Олег Сенцов про війну: “Ми живемо в постійній брехні. Треба це закінчувати”
Минуло десять років відтоді, як про Олега Сенцова, режисера з Криму, дізналася вся Україна через його арешт російськими силовиками. Із них – п’ять років він провів у російській в’язниці, допоки його не обміняли. Понад два роки – на фронті російсько-української війни, командуючи ротою штурмової піхоти. У перші дні вторгнення режисер пішов воювати.
Як повідомляє ВВС Україна, журналіст зустрівся з Олегом Сенцовим після його повернення з 58-го міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах. Там він презентував свій документальний фільм “Реал”, який показує бій на півдні України за участі його роти 47-ї окремої механізованої бригади.
Я займаюся бойовою роботою, – каже Олег.- Я бачу мобілізованих, які до нас приходять. Приходять дуже різні люди. Є такі, хто з певних особистих причин не пішов воювати на початку війни, а потім їх мобілізували. І вони пішли на війну та воюють досить добре. Є справді хворі люди старшого віку, які опиняються в штурмовій піхоті. Вони просто фізично цього не витримують.
Є випадки корупції, зловживань. Про це потрібно говорити. З цим потрібно боротися. Допоки ми говоримо про корупцію, ми з нею боремося. Якщо перестанемо це робити, значить вона нас подолала.
Я вважаю, що про мобілізацію з суспільством потрібно говорити як з дорослими людьми. Не треба приховувати складні моменти. І мають бути чесні правила для всіх. А не так, що хапають хворих на вулицях, а хтось, здоровий, відпочиває за кордоном чи купив довідку.
Але навіть якби все було чесно й справедливо, частина людей не готова воювати. Але є вимоги війни й держава має спонукати їх це робити з допомогою певних механізмів. Одним із них є визначений термін служби й можливість демобілізації. Візьмімо приклад Ізраїлю. Там усі мають пройти військову службу: і чоловіки, і жінки. Якщо їм потрібна широка мобілізація, ці люди йдуть виконувати операції, а потім повертаються до цивільного життя.
Якщо віддати путіну ті території просто так, то це означатиме нашу часткову поразку й відтермінування війни. Він не зупиниться. Йому не потрібен був лише Крим, чи Донбас, чи Херсонська область. путіну потрібна вся Україна. Він ітиме далі, щоб розширити зону свого впливу.
Європейці це розуміють, особливо ті, які живуть ближче до нас. Для них краще, щоб бойові дії велися на території України. 5 стаття Північноатлантичного НАТО – це для них “головний біль”.
Ми сьогодні залежимо від допомоги Заходу, особливо військовою технікою та боєприпасами. Від нас – люди й управління. Щодо участі іноземних громадян, то вони вже воюють. Але це одиничні приклади, це добровольці. Ідеться про десятки, сотні людей, які чисельно відповідають батальйону. Звісно, варто підтримувати залучення іноземних людських ресурсів. Вони нам потрібні.
Водночас маємо самі мобілізуватися, покращити управління армією, воювати розумніше, ефективніше. росія, дійсно, буде йти далі. Можливо, ми не зможемо перемогти її військовими шляхом, вийти на кордони 1991 року та зайти в Крим. Але ми переможемо дещо інакше: коли росія зламає об Україну зуби й сама піде геть, тому що їй буде не до нас, можливо, через її внутрішні процеси.
Армія – це дуже архаїчна, вертикально побудована структура. Вона не може зсередини реформуватися. Армія завжди була більш консервативна за будь-яку іншу державну інституцію.
Ми маємо багато досягнень у використанні дронів, розробили нові тактики бойових дій, але на рівні управління залишаємося старою радянською армією. Натівського планування та стандартів на загальному рівні немає. Ми далі живемо статутами, написаними в 1990-х, в 2000-х. Загалом це продовження старої радянської традиції. Якщо ми йдемо до НАТО, маємо використовувати їхні протоколи.
В Україні зараз більшість командирів батальйонів – це бойові офіцери. Але в штабах є генерали, які далі працюють по-старому. Хтось грає в Жукова. Скандали останнього часу не перші й не останні. (Звільнення з посади генерала Юрія Содоля після публічної заяви начальника штабу “Азова” Богдана Кротевича щодо його неефективного командування. – Ред.)
Ніхто не хоче повідомляти нагору погані новини. “Ситуація важка, але контрольована” – це вже стало мемом. У нас немає процедури after action review, тобто аналізу помилок після операції на рівні взводу, роти, батальйону. Очікується, що ви або виконаєте завдання й тоді ви молодці, або ні. Але на війні далеко не завжди може бути позитивний результат. Потрібно зрозуміти, чому результат негативний.
У нас був контрнаступ на півдні влітку 2023 року. Ніде після того не було закритого обговорення серед військових, що саме пішло не так.
Ми були головною проривною бригадою, яка була задіяна на напрямку основного удару. Ми мали пробити діру в російській обороні навколо Роботиного, як потім з’ясувалося, нам спочатку про це не сказали. Ми просто знали, що в нас було важке завдання, були готові його виконувати. Але багато нюансів операції були недопрацьовані.
Коли через місяць замість нашого дев’ятого корпусу пішов десятий, то він припустився тих самих помилок. Ніхто не обмінювався тим досвідом, який уже був.
У кожного генерала своє військо. Кожен – “Жуков” чи “Наполеон”. Він намагається доповісти нагору, що ось він зробив те й те там-то. Але скільки при цьому втратив людей – не важливо.
47-а бригада, де я воюю, за задумом мала бути підрозділом нового натівського зразка. Але цього не вдалося зробити. У бригади є натівське озброєння. Bradley – це чудова бойова машина піхоти. Вважаю, що потрібно робити все, аби нам більше давали цих машин. В Америки їх багато. Хай дають старі машини – будемо їх ремонтувати. Є натівські гвинтівки М16 та артилерія L119. Це теж хороше озброєння. Це одне питання.
Інше питання – це те, що були якісь гасла та PR-кампанії. Але по суті – це та сама радянська армія. Це триває не лише у нас.
Є невеликі підрозділи, де запроваджуються такі стандарти. Є окремі бригади, де командир багато на цьому зосереджується. Є підрозділи, де робиться “подвійна бухгалтерія”, тобто вони працюють за протоколом НАТО TLP (Troop leading procedure – стандарт НАТО, що визначає послідовність дій командира роти чи взводу під час бойового завдання. – Ред.). А нагору вони звітують, як цього вимагає наш статут.
Так у НАТО ми ніколи не прийдемо.
Армія – це такий величезний архаїчний механізм, що навіть якщо головнокомандувач робить реформи, то мине багато часу, допоки вони дійдуть до низів. Генерал Сирський – дуже потужний, досвідчений командир. Для мене особисто немає великої різниці, хто головнокомандувач – Валерій Залужний чи Олександр Сирський. Я не вважаю, що хтось кращий чи гірший.
Але в системі вже накопичилися проблеми: люди виснажені, бракує техніки та боєприпасів. На контрнаступ був витрачений ресурс, якого зараз не вистачає. І ви бачите, що впродовж останніх пів року російська армія нас потроху видавлює. Вони відчувають, що ми зараз, можливо, не такі сильні, як були рік тому.
Зміна головнокомандувачів не вирішить цього всього. Є інші проблеми, які потрібно вирішувати. Приміром, українські сили можуть втратити якусь позицію, а нагору доповідають, що вони їх ще тримають. Ти кажеш, що там уже ворог, що по нам стріляють, але чуєш, що це щось переплутали, що там залишаються українські військові.
Потім виявляється, що позиція таки втрачена. Я кілька разів із цим стикався. Це системна проблема й вона одна з головних для нас.
Потрібно слідкувати за тим, як рухається фронт. І якщо він наблизився, залишаючись там, цивільні люди наражають себе на небезпеку. Крім того, це заважає працювати військовим, бо, коли ти знаєш, що є поруч цивільне населення, то вже думаєш насамперед про них, а не про бойове завдання.
Росіяни продавлюють там потроху наші сили. Це правда. Зараз ситуація дещо покращилася, тому що почала надходити нова військова допомога. Трохи легше стало зі снарядами. Навесні цього року на деяких ділянках фронту все трималося на FPV-дронах через брак снарядів. Загалом ситуація важка й не лише на Донбасі.
Російські війська намагаються шукати слабкі місця на багатьох напрямках, де відбувається ротація бригад, як це було в районі Нью-Йорка та Торецька. Їм вдалося прорватися в травні на Харківщині, коли вони зайшли на п’ять кілометрів на нашу територію за один день. Там зняли командувача (З посади командувача Об’єднаних сил ЗСУ зняли генерала Юрія Содоля. – Ред.).
Чому стався прорив на Харківщині? Тому що до цього доповідали, що все добре. Ми живемо в постійній брехні. Потрібно це закінчувати, тому що це має наслідки.
У нас постійно неслася в медіа історія про російських “чмобіків, які не хочуть воювати й не вміють це робити”. Я воюю з росіянами та бачу, що вони дуже різні. Приміром, вони штурмували одну нашу траншею. Спочатку на штурм погнали непідготовлених людей – вони злякалися. Але за ними пішла штурмова група. Вони закріпилися в траншеї, на них наводили артилерію, дрони. Але вони не відійшли. Лише вночі відступили, бо не мали логістичного забезпечення.
Росіяни вчаться, тому що хочуть перемогти. Вони не хочуть спеціально помирати. Хтось думає, що це якісь зомбі чи роботи. Ні. Це люди, які нас ненавидять.
На початку війни ми їхніх професійних військових “перемололи”. Вони почали набирати багато мобілізованих, яких не жаліють. Навчають їх за короткий час певним штурмовим діям і кидають малими групами. Ці групи промацують нашу оборону й знаходять слабкі місця, як це трапилося під Очеретиним на Донбасі. Стався прорив, який триває досі в напрямку Покровська.
Не треба думати, що противник слабкий, боязкий чи непідготовлений. Це переоцінка власних сил і недооцінка іншої сторони. Таке сталося під час контрнаступу. В мене особисто були випадки, коли згори запевняли, що на певному напрямку все добре й ворога немає. А в реальності все було зовсім інакше. В підсумку ми втрачали людей, техніку, боєкомплект – але ситуація лише погіршувалася.
Найскладніше – це коли гинуть побратими. І треба дзвонити рідним, вислуховувати звинувачення.
Але це не зовсім правильно казати, що йдуть на смерть. Люди йдуть робити свою роботу, знаючи всі ризики. Вони йдуть, знаючи, що в них є побратими, які їх не кинуть; є командир, який іде з ними чи безпосередньо ними керує і допомагає; є аеророзвідка і артилерія; є броня, яка завезе й забере, а також є медеваки для швидкої евакуації. У 95 % випадків життя пораненого можна врятувати, якщо його швидко, протягом години-двох, евакуювати.
Піхота – це важка робота в принципі. А штурмова піхота – це ще важче. Про це не розкажеш…
В Криму потрібно було давати бій
Давно відомо, що путін швидше віддасть кремль, ніж Крим. Тобто він його не віддасть. Вести перемовини з ним щодо цього неможливо. Крим він обговорювати не буде. Але, по-перше, він не вічний.
По-друге, може виникнути ситуація, яку він не зможе контролювати. Це сталося б, якби нам вдався контрнаступ, завдяки якому ми б вийшли до Азовського моря. Звідти можна обстрілювати Крим та порушувати їхню логістику. Тоді вони замисляться, чи зможуть його втримати. На морі ми їх витіснили. Останній корабель Чорноморського флоту покинув Севастополь. Так само військовими методами можна домогтися створення демілітаризованої зони в Криму.
А навіщо путіну зараз із нами розмовляти? Його війська просуваються на фронті, він завдає удари по Києву. Ми у відповідь б’ємо по російських НПЗ. Але мали б більше їх “кусати”. А для цього потрібно, щоб нам надали далекобійну зброю та дозволи бити нею по території Криму чи рф.
Це вже шлях до таких перемовин про повернення Криму, які можна буде вести лише із сильної військової та політичної позиції та, ймовірно, з іншим керівництвом росії. Воно прийде після путіна й буде вимушене домовлятися.
У 2014-му путін вибрав момент, коли він дійсно міг захопити Крим. Якби він пішов раніше проти Януковича, це було б не те. Він скористався з того, що в Києві відбувалася передача влади. Вже за два-три тижні українська влада мала б більше контролю над ситуацією. путін завдав швидкий удар. На жаль, Київ тоді не ухвалив рішення воювати за свій півострів.
Я вважаю, що потрібно було давати бій. Тоді, можливо, не було б Донбасу. А, можливо, й був би. Зараз росія наводить аргумент: ніхто ж не чинив опір, народ висловив свою волю, все було мирно й Україна за Крим не боролася.
На Донбасі було інакше. Вадим Сухаревський (тоді старший лейтенант у складі спецпідрозділу “Альфа” СБУ. – Ред.) відкрив вогонь по бойовиках Ігоря Гіркіна з власної ініціативи, хоч йому це забороняли. З цього почалася збройна боротьба. Це був психологічний бар’єр – відкрити вогонь. Тепер такого немає.
Але в лютому 2022 року мало хто вірив, що путін наважиться на таку широкомасштабну атаку. Проте він пішов, тому що викривлено бачив ситуацію. Медведчук йому розповідав, що росіян зустрічатимуть без спротиву. Втім, Україна була вже інша. Нам можна було краще підготуватися до вторгнення. Але який сенс про це говорити зараз? Тепер потрібно робити те, що нам під силу.
рф може піти з України, як з Афганістану
Сподіваюся, що путін буде останнім лідером росії. Це моє бажання. Але не факт, що так буде.
Будь-яка війна завершується мирними перемовинами. Це можуть бути переговори, які підтвердять капітуляцію агресора. Можуть бути переговори переважно на твоїх умовах. А можна їх вести на тих умовах, які висуне сильніша сторона, що викручуватиме тобі руки.
Нам потрібні перемовини, під час яких росія погодиться повернути окуповані території України разом із Кримом. Наразі вона не готова це робити. І, можливо, ще довго не буде готова. Вона хоче, щоб ми віддали чотири області, відмовилися від членства в НАТО, стали на коліна й чекали нового вторгнення. Вони свою позицію не змінять. І ми свою позицію не змінимо. Ми не на тих позиціях зараз, щоб диктувати умови.
Згадаймо, як росія десять років намагалася захопити Афганістан, ввела туди війська, пробувала контролювати цю країну. Але вона не могла контролювати його народ та його спротив. Зрештою, вони звідти пішли геть без будь-яких мирних перемовин. Може бути й так. росія розуміє лише мову силу. Розмови про демократичні цінності не цікаві ані путіну, ані більшості росіян.
Наших полонених хлопців катують, з них знущаються, мордують голодом, їх вбивають. Є випадки, коли Україні повертали тіла тих, хто помер від тортур і голоду.
Ми знаємо приблизно, скільки українських військових потрапили в полон. Але скільки цивільних українців з нещодавно окупованих територій у полоні, не відомо. Там же відбуваються страшні чистки. На підвал можна потрапити за українську мову, за символ тризуба чи читання телеграм-каналу. Серед полонених є і чоловіки, і жінки, і люди старшого віку.
На початку війни в мене було довге й важке відрядження до Бахмута. Коли я звідти повернувся до тилу, мене це приголомшило, багато що дратувало. Потім я змирився. Зрозумів, що ми там, щоб Бахмута не було тут.
Дратували хлопці, які ходили по місту й не воювали. Але ж ти не знаєш нічого про них. Може, вони тільки приїхали з сусідньої позиції у відпустку. Це в мене теж пройшло. Ти, взагалі, багато з чим примиряєшся.
У Карлових Варах мене запитали, чи там краще, ніж у Часовому Ярі? В Часовому Ярі немає вже нічого хорошого.
Всі втомлюються від війни. Військові втомлюються, особливо психологічно. Жінки, діти в тилу втомлюються. У тилу є свої негаразди, навантаження, обстріли. Можна загинути в центрі Києва від ракети. Але саме цього прагне путін: щоб ми втомилися, щоб ми розсварилися, почали шукати крайніх, розхитували ситуацію. Тоді ми втратимо державу, націю та розпорошимося по світу, а тут буде панувати росія. Я цього не хочу.
Я вважаю, що в людині є багато власної сили всередині неї самої. І розраховувати потрібно на самого себе. Якщо є якась проблема, то треба ставити питання, що зробив не так. Її вирішення, відповідно, теж у твоїх власних руках. Немає слова “неможливо”. Є слово “важко” або “дуже важко”.
Я ніколи не здаюся. Немає такої ситуації, яка б мене зламала й зупинила від того, що я хочу й що роблю. Я не бачу перешкод і вірю в себе, в наші маленькі перемоги й у нашу велику перемогу.
Коли я сидів у російській в’язниці, ніколи не сумнівався, що вийду звідти. Я боровся там, як міг, тому за мене боролися тут. Так само і зараз. Я анітрохи не сумніваюся, що ми переможемо, попри всі проблеми, про які вам розповів.
Я вірю в нашу перемогу. Вона обов’язково буде.
Фото ВВС
