Дмитро Лінартович: “Переймаюся болями й тривогами рідної землі”

В редакції “Українського репортера” побував відомий актор, виконавець власних пісень Дмитро ЛІНАРТОВИЧ. Пропонуємо бесіду з улюбленцем публіки, якого добре знають і шанують як на фронті, так і в тилу.

– У вашій біогрaфії, пане Дмитре, є цікавий штрих – після школи ви вступили до швейного училища. Чому зробили саме такий вибір?

– Хотілося втілювати творчі замисли, створювати оригінальні моделі одягу. Трішки провчився в училищі, але зрозумів, що це не моє. Потім вступав до Театрального інституту імені Карпенка-Карого, підготував програму на іспит, але не пройшов — не вистачило балів. Покликали до війська, а вже після армії спобував знову вступити до інституту. Зрозумів, що готуватися треба дуже серйозно, відчував уже більшу відповідальність. Успішно склав іспити. Вчився на бюджеті.

– Вперше ви знялися у кінострічці Михайла Іллєнка “Невелика подорож на великій каруселі”, 2002 рік. І потім аж через 10 років після цього глядачі побачили вас у відомій кінострічці “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”. Не було цікавих сценаріїв, чи не було запрошень від режисерів, чи ви відмовлялися від зйомок?

– Пауза справді велика. Я у цей проміжок часу працював викладачем театрального інституту — навчав студентів акторської майстерності, хореографії. А щодо кіно… Дуже мало знімалося українських фільмів.

– Ви чудово зіграли роль Івана Додоки – головного героя в кінострічці Михайла Іллєнка “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, бойового льотчика, вождя індіанського племені. Які риси характеру героя вам найбільше притаманні? Виживання у найскладніших умовах? Бажанння незважаючи ні на що зберегти своє українське єство? Адже Додока не забув рідної мови навіть за тридев’ять земель.

– Серед представників кожної професії є люди-диваки. Причому їх психічний стан – абсолютно нормальний, вони об’єктивно мислять, але вони – мрійники і не завжди згідні з тим, що відбувається, тримаються трішки осторонь від подій. Вони не кричать, а просто роблять свою справу. Таким є Іван Додока. На нього ще вплинули обставини. Він, як усі, хотів спокійно жити, мати сім’ю, а тут — війна. Іван був льотчиком, потрапив у німецький полон, потім його чекали радянські табори. Йому пощастило вирвтися з тих таборів, переправитися через Аляску до Канади і в індіанському селищі стати вождем племені. Ця дивакуватість має гарний смисл, бо за нею – спритність, аналіз, вміння десь промовчати. Додока – свободолюбива людина, у нього є вміння залишатися людяним за будь-яких обставин. Навіть коли довкруж паніка, і ніби кінець усьому… Він собі думає: чому – кінець? Треба далі жити. І ця філософія допомагає моєму герою вижити. Одна річ, коли людина каже: все, кінець, мені треба вижити, і хапається за окраєць хліба, тушонку. Й інша – коли все аналізуєш, шукаєш виходи із ситуації… Іван Додока дуже любив свою землю, але розумів, що за радянських часів і не міг би жити й працювати у рідному краї.

– Це ж про таких, як Іван Додока кажуть: справжні українці, від землі…

– У нас земля така, що тут народжуються такі люди. Добре, що у нас почався справжній бум відновлення традицій — вишиванки, розпис, український орнамент бачимо і на автомобілях, і на будинках. Я з повагою ставлюся до цих традицій, бо я тут народився, це – моє. Це – закон. Воно, напевне, більше “лежить” десь у серці. Люди, які одягають вишиванки, нагадують нам, хто ми є, звідки, якого роду. Наше українське кіно — це теж нагадування. Там, де є рідня мова, там – наша душа.

– Михайло Герасимович Іллєнко вас і далі називає “вождем”?

– Він мене і вождем, і Додокою називає, і головою індіанського колгоспу. У творчому колективі, ззавичай, панують іронія, сарказм… Кінооператори більш різкіші, ніхто з тобою не панькається — чи ти актор, чи ні. Михайло Герасимович – іронічний, за його серйозними начебто словами — веселий гумор. Він і над собою любить посміятися. Мені це допомагало у скрутні часи, коли було що втрачати. І тут дуже важливим було не упасти духом. Наше життя, до речі, як кардіограма. Вона не може бути весь час – вгору, є і падіння.

– Не було розчарування, що кінострічку не номінували на “Оскар”?

– У мене особисто не було такого розчарування.

Розумію, що нам, в Україні, треба робити свої фестивалі, свої титуловані статуетки, свої номінації. Бо ми дуже часто не шануємо свого. У нас своя дорога, ми мусимо робити своє кіно, різножанрове — мелодраму, фантастику, історичне. Нам треба відштовхуватися від своєї історії, знімати фільми і про того ж князя Володимира, про інші видатні постаті, про співвітчизників, і тоді у нас з’являться свої “оскари”. Коли ми рівняємося на інших, то трішки підзабуваємо своє.

– А коли глядачі побачать іншу стрічку Іллєнка – “Толоку” за мотивами творів Шевченка?

– “Толоку” на 50 відсотків уже відзнято, на жаль, припинилися зйомки; Михайло Герасимович з командою шукають кошти, щоб закінчити роботу над цією картиною. Сподіваюся, що “у верхах” люди розуміють, наскільки це важливо і допоможуть, посприяють.

– Ви граєте у цьому фільмі Івана Дорошенка… Що це за герой?

– Мені він подобається, бо – козак, мандрівник. У нього – насичене життя. Якщо закохався, то на все життя. Характер у нього з гонором.

– В муніципальному театрі “Київ” ви грали в “Украденому щасті” Франка, роль Михайла Гурмана. Відомо, що у цій виставі головну роль свого часу зіграв Богдан Ступка. Ви не були під впливом акторського почерку Ступки?

– Ні, в мене принцип: “не сотвори собі кумира”, в мене немає ідеалів, я із своєю психофізикою, як актор, знаю свої можливості і знаю, на що здатен. Іду тільки своїм шляхом, навіщо мені копіювати когось, якщо у мене є своя енергетика. Тим паче Іван Франко писав цю річ, коли йому ще не було й тридцять. Мені довелось у свої тридцять років зіграти Михайла Гурмана. Я шукав у цьому образі знакові речі. Його забрали на війну, відірвали від коханої, він повернувся із післявоєнним синдромом. Іде перегукування із сьогоднішнім днем, коли хлопці зі сходу повертаються з психологічними травмами. Раніше мій герой був гарним хлопцем, був закоханим, а на війні він став заскорузлим, заточеним на те, щоб бути каменем, став жорстким. На війні у нього був час, щоб подумати, як себе поводити зі злом, він став принциповим. Він спеціально почав робити кар’єру, отримав владу. І тоді перевівся у свій повіт, аби повернути “украдене щастя” – кохану в антипода Миколи. Я грав роль людини, яка бореться за своє життя, тому виправдовував Михайла Гурмана. Я знайшов його правоту в тому, що він повернувся, аби довести справу до завершення. Але він загрався, бо війна робить з людьми й погані речі. Перекидаємо місток у сьогодення: було б дуже добре, якби влада добре працювала над соціальними питаннями колишніх воїнів, бо того, що роблять волонтери замало. Між іншим, коли граю класику, то люблю показувати сьогодення.

– У виставі “Тарас Бульба” ви зіграли осавулу, це ще одна із ваших ролей у театрі “Київ”. Що згадується?

– Я віддав цьому театру шість років. “Тарас Бульба” – півторагодинний мюзикл. Ми до речі з цією виставою ще до “гарячих подій” на сході їздили туди, люди дуже гарно сприймали цю виставу. Якщо твоє мистецтво, незалежно від професії, має силу, люди будуть дивитися і слухати. Ми мусимо говорити про це вголос. Якщо людина під час вистави чи виконання пісні задумається – це дуже важливо.

– Вам вдалося зіграти в кінострічці “Гетьман” разом з батьком — відомим актором Костянтином Лінартовичем. І як вам батькова наука?

– Батько грає Богдана Хмельницького, у мене роль Тугай-Бея. По сучасному — це такий ділок, гендляр. У батька — солідний акторський стаж, великий творчий потенціал. Свого часу йому нелегко було… У 1990 році він, як художній керівник-директор, організував свою трупу з одинадцяти чоловік, яку назвав — театр «Дзвін». На основі «Дзвону» було створено Центральний театр Збройних Сил України, який він очолив та був режисером.

Вони їздили з виставами по військових частинах: теми — гострі, актуальні. Батько був незручним, років шість їздив з гастролями. Те, що зараз роблять митці, батько започаткував на початку Незалежності.

– Що вам вдалося перейняти з акторської майстерності від батька?

– Дуже багато чого. Він – одержимий. Він каже мені: завжди, сину, тебе – в хорошому розумінні – має бути багато.

Ти виходиш на аудиторію і мусиш тримати цей простір. Люди чекають від тебе події, ти мусиш віддаватися сповна.

Він завжди мені каже, що чим більше людина віддає,тим більше їй повертається. У нашій професії треба бути таким своєрідним донором, жити добром. Майстерності батькові не бракує, вже нічого нового не придумаєш, але у нього є свої акторські прийоми, він дуже гостро реагує на події. Він – як оголений нерв, він такий вибуховий, але при цьому і дуже іронічний. Зараз написав кіносценарій про події в Іловайську, це – пригодницький фільм, нині шукає кошти, щоб відзняти цю картину.

– Про стрічку “Гвардія” у вас — критичне чи позитивне враження?

– Дуже добре ставлюся до нових картин. Навіть якщо не все добре, але це – проба, вони народжуються, вони є . “Гвардію” також було непросто знімати. Це — як спорт, усе іде в наш актив.

– Про вас пишуть, що ви парашутним, підводним спортом займалися… Розкажіть, будь ласка.

– Насправді я зробив один стрибок з парашутом з літака Ан-2. А потім довелося їхати на гастролі. Перед тим були піврічні курси парашутистів…Треба було або серйозно цим займатися, або… Отримав задоволення — перший стрибок – я поїхав на гастролі. А підводним спортом захопився у чотирнадцять років. Я постійно себе випробовував. Ще були футбол, вільна боротьба. У нас була дворова футбольна команда. Ми грали на стадіоні, на Куренівці, там допізна горіли ліхтарі, я був захисником. Ми грали з Троєщиною, відстоювали свій район… не кулаками, а спортом. Тоді я зрозумів, що можна відстоювати інтереси словом, своїми вмінням і навичками.

– Перейдемо до кінострічки “Осінні спогади”. Чим особлива?

– Фільм відзнято трохи незвично, там багато крупних планів, це – психологічна мелодрама, і хоч вона про війну, там немає вибухів, стрілянини. Чоловік повернувся з війни, але його показуємо після того, як він повернувся зі сходу, що з ним внутрішньо відбувається. Стрічка незвична тим, що в ній закладено пружину: людина залишається сам на сам, і хоч вона — доросла, але заново вчиться жити, як маленька дитинка. Вихід з цього стану — любов, робота, треба чимось займатися. Картину знімали у Трускавці, за декілька кілометрів від Трускавця, у селищі Доброгостів. Фільм незвичний ще тим, що це – чесько-ірансько-український проект. Іноді у мистецтві потрібно робити таку “суміш”, таке поєднання, щеплення.

– А як вам гралося з іранською актрисою?

– Легко. Чому? Я знаю сценарій, бачу її очі. У нас різний менталітет, але оскільки ми зійшлися навколо однієї справи, то навколо цієї справи і працювали. Я на її мові говорив їй “добрий день”, “дякую”, “до побачення”.

– Цікаво, чому чеський кінопродюсер Віктор Вільгельм захопився нашою темою?

– Я запитував його, до речі, він вже давно у Києві. Каже, що в Європі йому вже не цікаво, а от у нас — так. Тут сировина ТАКА, є теми! Він дуже переймається нашими подіями.

– Кажуть, що ви співпрацюєте сьогодні з військовим телебаченням. Які теми порушуєте?

– Для мене військове телебачення — як друга сім’я… Ми зняли кліп “Морський піхотинець”, випустили альбом “Мобілізація” з військовими піснями. Також начитую за кадром історії “Будемо жити!”, ведемо передачі. І це обов’язково треба робити, адже йде війна.

– Знаємо, що вам вам свого часу прийшла повістка в армію, на війну. Ви не стали відсиджуватися на печі…

– Незвично було, чесно кажучи. Я був тоді вдома, подзвонили у двері, принесли повістку. Я розписався. Згодом Михайло Іллєнко направив до військових начальників прохання, щоб мене не брали до війська, бо “Толоку” треба дознімати. У військкоматі наполягли: “Ні, нехай іде”. Ну я і пішов… Полігон, тактичне навчання, вогнева, медична підготовка…

– Враження?

– Військова дисципліна мені вже була знайома, я знав, що це таке, але це була інша армія, тому що в мирний час були… тепличні умови служби. Тут було цікаво з точки зору військової професії, я спостерігав за усім, пропускав усе через себе. На полігоні — умови спартанські, заприятелював з хлопцями.

Автограф від Дмитра Лінартовича

– А командири знали, що ви актор?

– Ні. Аж коли Михайло Герасимович Іллєнко привіз до нас фільм “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, то хлопці підходили, тисли руку, дякували за фільм. Казали: “Що ж ти мовчав?” Почали заходити в Інтернет, шукати мої ролі. До мене в армії ставилися добре, виконуй усі завдання і на тебе нарікань не буде. Спритність і комунікабельність допомагали мені. Я – проти війн, але насправді мистецтво воювати — особлива професія, дисципліна, наука, ціла культура. Я прихильник того, щоб армія була професійною, бо брати на передову усіх підряд – неправильно. Зрозуміло, що у нас форсмажорні обставини, але загалом треба, щоб служили ті, хто в душі відчуває себе воїном, щоб були нормальне забезпечення, амуніція, зарплатня. Щоб солдатів вчили, як треба воювати.

– Вам офіцерського звання не присвоїли?

– Були розмови, щоб присвоїти звання, направити ще навчатися. Але цього не сталося і я вдячний, бо вважаю, що якщо одягаєш погони, то це вже твоя професія. Але це не моє, нехай краще моє місце займе справжній знавець цієї справи. Я — за професіоналізм.

– Батько телефонував вам на полігон?

– Так, і приїжджав до мене зМихайлом Іллєнком. Спілкувалися з солдатами. Усім було цікаво.

– Ви записали вже чимало воєнних пісень…

– В альбомі “Мобілізація” є пісні “Сапер”, “Морський піхотинець”, “Медсестра”, є образ матері в пісні “Ой люлі, ой люлі”. “Стоїмо на своїй землі” – пісня про прикордонників. Є багато ситуативних пісень, коли я зустрічався, спілкувався з воїнами. Кожну історію пропускав крізь себе.

– А як воїни сприйняли кліп про морських піхотинців?

– “Крутять”, слухають, дякують за пісню. Зараз я пишу пісню про десантників.

– Пісня “Алло, брате” дуже прониклива, за душу бере. Це підкуповує слухачів.

– Я ці пісні називаю оповідками. “Вкладаю” ситуативний ряд і драматургію… І як актор я вже не можу просто проспівати, я вже показую своє ставлення. Я словом малюю картини. Оскільки люблю свою землю, то переймаюся тим, що у нас відбувається, там є і пристрасть і любов, і драма почуттів. Дуже багато соціальної лірики, бо вона важлива… Бо це болить. Я не був би митцем, якби не жив цим, не тримав руку на пульсі, не переймався болями й тривогами цієї землі. До мене дуже багато людей приходить, ділиться чимось, розповідає. І я не можу просто формально вислуховувати і підтакувати. Послухаєш людину, аналізуєш, плюс своє додаєш, співставляєш і потім все видаєш уже в інші формі…

– Викладатися чи то на сцені, чи у піснях на повну — це ваш стиль. Чому?

– Я не можу співати про війну, як про прогулянку парком, про голод, як про щось святкове, про людину, яка пройшла фронт, як про відвідувача кав’ярні, що спокійно сидить і п’є каву. На протиріччях “народжується” твір, на чорному і білому…

Виступ Дмитра Лінартовича в редакції “Українського репортера” дивитися ТУТ

Кліп “Морський піхотинець” дивитися ТУТ

Світлана КОВАЛЬОВА
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Ігоря ІВАРОВСЬКОГО

Редакція

Редакція “Українського репортера”