Микола Хомич: “Україна справді настільки унікальна, як пуп землі”
Маємо сузір’я всебічно обдарованих людей. Відкриваймо їх щонайбільш. Знаймо їхні імена. І хай увесь світ знає.
Микола Хомич. Письменник, лікар, мандрівник, меценат. Особисто розгорнув прапор України на вершині Кіліманджаро. Мандруючи Індією до Тибету, отримав пророцтво астролога щодо свого покликання бути літописцем. Так і сталося: органічно влився до лав українських майстрів красного письменства. Видав оповідання «Ніч русалки», роман «Час», дилогію «Територія брехні» та «Загадка гробниці», роман «Чорний місяць», а наразі довершує трилогію «Задум Бога».
Наприкінці травня у Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого Микола Хомич влаштував презентацію другого тому трилогії «Задум Бога» . То й акторське читання у виконанні диктора Олександра Кривенка та поетеси Ірени Слути. То і спів братчика Кобзарського Цеху Віталія Кобзаря. То і дефіле в автентичному українському одязі – унікальної «бісівської»вишивки з Радулина Житомирської області поетес-учасниць Міжнародного фестивалю РІДхрамПОЕЗІЇ. То і спів фольклорного ансамблю «Віра» Звягельського палацу культури ім. Лесі Українки. А ще ж – теплий післясмак презентації радулинські пироги й узвар.
–Пане Миколо, що і коли спонукало Вас до творення трилогії «Задум Бога»?
–Задум народився 2014 року. Саме тоді був анексований Крим, почалися провокації на Луганщині й Донеччині. Я зрозумів: ворогу потрібні не так наші території, як наша самосвідомість. Московити прагнуть знищити, стерти українство і нав’язати нам так званий «рускій мір»: їхній імперсько-московитський світогляд, порядок, менталітет.Тому я почав шукати коріння свого роду та першооснови українства. Відтак вирішив написати трилогію як спогад про свій рід.
Перший том «Задум Бога» вийшов 2022 року: друкувався під час гарячої фази війни, а з’явився у червні-липні, коли біля Києва ще була купа згарищ. І я одразу ж взявся за написання другого тому, який має назву « Задум Бога. Надії й сподівання»». Бо нині ми, українці, переживаємо стан надій і сподівань на те, що буде Перемога і нарешті настане мир.
–Що далі ?
–Процес творчості триває. Вже знаю, якою буде остання строфа третього тому. Я пишу роман, а він «пише» мене. Змінює мою свідомість. Розширює знання, відчуття тієї глибини, якою є Україна.
Пишу історію України крізь людські долі. Якщо мене запитають, скільки героїв у цій трилогії, буде дуже важко перерахувати. Маю бажання охопити щонайбільш історичних нашарувань.
У першому томі представлена тема козацтва: Байда Вишневецький, Іван Мазепа та той складний шлях, яким ішла Україна. Намагаюсь розкрити особистості Івана Мазепи (зокрема, і його кохання), так само як і Вишневецького. Це живі люди. Я їх відчуваю. І свої відчуття переношу на сторінки роману.
–Перш ніж написати другий том, Ви побували в Паволочі на Попільнянщині та на горі Маківка в Карпатах. Що відкрили для себе і як це вплинуло на сюжет роману?
–Поєднання подорожей і письменства– це подарунок долі. Я живу два життя: реальне і творче, в якому перебуваю постійно – в тому романі, в тих станах. Не пишу в кабінеті. Для мене дуже важливо побувати в місцях описуваних подій, відчути ауру, вібрацію. Так ніби підключаюсь до живих хвиль історії, і всі герої та їхні стани справді оживають в мені, в моїй свідомості.
Чому побував у Паволочі?
Коли писав про Богдана Хмельницького, замислився: чому так сталося, що він пішов на згоду з московитами і підписав той клятий папір «про об’єднання» (хоча йшлося про військову взаємопоміч)? Вся історія України після тієї унії упродовж 300 років – це намагання вийти з московських лап як наслідок вчинку Богдана Хмельницького. Мені важливо було відчути локацію, де прийшли до нього певні думки. А це саме Паволоч. Зважмо: у той час під Берестечком було вщент розбите козацьке військо, а союзник Хмельницького хан Герей його покинув. І найголовніше – Богдан дізнається, що його кохану Гелену Комаровську його рідний син Тимош повісив на воротях, повідомивши батькові про її зраду. Можна собі лишень уявити стан людини. Це був крах.
Мені було дуже важливо поглянути на небо над Паволоччю, відчути стан повного особистого краху, що призвів Богдана Хмельницького до думки: якщо союзників нема – залишається московія.
Надвечір 23 лютого 2022 року я поїхав саме в Паволоч. Поглянув на місцевість, на сіре і дуже важке небо. І мав недобрі передчуття.
Справді: вже о 5 ранку 24 лютого почалася широкомасштабна війна…
Я пишу роман, постійно мандруючи. Тому була і Запорізька Січ, і Батурин, і Чигирин – все, що стосується козацької теми.
Щоб пізнати шляхи Першої світової війни, про яку йдеться в другому томі, я проїхав по всіх лініях оборони, де відбувались зіткнення: гору Маківку, Перемишль, Сян. Бачив вже зарослі лісом залишки ліній оборони. Ті місця передають стан людей, які там боролися.
РАДУЛИН І ЙОГО ТАЄМНИЦІ
– Наскільки глибоко вдалося докопатися до коренів свого роду?
– Цікаве питання. Наприкінці бабциного городу в Радулині була місцина, яка називалась Панський колодязь (Панська криниця). Коли писав роман, дізнався: на тому місці стояв фільварок, який належав князям Сангушкам, а згодом – Потоцьким. 1918 року прийшли «червоні» московити, спалили фільварок, наказали розібрати колодязь і зробити смітник.
Я ж вирішив на тому місці утворити символ Відродження України. Для мене було дуже важливо відродити криницю. Тому я розчистив смітник та відбудував такий за формою колодязь, як і в Батурині, де московити показали також свій варварський почерк, коли за наказом Петра І Меншиков вщент спалив місто разом з людьми. За час Незалежної України у тих місцях спорудили криницю. Я теж так само відбудував колодязь як символ Відродження України.
У процесі відбудови зродилося бажання облаштувати поруч Екопарк – зону відпочинку для дітей.
Під час будівництва знаходили давні знаряддя праці ще часів неоліту (кам’яні сокири), періоду бронзи (бронзовий серп), епохи заліза – плуг, а також розстрільні гільзи 1918 року.
Так я зрозумів, що мій родовий ланцюжок, моє родове коріння – ймовірно сягає неоліту. Що мої прапращури постійно були селянами-землеробами, вирощували жито. Тому в моїй книзі про родовід згадую саме той початок з неоліту й описую плем’я, яке прийшло з півдня. Як тільки почав танути давній льодовик – люди потягнулися на північ, і, можливо, заснували й село Радулин, де мешкали мої предки.
Радулин у Баранівському районі на Житомирщині – батьківщина мого батька. Залишились портрети діда, бабці, прадіда. Коли я був у 7 класі, то вже допитувався у свого діда, де наш родовий початок. Дійшов до 1795 року: дід згадав засновника роду на ім’я Олас.
Постійно повторюю це чудове імення. А оскільки почали знаходити предмети часів неоліту, я зрозумів, що мій дід про те знав. І я в книзі описав також ті часи включно з періодом матріархату.
Чимало знаходять в Радулині саме римських монет– динаріїв, що є доказом активних зв’язків з Римом у період Черняхівської культури. На той час в Римі бракувало хліба й зерна, тому купували на землях нашої Житомирщини. Транспортні шляхи пролягали по річках, на берегах яких і знаходять сліди поселень з динаріями200-400 років нашої ери.
– На презентації виступив народний вокальний колектив «Віра» Звягельського палацу культури, що виконує Радулинські старовинні пісні та є оберегом української ідентичності. А ще ж Радулинська вишивка…
– Так. Чудова людина Галина Кучинська зібрала давні – весільні, поховальні рекрутські пісні, що побутують в Радулині. Саме їх ансамбль і виконує.
У першому томі трилогії я згадую слова з радулинського поховального обряду. Це і є обрядовий пласт фольклору Звягельської землі, про яку пишу роман.
Написання роману збудило не тільки спогади про мою малу батьківщину, а ще й етнографічні дослідження. Під час презентації була представлена унікальна Радулинська вишивка – білим по білому.Такої ніде нема. Її називають бесівською. Але назва не пов’язана з бісами, а з тюркським плем’ям Бес-Ом (п’ять стріл), яке наймали для охорони кордонів Київської Руси-України. Саме тюрки в Радулині й залишили маркер – вишивку білим по білому. Схожа є на Полтавщині. Однак бесівську (радулинську) вишивку (Бес–Ом) народна міфотворчість почала асоціювати з «бісами». Про Радулин побутує чимало легенд, одна з яких стверджує, що інша назва Радулина саме Біси. Є різні повір’я. Одне них твердит ь,буцімто над Радулином чорти хвостами розганяють хмари, тому всюди є дощі, а в Радулині нема.
Та одного разу я побачив мапу радіоактивного забруднення України, де є маленька біла цяточка довкола села Радулин, куди не впало жодної краплі радіоактивного дощу на відміну від інших територій. Також цікаво, що в Радулині немає жодного перехрестя, а тільки дороги літерою «Т». Навіть хреста поставили не на перехресті, а на такому роздоріжжі.
Крім вишивки залишилися в Радулині так звані біси, які себе так і називають– нащадки тюркського племені: чорняві, повністю асимільовані, щирі українці. Тобто є півсела білявих, як скандинави, а півсела – чорнявих. І є ще руді, з котрими пов’язана окрема історія. Після Першої світової війни додому повернувся полонений радулинець і привіз жінку з Австрії, яку називали «германка». Вона була руда і погодилась їхати з ним в Україну за умови, що він привезе металеве ліжко. Привіз і ліжко, й жінку. І те металеве ліжко було дивовижею, на яку збігалося дивитися все село.
– Також Ви створили Екопарк в Радулині. Що там діється нині?
– Є величезне стадо оленів, європейська лань, камерунські козенята. Цілий контактний зоопарк, куди запрошуємо на відпочинок дітей. Приїзджають військові та люди , які постраждали через війну. Є зони відпочинку, будиночки.
А якось побачив автівку з донецькими номерами. Виявилось – люди з Краматорська. А ми ж врятували двох поні саме з Краматорська. Це сталося на початках широкомасштабної війни, коли московити вдарили «іскандерами» по вокзалу в Краматорську. Багато людей загинули. А поряд з вокзалом містився парк, де катали дітей на поні. Поні в стресі розбіглися навсібіч, зооволонтери їх піймали і звернулися до нас по допомогу й захист. Так я привіз поні з Краматорська до мого Екопарку. В одного з них одне око було синє, а друге каре – сплутати неможливо. І коли ми сказали родині з Донеччини, що у нас живуть поні з Краматорська – у них на очах з’явилися сльози. Потім вони показали нам фото, де їхня донька на тому поні з різними очима в Краматорському парку катається. Люди і поні зустрілися в селі Радулин. Шляхи господні несповідимі…
ЗНІМАЮ БРУД З ПОСТАТІ СКОРОПАДСЬКОГО
– Маєте плани щодо третього тому трилогії «Задум Бога»?
– Третій том вже готовий у моїй уяві. Другий том завершується Першою світовою війною. А потім настає час формування мрії: будувати Україну – УНР. Які процеси відбувалися? Я глибоко занурився в історію подій. Відтак маю зовсім інший погляд на Петлюру, Грушевського, Винниченка. Вивчаю зараз, ким був командувач північною армією Володимир Москірко та що його спонукало до бунту проти Петлюри. Міжпартійні розбіжності між українськими самостійниками, соціал-демократами, соціал-революціонаерами і призвели тоді до втрати шансу на державність України.
Якщо у першому томі був Мазепа, Байда Вишневецький, у другому – Богдан Хмельницький, то у третьому на перший план виходить Скоропадський. І наша національна проблема: як тільки з’являється лідер, особистість – виринають і ті, хто на неї полюють, щоб знецінити або й знищити. Як завгодно. Зробити жупел.
У своєму романі я відшаровую, знімаю бруд з постаті Скоропадського. Скільки цікавих думок він висловлював! Яке мав бажання збудувати Україну без соціалістичної ідеї, яка врешті виявилася мильною бульбашкою та прикривала імперські тоталітарні прагнення московії. Я занурююсь. Бачу, що внутрішня боротьба в українській еліті, на жаль, привела на нашу землю червоних московитів, які нищили українство, довели до голодомору та розстріляного відродження. Величезний дослідницький процес. Працюю. Понад те, вимальовується й четверта книга…
– Чим запам’яталися презентації Ваших книг у світі?
– Теми, які я піднімаю у романах, викликають неймовірний інтерес світу до України та нашої історії. Люди дивуються: що це за такий народ, який зміг протистояти другій армії світу?! Зараз весь світ знає про Україну і є величезний попит на переклад. Мої твори перекладені грецькою, румунською, азербайджанською мовами. Триває переклад на китайську.
Радий, що в Греції відбулася презентація мого історичного роману «Територія брехні», який розповідає про київських князів. Повідомили, що ця книга подана на престижну премію «Паблік» в Афінах. А 7 червня на Кіпрі в Ларнаціуспішно пройшла презентація «Задуму Бога».
Я був щасливий, коли під час презентації в Афінах романів «Таємниця гробниці» й «Територія брехні» греки запитували у мене, як звали чернігівського князя? Тішусь, що греки зацікавилися нашим національним корінням. Важливо, аби світ ще глибше дізнавався про нас, українців. Через літературу, живопис, музику.
ДВІ ГІЛКИ УКРАЇНСТВА: СЕЛЯНИ І КОЗАКИ
–Маю переконання, що українська нація утворилася з двох гілок – селянської й козацької. Тому роман «Задум Бога» побудований на розповідях про ці дві гілки. Є козаки зі світоглядом «воля або смерть». І є зовсім інша селянська гілка: походить ще від палеоліту та віками обробляє землю на одному місці.
Коли на презентації прозвучали давні селянські співи та козацька дума, я відчув гармонію у їх єднанні як символ України. Україна – різноманітна Симбіоз. Ми хоч і різні, але –цілісні. Є і приземленість, є і вільнолюбство, анархізм.
Втім, на мій погляд, значною мірою завдяки селянам збереглася наша українська автентичність. Як їх лишень не гнобили, а вони трималися за ті коди, вишивку, традиції. Трималися за своє. І ця упертість зуміла нас зберегти.
Ми згадували, і я писав про Надсяння, бойків і лемків. Питання: навіщо Сталіну було у 1948 році віддавати Польщі маленький клаптик землі –Надсяння? Моя відповідь: щоб не було навіть згадки про віковічну українську мрію – державу Україну – від Сяну до Дону.
Але нас, українців, знищити неможливо. Тому автентика тих же бойків, лемків, гуцулів залишилась, а нині переживає ренесанс. Ми різні, і ми – єдині.
До речі, був здивований, що поляки зберегли у Надсянні українські церкви, бойківські ікони, створивши архітектурний комплекс, куди все дуже ретельно перенесли.
Також з подивом дізнався, що в Парижі на вулиці СенЖерменє українська церква Святого Володимира, де нащадок бойків, які роз’їхались по всьому світу, зробив іконостас в бойківському стилі. Невипадкова випадковість: саме в тій церкві відспівували Симона Петлюру.
До слова, козацька гілка – родовід моєї дружини. Її пращур – запорізький козак Лобур є серед героїв мого роману. Але відбулася трансформація : родина Лобурів переїхала до Сибіру під час столипінської реформи, де й перетворилася на Лобурєвих. Дід моєї дружини Лобурєв був лікарем, коли будували Байкало-амурську залізницю. Я уявив, як це відбувалось. Коли він, випускник медичного факультету Київського університету, приїхав туди, йому кажуть: «Що за прізвище? Міняй». Не витримав, змінив. Те було масове явище. Так, приміром, Шаповал став Шаповаловим. Прикладів дуже багато. У тому числі в моїй родині.
Моя мама народилася в Ростовській області на маленькому хуторі Коврино, де мешкали переселенці з України. Прізвище моєї бабусі, яка походила з Полтавщини – Макаренко. Коли я приїзджав на канікули, то вони «балакали»: там побутувала балачка – південноукраїнський діалект української мови. Але на моїх очах відбувалася трансформація під впливом зросійщення, коли Макаренки ставали «русскімі». На жаль, зараз, коли почалася війна, я не впевнений, що мої родичі по маминій лінії не взялися за зброю і не воюють проти нас, українців…
Так, нас розкидало по світу. Але українство проростає. Україна справді настільки унікальна, як пуп землі.
Зараз відчуваємо, що саме тут проходить кордон між демократією й авторитаризмом. Всі розуміють, що ми – на кордоні. Саме в Україні триває цивілізаційна війна між світлом і темрявою, демократією й авторитаризмом.
У другому томі трилогії «Задум Бога» я описую Першу світову війну. З подивом зрозумів для себе: то була не просто війна між Австрією, Німеччиною й Московією, а це ми, українці, – величезний 40-мільйонний народ, були поділені навпіл – частина в московитській імперії, частина в Австрії. Саме Перша світова змусила іти брат на брата і воювати за чужинців: хто за царя, а хто – за імператора. І це була величезна трагедія…
Наше об’єднання як єдиної нації порівняно з тими ж французами чи німцями – дуже затягнулося в часі. До 1918 року були об’єднані лише формально, а 1918 року відбулася злука – єднання, яке йшло кривавим шляхом. Згодом штучний поділ на західну і східну Україну використовували промосковські політики. Однак саме зараз триває могутнє єднання: відчуваємо, як піднявся український дух Харкова, Дніпра, Херсона. Схід першим прийняв на себе навалу ворога. Ми – єдина нація. Так, ще величезний шлях потрібно пройти. Але Україна – єдина.
Ольг ДУБОВИК
