Прокиньтеся: Київщина вимирає!

Чиновники тішаться, що у 2018 році мільярди гривень ріками “потечуть” до села. І воно, мовляв, нарешті випростається, стане на стежку матеріального благополуччя. Отже, на потреби Міністерства аграрної політики та продовольства України, а загалом сільсьскої ниви уряд дає 13,4 мільярда гривень.

Стримить питаннячко: які суми було витрачено для підтримки села за роки Незалежності? Колосальні. А чому ж не бачимо розквіту? Куди поділися щасливі люди? Натомість з року в рік — сумна картина в багатьох куточках держави: розтрощені тваринницькі ферми, машинно-тракторні бокси, понівечені дороги, обдерті клуби та амбулаторії… Давно пішли прахом дрібні сільські виробничі цехи, як от пилорами, молочні цехи, пекарні, сироварні… Виходить, не в “панських” грошах щастя нашого села. А може, не за адресою ці мільярди дають, і не зовсім правильно їх витрачають?

Хто проаналазував податкову політику щодо села, як саме залежить соціальний, культурно-духовний розвиток населених пунктів від багатомільярдних “вкладень” на підтримку крупних агрохолдингів — чи ефективні ці мільярди?

Хто дасть “рецепти”, як швидко, продуктивно і за допомогою держави селянам можна відкрити власну справу? Хто з державних діячів гарантує надійну підтримку цьому малому бізнесу?

Обценьками витягуй відповіді — не витягнеш…

Дожилися: селяни вже не хочуть тримати корів, свиней. Сало з Польщі завозимо.. Не вигідно. Важко. А подивіться на державну політику на цій стежині!

З 1 січня 2018 року заборонили продавати домашнє молоко. Такі, бачте, домовленості з ЄС. Бо наші переробні підприємства більше не можуть закуповувати молоко у селян. Лише у фермерських господарствах.

Ох, тії фермери… За деякими вже давно в’язниця плаче. В гонитві за наживою розорюють луги, береги річок, захоплюють чуже, знищують комунальне майно… А селу показують дулю, у них не випросиш трактора для очищення вулиць від снігу…

Як вижити маленькій людині в таких умовах? Ще й із мізерною пенсією, зі скаженими комунальними тарифами.

Водночас зайдемо з іншого боку. Аграрних багатіїв, або ж олігархів, у нашій державі з добрий десяток. Це ж їхні птахо-, свинокомплекси рясно “розсипані” майже в кожному районі на колишніх родючих чорноземах. Це ж у них під рукою тваринницькі гігантоферми, що стали потужними таборами поруч із напівзруйнованими колгоспно-радгоспними корівниками. Це ж вони тримають цукрозаводи, зернові елеватори, купу різних маркетів.

А тим часом села страшенно бідують. Тут править бал великий розор. Хіба не дивовижа? І це при отих мільярдних вливаннях. А ми все допитуємося, куди поділися щасливі люди. Як куди? Вимирають. Скоро не те що у селах, але й у містах не побачите щасливих… Якось колеги з “Радіо Свобода” подали таку новину: у 2016 році Україна посіла 123 місце із 157 країн “за щасливістю” населення, у 2015-ому була на 111-ому місці, у 2013-ому — на 87-ому. Ми у групі таких країн, як Ботсвана, Йемен, Венесуела, Єгипет… Не виключено, що скотимося донизу, “догнавши” найнещасливіших — Бурунді, Того, Руанду, Гвінею…

Щоб далеко не ходити, наведемо фокус на Київщину.

Є такий віддалений район, як Згурівський. Торік тут померло 419 осіб. А знаєте, скільки народилося? 39. Смертність перевищує народжуваність у багато-багато разів. І так щороку. Оце страшно. Бачте, і обласна влада не калатає у рейку.

Подивімося, до яких сіл і скільки разів прилітав лелека у 2017-му. Найчастіше гостював у Новоолександрівці — 6 разів, по три рази навідувався до Нової Оржиці, Середівки, Великого Круполя. У Войтовому, Аркадіївці, Красному народилося по двоє дітей.

Не віриться, що у такому великому селі, як, скажімо, Войтове, народилося усього двійко. Це ж було потужне село, кілька тисяч дворів; тут знаходилася центральна садиба радгоспу; колись із місцевої школи щороку “випускалося” до 60 учнів. А нині, казенною мовою, маємо демографічну кризу.

Подібне — скрізь. Щороку з мапи України зникає зо два десятки сіл. Але коли читаєш офіційні документи про те, як влада піклується про село, які грандіозні плани підготовлено, то хочеться запитати: коли закінчиться ця “показуха”, коли нарешті кане в Лету окозамилювання?

До речі, про школяриків. Прочитав, що депутати хочуть скасувати безкоштовне харчування для учнів 1-х – 4-х класів. Отже, суп-борщ буде платним (хіба що виняток зроблять для діток соціальних категорій). Хочуть, щоб села повністю вимерли?

Скочуємося до ями і водночас аплодуємо. От у програмі розвитку Київшини до 2020 року читаємо, що вона “має стати лідером серед найбільш розвинених областей і наблизитись за показниками людського та економічного розвитку до Києва, взірцем реформаторського регіону на шляху до європейської інтеграції України, територією унікальних природних ресурсів, де збережено історико-культурну спадщину та національні традиції українського народу, перетворитися на комфортний для проживання регіон, де створено рівні умови для всебічного та гармонійного розвитку людини. І тут цілком прийнятним могло б бути гасло: «Перша серед кращих». Саме людина стає центром та пріоритетом розвитку…”.

Як вам? Поїдьте, наприклад, до Великого Круполя Згурівського району, в якому народилося двоє дітей… І ви побачите розбиту дорогу… А неподалік запримітите нову, сучасну ферму, якою опікуються грошовиті мішки. Оце і є контрасти українського села.

А завітайте до сусіднього Баришівського району, де дуже часто змінюються керівники райдержадміністрації. В селі Морозівка колись працювала потужна птахоферма, “у спадок” дісталася нам від Союзу. Де вона? Щезла. Так “поділили” народну власність, що вона кудись розвіялася, за димом пішла. Знову ж дороги… У Морозівці скоро танком не проїдеш… Запитайте, скільки нових виробництв відкрилося у цьому селі, у навколишніх селах? І вам стане сумно.

Що маємо? Влада живе сама по собі, села — також. В одних – нужда і безпросвіток. Безробіття. Соціальні аспекти здебільшого “на нулі”: йдеться про культурно-мистецьке життя, спортивне, медичну допомогу. В інших – рай…

Добре, що в деяких населених пунктах справжніми господарями стали керівники сіл — вони й про ремонт доріг дбають, і про освітлення вулиць, і про відбудову фельдшерсько-акушерських пунктів… Але таких дбайливців мало, і ми знаємо, як їм встромляють палиці в колеса, як викручують руки в районах. Звичайно, ці господарі мріють про реальну децентралізацію, про те, що об’єднаним громадам дадуть змогу й гори звернути. Однак що спостерігаємо: на Київщині процес створення об’єднаних громад є надто повільним, нема розгону, не призначають перших місцевих виборів. Тобто за вікном – “сильні заморозки”.

Де ж воно, українське щастя?

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − eighteen =