні перемовини вести з новою владою після перевиборів президента рф.

4. Світовою спільнотою домогтися позбавлення рф ядерної держави. Пускові шахти знищити (спеціалісти, придумайте, що зробити з ракетами).

5. Повернути Україні всі захоплені території до 2014 року.

6. Розформувати ордло. За рахунок рф відновити всю інфраструктуру там до 2014 р.

7. Під контролем міжнародних представників з Криму вивести весь військовий контингент, залишивши всі кораблі, бази (щоб не були знищені).

8. Кожна держава, яку перемагають, втрачає частину своїх територій, тому повернути Україні всі етнографічні території.

9. Виставити рф реальну контрибуцію і домогтися її одержання.

10. Підняти спротив всіх країн, республік, в яких московія відкраювала їхні території на предмет їх повернення.

Розумію, що не все сформульовано правильно. Це знайдеться кому зробити. Важливо – позиція. Доповнюйте. Сформулюємо пакет пропозицій владі для переговорів з поки що рф.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник.

Сообщение На яких умовах варто проводити переговори з російськими окупантами – пропозиції з народу появились сначала на Український репортер.

Не на часі державна українська мова, не на часі відродження культурних цінностей, не на часі збереження українських національних традицій, не на часі встановлення пам’ятників українським визначним діячам, не на часі соціальні питання, не на часі видання тієї чи іншої книги, не на часі доброчесність і добропорядність, не на часі, не на часі… Проте чіткої відповіді, а що ж на часі – так ніхто й не дав. І не дасть. Бо все на часі.

Та по життю бачимо, що на часі була прихватизація прибуткових заводів і фабрик, більшість із яких потім було відправлено в металобрухт і переправлено в інші краї, що багатьом дало неабиякі особисті прибутки. Через це на вулиці опинилися десятки й сотні тисяч висококваліфікованих робітників, інженерів, конструкторів. Вітчизняний ринок заполонили імпортними низькопробними промисловими товарами.

На часі був розвал сільськогосподарського колективного господарства, включаючи сюди ж і тваринництво, знищивши величезний ланцюг переробних підприємств, що потужно вдарило по робочих місцях, якості харчової продукції, завезеної звідусіль незрозуміло чого й що.

На часі стали різні реформи, які насправді не були реформами, а своєрідними лише формами по пониженню якості науки, освіти, медицини, соціальних стандартів життя простого народу, яких то по суті й не було.
Зараз досить на часі земельна реформа…

Усе це було на часі тому, що це було на часі невеликому колу суспільства для особистого чи збагачення окремо взятої сім’ї. Тому й не могла Україна економічно утримати статус ядерної Держави, як щит самостійності, незалежності, могутності. Зате породила добрий десяток доларових мільярдерів, тисячі й десятки тисяч таких же мільйонерів. І це, як з’ясовується, на часі і під силу економіці, якої насправді то й немає, а переважно сировинний процес…

В селі спостерігаю за сім’єю шпаків, що поселилися в дуплі старого горіха. Яка самовідданість, заповзятість у тому, щоб народити і вигодувати наступне покоління! Програма продовження виду – працює бездоганно! Але хіба лише це? На нашу думку, не тільки ця програма виконується.

Кожна тварина, пташина є часткою великого комплексу Природи. І в ній має бути все в рівновазі. Одна з героїнь езотеричної літератури сказала, коли зникає лише одна комашка, в Природі відбувається порушення рівноваги. Важко з цим сперечатися. Очевидно, що так. Коли працює цикл, ланцюг зникнення/заміна, – це і є ота рівновага.

Тому той шпак, який безперервно відлітає від і прилітає до свого помешкання, годуючи того, хто сидить на яйцях, хто вилупився з них, виконує ще одну досить важливу й визначальну функцію, місію – урівноваження в Природі. І це стосується практично всіх тварин, птахів і т.д.

Згадаймо, як у Китаї оголосили злісними ворогами посівів – горобців. Їх винищили, а різні комахи винищили посіви і Китай змушений був за валюту купувати горобців. Аж смішно. Але не до усмішок: порушено баланс у Природі. А Вона її не терпить. В природі, як відомо, порожнечі, прогалин немає.

Нам видається, що лише одна істота на Землі, яка постійно порушує рівновагу, – це людина.

Складається враження, що абсолютно все в Природі створено Творцем вмотивовано, обґрунтовано, вичерпно. А от людина – це чистий експеримент Творця.

Експеримент тому, що в цій істоті об’єднано, акумульовано практично все, що є в інших: щирість і хитрість, відвертість і лукавство, відданість і зрадливість, поблажливість і агресивність, милосердність і жорстокість, доброта і цинічність, інстинкти і розсудливість, чесність і підлість, красиве і потворне, злодійство і щедрість, корисливість і благодійність… Але є ще й те, чого немає в інших: талант, геніальність, здатність до творчості, уміння творити багато чого своїми руками, мислення…

Скажіть, хіба може бути щось не на часі з такими особливостями, властивостями, уміннями і навичками?! Все має бути на часі. Але, але…

Як же тоді охарактеризувати того, хто користується цією формулою, захищається нею, відсторонюється? Важко сформулювати однозначно. Але точно, що означення це буде негативне.

І та особа не заслуговує ніякої позитивної оцінки. Душа цієї особи, скільки б років їй не було, покрита іржею. І трагедією для суспільства є тоді, коли ця особа щось визначає, обіймає керівну посаду. Немає значення яку. Якщо для неї щось не на часі, значить вона не на своєму місці. Як людина поза часом може керувати цим часом?

Що було б, якби той шпак, не доніс, не дозбирав усього то, що треба для гнізда, чи «пообіцявши» шпачисі, яка сидить на яйцях, принести поїсти, і не приніс? Десь загулявся, загрався з іншими шпаками, милувався красою навколишньої природи, грівся на сонечку чи відпочивав у холодку. Чи можливо це уявити? Ні!!!

А от стосовно людини – це як двічі по два. Вона може обіцяти, клястися, але – не зробить. А щоб не робити, вигадає найкарколомніші причини. Або просто не звертати уваги на ту чи іншу проблему. Вона ж не бігає за цією людиною, не турбує, не набридає…

Ми всі знаємо, що найбільше обіцяють перед виборами. І тоді ніхто не каже, що те чи інше питання, та чи інша справа – не на часі. Тоді абсолютно все – на часі.

Як тільки обрали – починається лавірування, вмикаються рецептори маніпулювання, мозок починає роздвоюватися: робиться те, що, здавалося б, на поверхні, найвидиміше, найважливіше, а інше – не на часі, не доходять до нього руки. Хоча в Природі немає таких понять. У Неї все на часі: пробудження, розквіт, розвиток, «завмирання», щоб знову розпочати цей безперервний динамічний процес…

Набагато легше бути злим, легко ненавидіти, дуже легко бути байдужим, інертним, некоректним. Навіть зручно. Це сильний самозахист. І це більше на часі.

А от щиро бути добрим – важко, боляче відверто любити, важко по-доброму співчувати. Це відкритість, вразливість, незахищеність. По цьому можна легко «потоптатися», це легко зневажається. І це – не по-людськи. Невже тільки через тягар, біль і складності можна відчувати себе Людиною?

Але – це не на часі. І цим самим ми йдемо у безвихідь, в якій у значній мірі вже знаходимося. Та це вже дещо інша тема хоча й надзвичайно на часі.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник.

Читайте ще статті автора:

• У селі Українське закрили школу. Крик душі про те, чому люди в державі опинилися над прірвою
• На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?
• Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – його проблеми
• Байдужістю в цілому хворе все українське суспільство! Це діагноз чи й навіть вирок
• Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника
• Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів

Сообщение Що заважає Україні стати заможною і щасливою. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Про це вже не один рік ходили розмови, тому що бачили реальну динаміку розвитку, а точніше – занепаду села. І цей занепад розпочався дуже давно. І не за часів незалежності України, а з перших днів совєтської влади. Тому що з цих же перших днів село стало коровою, яку доїли як слониху, а годували як муху. І от додоїлися.

Люди працювали дуже важко. Мусили кріпачитися на «соціалістичну» державу, а щоб як-небудь прожити, вели ще й своє господарство, нав’язане цією ж державою.

Щоб люди не тікали з села, майже півстоліття не мали паспортів, бо їм їх просто не давали масово, а одержати особисто було вкрай важко. Так жило два покоління.

Перше – пережило переворот 1917 року, різні економічні експерименти, три голодомори, колективізацію і розкуркулення, репресії, Другу світову війну.

Друге покоління, вимучене й виснажене колгоспною рабською роботою з самого дитинства, мріяло вдень і вночі, щоб їхні чада виїхали з села, просили своїх дітей учитися, щоб не лишилися в селі бикам хвости крутити.

І з села виїжджали. По-різному. Хто просто тікав, хто вербувався, хто йшов в армію, комусь вдавалося здобути комсомольську путівку… Робочі руки потрібні були скрізь.

В імперії будувалися фабрики і заводи, електро-, гідро-, атомні станції і нові магістралі, шахти й комбінати, з’являлися нові міста, розросталися старі… Міста, містечка, селища не спроможні були забезпечити робочими руками. Виручало село. Міста збільшувалися, а села зменшувалися. Якщо порівняти динаміку приросту населення в містах і селах, то в селах постійно була динаміка негативною. Коли менш інтенсивна, коли – більше.
Одні люди шукали, де краще, інші шукали себе. Це право кожного мешканця планети.

Село не могло повністю забезпечити потреби людини як у матеріальному, побутовому, так і в духовно-освітньому плані. Той рівень, який був, суттєво відрізнявся від міста. Тодішні можновладці десятиліттями тараторили про підняття рівня життя села до рівня міста, але на практиці робили тільки вигляд або й тихе шкідництво.

У селі Українському, скажімо, коли спалили клуб, який був у приміщенні колишньої перебудованої церкви, рівно два десятиліття, так званим клубом були два класи шкільної майстерні по дереву і металу з висотою стелі десь два з половиною метри, низькою сценою. У конюшні й корівнику стелі були вищими.

Коли демонстрували фільми чи якісь вистави, нічого не можна було розібрати, що говорилося, бо це приміщення будувалося без урахування акустичних можливостей. Звук з динаміків гуляв по цих майстернях луною. І молодь збиралася не для того, щоб подивитися фільм чи виставу, а просто, щоб зустрітися із знайомими, друзями, однокласниками, коханими, яких потім проводили по домівках.

А коли побудували типовий будинок культури, уже не було тієї кількості молоді, що була раніше. За ці два десятиліття багато хто залишив село. Дехто приїжджав на суботу-неділю провідати своїх батьків, по торби, а ще, скажемо так, перебачитися, на танці і в основному – все.

В буденні дні ці заклади фактично не працювали, не виконували функції культурного центру села. А якщо й працювали, то інтенсивність цієї роботи постійно падала, була епізодичною.

Вирішенням демографічних питань, проблем як совіти, так і незалежники практично не займалися й не займаються. Ті заходи, які здійснюються, скажімо, виплата коштів за дітей, не є ефективними. Соціологія була і є, щось писали й пишуть вчені, щось лепетали й лепечуть державники, але це не вирішувало й не вирішує суті справи.

Для перших було достатньо людей, а фактично навіть більше, бо порівняно з розвиненими країнами зарплата була низькою: її треба було розділити, щоб була максимальна зайнятість у противагу безробітним тенденціям заходу. Економіка більше була екстенсивною, ніж інтенсивною.
Незалежникам це також стало байдуже – з’явилася можливість акумульовувати фінансові та інші капітали незначною частиною суспільства за рахунок багатих ресурсів країни.

Людей, як об’єкт, відтіснили на другий, третій план. Наступила, так звана, демократія: що хочеш, те й роби. Дільничний уже не з’ясовував, чому ти кілька днів не був на роботі, спекуляцію почали вважати комерцією, освіта взагалі тривалий час не була актуальною. В бізнес кинулися, хто тільки як міг: чи це простий громадянин, чи державний службовець, чи служитель феміди. Значна частина населення опустилася на дно. З’явилося багато, так званих, бомжів: людей без конкретного визначення місця проживання.

Ця категорія людей з’явилася не в роки незалежності, а ще в 70-х роках минулого столітня в Тюменській області я бачив таких. Їх називали – бічами: бившімі інтєліґентнимі чєловєками. Образ їхнього життя нічим не відрізнявся від бомжів, хіба лише тим, що в значної частини бомжів якийсь час були квартири, якщо вони були в них до бомжування. Бичі ж переважно жили під теплотрасами, в підвалах і т.д.

Я не даремно показав саме таку лінію розвитку протягом більше, ніж століття. Бо вона відповідає кінцевим її реаліям сьогоднішнього життя, об’єктивним реаліям, катастрофічно сумним реаліям. За останнє десятиліття в нинішній громаді закрито вже кілька шкіл. Під загрозою ще кілька. Через декілька років може статися, що буде лише одна чи дві тільки опорних шкіл.

Чи можливо зупинити цей процес? На жаль, ні! І тут багато про що можна говорити: як про об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Але я переконаний у тому, що його можна уповільнити. Зробити, можливо, не таким болісним, більш обґрунтованішим і об’єктивнішим.

Візьмемо для прикладу те ж село Українське. Чому закрили школу? Тому що мало дітей. А чому мало дітей? Тому що мало народжується. Та й частина молодих сімей, у яких є діти, виїхали із села. А чому виїхали? Тому що немає роботи. А чому немає роботи? Тому що порівняно з якихось двадцять років тому зникли робочі місця. А які були робочі місця? Доярки, свинарки, телятниці, трактористи, комбайнери, шофери, сторожі і ще трохи. Вони влаштовували місцеве населення? В значній мірі – так. А чому цих робочих місць не стало? Тому що землі передано в оренду чужій людині, якій не вигідно, щоб це село хоча б стабільно жило. Їй потрібна лише земля, і вона її одержала. Ті обіцянки, які вона давала, не виконана жодна: обіцяна дорога на перехрестя Українське-Бережівка не зроблена, жодна ферма не збережена, навіть приміщення розібрані і на фермах посіяна кукурудза, тракторна бригада осиротіла… Лишилося тільки кілька робочих місць: два сторожі, тракторист, працівниця бару, можливо, ще одне-двоє тимчасових чи постійних.

Землі колишньої сільради обробляють кілька фермерів. Якщо взяти кількість оброблюваних гектарів фермерами поділити на кількість створених чи збережених ними робочих місць, то в цього чужака найнижчий коефіцієнт, який наближений до нуля. Він і його члени сім’ї обробляють понад дві тисячі гектарів високопродуктивної землі. Про законність чи не законність її частини мають розібратися правоохоронні органи. Він обробляє цю землю майже двадцять років. Щоб він укладав у розвиток села, не видно. Навпаки! Хто в цьому винен! Винних тут багато: починаючи від великих і малих державників, цього ж таки чужака-вампіра і селян, які віддають йому свої паї. І треба ще розібратися, хто тут більше винний. Але проглядається одна вина – ТОТАЛЬНА БАЙДУЖІСТЬ. Окрім – спритних, які йдуть на всякі правові й не правові хитрощі лише за ради того, щоб нажитися.

У формально правовій державі завжди зручні люди, які мають сяку-таку освіту-грамотність, не спроможні розібратися в угодах, які вони підписують, що підготовлені хитро-мудрими юристами, взагалі орієнтуватися в правовій системі, окремих законах, економічних тенденціях… Тому й низькі зарплати в освітян, тому й упав авторитет учителя, не котується рідна культура і мова, духовність в цілому, не котується порядна людина, а зручна затуркана бідністю, реальним відчуттям безправності.

Тому й немає нічого дивного, що закриваються чи ліквідовуються школи, викидаються на вулицю досвідчені освітянські кадри, ламається в дітей прив’язаність до місця, де вони народилися, ламається їхня психологія, створюються умови для розвитку манкурства, якого й так уже пора відбавляти. Село нарешті поставили над прірвою, в якій методично й перманентно (постійно) відбуваються обвали.

Так і хочеться крикнути: вєрной дорогой ідьотє, товаріщі! Це, звичайно, саркастично. Але реальніше хочеться крикнути: пробі, рятуйте! Але хто це почує?

P.S. Коли цей матеріал виставив у групі https://www.facebook.com/groups/1143986049277615 почали з’являтися коментарі (81 коментар, 17 поширень, охоплення допису 2,7 тисяч), керівництво школи, села, вчителі стали збирати документи, звертатися до Талалаївської ОТГ, на сесії якої й було ухвалено ліквідацію навчального закладу, щоб відмінити це рішення. Така перспектива, здається, з’явилася, але на який час? Рік? А далі що? Ліквідація!

Іван ЗАБІЯКА, журналіст, письменник, науковець

Читайте ще статті автора:

• На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?
• Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – його проблеми
• Байдужістю в цілому хворе все українське суспільство! Це діагноз чи й навіть вирок
• Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника
• Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів

Фото на головній: робота художниці Галини Дигас, яка демонструвалася під час бієнале-2020 “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників” у Києві.

Сообщение У селі Українське закрили школу. Крик душі про те, чому люди в державі опинилися над прірвою появились сначала на Український репортер.

Не задовольнившись цим питанням, він ще раз запитує, але вже прискіпливіше, настирливіше: «Ти знаєш про це чи ні?»

Поет цим самим ніби ставить у безвихідь уявного співбесідника – що ж від нього вимагається?

У джерелах сказано: «Людина – жива, наділена інтелектом істота, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури». А ще, можливо, він хоче почути про «сутність людини, її походження і призначення, місце людини у природі», пов’язаними з «питаннями права, філософії, релігії, науки і мистецтва»? Ні.

У поета інше бачення людини – не соціальне, а досить видиме й приземлене. Він робить акцент на унікальності кожної людини, яка має свою усмішку, муку, очі. І це викликає глибинні думки й асоціації. До того ж все це плинне й скороминуще. Завтра будуть інші – «Добрі, ласкаві й злі». А ти є сьогодні і для тебе – усе: «Озера, гаї, степи». Тому, щоб не проспати, поет закликає поспішати жити, кохати, не топтатися на місці, ти повинен встигнути багато, «Бо ти на землі – людина…».

Так, ми всі абсолютно різні своєю добротою, ласкою, злістю; у кожного з нас різні очі, посмішки, муки, страждання… Але ми всі – люди! Чотири букви, а скільки зрозумілого й неосяжного в них!..

Не було жодних сподівань, що проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» викличе стільки думок, емоцій і всього іншого. І це досвід. Важко сказати: він гіркий чи не гіркий. Просто – життєвий досвід. І безмежно вдячний абсолютно всім за реакції на повідомлення насамперед у соціальних мережах. Одних це спонукало до конкретних дій: робити благодійні внески, іншим це було байдуже (або протестували мовчки), ще інші відкрито реагували негативно.

У цьому матеріалі хочеться провести певні аналогії між двома поколіннями. Йтиметься про конкретних упізнаваних осіб, але означимо їх так: Він і Вона.

Хотілось би, щоб на основі цих та інших аналогій викликати дискусію. Щоб люди різних поколінь висловили свої думки, приклади, поділилися своїм досвідом. Адже це – одна з одвічних тем.

Спочатку про Нього. Народився у 50-их роках минулого століття в селі, де народився й Василь Горленко. Був піонером, комсомольцем, 17 років комуністом включно до 1991 року. Вийшов із партії і більше ні в які політичні сили не «вступає». Був комсоргом школи, двічі партгрупоргом, єдиним від студентів факультету – членом партбюро. Проводив, як казали, відповідну лінію в життя. На той час вірив у неї. Є аж смішні моменти. Батьки – рядові з рядових колгоспників. До того ж, виходячи з совєтських умов, батько був перешкодою в багатьох моментах життя його сина, які Він практично не міг перебороти. Достатки в сім’ї невеликі. Самотужки здобув вищу гуманітарну освіту з великим ідеологічним присмаком тодішньої партійної системи. Ідеологічний набуток – також, бо ще закінчував на відмінно й університет при комітеті партії міста Києва. Потяг до книжок – різноманітний. В тому числі й до зібрань відповідних класиків. Весь час працював у гуманітарно-ідеологічній сфері: школа, завод, видавництво, Спілка письменників України. Тотальна ідеологія, навіть із цензурою, партійним контролем аж до ЦК України. Майже сорок років життя в ідеологічних рамках і шорах. І все це було – ніби так і треба. Навіть співалися в тому числі й «патріотичні» пісні. Було відчуття гордості за перемоги різних спортивних збірних, захоплення червонокам’яною, «кузнею» революції, своєрідною красою Сибіру (там був у будівельному загоні), тайгою. Дискомфорту ніякого.

Змінилася епоха. Розпочалося переосмислення цінностей. Є різні суперечності «за» і «проти». Навіть – критика, скажімо, Закону про декомунізацію. Минуле не лише в тобі. Воно є невід’ємною часткою твого життя, яке викинути, вирвати неможливо. На його основі можна лише вибудувати нові пріоритети. І йти далі. Але проходять часи, а методи, прийоми, засоби чомусь не міняються.

Ходимо ніби по замкнутому колу, а не по спіралі. І чомусь вона не вгору, а вниз. Дивує й обурює, що зміна епохи виражається насамперед повним розвалом і розрухою? Знову «Весь мир насилья мы разрушим / До основанья, а затем / Мы наш, мы новый мир построим, / Кто был ничем, тот станет всем» (Партійний гімн «Інтернаціонал»). Зруйнували! А навіщо? Щоб чий новий світ побудувати? Того, хто був нічим і ніким? Дурниці.

Чи варто за ним (минулим) тужити? Справа кожного особиста. Але хіба можна зараз гратися двопудовою гирею, стрибати майже вище свого росту, у довжину – майже шість метрів, бігати десятикілометровку на лижах по другому розряду, годинами грати в м’яча, плавати, крутити сонце на перекладині і т.д. – як це було тоді, коли зараз Йому далеко за шістдесят? Звичайно, що ні. То що робити – рюмсати, тужити? Зрозуміло, що ні…

Чи можна щось самому зробити, змінити зараз? Можна! І не лише в своїй хаті, дворі, а й для своєї малої Батьківщини чи й Великої. Правда, не зовсім самому. Це надто складно і важко. Краще, коли знаходяться однодумці, помічники. І вони знаходяться! Цьому допомагає Його публічність, ентузіазм, мобільні, соціальні мережі. Тільки треба діяти. І Він – не один. Але хотілося, щоб було більше.

Проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» – надто ризикований. Він потребує не одну сотню тисяч гривень. Це досить велика сума для благодійного фонду з неприбутковим бюджетом. Їх треба зібрати з добровільних пожертв. Власного бізнесу немає. Хто не знає, що це таке, спробуйте. Майже рік триває збір. Але зібрано досить оптимістичну суму. Але – це час і нерви, нерви і час і ніякої душевної рівноваги. Постійна своєрідна маркетингова і рекламна кампанія. Повністю прозора, публічно відкрита. Інакше – не можна. Той, хто став благодійником, кожен такий звіт для нього – це віра в те, що він не єдиний, що його кошти не викинуто в повітря, що вони стануть часткою пам’ятників двох Великих Українців.

А комусь ці звіти, ця реклама не лише набридли, проїлися, а й викликали відразу, роздратування, обурення чи й щось глибше. Але це для тих, хто нічого не вніс, і не збирається вносити. І от прорвало – Її. Вона ніби два пальці встромила в розетку.

«Це вже схоже на добровільно примусово…», – пише Вона. Добровільно-примусово робили з моїми батьками та дідами, коли обкладали непомірними податками на все, що було в господарстві; примушували підписуватися на всякі позики, придбавати лотереї, здачу зерна, різну поживність інакше прийдуть і відберуть, а їх – у «Сибір неісходиму». Історію треба знати, незалежно від того, якого ти покоління.

А звіти і надання реквізитів рахунків – це не примус. Але якщо хтось сприймає це за примус – його справа. Так йому вигідніше. Є причина не робити внеску. Та до Неї ніхто й не звертався з таким проханням. А зі своїм дописом з’явилася, як Омелько з конопель.

Далі – навіть ставить під сумнів, наскільки законний цей проект. І жодним словом на його підтримку хоча б у цілому чи для годиться…

Вона апелює, що «Хороші справи мають робити тихо». Тобто, щоб Він сам варився з цією проблемою. Сам придумав на свою голову, сам і робив, викручувався, як може, але їх не чіпав. Вони потім скажуть своє слово: молодець чи що воно нікому не потрібне. Знайома позиція байдужості. Виявляється, Вона не одна така. Ні! Це порочна думка.

Він погоджується, що треба тихо, непомітно поступатися місцем у транспорті вагітним жінкам, людям поважного віку; подавати руку, коли вони виходять чи заходять у громадський транспорт; жінкам допомагати нести сумки і т.д., і т.п.

Але справи громадського характеру, а в даному випадку пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе – це проекти державного, національного масштабу, не робляться «собі в ганчірочку». Навколо них мають гуртуватися державні організації, бізнесмени, однодумці, шанувальники, цінителі творчості цих особистостей і просто – свідомі громадяни, прихильники збереження й розвитку культури. Це на плечах таких особистостей завжди трималася духовність України, це вони творили її майбутнє, яке дійшло до нас. І наше завдання продовжити їхню місію. Тепер ця місія стала нашою…

А те, що навколо цього проекту надто мало гуртується свідомих людей, це й засвідчує кількість справді таких…

Хто – Вона. Народилася також у селі уже в середині 80-х років, в якому народився той же Василь Горленко.

Тобто різниця між Ним і Нею більше тридцяти років. Це понад одне покоління. Батьки Її вже не віжками керували транспортом, не ходили в поле із сапою.

У школу пішла фактично, коли Україна стала незалежною. Всякі дитячі та юнацькі політичні організації, партії вже не були керівними. Тобто – не одержала фальшиво-ворожого ідеологічного впливу, дурману. Має вищу освіту: бакалавр (прикладна математика), магістр (інформатика). Працювала в навчально-освітніх закладах… Здавалося б…

Звідки Йому це відомо? Із resume, яке Йому було надіслане в 2008 році з тим, щоб Він допоміг влаштувати Її на роботу в університеті Шевченка.

Це прохання було надіслано в кінці серпня, коли штати практично були вже укомплектовані.

Знайомі переконують, що це помста. Ні! Йому таке навіть і на думку не спадає. Для цього треба мати надто злопам’ятність. Хоча… Така озлобленість мотивується іншим – ступенем прагматичності, байдужості чи рівнем духовності. Що переважає, тим і керується.

Його також дещо вразила Її група підтримки. Вона, на щастя, невелика. Серед них дві дочки (одна педагог) вчительки, яка чужих дітей виховувала ніби й непогано, зять, дитина-онука, «духовні» родичі. Якщо взяти перші букви прізвищ, то виходить дивовижна абревіатура – МНС. Тільки це не оте рятівне МНС, а, виявляється, – руйнівне. Серед них когось Він вважав прогресивно-позитивною людиною. Тепер Він точно знає, хто так категорично виступає проти пам’ятника в селі.

Як же вони будуть дивитися Йому в очі? Рано чи пізно зустрінуться ж! Він так радів, що в одних з’явилася стрічкова пилорама. Випробував її минулого літа: близько, зручно, були плани на літо. Тепер дорога туди перерита…

В оцій колізії, як і в багатьох інших випадках, Його цікавить інше. За майже тридцять років незалежності України чи займався її багатомільйонний державний апарат, – обраний народом, який живе на податки народу, – створенням національної ідеї, концепції, ідеології, навколо яких би формувався, гуртувався український народ, бачив майбутнє, відчував кроки до нього? В основному – шароварщина. А швидше – навпаки, якщо не пробуджено національної свідомості і гідності в Його покоління, не виховано в такому ж дусі Його дітей.

У минулому столітті за цей період совєтами он стільки було наворочено всякого! Життя готові були віддати, а тут проблемно зібрати на два пам’ятники!

З моменту незалежності вже з’явилося майже два покоління. І не вирішено найважливіше питання – питання духовності, яке б мало ввібрати, всотувати в себе:

– знання і повагу до державної мови;

– знання своєї історії. А щоб була історія своя, її треба написати, очистивши попередню від фальші, брехні, наклепництва, повернути вкрадене сусідами;

– правдиві знання біографій тих осіб, які боролися, віддали своє життя за Україну, бо не може бути написана історія країни, не вивчивши біографії визначних її діячів;

– правдиву історію біографій тих, хто нищив, дискредитував Україну, її патріотів з найдавніших часів. Адже це  надзвичайно важливо в плані інформаційної війни, яку в тому числі веде проти нас московія.

Щонайперше хоча б це треба було зробити. Вже не кажучи про економічно-промисловий блок.

Мабуть, таки пора перестати жити в ілюзіях і фальші минулого!..

Ще цитата з Її допису: «Давайте залишатися людьми!» Давайте!

А що таке для Неї людина? З Її дописів – незрозуміло. Одне тільки гасло. Очевидно лише, щоб кожен лишився при своїх інтересах «як в морі кораблі». І встановлення пам’ятників, відродження історичної та культурної спадщини – це не людське, а щось таке надто приватне, тому й не варте.

Для Нього ЛЮДИНА – це та істота, яка має насамперед громадянську позицію, що проявляється в «суспільно-історичній діяльності і культурі», має «свої переконання, цінності, проблеми», які не лише не суперечать загальнонаціональним переконанням і цінностям, а й, насамперед, розвивають їх. Оце – по-людськи!

Два покоління. Фактично в одночасі почули прізвище Василя Горленка. Але одне, що виросло в епоху фальшивого ґрунту, знайшло в собі сили дотягтися своїм корінням до глибин справжніх цінностей. Інше виросло в період переосмислення епох і не змогло збагнути змін, вросло в щось інше. Можливо, в цьому й не його вина, а – спільна? Можливо, саме для цього й започатковуються такі проекти, як «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе», багато інших, щоб це переосмислення справді відбувалося, «Бо ти на землі – людина…»?

Іван ЗАБІЯКА, журналіст, письменник.

На цю тему:

• Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника

Сообщение На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо? появились сначала на Український репортер.

Його прикордонниками є кожний свідомий її громадянин. Прибери цей кордон – і держави немає. Може лишитися тільки назва, яку потім замінити ще легше.

Видавши збірник «Ми в світ прийшли, щоб рідну мову возвеличить» – своїх публікацій і виступів на конференціях, присвячених мовному питанню в Україні, був упевнений, що більше не доведеться звертатися до цієї теми.

Помилився! Ця збірка є в кожній бібліотеці громади. Рекомендував би спочатку уважно ознайомитися з нею, а потім виступати з критикою, пропозиціями стосовно мовного питання в Україні.

З 16 січня 2021 року, «відповідно до статті 30 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», всі надавачі послуг, незалежно від форми власності, зобов’язані обслуговувати споживачів і надавати інформацію про товари і послуги державною мовою».

Нарешті!!! На тридцятому році незалежності захотіли когось зобов’язати. Звичайно, краще пізніше, ніж ніколи. І це питання одразу стало чи не «найосновнішим», чи не «найактуальнішим» серед багатьох користувачів Інтернету, в тому числі й мешканців Талалаївщини (Прилуцький район Чернігівської області). Хоча там обслуговують якщо не українською, то суржиком. Але не московською. Тим і дивніше, що скаламутили бурю в стакані, чим і спонукали до цих роздумів.

Та найпарадоксальніше те, що саме мешканці України виступають проти того, щоб в Україні надавалися послуги саме українською мовою. Хочуть московською.

Хоча ж більшість цих протестантів-провокаторів чудово не лише розуміють, а й володіють українською. А чому московською? Вони, очевидно, не знають, що московія нахабно загарбала частину території України, що вбиває наших громадян.

Якщо вже на те пішло, то будь-якою іншою: англійською, польською, німецькою, італійською, навіть китайською й японською, тільки не московською. Московія, починаючи з 1654 року, тільки те й робила, що гнітила, обкрадала Україну. На своїй території цинічно витравила все, що найменше нагадує про Україну. А в Україні відстоюють московську мову… Чи не манкуртство це?

Ще одне. Ви думаєте, що ви її знаєте, що ви нею володієте?! Та коли, так званий, українець говорить, так званою, російською, вас за кілометр чути, що ви – хахол, хахлушка. І таким ви залишитеся назавжди. Навіть тоді, коли переїдете туди жити. Моя троюрідна сестра живе там більше тридцяти років, все одно відкрито її називають «хахлушкою».

Дехто думає, що не вивчивши свою рідну мову, можна послугуватися чужою. Не знаючи своєї, не знатимеш і чужої. Можна промовляти слова чужим алфавітом, але не вимовляти. Кожна мова має свою музику звучання, свій мелодійний ряд. Він дається від природи, від території, де народився. А щоб оволодіти такими навичками, треба дуже й дуже багато працювати, тренуватися. Власне, як грати на будь-якому музичному інструменті: щоденні кількагодинні тренування зі спеціалістами. Інакше – фальш і – посміховисько.

Це ж стосується і природно іншомовних мовців. Їх одразу чути, коли вони починають говорити українською. Ви можете сказати, що ваша рідна, скажімо, московська.

Поїдьте в московію і вас одразу розкусять – ви хахлушка. Треба народитися там, прожити хоча б перші десять років. І ви одержите природні навики вимови цієї мови. Так що не треба дурити себе і туманити інших.

В 2014 році, коли московія окупувала Кримський півострів, перше, що вона зробила окрім усього іншого, – це вимкнула ВСІ українські телеканали, незважаючи на те, що на них і так був досить високий відсоток контенту (будь-якої інформації) московською. Одразу вирішили, щоб жодне слово українською там не звучало, щоб, як кажуть, і духу там його не було. Те ж саме і в лугандонії.

А що в нас? Тобто на материковій Україні. В нас також поребрик тут як тут. Ви прогорніть фейсбучні чати мешканців України: всякі стішкі, цитати, музика – московською. І все подається не так тупо, цинічно й вульгарно, а вишуканіше, багатогранніше, не нав’язливо. Закидають, а наші хавають і хавають. Для московії практично все, що робиться на перспективу в Україні – катастрофа. І тому й застосовуються всі найпримітивніші, найдешевші засоби компрометації та маніпуляції лиш би скаламутити, розбурхати ситуацію.

Коли прикрили на певний час три підступно ворожі канали в Україні, московська журналістка заволала: «Ну, йо-майо!! Што же ето такоє?! Как же ето так?!» Значить зроблено правильно. Тільки чому так довго запрягали?

Взагалі у москалів треба вчитися. Там багато чому можна навчитися. І насамперед, як захищати, відстоювати свої інтереси й пріоритети…

Взагалі – це дивовижний регіон – надзвичайно вірусний. Народжені там заражаються вірусом «московського міра». І цей вірус часто мутує і постійні мешканці материкової України чи ті, що якийсь час були в чужомовному середовищі, також багато хто підсідає на нього і стають хронічно хворими цим вірусом. Колишні мешканці України, що з різних причин переїхали чи переїжджають у цей регіон, також досить часто заражаються і багато хто стає агресивним до своїх земляків. Розгадати би цей секрет…

Серед розбурхувачів та й інших є і громадяни України з паспортом цієї Держави. Тобто ці законні громадяни не лише не визнають, а й виступають проти законів саме своєї ж Країни, які в цивілізованому світі є стратегічно важливими.

Та ми переконані, що всього цього не було б, якби не було зовнішнього впливу, не було поширення різного роду гасел, створених як за кордоном, так і «нашими» прислужниками (якими чомусь Україна не займається) та щоб Держава миттєво реагувала, захищаючи свій інформаційний простір.

Так, питання мови в усіх країнах світу є стратегічно важливими і захищаються законами. Десь дужче, десь лояльніше (залежить від ситуації), але ці норми під діючими, а не декларативними, Законами, Актами, Указами. Бо – яка мова, така й держава. Це аксіома. І вона не підлягає навіть обговоренню, не кажучи вже про дискусії, протести. Але, як з’ясовується, – не в Україні…

Ще на початку 90-х років минулого століття прерогативу вирішення мовного питання перехопили не науковці, не творча спільнота (хотів написати – еліта, але, але…), а – політики найвищого ешелону, які під час виборів мовне питання ставили вище від економічного. І тоді це було нормально, ніхто не докоряв, що «мову на хліб не намажеш». Мазали!!! Ще й як!!! – на політично-адміністративні рейтинги, посади. Неоднозначні положення стосовно мови зафіксовано і в статті 10 Конституції України.

Мовне питання взагалі не повинно фігурувати, чи бути розмінною монетою ні під час виборів, ні взагалі. Мова – це повітря нації. Мова – це кров нації. Мова – це закон. І в тому числі й фізичний. (Знову адресую до своєї книжки, щоб тут не розписувати). Мовне питання ставили, а фактично – доїли на повну котушку виключно для того, щоб маніпулювати російськомовним населенням, місцевими манкуртами в Україні, загравати з сусідом. І це спрацьовувало до моменту результатів виборів. Потім знову затухало, виринаючи інколи то в одному регіоні, то в іншому. Але державного масштабу, слава Богу, не набирало.

Насправді мовне питання мало б бути вирішеним раз і назавжди на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, «на якому український народ підтвердив Акт незалежності України». Все! Закріпити відповідними законодавчими актами. І більше до нього не повертатися. На випадок якихось інсинуацій установити кримінальну відповідальність аж до статей розпалювання міжнаціональної ворожнечі, до державної зради…

Державники, на жаль, ще на зорі незалежності не проявили державного підходу, не вирішили одне з найважливіших державних питань, яке дає реальне право державу Україна називати українською Державою. І цим самим підклали міну затяжної дії під саму державність, її монолітність.

Тому я з великою пересторогою ставлюся до тих як критичних, так і відчайдушних відгуків-протестів, бо майже три десятиліття імітації державної діяльності наших очільників провалили практично всю економічну, соціальну та світоглядну сферу держави. І нарешті знайшли крайнього – громади, – перед цим опустивши досить значну частину суспільства нижче плінтуса, нижче самого дна: до лише фізіологічного виживання.

Цим якраз і користуються наймані чи самонаймані маніпулятори і провокатори, маючи від цього, звичайно, особисті певні матеріальні вигоди. Адже насьогодні ніхто безплатно нічого робити не буде.

А тим більше на такому ідеологічно провокативному поприщі, в принципі-то – ризикованому поприщі. Адже в нормальній державі такими людьми уже б давно зайнялися відповідні органи, першочерговим завданням яких є збереження як фізичної, так і духовної єдності і цілісності України.

І цих провокаторів дуже легко виявити. Їх не треба й шукати. Вони самі про себе заявляють, демонструють ніби то свою позицію. Інколи – аж один поперед одного, перепощуючи матеріали. А насправді – провокують і маніпулюють. Намагаються внести сум’яття, викликати невдоволення, озлобленість. А в дійсності – вони є звичайними засобами та інструментами, армією «бійців» невидимих вожаків технологів-маніпуляторів. І що найстрашніше – серед цих, так званих, бійців досить багато достатньо заможних особин, в яких немає заявлених проблем із покупною спроможністю, ні зі спілкування українською.

Риба, як правило, шукає, де глибше, бо там знаходить найбільше поживи, а людина – де краще. Тобто – для людини, особливо зараз, практично горизонтів немає. То якщо в тебе, людино, є проблеми тут, шукай, де їх у тебе не буде. Перед тобою вся Планета, всі її закутки…

Чи не найбільша проблема полягає в тому, що технологи обрали шлях виокремлення мовного питання з абсолютно духовної сфери і переведення його, втиснення, нав’язування – в матеріальне. Це ніяк не сумісні речі. Це, як кажуть, Небо і Земля чи – на городі бузина, а в Києві дядько. Але, виявляється, працює.

Працює ж нав’язане «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Хоча справжнє: «Моя хата скраю, першим ворога стрічаю». Працює серед маргіналів, яких таки доста. І це технологи добре знають. Адже серед них дуже багато розумних, підготовлених людей, інколи й з закордонною освітою. От тільки – з цінностями в них проблеми.

Чому це вони так роблять? Тому що мова – це єдино справжній, найнадійніший кордон держави. Кордон, який є в кожному її куточку, в кожній установі, квартирі, кожному серці її громадянина. Він має оберігатися не лише державою. Його прикордонниками є кожний свідомий її громадянин. Прибери цей кордон – і держави немає. Може лишитися тільки назва, яку потім замінити ще легше.

Я міг би прокоментувати кожне гасло, кожний вереск; розкрити, розвінчати їхні явні й скритні маніпулятивні прийоми, задумки, закладки, але робити цього не буду лише з тих міркувань, щоб їх зайвий раз не озвучувати, не нагадувати, не ставати опосередкованим пропагандистом, не бути й близько біля тих ворожих покручів.

Хочу запитати в цих провокаторів. Коли говорити чужою мовою, то чи з’являться в усіх нас гроші, щоб не було проблем із відвідуванням аптек, супермаркетів, лікуванням, навчанням і всякого роду шопінгуванням; чи знизяться тарифи на комунальні послуги; чи з’явиться навіть в усіх українських пенсіонерів можливість подорожувати не лише по Європі, як це роблять пенсіонери цивілізованих країн і т.д. і т.п.?!

І взагалі – чи може мова, лише як засіб спілкування, впливати на формування економічної складової держави. Звичайно, що ні. Мова до цього не має ніякого відношення, тому що мова – це духовне, а не ковбаса чи цитрамон. Ви ж не одягаєте штани через голову. А чому це робите з мовою?

Серед багатьох тих, хто чудово володіє українською мовою, насправді є багато корупціонерів, економічних і політичних аферистів, спекулянтів, діяльність яких більше розрахована на особисте збагачення (міри якому немає), аніж на економічний, політичний і соціальний розвиток України.

В Україні українська мова, на жаль, навіть не є маркером духовності серед майже всіх сфер життя, яким насправді вона мала б бути. В тому числі й серед тих, що, здавалося б, займаються освітою, наукою, мистецтвом, які є фундаментом духовності. В кращому випадку вона є ситуативним засобом.

І не лише тому, що вона скомпрометована і скомпрометовується, а й тому, що по ній багато хто топчеться ще ликовими лаптями чи кирзовими чобітьми в кізяках; у вишиванках, під якими примасковані косоворотки; хто живе за принципами какойразніци; тому що всякий дозволяє собі встромляти свого носа у святая святих, що взагалі було першим від усього – СЛОВО.

До Слова треба торкатися зі щирою душею, зі світлими помислами, нести його як тонкі кришталеві бокали, як запалену свічку серед темряви.

Ті потуги, які робить хоч і значна частина освічених і патріотичних громадян України, на жаль, не завжди почуті; не є провідниками, за якими були б колони таких, як вони, а тим більше – сприйняті суспільством. Інакше б такої вакханії не було б ні в економіці, ні в духовності.

Українське суспільство – це, як виявляється, не те суспільство, яке вважається. Українське «суспільство» десь там, – в горі. Та й чи все воно – українське? Ми його ніби то й знаємо, що воно є; ніби то й бачимо його айсбергову частину, але більше відчуваємо власною шкірю, бачимо на цінниках. Суспільство означає – діяти спільно. А в нас стільки розбрату, агресивності. Хіба може так діяти суспільство?

У згадуваній книжці є одна із заповідей мови, сформованих нами: «Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – це його проблеми. Ти хочеш вирішувати чужі проблеми? Мова – це молитва, вібрація, за допомогою якої відбувається зв’язок із Всесвітнім інформаційним простором, з Богом, який відстежує, ідентифікує кожен народ через його мову. Немає зв’язку, немає народу. Він приречений на поступове й обов’язкове вимирання».

То ж, можливо, вже пора нарешті всім вирішувати свої проблеми? Пора об’єднуватися, а не вишукувати приводи розбрату, вишкрябувати з-під нігтів смітинки, займатися деморалізацією, різного роду маніпуляціями. Розбудова держави здійснюється всіма разом і водночас кожним окремо. На кожному з нас в однаковій мірі лежить відповідальність, що ми робимо, що ми кажемо. Перший крок зроблено. Чекаємо наступних. Тільки – не назад.

І на останок: якщо вам какаяразніца – язиком чи мовою, – то переходьте на мову і спілкуйтеся нею в аптеці, магазині, в банку, в транспорті, в селі, в місті. Повірте, аж ніяк не соромно знати мову українську, володіти нею, спілкуватися. І навіть – дивувати багатозначністю слів, її красою, мелодійністю, вишуканістю…

Іван ЗАБІЯКА, письменник, журналіст, науковець

Фото на головній сторінці Укрінфом.

Читайте також ще статті автора:

• Байдужістю в цілому хворе все українське суспільство! Це діагноз чи й навіть вирок
• Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника
• Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів

Сообщение Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – його проблеми появились сначала на Український репортер.