Ця книга «сприймається як інтелектуальний підсумок і водночас як відкритий діалог — своєрідний екстракт 25-річної роботи газети «День» та самої Лариси Івшиної». Так влучно сказав про новинку у своєму виступі відомий громадський діяч, політик Михайло Поживанов (світлина – на головній сторінці матеріалу).

Власне, видання не тільки про те, з яким мудрим Словом усі ці роки йшов «День» до читача, а глибокі роздуми про минуле, сьогодення та майбутнє, це розмірковування про сенси, про те, хто ми, українці, і чому весь час наступаємо на граблі, які завдання та виклики стоять перед нами.

«Книга змушує читачів думати, співставляти, порівнювати, замислюватися – а що треба зробити, аби не допускати помилок, які були в минулому», – говорив під час презентації колишній заступник міністра оборони України, адмірал ВМС ЗСУ Ігор Кабаненко.

Розмірковування у книзі тісно переплітаються з величезною інтелектуальною спадщиною газети «День». Присутні на презентації побачили на відеоекрані розлоге, гіллясте «дерево» з багатьма «плодами» – це досягнення високопрофесійного творчого колективу «Дня» більш ніж за чверть століття. І вони досить вагомі, солідні. А серед цих «плодів» і «Бібліотека «Дня», і серія книжок «Бронебійна публіцистика», і авторські арт-листівки, і фотовиставки, і Літня школа журналістики та інше, інше. Між іншим, лише за роки війни було перевидано чотири книги! Як висловився журналіст, знаний поет, прозаїк, громадський діяч Микола Гриценко, щороку до цієї інтелектуальної спадщини додавася якийсь новий проєкт. Тому й «дерево» таке розлоге, плоди якого є дуже корисними.

На цьому також акцентував увагу директор Інституту літератури НАН України, академік Микола Жулинський (на світлині ниже), зазначивши зокрема, що книжки «Бібліотеки «Дня» – «це своєрідний комплекс знань, які повинен засвоїти кожен українець. У них дуже послідовно й чітко проводиться лінія про місце України в історії, про помилки, які було допущено в різні періоди, про роль лідерів. Це можливість критично подивитися на минуле та сьогодення». За його словами, «Лариса Івшина об’єднала навколо себе команду інтелектуалів, які творили духовний базис нації».

І ось сьогодні увазі читачів пропонується унікальна книжка культурологічної, інтелектуальної публіцистики «Про неочевидне. Думки щасливого Сизифа». Ці роздуми – як джерело, що оздоровлює весь суспільний, національний організм.

Загалом широке коло проблематики охоплює нове видання. Але особливо наголошується на двох чинниках – на ідентичності нації та її модернізації. І як не погодитися зі словами Ігоря Романенка, генерал-лейтенанта у відставці, що люди воліють бачити націю оновленою, хочуть бути упевнені, що у майбутньому еліти більше ніколи не допустять, щоб у країну прийшла війна. Нація мусить убезпечити себе від помилок, які були допущені в минулому, замислитися до яких поганих (а то й шкідливих!) наслідків це призводить і як дорого обходяться нам не вивчені уроки минулого. Зрештою, ми не повинні рухатися ніби по якійсь зачаровані спіралі. Ці аспекти прозвучали у виступах акдеміка Миколи Жулинського, відомої журналістки Галини Бабій, Світлани Божко та інших; своїми роздумами щодо цього поділилася з присутніми і Лариса Івшина.

У книзі висвітлюються й аспекти світової політики крізь призму українських інтересів, про що говорила у виступі громадська діячка, політикиня Ганна Гопко.

До речі, книгу «Неочевидне» тепер можна не лише читати, а й слухати — аудіоверсію, реалізовану спільно з Українським радіо, озвучила журналістка Галина Бабій.

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Фото Євгена Сосновського

Сообщение У світ вийшла унікальна книга «Про неочевидне. Думки щасливого Сизифа» появились сначала на Український репортер.

Сьогодні в Укрінформі журналіст Леонід Фросевич одержав високу нагороду від Громадської ради Конкурсу імені Джеймса Мейса.

Ще на початку Незалежності багато хто з політиків, громадських діячів переконував, що росія на нас не нападе, що нам потрібен нейтралітет, що треба орієнтуватися на багатовекторність в міжнародних відносинах. Однак професор Джеймс Мейс вже тоді говорив, що «росія зараз не піде на Україну. Вона ще слабка, але тільки-но стане потужно на ноги, то за найменшої ж нагоди виставить Україні претензії — і територіальні, і матеріальні, і людські. Уся політична історія росії свідчить, що буде саме так”.

Видатний дослідник Голодоморів професор, науковець Джеймс Мейс упродовж багатьох років тримав свій фронт – він наповнював українську історичну матрицю фактами, архівними даними, науковими розвідками – це була правда про велике лихо, заподіяне більшовицькою совдепією українському народові.

У 1982 році Мейс перший серед західних дослідників охарактеризував Голод 1932—1933 років в Україні як акт геноциду. Сталіну потрібно було знищити Україну як таку, бо нема країни – нема проблеми.

Сьогодні таким душогубом є путін. Бомбардуючи все – від хлібозаводів до зернових елеваторів та селянських господарств – він також хоче позбавити нас хліба.

Як же міцно вкарбувалося в гени московитсько-путінських нелюдів оте сталінське бажання – відібрати в людини хліб, забрати навіть окраєць. Сьогодні вони морять страшним голодом полонених, цивільних заручників, катують. Лінію геноциду не розірвано.

Нещодавно Світлана та Леонід Фросевич написали й видали книжку «27 днів між життям і смертю Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Вона – про страшний ягіднянський підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних.

Бранці страшенно голодували, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на відеотелефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду.

Коли українські воїни звільнили це село, ми, готуючи матеріали для книжки, запитали в одного із школярів, колишнього заручника, що йому найбільше хотілося у цьому концтаборі. Думалося, що скаже про якісь смаколики. Бо чого зазвичай хочеться дітям?! Знаєте, що відповів хлопець? Хліба! Понад усе хотілося хліба!

Тому світ має знати, що геноцид українців продовжується і сьогодні. Світ має результативно діяти, а не постійно повторювати про свою «стурбованість». А ми маємо ще більш потужніше показувати й розповідати про московитське жахіття, про сталінсько-путінську Лінію Голодмору. І це є одним із стратегічних завдань журналітської спільноти.

Сьогодні чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які воюють на передовій.  Не можу не згадати колегу, світлої пам’яті Святослава Варення, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув торік, на фронті. Перед війною ми з ним працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі  книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця».

Святослав Варення був відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Одну з ключових ролей у цій мафіозній бригаді відігравав колишній киянин Дмитро Стрешинський, міжнародний аферист, злочинець. Саме він, Стрешинський, разом зі своїм братом Іваном були одними із тих, хто в сприяв в оснащенні путінської армії новою стрілецькою зброєю.

Сьогодні агент ФСБ Стрешинський на підставних осіб відкрив завод з виготовлення зброї в Європі і мабуть продає її по нелегальних каналах диктаторським режимам по усьому світу. Ото ж є Лінія боротьби за Волю, за Незалежність, за Правду, яку уособлював хоробрий український воїн Святослав Варення, і є Лінія зла, на якій досі стоять такі манкурти як Деркач та Стрешинський.

Надзвичайно важливо в інформаційному полі в умовах війни не сплутати ці Лінії, мати сміливість виступати проти зла, не боятися давати відсіч маніпуляціям, брехні, замаскованій ворожій пропаганді. Щоб журналістське Слово гриміло повномасштабно і широкоформатно, не було вицвілим та кволим. Щоб це був твердий та сміливий поступ до Правди заради Перемоги України, як це робив упродовж своєї діяльності Джеймс Мейс. Щоб журналісти мали громадянську мужність та принциповість виступати на боці Правди.

На жаль, сьогодні, як і раніше, є такі, що йдуть манівцями, торують криві стежки замовних інформаційних кампаній, підігрують чужим спецопераціям. І це зовсім не журналістика. Схоже, нам цього бруду не скоро вдасться позбутися. Як не вдається позбутися в середині країни поділу на «своїх» та «не своїх» медіа.

Чверть століття тому, у 2000 році резидент російської спецслужби, зрадник Андрій Деркач через свою придворну газетку “Телеграф”, телерадіокомпанію “Ера” розгорнув безпрецедентну інформаційну атаку на українську державу, вустами російського агента Стрешинського розповсюджуючи брехню, маніпулюючи фактами. Ця ж деркачівська група разом з хабарниками та корупціонерами з тодішнього Міноборони, з деякими високопосадовцями долучилися до послаблення нашої обороноздатності. Це була багатовекторна, комбінована, гібридна спецоперація Кремля із залученням деяких проплачених іноземних медіа. А українська державна інформаційна машина у відповідь мовчала, як і тодішній президент Кучма. Побоялися сказати слово правди більшість наших ЗМІ, які називали себе… провідними. Нині російський сенатор Деркач продовжує підривну діяльність проти України, використовуючи своїх посіпак, які служили йому і у 2000 роках.

І нині, на жаль, бачимо, як в медійному полі також не цураються подібних маніпуляцій,  це стосується навіть відомих медіа. Як же в таких умовах  можемо вибудувати та зміцнювати фундамент для національної стійкості і єдності? А робити це треба!

Десятиліттями триває війна за правду історичної пам’яті про геноцид українців; ми виграємо, без сумніву, цю війну. Обов’язок медіа – писати й розповідати про це. Й ніколи не забувати про «Свічу у вікні» щороку у День сумної дати, як заповідав Джеймс Мейс.

Слава Україні! Героям Слава!

Редакція сайту “Український репортер”

Сообщение Лауреатом премії імені Джеймса Мейса став журналіст Леонід Фросевич появились сначала на Український репортер.

Сьогодні – 40 днів відтоді, як відійшов у засвіти (21 квітня 2024 року) відомий письменник, яскравий і принциповий публіцист, колишній викладач факульту журналістики Шевченкового університету, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Степан Павлович Колесник.

Із великою вдячністю до вчителя багатьох журналістів, талановитого майстра слова публікуємо інтерв’ю з ним, яке було записане  та оприлюднено на сайті “Український репортер” і при житті Степана Павловича. Вкотре згадаємо, яким він був, журналіст з великої літери, надзвичайно порядна і неординарна людина, глиба в публіцистиці.

Колесник понад 60 років віддав редакційній роботі, пресі: писав надзвичайно гострі нариси про тих, хто заважав нам жити, про різних “козирних дам” і “вовків в овечих шкурах”, про запроданців і пристосуванців, виступав з бронебійними памфлетами. Водночас в інших матеріалах возвеличував розкішним словом людей звитяги та праці. На своїй ниві він дуже багато зробив, щоб розхитати підвалини тоталітарного, комуністичного режиму.

Коли було проголошено незалежну Україну, потужні виступи публіциста у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду.

Колесника нагороджено орденом «За заслуги» (ІІІ та ІІ ступенів). Його вшановано найвищим званням: «Зірка української журналістики» та нагороджено Золотою медаллю української журналістики. Він є вчителем багатьох журналістів, адже був і на викладацькій роботі в Шевченковому університеті.

«Український репортер» записав інтерв’ю із Степаном Павловичем у лютому 2022-го, за тиждень до війни. Тем у розмові було чимало: і про те, «хто заправляє на ярмарку життя», і як змінилася б країна за умов непідкупного правосуддя, і чому щаслива доля обходить десятою дорогою тисячі наших сіл, і чи перестануть колись в Україні «битися» за булаву… Степан Павлович згадував і свої журналістські стежки-дороги, ділився деякими секретами творчості, розмірковуючи про сьогодення, про вагу Слова, принциповість у професії.

Відеоінтерв’ю. Перша частина.

Відеоінтерв’ю. Друга частина.

– Ми чули від вас, що маєте намір підготувати публіцистичний трактат про діяльність п’ятьох президентів України. А що думаєте про Леоніда Кучму? – Степане Павловичу. – Ви його нещадно – і справедливо – критикували, бо, за вашими словами, «реформаторські хотіння Кучми в Руїну обернулися». Чи зустрічалися ви особисто з ним під час двох його президентських каденцій?

– Одного разу ми з Кучмою в адміністрації на Банковій провели за розмовою 2 години 52 хвилини (я навіть час спеціально запримітив), – згадує Степан Павлович. – Він – Президент України, а я – голова Київської спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників. Говорили з Кучмою наче на рівних, мені здалося, що в нього не було пихи. Але який то був рівень! Як це соромно… І це так страшно… Що найголовнішу посаду в державі посідає такий дрібний чоловічок, який вимурував олігархічно-кланову, злодійську, безробітно-тяжку для України споруду – епоху, на фронтоні якої лише одне кошмарне слово: «Кучмівщина». У мене є один матеріал, у якому я називаю Кучму “христопродавцем”. Отаке наше горе.

– Ніби якась карма.

– Так і думаєш. А скільки у нас є дивовижних, розумних людей! От їх би до керма країни! На жаль, їх туди не пускають, вони нікому не потрібні. Повертаючись до тієї бесіди з Кучмою, мене вразило завершення розмови. Прощаючись, президент запропонував: «Давайте домовимося, Степане Павловичу, раз в тиждень зустрічатися». Він ще й записав мій номер телефону. Своєю пропозицією Кучма мене дуже ошелешив. Не знаю, чим я йому сподобався. Можливо, тим, що говорив колючу правду, те, що думаю… Але минув час – дзвінків від Кучми не було… І я не шкодував, що мене не кличуть на Банкову.

– А як ви з Борисом Єльциним познайомилися?

– На початку 1990-х мене запросив на дружню розмову до Москви Петро Юхимович Шелест, який колись очолював українську компартію. Двічі я був у нього вдома. З Шелестом у мене були “особливі” стосунки (про них ще розповім), адже за його правління мене виключили з партії, звільнивши з роботи, заборонивши працювати в редакціях.

З роками я у душі відійшов від тієї образи й мені була цікавою в багатьох відношеннях постать Шелеста. І ось я у Москві, на дачі Шелеста. До нього прийшли відомі персони, в тому числі Єльцин. Вони ж мене, звісно, не знали. Петру Юхимовичу, певно, хотілося показати, що з будь-ким він не водиться.

І він представляє мене: «Товарищи, это очень известный и популярный в Украине человек – писатель Степан Колесник…». Єльцин на той час ще не був президентом. Щойно розпався Союз, кадрова політика в республіках була бездарною, в тому числі в Україні. І раптом Єльцин, звертаючись до Шелеста, каже: «Я лично взял бы Степана в свою команду». Як мені відреагувати? Звичайно, подякував за комплімент. А Микола Костянтинович Байбаков, колишній заступник голови Ради міністрів СРСР, і говорить: «Ну что ж, считаю – предложение отличное, надо его реализовать…»

– Ви, певно, записали тоді, як інтерв’ю, розмову з Шелестом?

– Ні. Після отих усіх гонінь та цькування, після тієї ломки мені не хотілося торкатися цієї теми, знову переживаючи… Дуже все це було боляче.

– Вперше неприємності впали на вашу голову…

– …У 1964 році. Я працював тоді в редакції «Радянської України», в головній партійній газеті республіки. 16 червня «Радянка» опублікувала мою статтю «Верблюд і капуста». А вже через три дні – дуже оперативно! – мене «слухали» на Політбюро ЦК Компартії України. Після того заслуховування мине три тижні і в партійній пресі з’явиться матеріал під рубрикою «В ЦК КПУ». У ньому – розгром Степана Колесника, висновки, що його стаття – «політично шкідлива». Отож з «Радянської України» мене звільнили із забороною працювати в пресі, літературі і кіно, утім як і головного редактора Юрія Зарубу (до речі, це була дивовижна постать, прозаїк, глиба, інтелектуал).

– Чому партійна верхівка так злякалася вашої статті?

– Я зачепив велику політику, зрештою, це ще й помста щодо мене дала знати. На якому фоні це було? В 1962 році в СРСР бідували, скрізь відчувалася нестача продуктів. Не було що їсти. В Новочеркаську робітники вийшли на протест. Їх розстріляли. Після цього центральна влада на чолі з Хрущовим заметушилася, вперше відважилася на закупівлю зерна в капіталістів. 1 червня 1962 року в «Правді», республіканських партійних газетах опублікували звернення ЦК до народу. Його суть зводилася до того, що потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. Тобто кожен гектар ріллі в колгоспі має дати відчутний результат — щоб мати змогу виростити свиню 100 кілограмів. Ось тоді, мовляв, з продуктами харчування буде все гаразд, народ буде нагодовано. А тваринництво – це корми. Отже, треба збільшити посівні площі, підвищивши урожайність. А яким чином? Поливати, зрошувати. Це було возведено у ранг найвищої державної політики. Одного разу мене викликає редактор «Радянської України» й дає завдання – підготувати хороший матеріал про зрошення на Київщині. Отож їду… На прикметі – Білоцерківський, Тетіївський райони. В одному із сіл запитую голову колгоспу, чому на полях не видно зрошення. А він і відповідає, що з великою радістю зробив би це, але ж нема води – річка майже висохла. «У нас греблю як прорвало в 1913 році, так з тих пір ніхто й пальцем не поворухнув, щоб загатити її». Я колись в одній із середньоазіатських республік був і бачив, як працює технологія поливу: у водоймі стоять насоси, які працюють за допомогою верблюдів – вони ходять по колу і «тягнуть» воду. Таким чином зрошують капусту. Ось вам – верблюд і капуста. І капуста ж – просто диво!

– Отже партійному керівництву ваша стаття не сподобалася.

– Викликають мене на Політбюро ЦК КПУ, «на килим». Це було показово! В залі сидить маса народу: секретарі парткомів, міністри, редактори газет… І при всіх мене «роздягають». Виступає секретар ЦК КПУ, член Політбюро Ольга Іващенко. І пускає громовицю: «Посмотрите, что он пишет!» Узявши газету, цитує абзац з моєї статті, що в селі Мончинцях («Это его родное село!» – і показує пальцем на мене) колись навіть поміщик мав два зариблених глибоководних ставки; а сьогодні на цьому місці хлопчаки м’яча ганяють, і будяччя пре до неба. Іващенко поклала газету й шваргонула: «Посмотрите на этого негодяя!». І всі дивляться на «этого негодяя». «Как он плачет за помещичьим строем!» От я спати не можу — лишень дайте мені «помещичий строй»! Ідіотизм. Ну ось виступили усі… І Шелест надає мені слово. Йшов я до трибуни і постійно в думках повторював, наче молитву: не злякатися. Бо зламані люди, це вже не дуби, не кремінь. Пух. Якщо зламають — це вже не повноцінний громадянин, я вже не можу йти своєю дорогою. З трибуни говорю декілька слів. Мене, піднявшись зі стільця, перебиває Дем’ян Коротченко (голова Президії Верховної Ради УРСР, член Політбюро КПУ. – Ред.). А я про Коротченка, як про “видатного партдіяча”, ще у школі в підручниках читав. “Вы бросьте молоть! Выдайте своих заговорщиков!». На все життя запам’ятав його скажену вимогу. Я повертаюся до Шелеста і спокійно кажу (бо ж налаштував себе — не зірватися, не зробити якихось дурниць): “Петре Юхимовичу, я не розумію запитання”. Шелест глянув на мене і я відчув, що він, як би міг, то мене, мабуть, убив би. Це ж йому треба було реагувати, думати, що сказати, робити зауваження… Шелест підвівся, подивившись на Коротченка, і сказав вражаючу фразу: “Дістітєльно! Невжели нельзя спросить по другому, понимаешь…» (Саме так Шелест і промовив). І я став спокійно говорити, хоч мене перебивали. Стояв на одному: крамоли в статті не бачу. Тоді політбюро мені винесло сувору здогану із занесенням в особову справу, звільнити з роботи і заборонити працювати в пресі, літературі і кіно. А через шість років, 30 жовтня 1970 року, остаточно виключили з партії за антирадянську пропаганду. На той час це було найстрашніше покарання. Особливо лютував на засіданні Політбюро другий секретар ЦК КПУ, колишній перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак: “Вы – ярый враг не только нашей партии, но и всего советского народа!, – пускав він свої стріли у мій бік. А я кажу: “Переконаний, що тільки кретин може таке говорити”. Я не хотів цього говорити. Не думайте, що я такий герой. Таке вирвалося, наболіло, і я навіть здригнувся, що сказав таке. Просто мені в печінках ці партійні слухання віддавалися. Допекло.

– Лутак почув?

– Авжеж. Це був як вибух бомби. Бо ж невелика кімната. Він почервонів, замовк. І всі замовкли, вже не ображали, виключили з партії. Виходжу на вулицю, на тодішню Орджонікідзе (нині — Банкова. – Ред.), це було вночі. Ніде ані душі. А мені ж хочеться “вихлюпнути” назовні свій кепський настрій, поговорити бодай з кимось. І раптом з боку Спілки письменників назустріч йде… цигарка (хтось курить), пропікається в пітьму, все ближче, ближче. І цигарка запитує: “Що, вже?” “Вже”, – відповідаю. Це був Григір Тютюнник.

Його запитання мене “вбило”, бо я ж нікому, навіть рідним, не розказував, що мене слухатимуть на Політбюро. І пішли ми бродити вулицями Києва. Оскільки після 24-ї години все було зачинено, то навіть пляшку горілки ніде було купити. Отож ходили-балакали до світанку.

– Степане Павловичу, а що це за історія з помстою, про яку ви мимохіть згадали?

-Знову ж таки: в моїй долі велика політика пробилася… І теж це було зв’язано з Новочеркаськом, коли розстріляли робітників. Я вам розповідав, що 1962 року партійна верхівка Союзу виступила зі зверненням до народу: потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. І це питання не одного року! Раптом через 15 днів – інформаційний вибух – друге звернення партії до народу. Здебільшого переспів попереднього.
Але у тому тексті була дивовижна фраза — що стокілограмова свиня вже є. Де? У Гребінківському районі Київської області. Прочитавши таке, я засміявся. Фантазія! Бо ж, як власкор по Київській області, добре знав область, і цей район в тому числі. Того ж дня (!), коли з’явилося “звернення до народу” мене викликає редактор, Іван Маркович, і дає завдання — негайно їхати у Гребінквський район, готувати матеріал про свиню. Додає, що цю статтю негайно передрукує “Правда”, бо є команда самого генерального секретаря, тобто вказівка найвищого рівня. Я ж намагаюся пояснити, що ніякої свині вагою в центнер в районі не вирощено. Обман. “Ти викинь це з голови!”, – чую редакторське. Він мені дає “в бригаду”, на допомогу, журналіста Тумаркіна, колишнього фронтового кореспондента (статті писав він так собі, але зате мав міцну “хватку” зібрати факти). Добре, і ось ми у Гребінках. Заходимо до першого секретаря райкому партії. «Володю, – звертаюся до нього (а я знав цього чоловіка добре), – є свиня чи нема? «Та ти знаєш.., – бачу він мнеться. – Увечері буде бюро райкому – приходь на засідання, все почуєш. Поки що вам вже приготовлено райкомівську кімнату для відпочинку на Гребінківському цукрозаводі – там є все, щоб підкріпитися…» Але не на тих напали, хоч я і прийняв на словах цю, майже «курортну», пропозицію. Насправді ж ми з Тумаркіним поїхали по селах – з’ясовували в колгоспних бухгалтерів, керівників, де ж насправді та свиня вагою сто кілограмів. Побували і в селі Пилипівка, яке згадувалося в партійному зверненні. Нема таких, добре вгодованих, свиней! В тій же Пилипівці сільське начальство розповіло мені, що у них, в свинарнику, лише маленькі поросятка. Усе це я старанно записав до свого зошита. Приходимо увечері з Тумаркіним на бюро райкому партії. І з’ясовується ситуація, як «робилася» свиня. Розповідають члени бюро… Перший секретар каже, що приїхав Шелест, секретар ЦК Компартії України і запитує: «Все читали обращение ЦК? Так вот, стране нужна свинья – сто килограммов!». Під час тієї наради був присутній голова колгоспу з Устимівки – лише він один насмілився сказати Шелесту, що це – авантюра. Але ж райком партії не подавав «нагору» ні звітів, ні цифр, що нарешті вирощено таку свиню. В ЦК самі це «намалювали» й прозвітували в Москву. Так і з’явилося «Обращение к советскому народу».

– І ви написали розгромну статтю?

– До статті ще була цікава прелюдія. Звичайно, я розповів про побачене редакторові. Нема свині! Він при мені негайно набирає по телефону номер другого секретаря ЦК Компартії України Миколи Підгорного (вони були фронтовиками, дружили) і коротко розповідає про цю, свинячу, справу. Підгорний дає вказівку редакторові: нехай Колесник негайно пише доповідну, скільки свиней у районі, як «робилася» свиня на «сто кілограмів», і щоб я особливо зробив акцент на ролі Шелеста у цій історії.

– Потрапили ж ви у ситуацію.

– Ще й яку! Я ніколи не писав доповідних, і вважаю, що це підло. Так і сказав. Але редактор наполягає, каже: «Сідай в моєму кабінеті, я двері зачиняю на ключ, щоб не заважали – пиши, тобі принесуть поїсти». Що мав робити? Сів і утяв… Це були якісь загальні міркування десь на три сторіночки. Редактор узяв, подивився і порвав, викинув до сміттєвого кошика. «Ти дурня не валяй, – каже. –Не відкрутишся! Тим більше, що бюро райкому партії прийняло рішення, що свині нема». Знову мене зачиняє в кабінеті. І я «даю» 18 сторінок… Це було у червні 1962 року. А у липні 1963-го Шелест стає першим секретарем ЦК Компартії України. Підгорного переводять до Москви секретарем ЦК КПРС. І в редактора «Радянської України» Івана Марковича… зникає підтримка «нагорі» – його «прибирають» з посади. Газету очолив Юрій Заруба – добропорядний, дивовижний за характером чоловік, але згодом і йому покажуть на двері, як і мені.

Після того як мене вигнали ніхто із знайомих, друзів мені не подзвонив. Відчуваю себе у повній ізоляції. То я був у вирі подій, а тут – тиша, німотна, страшна. І раптом зателефонував редактор журналу «Україна», письменник Василь Большак (а з ним на той час я не був знайомий). Дав мені дві поради: перша – берегти здоров’я, друга: не впадати у відчай, бо нічого вічного нема. Він таку психотерапію провів! (Хоч я і без нього знаю про це.) Большак зазирнув у майбутнє під час нашої розмови. Каже: «Пройде небагато часу і ви будете працювати в найкращій редакції на планеті – журналі «Україна». А наступного дня – ще один несподіваний дзвінок: незнайомий чоловік каже, що він – Речмедін. А я знав, що заступником редактора в журналі «Вітчизна» працює письменник, журналіст Речмедін. Він запитав, чи не зміг би я підійти д нього, на квартиру, поговорити про дещо. Чому б і ні? Прийшов. Речмедін мешкав на Хрещатику, в Пасажі. І відразу ж ошелешив, каже: щойно говорив про мене зі своїм братом. А брат трудився в Москві на високій посаді – був першим заступником завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК КПРС. Речмедін сказав братові, що це була розправа, і що Колесник негайно приїде до Москви. Отаке завихорилося.

Вночі я виїжджаю до Москви. Зустрічає мене завсектором преси Володя Власов і супроводжує до Леоніда Остаповича Речмедіна. В кабінеті я розповів, як підготував статтю, як потім це вдарило по мені, що це була помста. Речмедін каже, що українське політбюро не мало повноважень заслуховувати журналіста, бо не його парафія. Зрештою, і крамоли в матеріалі, на його думку, нема. Проглядається помста. Але як могли заборонити працювати в пресі, літературі?! «У нас же не кріпосне право!»,- запам’яталися слова Речмедіна. Він мені й каже: «В актовій злі зберуться на свою нараду працівники різних відділів ЦК і ти маєш розповісти усе про цю статтю».

І ось почалося. Велика зала, амфітеатром. Мене запрошують до президії, а за столом – Речмедін, Володя Власов. Спочатку у залі я нарахував десь 86 осіб, а потім присутніх стало більше. Ідуть, ідуть, злітаються як бджоли до вулика. Приблизно 20 чоловік додалося. Маса народу. І я маю виступати. Речмедін радить мені: «Говори все, нічого не приховуй, це у твоїх інтересах. Ми не маємо сумнівів, що ти – чесна людина». Відчуваю, що він до мене добре ставиться, на моєму боці. Починаю виступ. Вже маючи за плечима певний життєвий і журналістський досвід, налаштовую себе в душі, що не хочу підставляти Шелеста, бо це ж підло. І ось цю свою роздвоєність пам’ятаю як зараз. А з іншого боку, мені нема чого боятися, бо є рішення райкому партії, що «свині нема» (що тут додати?) . Починаю розповідати, не вдаючись до лінії помсти, до Шелеста. Мене зупиняє Речмедін: «А сейчас нам принесут рецензию отдела сельского хозяйства на статью Колесника». А у тій рецензії усього одне речення: «Очень сильная статья, написанная талантливой рукой». І додав: «Статья «Верблюд и капуста» – дельная и умная!». Хіба не кіно?! І тут піднімається з місця Афанасьєв, перший заступник завідувача пропаганди ЦК і звертається до мене: «Товариш Колесник, так за что же вас раздевали на Политбюро ЦК КПУ?» А мені наступає на ногу Речмедін і стиха до мене: «Відкрито говори». І в мене немає виходу. Як бути? Але найголовніше тут – є рішення райкому партії. І я розказую. А вони ж знають, коли Шелест прийшов до влади, співставляють дати, коли писалася стаття, коли мене викликали на Політбюро. Афанасьєв кидає репліку: «Это же партийная месть. Как это понимать?». А із зали чується: «Никаких запретов на работу!». Коли наприкінці я виступив із заключним словом, то уся ця публіка – уявіть собі! – мені аплодувала. Хоч ще недавно, у Києві, на політбюро мене «роздягали». Речмедін каже, що відмінити рішення українського політбюро вони не можуть, а ось «зламати» пункти про заборону працювати в пресі їм вдасться.

Після відвідин Москви я приїхав на Вінничину, в рідне село. Не розказую батькам про свої неприємності, бо не хотів травмувати їх. Село знало, що я працюю в газеті ЦК, в «Радянці», всі передплачували газету. Пишалися. І тут раптом – рішення ЦК, що «стаття Колесника – політично шкідлива» і так далі. Одного дня до нашої домівки приїжджає голова колгоспу і каже, щоб я негайно сідав до машини і їхав з ним до контори. Бо із самого ЦК дзвонять. Триста років село стоїть, а ще ніхто із ЦК не дзвонив. Мене викликають до Києва (телефонував заввідділом пропаганди ЦК КПУ Шевель). От він мені й повідомляє новину – є команда працевлаштувати мене. Але не в партійну пресу. Пропонує «Літературну Україну». І побажав удачі. А десь за місяць перед цими подіями телефонує мені Сергій Плачинда – надзвичайна людина, завідувач відділом публіцистики «Літературної України» (а ми з ним дружили). І каже, що мене хоче бачити редактор – Соколенко Дмитро Гнатович. Мовляв, є цікава розмова. Отож Соколенко пропонував перейти на роботу до «Літературної України». Але мені в той час було комфортно в «Радянці», я відчував себе на піднесенні. Словом, від пропозиції Соколенка я відмовився. Але ж бачите, життєві шляхи все одно привели мене до «Літературної України». Коли я зайшов до кабінету редактора «Літературки», то він вигукнув: «Всі дороги ведуть до Риму!». І сказав, що у відділі будемо працювати утрьох: письменники Сергій Плачинда, Григір Тютюнник і я.

– Потоваришували з Тютюнником?

– Це окрема історія, чим закінчилася наша дружба з Тютюнником.

– На позитивній хвилі?

– Ні. Життя – це дивовижні речі. Хоч ця історія і не є секретом, але раніше я нікому про неї не розповідав. Отож запрягло мене життя на роботу в «Літературці», утім це тривало не так уже й довго. Григір Тютюнник від мене не відходив – ми дуже з ним заприятелювали. Мені здавалося, що я вже приплив у таку гавань, де так затишно… І раптом телефонує Шевель (заввідділом пропаганди ЦК КПУ. – Ред.), просить зайти… Добре. І що чую від нього? Пропонує піти працювати до Большака, в редакцію журналу «Україна». Чому? З’ясовується, що одного разу в туристичній поїздці доля звела разом дружину компартійного діяча Петра Шелеста і Василя Большака. І ось Большак попросив пані Шелест посприяти у переведенні журналіста Степана Колесника з «Літературки» до журналу «Україна». Ви можете собі уявити такі повороти долі? Ось які сюрпризи підносить життя!

– І ви пішли працювати до Большака?

– Так. Він мене відразу увів до редколегії видання. Мені працювалося там надзвичайно цікаво, чудово. Сам Большак, глибоко переконаний, – свята людина, дивовижним був письменником, талановитим редактором.

– А чому не склалося з Григором Тютюнником?

– Одного разу він назвав мене… «кадебістом». Але чому назвав? На політбюро ЦК КПУ мене розгромили в 1954 році, у червні. Якось у вересні, близько 12-ї вечора, чую: хтось дзвонить у двері квартири. Відчиняю: на порозі стоїть легендарний декан факультету журналістики Київського університету Матвій Шестопал, обличчя – бліде, розтривожене. А Шестопала, до речі, обожнювали студенти. Так сталося, що його виключили з партії на бюро райкому – за націоналізм. Отож того вечора він мені і приніс цю звістку. Ми до ранку розмовляли з ним… У Шестопала була коронна фраза (я і донині її пам’ятаю): «Адже ні для кого не є секретом, що національна самосвідомість пересічного українця є нижчою як у клопа». А прийшов Шестопал до мене, бо ми – одного поля ягоди. Мене на той час ще не виключили з партії, але вже є сувора догана, заборона працювати і так далі.

Що цікаво: і Шестопала, і мене морально пресували одні й ті ж два співробітники КДБ – про це ми дізналися один від одного. О, вони довго трудилися, щоб я підписав “бомагу” про співпрацю з ними! Але нічого у них не вийшло. Так ось, один із тих кадебістів – майор – виявився людяним. І він попросив мене по-дружньому порадити Шестопалу, щоб «не висовувався», бо готуються репресії. А у нас з Шестопалом була домовленість: розповідати один одному про всі кадебістські «штучки», обмінюватися інформацією. Після його нічного візиту до мене минуло кілька років. Отож приблизно о 10-й ранку заходжу до квартири Шестопала, запитую дружину, де господар. «Спить», – чую у відповідь. Дружина заходить до кімнати, а мені ж не видно… Лише крізь прочинені двері чую голос Шестопала: «А, це той кадебіст?!». Він не знає, що я чую його слова. Для мене це був колосальний удар. Я розвернувся і пішов геть. Після того вже ніколи з ним не зустрічався.

Ще один випадок, на підтвердження того, що люди – складна і дивовижна матерія. Якось зустрічаю Григора Тютюнника. А з ним у мене стільки всього зв’язано! І раптом Гриць мені й каже (і я не можу не вірити йому): «Ти знаєш, Олесь Гончар мені радить: «що ти водишся із цим крамольником Колесником?!» (Це дослівно!)

До речі, коли ми були в Ірпені, в Будинку творчості письменників і ходили до їдальні обідати, то бачили, що назустріч йшов Гончар. Угледівши нас, він переходив на другий бік алеї. Отакі викрути.

Минув час, десь півроку. Одного дня зустрічаю Гриця Тютюнника, чую, що вже трішки «причастився». Привіталися. А він і каже: “Ну що, кадебіст, дали тобі?! Школу пройшов гарну?». Мене як підкосило. За мить розвернувся і пішов. Що можна сказати на таку брехню? Сплинуло трохи часу. А зі мною «працюють» кадебісти – тиснуть з усіх сил, щоб я підписав «бомагу» про те, що є агентом. Одного разу мене попереджає майор – зі мною буде говорити найвищий начальник з КДБ. Запрошують до кімнати в готелі «Київ», бачу на столі коньяк…

Заходить ще якийсь кадебіст і каже, що вони «таку мали надію на мене»… Дають шарикову ручку, що «стріляє» – це була новинка на той час. І наполягають: «Підпишіть!». Їх троє. І атакують – психологічно – мене, стотонним пресом нависають. Але Бог дав мені сили утриматися, нічого не підписати. Я весь час повторював, мовляв, давайте не будемо гратися в дурну гру. І кадебісти відступили. Цікава деталь. До мене час од часу набивався в друзі Альоша Мусієнко, письменник. А він мав доступ до всіх архівів, дружив з силовиками. От він мені одного разу й каже, що перерив усі архіви. А мого прізвища серед тих, хто співробітничав з «органами», ніде не знайшов. Я йому порадив не витрачати марно час. Кажу: “Ти, Олексію, може служив, а я – ні! Я ні під кого не пристосовувався. Ще під час навчання в університеті я публічно, на зборах назвав ректора злочинцем”.

Минають дні, місяці. Я все ламав голову, чому мене назвали «кадебістом». Тютюнник, Шаповал – розумні люди, мислителі! Чому вони клюнули на цю брехливу вудочку? І зрозумів, що була проведена хитра спецоперація!

Одного разу мені довірливо каже секретар ЦК КПУ Дрозденко (а він симпатизував мені): «Ти знаєш, чому КДБ не дає тобі спокою? Не здогадуєшся, навіщо тебе вербували? Ти мав їхати працювати до Америки та Канади, щоб звідтіля дати серію викривальних матеріалів про «українських буржуазних націоналістів», лідерів ОУН-УПА. Ось воно що! А я ламав голову, навіщо їм потрібен. Вони ж прекрасно знали, що я не здатний писати доноси.

– Можливо, саме агенти КДБ зуміли зробити так, щоб Тютюнник і Шаповал повірили у їхню вигадку. І цим самим віддалилися від вас.

– О, це була дуже тонка спецоперація.

– А на Олеся Гончара не ображаєтеся?

– Ні. З роками стаю м’якішим. Якби у тій ситуації він заприятелював зі мною, то на нього чинився б також тиск. Спливло багато часу і у 1992 році саме Олесь Гончар запропонував мою кандидатуру на здобуття Шевченківської премії за книгу нарисів «Обкрадені села».

– Степане Павловичу, ви є автором сценарію документального фільму «Солдатські вдови» (режисер Володимир Артеменко, оператор Олександр Вертелецький). Стрічка отримала два головні призи: на Міжнародному кінофестивалі «Молодість-83» і на XVII Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році. «Солдатські вдови» демонструвалися на XХХVIIІ і ХХХІХ сесіях Генасамблеї ООН «як найкращі фільми, що показують трагедію людей, яку приносить війна». Я чув, що вам сприяв сам тодішній керівник українського уряду Олександр Ляшко. Що це за історія?

– Ми товаришували з Олександром Павловичем Ляшком. Але заступництва з його боку перед партійною верхівкою – в мою оборону – я не бачив. І це мені не потрібно було. Бо я не служив нікому. Отож, коли постало питання про те, щоб направити до ООН кінострічку «Солдатські вдови», Ляшко написав «сопроводіловку» приблизно такого змісту: «Посылаем вам кинофильм, как выдающееся кинопроизведение на антивоенную тему…». Звичайно, «не выдающееся», але письменник Віталій Коротич розповідав мені, що в ООН кінострічку сприйняли дуже сильно.

А що мене вразило у цій темі? Потрапивши у село Бірківка на Чернігівщині, я побачив дивну картину – до місцевого клубу йдуть літні жінки, й багато їх. Мені й кажуть: йдуть на вечір вдів. Звідси й почався задум кінострічки. Заходжу до клубу. Веде вечір голова колгоспу. Колишній командир батальйону, без ноги. І почергово називає прізвища вдів, і говорить про них з такою теплотою, що душа стискається (а в селі усі про всіх знають!). І каже, що такий-то воїн героїчно загинув там-то, за таких обставин. І плаче. І всі плачуть. Це неймовірно! От я і розказав про побачене кінорежисеру Володі Артемкенку, і ми вирішили робити фільм.

Бесіду вели Леонід Фросевич, Світлана Фросевич.

Ось таким він був, Степан Павлович Колесник, безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, безмежно закоханий у слово. Ми кілька годин розмовляли з ним і, здавалося, кінця-краю цікавій бесіді не буде, бо вона виходила за рамки заздалегідь намислених запитань, розпросторювалася вшир і углиб, охоплюючи великий часовий відтинок. Вже нині, під час лютої війни з російськими агресорами, ми телефоном спілкувалися зі Степаном Павловичем про цю страшну біду, яка прийшла на нашу землю. Колесник, як і мільйони українців, жив болями і тривогами за рідну землю. Він також обурювався, кипів праведним гнівом, чому ООН не може поставити на місце російських терористів, не має дієвого та ефективного впливу на московитську орду. Тим не менш, Степан Колесник був твердо переконаний: великий і звитяжний український народ неодмінно здолає цю нечисть.

Читайте також:

• Секретний чемоданчик для президента Кравчука. Згадує Степан Колесник

Сообщение Яким він був, журналіст і письменник Степан Колесник. Згадуючи яскравого публіциста (+відео) появились сначала на Український репортер.

Понад 30 українських журналістів перебувають у неволі внаслідок незаконних затримань, захоплень у полон, облудних звинувачень і фальсифікованих «судових процесів» російських окупантів на території України.

В останні тижні НСЖУ проводить заходи солідарності з полоненими колегами в різних містах України. Зокрема, масштабна акція відбулася з ініціативи Центру журналістської солідарності НСЖУ в Запоріжжі. Як наголошували учасники акції, для багатьох із них російські злодіяння стали важкою персональною трагедією, оскільки захоплені в полон журналісти з Мелітополя та інших міст окупованої на 70% Запорізької області – їхні близькі, колеги і знайомі.

Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни (від 12 серпня 1949 року) передбачає, що «є забороненими і залишатимуться забороненими будь-коли і будь-де» насилля над життям і особистістю, зокрема, всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження і тортури. Також заборонено захоплювати заручників, чинити наругу над людською гідністю. Взяття цивільних у заручники, відповідно до пунктів viii) п. b) ч. 2 ст. 8 Римського статуту, є воєнним злочином, який підпадає під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. В Україні порушення норм гуманітарного права щодо цивільного населення також може кваліфікуватися як воєнний злочин (ст. 438 Кримінального кодексу України).

Європейська федерація журналістів наполягає на дотриманні принципу свободи слова і прав людини щодо працівників медіа. Федерація наголошує на важливості виконання Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи 2016/4 щодо захисту журналістики та безпеки журналістів.

Національна спілка журналістів України, яка є партнерською організацією ЄФЖ, заявляє про солідарність із кожним журналістом, якого окупанти утримують у неволі.

Закликаємо уряди демократичних країн та міжнародні організації висловити солідарність із захопленими в неволю журналістами та посилити заходи дипломатичного і санкційного характеру задля змушення російського режиму негайно звільнити всіх українських медійників, яких утримують у полоні. Як перший крок необхідно спільними зусиллями встановити місця перебування всіх українських журналістів, котрі зникли безвісти на окупованій території.

Журналістика – не злочин! Журналісти важливі!

ІНФОРМАЦІЯ НСЖУ

Сообщение Національна спілка журналістів вимагає негайно звільнити з полону захоплених українських медійників появились сначала на Український репортер.

Саме тут він мешкав останніми роками, казав, що живе як у тихому, світлому раю – так було йому тут добре. Але – раптова травма, лікарня, операція і, на жаль, медики виявилися безсилими. На 94-му році життя Степан Павлович відійшов у засвіти. Дуже боляче і сумно.

Провести в останню путь Степана Павловича приїхали його земляки з Вінничини, зокрема голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Вадим Вітковський, очільник обласної організації Національної спілки журналістів України Василь Паламарчук, відомі столичні журналісти Анатолій Гаркуша, Юрій та Юлія Нестеряк, Анатолій Бень, викладачка вишу, журналістка Ліліана Вежбовська.

Панахиду було проведено в місцевому храмі.

Неподалік, на цвинтарі і знайшов вічний спочинок наш дорогий Учитель. Для нас, випускників Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Степан Павлович завжди буде Учителем, якому ми завжди аплодували. Бо він вчив нас творити по правді. Учив на багатющому власному прикладі. Він був справжнім! Про це й говорили журналісти у прощальному слові…

Голова Вінницької обласної організації НСПУ Вадим Вітковський сказав, що заснують премію імені Степана Колесника для кращих публіцистів. А ще клопотатимуть про те, щоб назвати вулицю його іменем у селі Мончинці, де народився Колесник.

Його, завжди привітного, усміхненого, доброзичливого, любили й поважали односельці. Вони із сумом згадували, яким він був – уважним до всіх, щиро переймався турботами людей. Його сусідка, бабуся Ольга згадує: «Степан Павлович завжди захищав наше село. Він був за Правду, за простий народ, воював з несправедливістю».

Люди кажуть, що, мабуть, доля так розпорядилася, щоб Колесника поховали саме на простому сільському цвинтарі – щоб бути ближче до простого народу, інтереси якого все життя одчайдушно захищав у газетах. А блискіт нагород та високі президії – це було не його… Як згадував син Степана Павловича Артем, «батька ніколи не цікавили ані якась розкіш в побуті, ані вишуканий, дорогий одяг… Він просто жив у Слові… у своїй космічній глибині – творити, творити…».

Оксана Миколаївна Одинцова каже: «Степан Павлович завжди був на позитиві. Заспокоював, що все буде добре. Вже у лікарні, відійшовши від наркозу після операції, він говорив мені, який прекрасний цей Всесвіт. І ось цей Всесвіт прийняв його… Назавжди».

Сьогодні в Озерах милувало всіх гарне сонечко – весна буяє квітами, травами. І садки усі в білому. Біля могилки Степана Павловича цвіте вишня. Рясно, рясно…

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Світлини: “Український репортер”

Сообщение Сьогодні провели в останню путь легендарного журналіста і письменника Степана Колесника появились сначала на Український репортер.

Чому не пускають журналістів на засідання ВР?

Нинішня влада намагається війною, бідою прикрити спробу узурпації влади в Україні. Маніпулятивна теза «не на часі» дуже багатьох приспала. Вже два роки триває так званий «Єдиний марафон». Всі депутати – незалежно від фракцій – сховалися. Хоча опозиція могла б заблокувати трибуну ВРУ і вимагати від монобільшості прозорості.

Чому роботу воїна на передовій видно, а роботу депутата, який не ризикує своїм життям і живе за рахунок платників податків, має бути засекречено?
Чому влада так поводиться? Мабуть, ми дозволили.

Коли Зеленський на зустрічі з журналістською спільнотою радить мовчати про корупцію в Україні, бо це працює на користь московитів, то це свідчить: його хвилює не сама корупція, а її висвітлення. Ще один доказ спроб узурпувати владу. Одним з перших елементів такої узурпації є саме знищення свободи слова.

Верховна Рада, окрім ухвалення законів про організацію супротиву москвинським нападникам, приймає закони, які не стосуються національної безпеки й оборони. Якби насправді нинішня моновлада хотіла унормувати це питання, то виділили б один день на тиждень для закритого засідання ВР, де приймалися б безпекові закони.

З яких ще причин моновлада не допускає журналістів до ВРУ і зробила закритими всі засідання? Тому що в залі відсутні половина депутатів нинішнього складу. Вже забули, що колись голосування «за того хлопця» (кнопкодавство) було оголошено злочином.

Нині ж кворуму на багатьох засіданнях Верховної Ради немає і багатоверстатники встигають проголосувати хоч і за шістьох осіб. Депутати не хочуть, щоб українське суспільство бачило і знало, як вони «відвідують» засідання ВРУ.

Ще один нюанс свободи слова – стримуючий фактор. Коли депутати розуміють, що люди їх бачать і чують в прямому ефірі, то й поводяться відповідальніше.

Українці лише постфактум дізнаються, які ж закони прийнято. Тож думка українського громадянського суспільства наразі жодним чином не впливає на рішення ВР. Тобто й тут маємо узурпацію влади. Контролю за роботою ВР нині не існує.

Головне, що все це не сприяє мотивації українців. Але українці не хочуть бути упокореними не тільки москвинами, а й «своїми» диктаторами. Ми б’ємось за свою волю. Немає різниці, чи буде диктатор у косоворотці, чи в ярмулці: він – поневолювач.

Українське суспільство має вимагати поновити телевізійні та радіотрансляції засідань Верховної Ради. А також – обов’язкову присутність журналістів на сесії та в кулуарах.

Ми, українці, воюємо проти рабства. Тому не будемо рабами ані зовнішнього, ані внутрішнього ворога. Не для того боремося проти диктатора іноземного, щоб прийшов диктатор внутрішній.

Українське суспільство має жорстко дати зрозуміти цій владі: навіть не намагайтеся утворити в Україні диктатуру.

Павло Жебрівський, президент військово-цивільної спілки “Бойове Братерство України”.

Джерело: Фейсбук

Сообщение Суспільство має вимагати поновити телетрансляції засідань Верховної Ради – Павло Жебрівський появились сначала на Український репортер.

«Нація переможців: розповідаю світові про перемоги українців» — під таким гаслом проводиться XIV всеукраїнський конкурс учнівських творчих робіт «Я — журналіст!». Його учасниками можуть стати учні 5-11 класів та студенти. А підтримати проведення конкурсу можуть усі бажаючі.

Щороку учасники конкурсу «Я — журналіст!» надсилають твори, фото і відео на теми, які визначають організатори. Проводиться він з 2009 року. Свій початок взяв у Рівному, а з 2016 року став всеукраїнським.

— Учасники можуть розкривати конкурсну тему, розповідаючи про перемоги українців як на фронті, так і у різних сферах діяльності у тилу, — розповідає засновник всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!», секретар Національної спілки журналістів України Віталій Голубєв. — Про маленькі щоденні перемоги, з яких складатиметься майбутня велика спільна перемога. Про перемоги, які зміцнюють дух українців і слугують прикладами, що надихають. Героями конкурсних робіт можуть бути як військовослужбовці, так і цивільні. Наприклад, волонтери, медики, освітяни, енергетики, журналісти. А ще в межах конкурсної теми ми цьогоріч запровадили спеціальну тему «Надійний тил» для висвітлення позитивних прикладів роботи соціально відповідального бізнесу.

Багато років ініціативу засновника конкурсу «Я — журналіст!» підтримують Департамент освіти і науки Рівненської обласної військової адміністрації та Національний університет «Острозька академія». Департаменти освіти і науки інших областей долучаються до розсилки інформації про конкурс, завдяки чому він щороку збирає 500-800 учасників з усіх областей нашої держави. У 2022/2023 навчальному році учасниками конкурсу стали 808 дітей з усіх областей України і 13 країн світу. Нагородження переможців традиційно відбувається в Національній спілці журналістів України.

У 2023/24 навчальному році конкурс стартував 1 листопада. Роботи учасників прийматимуть до 15 лютого, а нагородження переможців відбудеться у квітні 2024 року. Роботи переможців і учасників публікують на спеціальному сайті «Я — журналіст!» за посиланням ij.ogo.ua.

Участь у конкурсі «Я — журналіст!» — безкоштовна. Про призовий фонд дбає його засновник, залучаючи, за можливості, меценатів. Цього року Віталій Голубєв оголосив збір для підтримки проведення конкурсу, щоб відзначити якомога більшу кількість талановитих дітей та їхніх педагогів.

Підтримати конкурс «Я — журналіст!»:

Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/3GzccH7zzo

Номер картки банки
5375 4112 1006 9972

Ознайомитись із умовами конкурсу «Я — журналіст!» можна за посиланням:

Сообщение Школярів запрошують до участі у всеукраїнському конкурсі «Я — журналіст!» появились сначала на Український репортер.

Російське втручання у вибори-2016 було дуже значним, недарма для його розслідування було призначено комісію на чолі зі спецпрокурором Мюллером, і, схоже, зміна головного редактора цієї газети стала частиною багатопланової операції. Втім, дама не відігравала самостійної ролі і відверто зізнавалася мені, що напрямок газети визначає «червоний московський телефон» – газета була донькою «Московського комсомольця». Мої антитрампівські матеріали з того часу не друкувалися, і незабаром співпраця взагалі припинилася. Втім, за межі пристойності видння намагалося не виходити.

Момент істини настав 24 лютого минулого року – такої відвертої і навіть шаленої роспропаганди Америка ще не бачила на своїй території! Цей брудний фонтан бив до липня, коли вийшов останній номер. У газеті перестали розміщувати рекламу, а це головне джерело доходу преси, Павло Гусєв, головний редактор МК, потрапив під санкції ЄС, російські банки – під санкції США, підтримувати газету, що стала збитковою, Москва не стала, та й не змогла в умовах санкцій, і та накрилася мідним тазом. Туди їй дорога.

Подібна метаморфоза, щоправда поки що без мідного тазу, сталася і з інтернет-журналом «Кругозір», автором якого я був багато років. Старий редактор Володимир Болясний, колишній киянин, зовсім захворів і зліг, біля керма став його син – і якраз минулої весни круто повернув журнал на антиукраїнський курс. Довелося послати його за російським військовим кораблем.

А ось редактор найстарішого мережевого видання Америки (виходить із 1997 року!), альманаха «Лебідь», узяв вірний курс! Між іншим, я маю там персональний розділ «Кают-компанія Юрія Кірпічова», і днями із задоволенням опублікував в альманасі огляд війни в Україні.

Але війна настільки значна, що вплинула і на англомовні видання США. Причому я маю на увазі специфічний вплив, простіше кажучи, «руку Москви». Так, так, не настільки вже білий одяг американських ЗМІ! І не тільки таких шалених і одіозних, як ультраправий протрампівський канал Fox News, що став на жорсткі антиукраїнські позиції, а й таких солідних видань, як Wall Street Journal, New York Times, не кажучи вже про Washington Post, яку ще з давніх часів прозвали “«Правдою» на Потомаку”.

У них періодично (і завжди своєчасно для Кремля) з’являються характерні матеріали журналістів і «експертів», очевидно ангажованих, куплених Москвою, і ці матеріали є елементами широкої кремлівської інформаційно-психологічної спецоперації проти України. Як ось стаття про справу Кірєєва, що з’явилася днями у WSJ. Вона збіглася з іншими подіями і не залишається сумнівів, що це невипадково, що з призначенням командувачем військ в Україні начальника Генштабу ЗС РФ Герасимова, апологета гібридної війни, почалася велика російська ІПСО. Думаю, читачі давно знайомі із цією абревіатурою.

Тому торкнемося також українських ЗМІ. Інформаційно-психологічна війна в наш час є надзвичайно важливою складовою війни як такої, і з прикрістю зауважу, що російська ІПСО мала певний успіх. Спочатку Москві вдалося впровадити відразу на кілька каналів і в передачі популярних стримерів Іларіонова, і він залякував швидким нападом півмільйонної і до зубів озброєної російської армії, її переможним походом на Львів і негайним десантом в Одесу з атакою Молдови та іншими невідворотними жахами.

Можна схопитися за голову! Панове українські редактори та журналісти, ви що, не знаєте, хто такий Іларіонів? Це свідчить як мінімум про ваш непрофесіоналізм, а за великим рахунком і про роботу на ворога. За дурістю чи свідомо, це вже не має значення. Адже ця тухла путінська консерва розкрилася ще у січні 2020 року, розводячи провокаційну конспірологію про коронавірус – Ігор Яковенко помітив це одразу. Потім Іларіонов повністю розкрився влітку 2020-го, під час масових американських протестів проти свавілля поліції. Ще тоді стало зрозуміло, що він як був, так і залишився людиною Путіна і недаремно його вигнали з американського Інституту Катона, хоча той і близький до республіканців. Ну а під час війни з ним остаточно все стало ясно, і таке часто запрошення явного путінського агента впливу в український іноформпростiр пахне дуже погано.

Добре хоч Гарі Голохвастова, пардон, Табаха не залучили до цієї операції! Іларіонов хоча б професор і не дурень, тоді як цей «капітан 1 рангу» та «офіцер НАТО» — відвертий брехун і шахрай. Його викриттю в США присвячено чимало передач, але це не заважає йому блищати на провідних українських каналах новин…

Таке ж дивовижне (для тих, хто не знає, що українськими ЗМІ прямо чи опосередковано володіють кілька олігархів, що незалежних видань та каналів небагато, якщо такі взагалі є) синхронне із запрошенням Іларіонова цькування Арестовича. Воно зіграло на руку Москві, відвернуло увагу від трагедії в Дніпрі і стало спробою внести розкол в українське суспільство – під час важкої війни!

До речі, що стосується озвученої Арестовичем «злочинної» версії про те, що російську ракету збила українська ППО, то, по-перше, це була лише версія і не така вже й безпідставна, а по-друге, ті, хто ставить це йому в провину, керуються небезпечною логікою Якщо довести їх звинувачення до логічного кінця, то ППО взагалі боятимуться збивати ракети та дрони, що летять до міст. Адже уламки, включаючи БЧ (бойову частину), можуть впасти на житлові будинки…

Про те, що українські ЗМІ вільно чи мимоволі підтримали ІПСО Москви, свідчить і різка активізація тролів Агентства інтернет-досліджень Пригожина, одіозного «кухаря» Путіна, а також українських ботоферм (спецслужбам, на жаль, не всіх їх вдалося прихлопнути), що діють у тісній кооперації. із цим Агентством. На щастя, незважаючи на радісне потирання рук у Москві, Кремлю не вдалося внести розкол в українське суспільство, воно сильно порозумнішало за останні роки, а війна зміцнила його громадянську свідомість і згуртувала його. Воно чудово знає ціну своїм ЗМІ та не ведеться на дешеві розводки. Наприклад, що стосується Арестовича, який надзвичайно багато зробив для України в інформаційній війні, то підсумок опитування іншого вельми популярного київського стрімера Михайла Шейтельмана такий: 78% підтримують Олексія і лише 22% засуджують. І так не лише в Україні! Його популярність вийшла далеко за межі неньки, і ми в Америці продовжуємо із задоволенням слухати його передачі.

Прислухаються до них і в колах, які визначають політику США. У тому числі щодо допомоги Україні.

Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США 

Малюнок Андрія Петренка.

Сообщение Війна, журналістика та інформаційно-психологічні операції. Погляд з Америки появились сначала на Український репортер.

Коли було проголошено незалежну Україну, потужні виступи публіциста у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду.

Колесника нагороджено орденом «За заслуги» (ІІІ та ІІ ступенів). Його вшановано найвищим званням: «Зірка української журналістики» та нагороджено Золотою медаллю української журналістики. Він є вчителем багатьох журналістів, адже був і на викладацькій роботі в Шевченковому університеті.

«Український репортер» записав інтерв’ю із Степаном Павловичем у лютому 2022-го, за тиждень до війни. Тем у розмові було чимало: і про те, «хто заправляє на ярмарку життя», і як змінилася б країна за умов непідкупного правосуддя, і чому щаслива доля обходить десятою дорогою тисячі наших сіл, і чи перестануть колись в Україні «битися» за булаву… Степан Павлович згадував і свої журналістські стежки-дороги, ділився деякими секретами творчості, розмірковуючи про сьогодення, про вагу Слова, принциповість у професії. До цього інтерв’ю ми додали фрагменти попередніх бесід зі Степаном Павловичем, щоб читачам краще розуміти контекст різних подій та ситуацій, про які йдеться в матеріалі.

Відеоінтерв’ю. Перша частина.

Відеоінтерв’ю. Друга частина.

– Ми чули від вас, що маєте намір підготувати публіцистичний трактат про діяльність п’ятьох президентів України. А що думаєте про Леоніда Кучму? – Степане Павловичу. – Ви його нещадно – і справедливо – критикували, бо, за вашими словами, «реформаторські хотіння Кучми в Руїну обернулися». Чи зустрічалися ви особисто з ним під час двох його президентських каденцій?

– Одного разу ми з Кучмою в адміністрації на Банковій провели за розмовою 2 години 52 хвилини (я навіть час спеціально запримітив), – згадує Степан Павлович. – Він – Президент України, а я – голова Київської спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників. Говорили з Кучмою наче на рівних, мені здалося, що в нього не було пихи. Але який то був рівень! Як це соромно… І це так страшно… Що найголовнішу посаду в державі посідає такий дрібний чоловічок, який вимурував олігархічно-кланову, злодійську, безробітно-тяжку для України споруду – епоху, на фронтоні якої лише одне кошмарне слово: «Кучмівщина». У мене є один матеріал, у якому я називаю Кучму “христопродавцем”. Отаке наше горе.

– Ніби якась карма.

– Так і думаєш. А скільки у нас є дивовижних, розумних людей! От їх би до керма країни! На жаль, їх туди не пускають, вони нікому не потрібні. Повертаючись до тієї бесіди з Кучмою, мене вразило завершення розмови. Прощаючись, президент запропонував: «Давайте домовимося, Степане Павловичу, раз в тиждень зустрічатися». Він ще й записав мій номер телефону. Своєю пропозицією Кучма мене дуже ошелешив. Не знаю, чим я йому сподобався. Можливо, тим, що говорив колючу правду, те, що думаю… Але минув час – дзвінків від Кучми не було… І я не шкодував, що мене не кличуть на Банкову.

– А як ви з Борисом Єльциним познайомилися?

– На початку 1990-х мене запросив на дружню розмову до Москви Петро Юхимович Шелест, який колись очолював українську компартію. Двічі я був у нього вдома. З Шелестом у мене були “особливі” стосунки (про них ще розповім), адже за його правління мене виключили з партії, звільнивши з роботи, заборонивши працювати в редакціях.

З роками я у душі відійшов від тієї образи й мені була цікавою в багатьох відношеннях постать Шелеста. І ось я у Москві, на дачі Шелеста. До нього прийшли відомі персони, в тому числі Єльцин. Вони ж мене, звісно, не знали. Петру Юхимовичу, певно, хотілося показати, що з будь-ким він не водиться.

І він представляє мене: «Товарищи, это очень известный и популярный в Украине человек – писатель Степан Колесник…». Єльцин на той час ще не був президентом. Щойно розпався Союз, кадрова політика в республіках була бездарною, в тому числі в Україні. І раптом Єльцин, звертаючись до Шелеста, каже: «Я лично взял бы Степана в свою команду». Як мені відреагувати? Звичайно, подякував за комплімент. А Микола Костянтинович Байбаков, колишній заступник голови Ради міністрів СРСР, і говорить: «Ну что ж, считаю – предложение отличное, надо его реализовать…»

– Ви, певно, записали тоді, як інтерв’ю, розмову з Шелестом?

– Ні. Після отих усіх гонінь та цькування, після тієї ломки мені не хотілося торкатися цієї теми, знову переживаючи… Дуже все це було боляче.

– Вперше неприємності впали на вашу голову…

– …У 1964 році. Я працював тоді в редакції «Радянської України», в головній партійній газеті республіки. 16 червня «Радянка» опублікувала мою статтю «Верблюд і капуста». А вже через три дні – дуже оперативно! – мене «слухали» на Політбюро ЦК Компартії України. Після того заслуховування мине три тижні і в партійній пресі з’явиться матеріал під рубрикою «В ЦК КПУ». У ньому – розгром Степана Колесника, висновки, що його стаття – «політично шкідлива». Отож з «Радянської України» мене звільнили із забороною працювати в пресі, літературі і кіно, утім як і головного редактора Юрія Зарубу (до речі, це була дивовижна постать, прозаїк, глиба, інтелектуал).

– Чому партійна верхівка так злякалася вашої статті?

– Я зачепив велику політику, зрештою, це ще й помста щодо мене дала знати. На якому фоні це було? В 1962 році в СРСР бідували, скрізь відчувалася нестача продуктів. Не було що їсти. В Новочеркаську робітники вийшли на протест. Їх розстріляли. Після цього центральна влада на чолі з Хрущовим заметушилася, вперше відважилася на закупівлю зерна в капіталістів. 1 червня 1962 року в «Правді», республіканських партійних газетах опублікували звернення ЦК до народу. Його суть зводилася до того, що потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. Тобто кожен гектар ріллі в колгоспі має дати відчутний результат — щоб мати змогу виростити свиню 100 кілограмів. Ось тоді, мовляв, з продуктами харчування буде все гаразд, народ буде нагодовано. А тваринництво – це корми. Отже, треба збільшити посівні площі, підвищивши урожайність. А яким чином? Поливати, зрошувати. Це було возведено у ранг найвищої державної політики. Одного разу мене викликає редактор «Радянської України» й дає завдання – підготувати хороший матеріал про зрошення на Київщині. Отож їду… На прикметі – Білоцерківський, Тетіївський райони. В одному із сіл запитую голову колгоспу, чому на полях не видно зрошення. А він і відповідає, що з великою радістю зробив би це, але ж нема води – річка майже висохла. «У нас греблю як прорвало в 1913 році, так з тих пір ніхто й пальцем не поворухнув, щоб загатити її». Я колись в одній із середньоазіатських республік був і бачив, як працює технологія поливу: у водоймі стоять насоси, які працюють за допомогою верблюдів – вони ходять по колу і «тягнуть» воду. Таким чином зрошують капусту. Ось вам – верблюд і капуста. І капуста ж – просто диво!

– Отже партійному керівництву ваша стаття не сподобалася.

– Викликають мене на Політбюро ЦК КПУ, «на килим». Це було показово! В залі сидить маса народу: секретарі парткомів, міністри, редактори газет… І при всіх мене «роздягають». Виступає секретар ЦК КПУ, член Політбюро Ольга Іващенко. І пускає громовицю: «Посмотрите, что он пишет!» Узявши газету, цитує абзац з моєї статті, що в селі Мончинцях («Это его родное село!» – і показує пальцем на мене) колись навіть поміщик мав два зариблених глибоководних ставки; а сьогодні на цьому місці хлопчаки м’яча ганяють, і будяччя пре до неба. Іващенко поклала газету й шваргонула: «Посмотрите на этого негодяя!». І всі дивляться на «этого негодяя». «Как он плачет за помещичьим строем!» От я спати не можу — лишень дайте мені «помещичий строй»! Ідіотизм. Ну ось виступили усі… І Шелест надає мені слово. Йшов я до трибуни і постійно в думках повторював, наче молитву: не злякатися. Бо зламані люди, це вже не дуби, не кремінь. Пух. Якщо зламають — це вже не повноцінний громадянин, я вже не можу йти своєю дорогою. З трибуни говорю декілька слів. Мене, піднявшись зі стільця, перебиває Дем’ян Коротченко (голова Президії Верховної Ради УРСР, член Політбюро КПУ. – Ред.). А я про Коротченка, як про “видатного партдіяча”, ще у школі в підручниках читав. “Вы бросьте молоть! Выдайте своих заговорщиков!». На все життя запам’ятав його скажену вимогу. Я повертаюся до Шелеста і спокійно кажу (бо ж налаштував себе — не зірватися, не зробити якихось дурниць): “Петре Юхимовичу, я не розумію запитання”. Шелест глянув на мене і я відчув, що він, як би міг, то мене, мабуть, убив би. Це ж йому треба було реагувати, думати, що сказати, робити зауваження… Шелест підвівся, подивившись на Коротченка, і сказав вражаючу фразу: “Дістітєльно! Невжели нельзя спросить по другому, понимаешь…» (Саме так Шелест і промовив). І я став спокійно говорити, хоч мене перебивали. Стояв на одному: крамоли в статті не бачу. Тоді політбюро мені винесло сувору здогану із занесенням в особову справу, звільнити з роботи і заборонити працювати в пресі, літературі і кіно. А через шість років, 30 жовтня 1970 року, остаточно виключили з партії за антирадянську пропаганду. На той час це було найстрашніше покарання. Особливо лютував на засіданні Політбюро другий секретар ЦК КПУ, колишній перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак: “Вы – ярый враг не только нашей партии, но и всего советского народа!, – пускав він свої стріли у мій бік. А я кажу: “Переконаний, що тільки кретин може таке говорити”. Я не хотів цього говорити. Не думайте, що я такий герой. Таке вирвалося, наболіло, і я навіть здригнувся, що сказав таке. Просто мені в печінках ці партійні слухання віддавалися. Допекло.

– Лутак почув?

– Авжеж. Це був як вибух бомби. Бо ж невелика кімната. Він почервонів, замовк. І всі замовкли, вже не ображали, виключили з партії. Виходжу на вулицю, на тодішню Орджонікідзе (нині — Банкова. – Ред.), це було вночі. Ніде ані душі. А мені ж хочеться “вихлюпнути” назовні свій кепський настрій, поговорити бодай з кимось. І раптом з боку Спілки письменників назустріч йде… цигарка (хтось курить), пропікається в пітьму, все ближче, ближче. І цигарка запитує: “Що, вже?” “Вже”, – відповідаю. Це був Григір Тютюнник (на світлині. – Ред.).

Його запитання мене “вбило”, бо я ж нікому, навіть рідним, не розказував, що мене слухатимуть на Політбюро. І пішли ми бродити вулицями Києва. Оскільки після 24-ї години все було зачинено, то навіть пляшку горілки ніде було купити. Отож ходили-балакали до світанку.

– Степане Павловичу, а що це за історія з помстою, про яку ви мимохіть згадали?

-Знову ж таки: в моїй долі велика політика пробилася… І теж це було зв’язано з Новочеркаськом, коли розстріляли робітників. Я вам розповідав, що 1962 року партійна верхівка Союзу виступила зі зверненням до народу: потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. І це питання не одного року! Раптом через 15 днів – інформаційний вибух – друге звернення партії до народу. Здебільшого переспів попереднього.
Але у тому тексті була дивовижна фраза — що стокілограмова свиня вже є. Де? У Гребінківському районі Київської області. Прочитавши таке, я засміявся. Фантазія! Бо ж, як власкор по Київській області, добре знав область, і цей район в тому числі. Того ж дня (!), коли з’явилося “звернення до народу” мене викликає редактор, Іван Маркович, і дає завдання — негайно їхати у Гребінквський район, готувати матеріал про свиню. Додає, що цю статтю негайно передрукує “Правда”, бо є команда самого генерального секретаря, тобто вказівка найвищого рівня. Я ж намагаюся пояснити, що ніякої свині вагою в центнер в районі не вирощено. Обман. “Ти викинь це з голови!”, – чую редакторське. Він мені дає “в бригаду”, на допомогу, журналіста Тумаркіна, колишнього фронтового кореспондента (статті писав він так собі, але зате мав міцну “хватку” зібрати факти). Добре, і ось ми у Гребінках.  Заходимо до першого секретаря райкому партії. «Володю, – звертаюся до нього (а я знав цього чоловіка добре), – є свиня чи нема? «Та ти знаєш.., – бачу він мнеться. – Увечері буде бюро райкому – приходь на засідання, все почуєш. Поки що вам вже приготовлено райкомівську кімнату для відпочинку на Гребінківському цукрозаводі – там є все, щоб підкріпитися…» Але не на тих напали, хоч я і прийняв на словах цю, майже «курортну», пропозицію. Насправді ж ми з Тумаркіним поїхали по селах – з’ясовували в колгоспних бухгалтерів, керівників, де ж насправді та свиня вагою сто кілограмів. Побували і в селі Пилипівка, яке згадувалося в партійному зверненні. Нема таких, добре вгодованих, свиней! В тій же Пилипівці сільське начальство розповіло мені, що у них, в свинарнику, лише маленькі поросятка. Усе це я старанно записав до свого зошита. Приходимо увечері з Тумаркіним на бюро райкому партії. І з’ясовується ситуація, як «робилася» свиня. Розповідають члени бюро… Перший секретар каже, що приїхав Шелест, секретар ЦК Компартії України і запитує: «Все читали обращение ЦК? Так вот, стране нужна свинья – сто килограммов!». Під час тієї наради був присутній голова колгоспу з Устимівки – лише він один насмілився сказати Шелесту, що це – авантюра. Але ж райком партії не подавав «нагору» ні звітів, ні цифр, що нарешті вирощено таку свиню. В ЦК самі це «намалювали» й прозвітували в Москву. Так і з’явилося «Обращение к советскому народу».

– І ви написали розгромну статтю?

– До статті ще була цікава прелюдія. Звичайно, я розповів про побачене редакторові. Нема свині! Він при мені негайно набирає по телефону номер другого секретаря ЦК Компартії України Миколи Підгорного (вони були фронтовиками, дружили) і коротко розповідає про цю, свинячу, справу. Підгорний дає вказівку редакторові: нехай Колесник негайно пише доповідну, скільки свиней у районі, як «робилася» свиня на «сто кілограмів», і щоб я особливо зробив акцент на ролі Шелеста у цій історії.

– Потрапили ж ви у ситуацію.

– Ще й яку! Я ніколи не писав доповідних, і вважаю, що це підло. Так і сказав. Але редактор наполягає, каже: «Сідай в моєму кабінеті, я двері зачиняю на ключ, щоб не заважали – пиши, тобі принесуть поїсти». Що мав робити? Сів і утяв… Це були якісь загальні міркування десь на три сторіночки. Редактор узяв, подивився і порвав, викинув до сміттєвого кошика. «Ти дурня не валяй, – каже. –Не відкрутишся! Тим більше, що бюро райкому партії прийняло рішення, що свині нема». Знову мене зачиняє в кабінеті. І я «даю» 18 сторінок… Це було у червні 1962 року. А у липні 1963-го Шелест стає першим секретарем ЦК Компартії України. Підгорного переводять до Москви секретарем ЦК КПРС. І в редактора «Радянської України» Івана Марковича… зникає підтримка «нагорі» – його «прибирають» з посади. Газету очолив Юрій Заруба – добропорядний, дивовижний за характером чоловік, але згодом і йому покажуть на двері, як і мені.

Після того як мене вигнали ніхто із знайомих, друзів мені не подзвонив. Відчуваю себе у повній ізоляції. То я був у вирі подій, а тут  – тиша, німотна, страшна. І раптом зателефонував редактор журналу «Україна», письменник Василь Большак (а з ним на той час я не був знайомий). Дав мені дві поради: перша – берегти здоров’я, друга: не впадати у відчай, бо нічого вічного нема. Він таку психотерапію провів! (Хоч я і без нього знаю про це.) Большак зазирнув у майбутнє під час нашої розмови. Каже: «Пройде небагато часу і ви будете працювати в найкращій редакції на планеті – журналі «Україна». А наступного дня – ще один несподіваний дзвінок: незнайомий чоловік каже, що він – Речмедін. А я знав, що заступником редактора в журналі «Вітчизна» працює письменник, журналіст Речмедін. Він запитав, чи не зміг би я підійти д нього, на квартиру, поговорити про дещо. Чому б і ні? Прийшов. Речмедін мешкав на Хрещатику, в Пасажі. І відразу ж ошелешив, каже: щойно говорив про мене зі своїм братом. А брат трудився в Москві на високій посаді – був першим заступником завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК КПРС. Речмедін сказав братові, що це була розправа, і що Колесник негайно приїде до Москви. Отаке завихорилося.

Вночі я виїжджаю до Москви. Зустрічає мене завсектором преси Володя Власов і супроводжує до Леоніда Остаповича Речмедіна. В кабінеті я розповів, як підготував статтю, як потім це вдарило по мені, що це була помста. Речмедін каже, що українське політбюро не мало повноважень заслуховувати журналіста, бо не його парафія. Зрештою, і крамоли в матеріалі, на його думку, нема. Проглядається помста. Але як могли заборонити працювати в пресі, літературі?! «У нас же не кріпосне право!»,- запам’яталися слова Речмедіна. Він мені й каже: «В актовій злі зберуться на свою нараду працівники різних відділів ЦК і ти маєш розповісти усе про цю статтю».

І ось почалося. Велика зала, амфітеатром. Мене запрошують до президії, а за столом – Речмедін, Володя Власов. Спочатку у залі я нарахував десь 86 осіб, а потім присутніх стало більше. Ідуть, ідуть, злітаються як бджоли до вулика. Приблизно 20 чоловік додалося. Маса народу. І я маю виступати. Речмедін радить мені: «Говори все, нічого не приховуй, це у твоїх інтересах. Ми не маємо сумнівів, що ти – чесна людина». Відчуваю, що він до мене добре ставиться, на моєму боці. Починаю виступ. Вже маючи за плечима певний життєвий і журналістський досвід, налаштовую себе в душі, що не хочу підставляти Шелеста, бо це ж підло. І ось цю свою роздвоєність пам’ятаю як зараз. А з іншого боку, мені нема чого боятися, бо є рішення райкому партії, що «свині нема» (що тут додати?) . Починаю розповідати, не вдаючись до лінії помсти, до Шелеста. Мене зупиняє Речмедін: «А сейчас нам принесут рецензию отдела сельского хозяйства на статью Колесника». А у тій рецензії усього одне речення: «Очень сильная статья, написанная талантливой рукой». І додав: «Статья «Верблюд и капуста» – дельная и умная!». Хіба не кіно?! І тут піднімається з місця Афанасьєв, перший заступник завідувача пропаганди ЦК і звертається до мене: «Товариш Колесник, так за что же вас раздевали на Политбюро ЦК КПУ?» А мені наступає на ногу Речмедін і стиха до мене: «Відкрито говори». І в мене немає виходу. Як бути? Але найголовніше тут – є рішення райкому партії. І я розказую. А вони ж знають, коли Шелест прийшов до влади, співставляють дати, коли писалася стаття, коли мене викликали на Політбюро. Афанасьєв кидає репліку: «Это же партийная месть. Как это понимать?». А із зали чується: «Никаких запретов на работу!». Коли наприкінці я виступив із заключним словом, то уся ця публіка – уявіть собі! – мені аплодувала. Хоч ще недавно, у Києві, на політбюро мене «роздягали». Речмедін каже, що відмінити рішення українського політбюро вони не можуть, а ось «зламати» пункти про заборону працювати в пресі їм вдасться.

Після відвідин Москви я приїхав на Вінничину, в рідне село. Не розказую батькам про свої неприємності, бо не хотів травмувати їх. Село знало, що я працюю в газеті ЦК, в «Радянці», всі передплачували газету. Пишалися. І тут раптом – рішення ЦК, що «стаття Колесника – політично шкідлива» і так далі. Одного дня до нашої домівки приїжджає голова колгоспу і каже, щоб я негайно сідав до машини і їхав з ним до контори. Бо із самого ЦК дзвонять. Триста років село стоїть, а ще ніхто із ЦК не дзвонив. Мене викликають до Києва (телефонував заввідділом пропаганди ЦК КПУ Шевель). От він мені й повідомляє новину – є команда працевлаштувати мене. Але не в партійну пресу. Пропонує «Літературну Україну». І побажав удачі. А десь за місяць перед цими подіями телефонує мені Сергій Плачинда – надзвичайна людина, завідувач відділом публіцистики «Літературної України» (а ми з ним дружили). І каже, що мене хоче бачити редактор – Соколенко Дмитро Гнатович. Мовляв, є цікава розмова. Отож Соколенко пропонував перейти на роботу до «Літературної України». Але мені в той час було комфортно в «Радянці», я відчував себе на піднесенні. Словом, від пропозиції Соколенка я відмовився. Але ж бачите, життєві шляхи все одно привели мене до «Літературної України». Коли я зайшов до кабінету редактора «Літературки», то він вигукнув: «Всі дороги ведуть до Риму!». І сказав, що у відділі будемо працювати утрьох: письменники Сергій Плачинда, Григір Тютюнник і я.

– Потоваришували з Тютюнником?

– Це окрема історія, чим закінчилася наша дружба з Тютюнником.

– На позитивній хвилі?

– Ні. Життя – це дивовижні речі. Хоч ця історія і не є секретом, але раніше я нікому про неї не розповідав. Отож запрягло мене життя на роботу в «Літературці», утім це тривало не так уже й довго. Григір Тютюнник від мене не відходив – ми дуже з ним заприятелювали. Мені здавалося, що я вже приплив у таку гавань, де так затишно… І раптом телефонує Шевель (заввідділом пропаганди ЦК КПУ. – Ред.), просить зайти… Добре. І що чую від нього? Пропонує піти працювати до Большака, в редакцію журналу «Україна». Чому? З’ясовується, що одного разу в туристичній поїздці доля звела разом дружину компартійного діяча Петра Шелеста і Василя Большака. І ось Большак попросив пані Шелест посприяти у переведенні журналіста Степана Колесника з «Літературки» до журналу «Україна». Ви можете собі уявити такі повороти долі? Ось які сюрпризи підносить життя!

– І ви пішли працювати до Большака?

– Так. Він мене відразу увів до редколегії видання. Мені працювалося там надзвичайно цікаво, чудово. Сам Большак, глибоко переконаний, – свята людина, дивовижним був письменником, талановитим редактором.

– А чому не склалося з Григором Тютюнником?

– Одного разу він назвав мене… «кадебістом». Але чому назвав? На політбюро ЦК КПУ мене розгромили в 1954 році, у червні. Якось у вересні, близько 12-ї вечора, чую: хтось дзвонить у двері квартири. Відчиняю: на порозі стоїть легендарний декан факультету журналістики Київського університету Матвій Шестопал, обличчя – бліде, розтривожене. А Шестопала, до речі, обожнювали студенти. Так сталося, що його виключили з партії на бюро райкому – за націоналізм. Отож того вечора він мені і приніс цю звістку. Ми до ранку розмовляли з ним… У Шестопала була коронна фраза (я і донині її пам’ятаю): «Адже ні для кого не є секретом, що національна самосвідомість пересічного українця є нижчою як у клопа». А прийшов Шестопал до мене, бо ми – одного поля ягоди. Мене на той час ще не виключили з партії, але вже є сувора догана, заборона працювати і так далі.

Що цікаво: і Шестопала, і мене морально пресували одні й ті ж два співробітники КДБ – про це ми дізналися один від одного. О, вони довго трудилися, щоб я підписав “бомагу” про співпрацю з ними! Але нічого у них не вийшло. Так ось, один із тих кадебістів – майор – виявився людяним. І він попросив мене по-дружньому порадити Шестопалу, щоб «не висовувався», бо готуються репресії. А у нас з Шестопалом була домовленість: розповідати один одному про всі кадебістські «штучки», обмінюватися інформацією. Після його нічного візиту до мене минуло кілька років. Отож приблизно о 10-й ранку заходжу до квартири Шестопала, запитую дружину, де господар. «Спить», – чую у відповідь. Дружина заходить до кімнати, а мені ж не видно… Лише крізь прочинені двері чую голос Шестопала: «А, це той кадебіст?!». Він не знає, що я чую його слова. Для мене це був колосальний удар. Я розвернувся і пішов геть. Після того вже ніколи з ним не зустрічався.

Ще один випадок, на підтвердження того, що люди – складна і дивовижна матерія. Якось зустрічаю Григора Тютюнника. А з ним у мене стільки всього зв’язано! І раптом Гриць мені й каже (і я не можу не вірити йому): «Ти знаєш, Олесь Гончар мені радить: «що ти водишся із цим крамольником Колесником?!» (Це дослівно!)

До речі, коли ми були в Ірпені, в Будинку творчості письменників і ходили до їдальні обідати, то бачили, що назустріч йшов Гончар. Угледівши нас, він переходив на другий бік алеї. Отакі викрути.

Минув час, десь півроку. Одного дня зустрічаю Гриця Тютюнника, чую, що вже трішки «причастився». Привіталися. А він і каже: “Ну що, кадебіст, дали тобі?! Школу пройшов гарну?». Мене як підкосило. За мить розвернувся і пішов. Що можна сказати на таку брехню? Сплинуло трохи часу. А зі мною «працюють» кадебісти – тиснуть з усіх сил, щоб я підписав «бомагу» про те, що є агентом. Одного разу мене попереджає майор – зі мною буде говорити найвищий начальник з КДБ. Запрошують до кімнати в готелі «Київ», бачу на столі коньяк…

Заходить ще якийсь кадебіст і каже, що вони «таку мали надію на мене»… Дають шарикову ручку, що «стріляє» – це була новинка на той час. І наполягають: «Підпишіть!». Їх троє. І атакують – психологічно – мене, стотонним пресом нависають. Але Бог дав мені сили утриматися, нічого не підписати. Я весь час повторював, мовляв, давайте не будемо гратися в дурну гру. І кадебісти відступили. Цікава деталь. До мене час од часу набивався в друзі Альоша Мусієнко, письменник. А він мав доступ до всіх архівів, дружив з силовиками. От він мені одного разу й каже, що перерив усі архіви. А мого прізвища серед тих, хто співробітничав з «органами», ніде не знайшов. Я йому порадив не витрачати марно час. Кажу: “Ти, Олексію, може служив, а я – ні! Я ні під кого не пристосовувався. Ще під час навчання в університеті я публічно, на зборах назвав ректора злочинцем”.

Минають дні, місяці. Я все ламав голову, чому мене назвали «кадебістом». Тютюнник, Шаповал – розумні люди, мислителі! Чому вони клюнули на цю брехливу вудочку? І зрозумів, що була проведена хитра спецоперація!

Одного разу мені довірливо каже секретар ЦК КПУ Дрозденко (а він симпатизував мені): «Ти знаєш, чому КДБ не дає тобі спокою? Не здогадуєшся, навіщо тебе вербували? Ти мав їхати працювати до Америки та Канади, щоб звідтіля дати серію викривальних матеріалів про «українських буржуазних націоналістів», лідерів ОУН-УПА. Ось воно що! А я ламав голову, навіщо їм потрібен. Вони ж прекрасно знали, що я не здатний писати доноси.

– Можливо, саме агенти КДБ зуміли зробити так, щоб Тютюнник і Шаповал повірили у їхню вигадку. І цим самим віддалилися від вас.

– О, це була дуже тонка спецоперація.

– А на Олеся Гончара не ображаєтеся?

– Ні. З роками стаю м’якішим. Якби у тій ситуації він заприятелював зі мною, то на нього чинився б також тиск. Спливло багато часу і у 1992 році саме Олесь Гончар запропонував мою кандидатуру на здобуття Шевченківської премії за книгу нарисів «Обкрадені села».

– Степане Павловичу, ви є автором сценарію документального фільму «Солдатські вдови» (режисер Володимир Артеменко, оператор Олександр Вертелецький). Стрічка отримала два головні призи: на Міжнародному кінофестивалі «Молодість-83» і на XVII Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році. «Солдатські вдови» демонструвалися на XХХVIIІ і ХХХІХ сесіях Генасамблеї ООН «як найкращі фільми, що показують трагедію людей, яку приносить війна». Я чув, що вам сприяв сам тодішній керівник українського уряду Олександр Ляшко. Що це за історія?

– Ми товаришували з Олександром Павловичем Ляшком. Але заступництва з його боку перед партійною верхівкою – в мою оборону – я не бачив. І це мені не потрібно було. Бо я не служив нікому. Отож, коли постало питання про те, щоб направити до ООН кінострічку «Солдатські вдови», Ляшко написав «сопроводіловку» приблизно такого змісту: «Посылаем вам кинофильм, как выдающееся кинопроизведение на антивоенную тему…». Звичайно, «не выдающееся», але письменник Віталій Коротич розповідав мені, що в ООН кінострічку сприйняли дуже сильно.

А що мене вразило у цій темі? Потрапивши у село Бірківка на Чернігівщині, я побачив дивну картину – до місцевого клубу йдуть літні жінки, й багато їх. Мені й кажуть: йдуть на вечір вдів. Звідси й почався задум кінострічки. Заходжу до клубу. Веде вечір голова колгоспу. Колишній командир батальйону, без ноги. І почергово називає прізвища вдів, і говорить про них з такою теплотою, що душа стискається (а в селі усі про всіх знають!). І каже, що такий-то воїн героїчно загинув там-то, за таких обставин. І плаче. І всі плачуть. Це неймовірно! От я і розказав про побачене кінорежисеру Володі Артемкенку, і ми вирішили робити фільм.

Бесіду вели Леонід Фросевич, Світлана Фросевич.

Від авторів.

Ось такий він, Степан Павлович Колесник, безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, безмежно закоханий у слово. Ми кілька годин розмовляли з ним і, здавалося, кінця-краю цікавій бесіді не буде, бо вона виходила за рамки заздалегідь намислених запитань, розпросторювалася вшир і углиб, охоплюючи великий часовий відтинок. Вже нині, під час лютої війни з російськими агресорами, ми телефоном спілкувалися зі Степаном Павловичем про цю страшну біду, яка прийшла на нашу землю. Колесник, як і мільйони українців, живе болями і тривогами за рідну землю. Він також обурюється, кипить праведним гнівом, чому ООН не може поставити на місце російських терористів, не має дієвого та ефективного впливу на московитську орду. Тим не менш, Степан Колесник твердо переконаний: великий і звитяжний український народ неодмінно здолає цю нечисть.

Читайте також:

• Секретний чемоданчик для президента Кравчука. Згадує Степан Колесник

Сообщение Журналіст Степан Колесник своїми критичними матеріалами розхитував підвалини тоталітарного режиму. Інтерв’ю з публіцистом (+відео) появились сначала на Український репортер.

Про це пише The New York Times, повідомляють у стрічках новин.

“Конфлікт поставив людей у всьому світі під загрозу голодної смерті, зруйнував союзи, підірвав зусилля щодо переходу на екологічно чисту енергію і кинув виклик і без того тендітному світовому порядку, заснованому на правилах”, — стверджують в редакції.

Водночас тут уточнили, що Ендрю Крамер стане найпершим керівником українського бюро.

Крамер прийшов у New York Times у 2005 році. Він працював кореспондентом Business Day. Був репортером, який розповідав про події України. 2014 року був військовим кореспондентом на сході України.

Сообщение У Києві The New York Times відкриває журналістське бюро появились сначала на Український репортер.