Яким він був, учитель багатьох журналістів. На спомин про Віталія Святовця
Коли за вічну межу йде Вчитель, то здається, мовби світ став меншим, ніби бракує якоїсь планети, на якій тримається усе те, що «вирощене» і «зійшло» завдяки цій людині. 5 грудня не стало Віталія Федоровича Святовця, вчителя дуже багатьох журналістів, педагога, письменника, науковця.
Сумно «аж за край». І слова розбігаються… Бо так хочеться багато про що сказати, яким він був, яким запам’ятався, про що говорили востаннє…
Це була людина вишуканої інтелігентності, дивовижно шляхетна і водночас скромна, чутливо-тонка. Він ніколи не підвищував голосу, але зате як говорив! Здебільшого тихо, але ж було добре чути, бо то був якийсь особливий тембр; закрадається думка, що його не те що люди, а навіть трави, дерева, озера (!) могли б почути.
У його письменницькій уяві якось так дивовижно-образно «сплелися» і людина, і природа… Недаремно ж одне із своїх оповідань для діток він назвав так: «Стежка, якою ходять гриби». А інше має назву – «Якби дерева вміли говорити». Блискуче! Це ті стежки (стежки Долі), якими ходив і сам Вчитель. Його добрі, мудрі стежки, і трішки наші, спільні…
А доля звела з Віталієм Федоровичем в «червоному» Шевченковому університеті, коли він очолював кафедру гуманітарних дисциплін підготовчого факультету. Вже тоді він видавався нам такою собі глибою філології та журналістики, яка хоче й нас дечому навчити.
Це ж саме він не втомлювався нагадувати нам повсякчас (!) вести щоденникові записи. Це ж він «відрядив» нас на літніх канікулах у села та міста збирати фольклор, записувати народну творчість… Він постійно привчав нас до художньої деталі, учив бачити, розпізнавати її, щоб згодом ми брали цей прийом «на озброєння».
Так, він був блискучим знавцем, дослідником мовно-стилістичних художніх засобів, тропів, а особливо художньої деталі. Один із його навчальних посібників так і називається: «Талант починається з деталі».
Віталій Федорович є автором понад 300 наукових праць, в тому числі монографій, наукових посібників. Кандидат філологічних наук. Якось він висловив певний жаль, що невиправдано довго затримався на посаді завідувача кафедри підготовчого факультету КДУ, бо дещо втратив у творчому, науковому плані. Міг би й більше написати, більше науки «дати» студентам, адже на факультеті журналістики інші обшири.
Перейшовши на постійну викладацьку роботу до Інституту журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка, Віталій Федорович умів тішитися здобутками студентів, щиро уболіваючи за їхній творчий поступ, щиро захоплювався публіцистичною творчістю таких метрів красного письменства, як Степан Павлович Колесник, радив брати з них приклад.
Знаємо, що Вчителю було нелегко в Шевченковому вузі. Але він не жалівся, коли ми часом з ним вечорами сиділи на телефоні. Просто тихо говорив, вплітаючи в розмову похмурі нотки. Це було тоді, коли торжествувала шкідницька політика, насаджувана згори – зубрів журналістики цинічно «виштовхували» з універу на тій підставі, що пенсіонери, бачте, не можуть бути викладачами.
А хто ж буде вчити? Люди, які мають школу редагування стінних газет чи маленький досвід дописування до районних видань? Угодовство, плазування перед начальством, підспівування, хамелеонство – ні, це не стежка Віталія Федоровича.
Ми здивувалися, коли одного разу почули від Вчителя, що він вже в Національному університеті оборони, завідує кафедрою українознавства. Попросив приїхати, погомоніти про се про те. Було трохи дивно бачити Віталія Федоровича у цих армійських стінах, бо це було «не його», тут він не говорив на одній хвилі з аудиторією, не відчував захоплення від польоту думки, фантазії, дивовижного й неймовірного образу…
Певно, сірість, казенщина, формалізм забрали у Вчителя якусь живинку, якийсь радісний промінчик… Втішили себе тим, що почули від нього: мабуть, тут, «в армії», довго не затримається…
Зате як швидко ця живинка з’являлася, коли Віталій Федорович знову опинявся у «своїх стінах». Знаємо, що йому було комфортно, коли читав студентам лекції в Національному педуніверситеті, запрошував на семінари журналістів-практиків, завжди цікавився редакційними справами.
Пригадуємо, як у розмові з нами він щиро уболівав за долю «Вечірнього Києва», коли після Майдану довелося очолити цей творчий колектив, піднімати газету зі славною історією, доведену «до ручки» посіпаками Януковича-Черновецького. На наше прохання Віталій Федорович залюбки проаналізував мову, стилістику, оформлення оновленої «Вечірки». Це був погляд великого фахівця – щирий, доброзичливий, пильний…
Він радив не звільнятися з «Вечірки» на знак протесту проти махрової цензури з боку окремих чиновників, бо вірив, що все одно настануть позитивні зміни.
Ми домовилися з Віталієм Федоровичем, що будемо друкувати його оповідання в новому виданні – в газеті «Український репортер», куди перейшли працювати. Не встигли… На превеликий жаль.
Здавалося, він може безкінечно розмовляти про красне письменство, щедро ділитися своїми «діамантами» спостережень, прочитаного, почутого, відкладеного десь в куточках пам’яті. Він міг блискавично процитувати чи то Толстого, чи то Шекспіра, чи то Флобера, чи то Світлану Алексієвич… Це була велика наука.
Він жив у Слові.
Дякуємо Вчителю за те, що були з нами! Завжди пам’ятатимемо Вас! Нехай земля Вам буде пухом!
Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ
