368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в сирому підвалі майже без їжі та води, у кожного із них було по 60 квадратних сантиметрів площі. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

Торік світ побачила документально-публіцистична книжка «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», авторами якої є журналісти Світлана та Леонід Фросевичі. У книзі також розміщено gr-коди на відеорепортажі та інтерв’ю про ягіднянський підвал смерті.

У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:

«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…

Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.

Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося.

«27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…»

Сьогодні публікуємо окремі фрагменти із книги. Клишні бранці розповідають, яким був для них день звільнення – 30 березня 2022 року.

Іван Петрович ПОЛЬГУЙ:

«30 березня ми почули, що почався обстріл, – згадує Іван Петрович. – Російські солдати підперли вхідні двері у підвал. Промайнула думка, що нас зараз можуть розстріляти, або ж газом отруїти. Заглянувши крізь прорізаний у дверях підвалу отвір, побачили, що ворожої техніки на подвір’ї вже нема, її гуркіт все віддалявся і віддалявся. Трохи стихло, обстріли припинилися. Відтиснувши двері, ми вийшли на подвір’я. Навкруги жодного російського солдата. Тільки дим довкола – горіли ворожі машини. Це вже була воля. Ми як на світ народилися. Справді – другий день народження. А 31 березня, коли в село зайшли наші солдати, у людей була така радість, що словами не передати. Надзвичайно сильні емоції. Ми плакали від щастя, від того, що нас визволили, що вийшли живими з підвалу.

– Мабуть, 30 березня не відразу повірили, що лихо позаду?

– Так, у селі все ще було страшно. Ми чули автоматні черги, вибухи. Чимало людей боялися йти додому, тому залишилися у підвалі. Зрештою, багатьом і нікуди було йти, бо хати спалені… Дуже важко отеє згадувати, хоча й часу спливло досить. Не можемо забути. Ніби якийсь страшний фільм. У людей загострилися хвороби, вже після звільнення в селі протягом року померли 16 людей. До нас приїжджали психологи, допомагали. Не знаю, чи це полегшить страждання».

Валентина Василівна ДАНІЛОВА:

«Тридцятого березня ми вийшли на вулицю, щоб розвести вогнище. Але нас одразу загнали до підвалу. Зачинили двері, й тут почався гуркіт. Спочатку було таке враження, що їздять довкола школи. А потім шум став віддалятися. Настала тиша. Наші чоловіки, незважаючи на ризик, піднялися сходами, відчинили двері. А на подвір’ї – ані душі. Деякі відважні пішли вулицями – і там нікого не було. І все ж вирішили ще ночувати у підвалі. Чоловіки чергували біля школи. Ніч минула спокійно. 31 березня вже багато людей вийшли з підвалу, дехто навіть додому пішов. Пригадую, як я побачила наших воїнів. Вони так відрізнялися від цих поганців, я вам передати не можу. Обличчя добрі. Усіх охопила неймовірна радість. Сльози, сміх. Ми їх обступили. Це було щось дивовижне. Одразу приїхала санітарна машина, нам почали надавати допомогу. І я записала в календарі: «31-е, наші прийшли!». І ще така була цікава деталь: коли до нас підійшли воїни, над нами пролетіла лелека. У всіх це викликало величезне почуття радості – будемо жити! Ми почали шукати телефони, щоб зв’язатися з нашими близькими, надіслати їм радісну звістку…

Ольга Володимирівна МЕНЯЙЛО:

«30 березня ми зрозуміли, що довгоочікувана воля нарешті узяла усіх нас під своє крило. Окупантів вигнали з Ягідного. Чи раділи ми? Звичайно. Ми настільки далеко загнали свої емоції, що спочатку їм наче щось заважало пробитися назовні через заціпеніння. Уявляєте, ми не знали, як радіти, забули, що це таке. Люди ходили довкола школи і ніби впускали волю у свої душі… Все більше, більше… Однак обличчя односельців ще залишалися сірими…

30 березня усі ще ночували у підвалі, боялися йти додому. Бо невідомо, чи не повернеться русня. Ми із сім’єю також залишилися у підвалі. Вночі очей не зімкнули. А ніч видалася такою щасливою! Нас переповнювали емоції, але й переживання. Сиділа на лаві й думала: як же нам з дитятком бути в холодній, розтрощеній хаті?
Наступного дня, коли усі побачили наших солдатів, то зрозуміли, що росіяни таки не повернуться. І тоді вже дали волю емоціям, стали цілуватися, обніматися, вигукувати: «Слава Україні!», «Героям Слава!».

Хоч нам ще був потрібен час, щоб відійти…

– Чим зустріла вас рідна домівка?

– У хаті все було перетолочено, змішано із землею, розграбовано. Коли ми прийшли, якраз мрячив дощ. Даху нема (снарядом розбило), вікон теж нема, газу нема, в кімнатах вітер свище. Хіба ж можна жити в таких умовах із чотиримісячним дитятком? Ще у підвалі, о п’ятій ранку 31 березня, я кажу невістці, щоб залишалася з дитиною тут, бо не можна йти додому. «Ти не уявляєш, що там робиться». Ледве її умовили залишитися. Отож прийшли ми з чоловіком та сином до понівеченої оселі. Треба ж облаштовувати її. А як? Русня вкрала всі електроінструменти: дриль, шуруповерт, болгарку. Забрали навіть молотки й цвяхи. Немає і плівки, щоб закрити вікна. У віконний металопрофіль цвяха не заб’єш, тож і плівку нічим припасувати до вікна. Добре, що сусід виручив зі скотчем, знайшли трохи плівки й так приклеїли її тимчасово.

Орки поцупили й побутову техніку: великий телевізор-плазму (син купив із першої зарплати). А ноутбук внучки не могли увімкнути, бо розбили. Інший комп’ютер зламали, забравши процесор. А пральна машина їм не сподобалася – була «не першої свіжості».

Ірина Валеріївна АНИКИЄНКО:

«30 березня окупанти нам наказали не виходити з підвалу. Через деякий час чуємо, що ворожа техніка від’їжджає. Ми сиділи у підвалі десь до 17-ї години. Один із чоловіків вийшов на подвір’я і каже: «Немає нікого». Майже всі кинулися на вулицю. Чоловіки охороняли територію, щоб гранату ніхто не кинув чи, не доведи Господи, якась інша біда не трапилася. Я кажу: «Мене теж в охоронці записуйте, буду на варті». Ніхто тієї ночі у підвалі не спав. А вранці над нами пролетів дрон. Ми помахали йому. Хвилин через десять у село зайшли наші воїни. Радість, сльози…»

Валерій Іванович ПОЛЬГУЙ:

«Коли прийшли наші, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити.

– Вашу оселю було пограбовано. Якою побачили її після повернення додому?

-Штовхнув двері – й на мене вискочив мій пес, якого окупанти зачинили в будинку. Рашисти повиносили з хати усе, що тільки можна було. Накидали до кімнат курей і зачинили там пса. А він їв їх із голоду, пір’я літало по хаті. До того ж, окупанти перевернули догори дриґом усі шафи, столи. Коли почав розпалювати твердопаливний котел, у ньому почали вибухати набої. Орки прикрили їх сміттям, папером, щоб не було видно. А на межі із сусідським подвір’ям поклали свій продуктовий пайок, прикріпивши до нього розтяжку з гранатою. Сподіваючись, що голодні люди візьмуть ці харчі. Ягіднянця розстріляли, закопали на городі, а зверху поставили розтяжку з вибухівкою… І подібних випадків було чимало – селяни знаходили в будинках розтяжки, гранати, снаряди».

Надія Миколаївна АНІКІНА:

«Після втечі окупантів я набрала номер доньки з чужого телефону, щоб сказати, що з нами все добре. А вона мені розказує: «Матусю, я знала, що ти жива». Їй наснилося, що я зайшла до її кімнати і, обійнявши, промовила: «Не переживайте, у нас все гаразд». Донька тоді відчула мої обійми, мою присутність. І я з того моменту почала молитися. А люди в підвалі, я бачила, молилися весь час, кожен про себе шепотів…

– Коли вас звільнили, ви одразу пішли додому?

– Ні. Ми ж нічого не знали. Думали, що окупанти будь-якої миті можуть повернутися. Коли тиша була вже довгою та гнітючою, чоловіки вибили двері й вийшли надвір. Нам наказали сидіти. Аж коли переконалися, що ніде нікого немає, ми вийшли на вулицю. Яке це було неймовірне відчуття! Я зрозуміла, що досі не знала справжньої свободи. А тут – ми можемо вільно вийти на вулицю. Не нас випустили, а ми самі можемо вийти. І ми стояли, просто вдихали цю свободу й не могли нею надихатися.

– А ваш чоловік як сприйняв звільнення?

– Сергій радів, каже: «Ти мені обіцяла звільнення на мій день народження, і ось воно. Такого подарунка мені ще ніхто не дарував». А було це так: коли ми сиділи у підвалі, чоловік промовив: «Так хочу, щоб на мій день народження ми були вільні». Вирішила його підтримати: «Сергійку, я тобі зроблю сюрприз, на твій день народження ми будемо вільні». Він тоді засміявся, а коли на його день народження, 30 березня, нас звільнили, то сказав: «А ти, виявляється, провидиця. Раніше не можна було, щоб нас звільнили?». «Ну ти ж хотів на свій день народження», – кажу. Наступного дня ми вже гуляли шкільним подвір’ям, і чоловік таки навідався до нашої оселі, але одразу повернувся. Розказав, що заглянув на кухню, а на столі лежить мобільний телефон – можливо, замінований. Був дуже схвильований, що окупанти так понівечили наше затишне житло. Я намагалася його заспокоїти – усе відремонтуємо.

І тут ми чуємо: хтось кричить, що йдуть військові. У нас знову почалася паніка, усі кинулися до підвалу. Раніше рашисти любили розважатися – стріляли у повітря, або нам під ноги, то ми спочатку дітей до підвалу заштовхували, а потім уже самі ховалися. Останніми до підвалу заходили чоловіки. Це була жахлива картина. Того дня ми, перелякані, знову забилися до підвалу. І раптом хтось кричить: «Це наші!». Ми всі почали плакати – і діти, і жінки, і чоловіки, ридали всі. Десь через пів години прийшли наші захисники і сказали, що нас було заміновано, довкола стояли розтяжки. Потім під’їхали автобуси, нас вивезли військові, які знали дороги. Нам пропонували безпечні місця. Хтось поїхав за кордон, а нас прихистила родина віруючих людей, абсолютно безкоштовно. Ми у них прожили два місяці. А потім ще жили у Бучі, там помер мій чоловік. Він збирався вже до Ягідного. Я кажу йому: «У нас там ні дверей, ні вікон немає». А Сергій наполягав: «Все одно їдьмо додому».

– Як вас зустріла оселя?

– Це був жах. Переступивши поріг, втратила дар мови. Меблі побиті, прострелені, порубані. Абсолютно нічого неушкодженого не залишилося. Довелося налагоджувати побут із чистого аркуша. Я зняла відео на телефон, на що ці варвари перетворили моє затишне помешкання. У вітальні – суцільний мотлох, серед якого – засохлий хліб, гумовий чобіт. У спальні – вирваний балкон, окупанти через нього виходили на вулицю. Кілька купок дровенят на килимі. Мабуть, збиралися розпалювати багаття. Здається, тут були подушки з усього села. У кухні все потрощено, колоди, каміння. Вбудовані шафи повністю порубані, натяжна стеля – прострелена. У ванній – крани повиривані, унітаз потрісканий.
Що могли – покрали, що не могли вивезти – потрощили. Навіть патрони з люстри позрізали. Розбили газовий котел. Іноді думаю: добре, що мій чоловік не побачив цього жахіття».

Тамара Борисівна КЛИМЧУК:

«Усе сталося раптово, несподівано. 30 березня – цілковита тиша, дивимося – ворожої техніки немає. Ми вийшли на подвір’я. Невже воля? Не вірилося. Здавалося, що навіть весняне повітря пахло свободою. Рашисти дременули. І все ж ми боялися йти додому, залишилися ночувати тут. Чоловіки чергували. Згодом ми дізналися, що в одній із хат було п’ятеро п’яних окупантів – спали, і в гуртожитку – кілька. Понапивалися тувинці, і їх забули. Наші бійці усіх затримали.
Хата мене не дочекалася. Лише обвуглені чорні стіни. І горе довкруж. Вже аж тоді, коли вийшли з підвалу, я дізналася, що мого зятя, Віктора Михайловича Шевченка, вбили 3 березня на порозі його ж хати. Йому було 50 років.

Перед окупацією він вивіз дружину, мою доньку Людмилу, двох діток у безпечне місце. А сам повернувся додому. Вони 25 лютого попрощалися, і вийшло, що бачили чоловіка й татуся востаннє. Віктор пропрацював у радгоспі 27 років. Мій чоловік (нині покійний) колись подарував йому рушницю. Обидва були мисливцями. Коли село зайняли російські солдати, зять сказав: «Буду стерегти хату». Що сталося з ним 3 березня – достеменно ніхто не знає. Застрелений ворогами він пролежав у дворі до 21 березня. А потім окупанти закопали тіло за хатою, у грядках… Така страшна біда у нашій сім’ї».

ВКЛОНІМОСЯ УСІМ ВИЗВОЛИТЕЛЯМ ЯГІДНОГО

Розмовляючи з мешканцями Ягідного, ми постійно чули від них слова подяки воїнам за звільнення від лиховісної рашистської орди. Жорстокі бої на цих теренах разом з іншими підрозділами вів і 15-й батальйон 58-ої Окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, яким командував майор Богдан Гарнага. Він зі своїми побратимами наприкінці березня 2022-го увійшов у села Ягідне, Золотинка…

Це була жахлива картина: розстріляне ворогами Ягідне, вбиті люди на сільських вулицях, подвір’ях, обабіч автодороги на Київ. Біля школи стояв великий гурт людей, що тільки-но вийшли з підвалу: знесилені, змарнілі, згорьовані… Зате скільки радості було в очах кожного: нарешті закінчився цей концтабір, село тепер вільне. Вони тепло обіймали бійців, дякували. І крізь хвилі радості пробивалися уривчасті спогади про щойно пережите пекло – вголос, із гнівом до московитської погані.

Слова нещодавніх заручників дуже вразили воїнів, які на війні вже бачили все. Комбат Богдан Гарнага, комбриг Дмитро Кащенко, офіцери і солдати були шоковані від почутого й побаченого у шкільному підвалі. Навіть не могли знімати перші години визволення на відеокамеру – так було боляче.

Хто ж він, Богдан Гарнага з позивним «Бахмат»? Кадровий військовий. Офіцер новітньої доби, за плечима якого Національна академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Збройних Силах уже добрий десяток років. Полковник, нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступеня (на світлині нижче).

…Широкомасштабне російське вторгнення застало Богдана Гарнагу на Сумщині. Билися за Конотоп. Відходили з боями на інші ділянки фронту, максимально знищуючи рашистську орду, яка сунула, здавалося, незліченними колонами.

А потім були гарячі рубежі на Чернігівщині. Тодішній командир 58-ої бригади, Герой України, полковник Дмитро Кащенко розповідав у пресі, як неймовірно важко було воїнам стримувати російську озброєну нечисть, що кидала на наших хлопців танки, атакувала з повітря, шматувала гарматами. Точилися бої і біля сіл Ягідне, Скорінець, Красне, Золотинка, Ладинка. Назви цих сіл завжди пам’ятатимуть бійці з підрозділу Богдана Гарнаги. Тут шалено товклася війна. А крові ж української скільки пролито!

З великою шаною згадуємо тих, хто віддав своє життя заради вільної країни, заради порятунку інших.

Богдан Гарнага розповів нам, що 1 квітня 2022-го біля Золотинки на ворожій міні підірвався командир мінометної батареї 15-го батальйону 58-ої бригади капітан Ковальчук Євген Володимирович (позивний «Артист»). Він – із Сумщини, у вересні йому мало б виповнитися 30. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Трагедія сталася біля села Золотинка, – говорить наш співрозмовник. – Коли ми були у Ягідному, місцевий мешканець попросив капітана Ковальчука поїхати у Золотинку і забрати сім’ю з двома дітками. Раніше, коли підрозділ увійшов до Золотинки, Євген бачив цю родину і пообіцяв, що вивезе усіх у безпечне місце. Отож згодом разом із місцевим і помчав туди, через поле. Машина натрапила на міну. Обоє, на жаль, загинули. А перед цим, за кілька годин, на автошляху біля Ягідного підірвався мій водій на джипі – солдат Максименко Максим Леонідович».

13 квітня того ж року в селі Скорінець, розташованому за 15 кілометрів від Ягідного, на полі бою поліг командир розвідувальної роти, молодший сержант М’якушенко Андрій Миколайович. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Ніби ось поруч і капітан Юрочек Володимир Михайлович (позивний «Юрек»). Загинув 15 березня 2024-го. Упродовж десяти років захищав Україну. Його було поранено 11 разів! І після чергового шпиталю Юрочек вже був на передовій…

У березні 2022 року після прориву противника в напрямі Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контрдиверсійні дії в тилу противника.

Замінував основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, відтак було знищено п’ять одиниць ворожої техніки.

У березні 2022 року після захоплення росіянами села Лукашівка Чернігівської області Юрочек отримав завдання вивести сімох поранених бійців із зони ризику. Наказ було успішно виконано. Окрім цього, знищено командно-спостережний пункт, захоплено документи, схеми, радіостанції та зброю…

Березень 2022 року: Володимир Юрочек разом із бійцями відбивав штурм села Скорінець. З гранатомета знищив ворожий бронетранспортер та врятував командира роти, який отримав тяжке поранення. Згодом спільно з воїнами 15-го та 16-го мотопіхотних батальйонів 58-ої бригади діяв у тилу противника в напрямі сіл Скорінець та Ягідне, а потім – в районі Ладинки та Золотинки, виявляючи артилерійські позиції окупантів.

15 березня 2024 року в районі Лукашівки на Сумщині, рятуючи побратимів, під час мінометного обстрілу капітан Юрочек Володимир Михайлович загинув.

Він був янголом на землі, еталоном справжньої людини. Побратими вважали «Юрека» лідером на цій війні. Низько вклоняємося усім полеглим героям. Честь і шана.

Ми часто чуємо і також кажемо: герої не вмирають! Але ж як хочеться, щоб вони були серед нас… Реальність – жорстока.

Приходьмо до Алей героїв. Божечку ти наш, скільки ж тут світлин мужніх синів і доньок великого і непереможного українського народу! Помолімося стиха, запалімо свічечку пам’яті.

Відео з презентації книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»

Сообщение Чотири роки тому, 30 березня українські воїни звільнили село Ягідне. Колишні бранці рашистів згадують цей день (+відео) появились сначала на Український репортер.

Організаторами виступили письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова. Мистецький захід модерувала Ольга Ходацька. Про цю подію також читайте: У спільноті «Просвіти» живе душа України. Репортаж з мистецького заходу в Будинку офіцерів (+відео)

Ось якими думками ми поділилися у своєму виступі з учасниками конференції.

У кожного – свій фронт боротьби з московитською ордою. Ми, журналісти, з перших днів війни на інформаційному фронті, вже десять років ведемо сайт «Український репортер».
Восени 2025 року написали й видали документальну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

Вона – про незламність українців, про їхню колосальну силу духу, про страшний шкільний підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних, в тому числі дітей. У школі загарбники обладнали свій штаб, а людей тримали в підвалі як живий щит, прикриваючись ними.

(Відео презентації книжки у Товаристві “Знання”  за цим посиланням.)

В Ягідному ми фільмували найменші деталі, найдрібніші подробиці страждань у цьому новітньому концтаборі. Але, мабуть, найважче було передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів.

Бранці голодували, над ними знущалися, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на телефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду – від Голодоморів, заборон та усіляких обмежень української мови упродовж століть до садистських катувань наших полонених російськими виродками тільки за те, що розмовляють українською. На превеликий жаль, цю Лінію Геноциду українства не розірвано і досі.

Щойно рашисти 3 березня 2022 року вдерлися в Ягідне й обладнали свій штаб у двоповерховій будівлі школи, вони викинули на подвір’я книжки з бібліотеки і спалили.

У пекельному підвалі в селі Ягідне приниження українців були безкінечними, бранців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України.

Уявіть собі: люди щодня ризикували, розмовляючи українською мовою. «Я тєбя нє панімаю, гаварі па рускі», – кричали оскаженілі тувинці, наставляючи на переляканих заручників автомати.

Вони отримували садистське задоволення від знущань над ягіднянцями і знімали це на телефони. Коли люди ховали покійників на цвинтарі, то рашисти навіть похоронну процесію розстріляли, про це та багато інших звірств окупантів ми розповідаємо у книжці.

Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки, птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної. Старшокласники написали на стіні навіть кілька стовпчиків поеми «Катерина» Тараса Шевченка: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

На другому поверсі школи в Яідному окупанти заклали вікна грубими книжками з бібліотеки. Зробили додатковий щит, щоб захищав їх від уламків українських снарядів та куль. Cеред цієї «броні» була й книжка «Гетьмани». Під час одного з обстрілів від вибухової хвилі книги, в тому числі «Гетьмани України», викинуло з вікна на подвір’я. Така ось художня деталь. Наші «Гетьмани» не захотіли бути «захистом» для скаженої орди. Цю книжку підняв із землі юний бранець Владислав Польгуй, сховав її біля себе, тримав у підвалі упродовж полону.
Колишній полонений рашистів, мешканець Ягідного Валерій Польгуй розказував нам: «Коли прийшли наші 31 березня 2022 року, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити». Ось яку колосальну життєдайну силу має наша пісня!

У нашій книжці є і спогад докторки педагогічних наук, письменниці Ольги Ходацької про жахіття у підвалі під час окупації Гостомеля. Ольга Миколаївна нам розповідала, як разом із малою внучкою, сусідами більше двох тижнів були на волосині від смерті.

У 2022 році, після звільнення Київщини від рашистів, ми об’їздили чимало міст і сіл, де все дихало людською бідою, стражданнями, згарищами та руїнами. Підготували та випустили серію відеосюжетів «Літопис війни» на ютуб-каналі «Українського репортера».

Скрізь рашисти показували свою ненависть до усього українського. В селі Озера, в будинку професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Петра Котлярова окупанти знищили майже всю його бібліотеку.

Ми зустріли дивовижних людей, які проявили найкращі якості у лиху годину. У селі Горенка біля напівзруйнованої багатоповерхівки познайомилися із Зоєю Василівною Миколайчук. Тут люди як могли підтримували одне одного: готували їжу на багатті для усіх. Зоя Василівна зверталася до мешканців будинку ще й поетичним Словом. Кожного ранку на стенді об’яв з’являвся її новий оптимістичний вірш. Вона так щиро писала, що люди казали: «Не уявляємо свого ранку без віршів Зої Миколайчук». Вона підписувала свої твори… «Просто Зоя»: «Я вірю, буде все колись красиво, і будемо ми жити без війни…».

Її поетичні рядки завжди налаштовують на позитив. Ось ще уривок з поезії «Просто Зої»: «От щоб виросла стіна, височенна, аж до неба і не бачить ворогів, і не чуть рашиських слів. От щоб виросла стіна, перекрила шлях для танків, щоб ракети не літали, діти з жаху не кричали. От щоб виросла стіна і не чути їхню мову, а лиш українську чудову, Можна знати сотню мов, а москальську нам не треба…».

У кожному вірші – уболівання за долю України, подяка воїнам, віра в Перемогу. І нехай вони не досконалі, але цей випадок вкотре підтверджує: який дивовижний у нас народ!

У селі Мощун нас вразила пенсіонерка Валентина Андріївна Черненко. У неї згоріло все: будинок, автомобіль, домашні тварини. Сама ж ж вона дивом вижила. Біля згарища ми побачили великий квітник. Пані Валентина садила… гладіолуси. Хіба ж не дивовижна краса людської душі?!

А ще пригадується, як в Ірпені вчителька пенсійного віку Лідія Олексіївна, в багатоповерховий будинок якої влучила ракета, у відеоінтерв’ю розповіла нам про те, який тектонічний зсув у її свідомості викликала ця війна. «Раніше у моїй сім’ї були зовсім інші ідеали, інше бачення цих орків. Мій чоловік родом з Алтайського краю (сюди його рідних було вислано з України). Я любила Москву, Пітер, там театри, розмаїття культурних подій. Тепер я ненавиджу це. В росії ненависть до України насаджували віками. Я себе ненавиджу, що не могла зрозуміти цього раніше, що Шевченка погано читала у школі. Я перечитала всіх російських класиків, а ось Шевченка знаю лише декілька творів. Наше покоління духовно скалічене. Сьогодні в мене душа болить за наших захисників, за своїх учнів, на війні гинуть найкращі. росія – це країна кримінальних злочинців!»

Сьогодні, у День рідної мови, скажемо, дещо і про надзвичайно важливу роль Слова в публічному обширі, зокрема в медіа. Є вагомі підстави для тривоги, стурбованості.

Нині чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які на передовій. Не можемо не згадати свого колегу, світлої памяті Святослава Варенню, вихованця ПЛАСТУ, громадського активіста, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув у 2024-му, на фронті. Перед війною ми з ним спільно працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі нашої книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця». Святослав був класним відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю по фальшивих документах групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Лінію Справедливості та Правди уособлював український воїн Святослав Варення, а лінію Зла тримають такі манкурти як Деркач, нині сенатор рф, герой рф. А ми ж не забудемо, що Деркач в Україні тривалий період був власником інформаційного ресурсу – холдингу «Ера-медіа», до якого входили газета «Телеграф», телерадіокомпанія «ЕРА». Це була антиукраїнська прокремлівська пропагандистська група, якій дозволяли вести підривну діяльність, на шкідливість якої закривали очі верховні владці, навіть підігрували їй. На жаль, деякі пропагандисти (інформаційні диверсанти) Деркача і досі певним чином заявляють про себе в українському інформаційному полі. Безкарність породжує нове зло. Так не повинно бути!

Звичайно, нам дуже хочеться, щоб Слово у суспільстві мало виняткову вагу, щоб до нього дослуховувалися, щоб воно було дієвим, правдивим, непідкупним.

Принагідно згадаємо висловлювання легендарного журналіста, письменника, лауреата Шевченківської премії Степана Павловича Колесника, який писав у 2009 році про типове, про загрозливе явище:

«СЛОВО – на превелике горе – неймовірно упало в ціні. Слово обміліло, обмаліло, відпивло од берега життя – воно охляло, зробилося слабким, неглибоким, безвольним і некрилатим… Зайві, не настояні на думці, необовязкові Слова розхлоджують людей, привчають їх до сплячки, байдужості. І навпаки, Слово пружне, мускулисте, замашне і запашне піднімає в атаку, мусить пробивати дорогу до істинної, а не показної справедливості в країні, Слово мусить дзвеніти сталлю, аби возносилась і возвишалася Правда. Слово і свята Правда – синоніми!».

17 років минуло з тих пір, як ці роздуми написав Степан Колесник. Яким же нині є Слово? На жаль, друкована преса доживає свій вік, не «без допомоги» непродуманих, поспішних, а то й згубних реформ у царині ЗМІ. Зосталося дуже мало газет, зокрема виходять «Слово Просвіти», «Українська літературна газета», «Україна молода» та деякі інші, вони йдуть до читача з благородною просвітницькою місією.

Слово є і на фронті. І воно піднімає в атаку! Бо це Слово – Україна, а ще – Воля, Незалежність! Отож будьмо завжди в обороні чесного Слова, примножуймо багатство української мови!

Слава Україні! Героям Слава!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, члени Національної спілки журналістів України.

Сообщение Про особливу важливість Слова у документуванні воєнних злочинів появились сначала на Український репортер.

Новину повідомила головна дипломатка ЄС Кая Каллас увечері 22 січня в соцмережі Х.

Трибунал створюють під егідою Ради Європи.

“Сьогодні ЄС виділив перші 10 мільйонів на новий спецтрибунал – для притягнення до відповідальності керівництва Росії за роль у війні Москви проти України. Російське керівництво відповідальне за цю війну – і має бути притягнене до відповідальності. Не може бути безкарності”, – наголосила Каллас.

Нагадаємо, угоду про створення спецтрибуналу підписали у червні 2025 року.

Також нагадаємо, що у 2025 році у світ вийшла книжка журнеалістів Світлани та Леоніда Фросевичів «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Це – документальні свідчення колишніх бранців, потерпілих від дій російських воєнних злочинців.

На початку 2022 року 368 ягіднянців, серед яких 69 дітей, окупанти утримували, як заручників, у тісному, задушливому підвалі. Це були довгі та моторошні 27 днів і ночей – майже без їжі, світла, води, зв’язку, ліків, у жахливих антисанітарних умовах. Книжку вже направили в Гаагу до Міжнародного кримінального суду.

Читайте також:

• Генерал Омельченко: “Міжнародний кримінальний суд повинен визнати книгу «27 днів між життям і смертю…» доказом у справі про воєнні злочини російських окупантів в Україні”
• Через суд пам’яті – до Спеціального міжнародного трибуналу (+відео)

Сообщение Виділили 10 мільйонів євро на діяльність спеціального трибуналу появились сначала на Український репортер.

Переданий мною зміст книги викликав велику зацікавленість до книги і схвальні відгуки на неї. Читайте за посиланням:

1). «Книжка «27 днів між життям і смертю” є обвинувальним актом злочину агресії фашистської росії проти України – генерал Омельченко» https://ukrreporter.com.ua/golovne/knyzhka-27-dniv-mizh-zhyttyam-i-smertyu-ye-obvynuvalnym-aktom-zlochynu-agresiyi-fashystskoyi-rosiyi-proty-ukrayiny-general-omelchenko.html

2). «Смертники підвального концтабору в селі Ягідному…» https://www.afisha.it/ucrainians/smertnyky-pidvalnoho-kontstaboru-v-seli-iahidnomu/

Подаровану авторами книгу мої друзі читають у переривах між боями на передовій. Водночас читачі просили мене, як правника і колишнього слідчого, дати відповіді на низку запитань. Зокрема, їх цікавить:

– Чи може зазначена книга бути визнана Міжнародним кримінальним судом (куди її направили автори) доказом вчинення воєнних злочинів російськими окупантами?

– Чи були прецеденти розгляду МКС матеріалів про воєнні злочини (фото, відео, статті, книги), опубліковані журналістами (репортерами)?

– Чи передбачає Римський статут МКС і судова практика Суду, що подібні книги, статті, репортажі про воєнні злочини можуть бути доказами у справі?

– Яка судова процедура їх розгляду і чи долучаються ці матеріали (статті, репортажі, фото, відео журналістів) до матеріалів справи як докази?

– Які справи розглядав МКС або Міжнародний трибунал і які їх результати?

З цього приводу поясню.

Згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду ДОКАЗАМИ можуть бути будь-які фактичні дані, що стосуються злочинів, які відносяться до компетенції МКС, а саме: геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини.

Це — свідчення свідків, потерпілих, експертні висновки, матеріали з місць подій, а також документи та інформація, яка може бути отримана з різних джерел, в тому числі журналістських.

Свідчення свідків: свідчення як очевидців, так і інших осіб, які мають інформацію про злочин. Свідчення потерпілих.

Документи: офіційні документи, записи, листування, які мають відношення до справи, в тому числі, опубліковані ЗМІ та інтернет виданнями.

Матеріали з місць подій: фото-відео-та аудіозаписи, документальні фільми, а також фізичні докази з місць злочину, виявлені слідчими органами або журналістами (репортерами).

Експертні висновки: висновки, надані експертами в різних галузях (наприклад, судмедекспертиза, криміналістична та інші).

Інформація, отримана Прокурором МКС (стаття 15 Римського статуту): Прокурор може розпочати розслідування за власною ініціативою на основі інформації, отриманої з різних джерел, в тому числі, опублікованих журналістами статей, фото, відео, виданих документальних книг і фільмів, фото і відео репортажів, у яких зафіксовані злочини геноциду, проти людяності та воєнні злочини.

Згідно зі статтею 69 Римського статуту (докази) МКС правомочний вимагати надання всіх доказів, які він вважає необхідними для встановлення істини. Суд може відповідно до Правил процедури і доказування ухвалити рішення про належність або допустимість будь-яких доказів, враховуючи при цьому, inter alia, їхню силу, а також будь-яку шкоду, яку такі докази можуть завдати проведенню справедливого судового розгляду або справедливій оцінці показань свідка.

У справах про геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності, які розглядав МКС або спеціально створений Міжнародний трибунал в Гаазі, вивчалися публікації, фото, відео матеріали, які були обнародувані журналістами (репортерами).

Якщо Суд вважав за необхідне, він може допитати журналістів (репортерів) як свідків у справі. Після вивчення і оцінки отриманих публікацій, фото, відео, Суд дає їм оцінку і приймає рішення про долучення їх до справи як докази або відхиляє їх як непридатні.

Як правило, статті, відео репортажі та інші публікації, у яких наведені факти про вчинення геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності, опубліковані журналістами (репортерами) Суд визнавав доказами і долучав їх до матеріалів справи. Разом з іншими доказами вони лягали в основу винесення обвинувального вироку.

Наприклад, у справі президента Югославії Слободана Мілошевича щодо його арешту і передачі Міжнародному трибуналу (повна назва — Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території колишньої Югославії з 1991 року) є багато статей, фото, відео, які були обнародувані журналістами або репортерами.
Трибунал був створений Радою Безпеки ООН 25 травня 1993 року на основі резолюції № 827 Ради Безпеки ООН. Ініціатором резолюції виступила Франція. Припинив діяльність Міжнародний трибунал 31 грудня 2017 року.

Трибунал мав мандат Ради Безпеки ООН. Цим він відрізняється від класичних міжнародних кримінальних судів, які створюються міжнародним договором. Метою Трибуналу було — переслідування осіб, відповідальних за тяжкі порушення міжнародного гуманітарного права (грубе знехтування Женевських конвенцій 1949 року, порушення законів і звичаїв війни, геноцид і злочини проти людяності) на території колишньої Югославії в період з 1991 року.

Трибунал розглядав такі тяжкі злочини, як умисні вбивства, тортури, незаконна депортація і захоплення заручників. Передбачено було і судове переслідування за застосування отруйних речовин, безглузде руйнування міст або сіл, історичних пам’ятників.

Мілошевич був заарештований сербською владою у 2001 році та переданий до Гааги. Суд над ним розпочався в лютому 2002 року, де йому було пред’явлено 66 звинувачень, включаючи геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини, скоєні в Хорватії, Боснії та Герцеговині, і Косово.
11 березня 2006 року Мілошевич був знайдений мертвим у своїй тюремній камері в Гаазі. Офіційна судова експертиза встановила, що він помер від природних причин — серцевого нападу. Суд припинив провадження справи через його смерть.

Всього за час існування Трибуналу було проведено 142 судових процеси (в тому числі 92 проти сербів, 33 проти хорватів, 8 проти косових албанців, 7 проти боснійських мусульман і 2 проти македонців).

Останньою гучною справою трибуналу став вирок колишньому командувачеві сил боснійських хорватів Слободанові Праляку. Трибунал визнав його винним у воєнних злочинах і засудив до 20 років в’язниці. У кінці листопада 2017 року вирок залишили в силі, після чого Праляк заявив, що відкидає рішення суду, і випив смертельну отруту.

Міжнародний трибунал завершив свою роботу 31 грудня 2017 року. За час роботи Міжнародного кримінального трибуналу у справах колишньої Югославії були висунуті звинувачення щодо 161 особи, 90 з них засуджені.

Розгляд справ тривав понад двадцять років, за час судових процесів допитали близько п’яти тисяч людей, серед яких були журналісти і репортери. Міжнародний трибунал дослідив десятки матеріалів, статей, розслідувань, фото і відео, опублікованих журналістами (репортерами), створених документальних фільмів, які були долучені до матеріалів справ як докази, в тому числі, і у справі по обвинуваченню Мілошевича і Праляку. Трибунал також вивчав публікації журналістів, які їх виправдовували.

МКС у Гаазі з початку свого існування звинуватив у геноциді, воєнних злочинах, злочинах проти людяності та правосуддя понад півсотні осіб. Майже у кожній з цих справ до них були долучені як докази статті, фото і відео репортажі журналістів.

Хто ці обвинувачені, з яких вони країн дивіться на інфографіці «Слово і діло»:

Справи 17 обвинувачених МКС були закриті через їхню смерть або відсутність достатніх для засудження доказів.

Зокрема, через недостатні докази припинили справу стосовно керівника поліції Кенії Мохаммеда Хусейна Алі, секретаря уряду Френсіса Мутаура, міністра промисловості Генрі Косгея, міністра освіти Вільяма Руто, місцевого радіоведучого Джошуа Санга, віцепрем’єра Ухуру Кеніаті та адвоката Пола Гічеру. Усі вони були фігурантами справи, пов’язаної з міжетнічними зіткненнями у Кенії у 2007-2008 роках.

На волі перебувають 14 обвинувачених МКС. Серед них президент Судану Омар Аль Башир, міністр оборони та голова МВС країни Мухаммед Хусейн та Мухаммед Харун, лідер повстанців Абдала Банда. Вони звинувачуються у злочинах проти людяності, воєнних злочинах та геноциді, скоєних між 2003 та 2008 роками в Дарфурі.

На волі також троє звинувачених у воєнних злочинах, скоєних під час вторгнення росії у Грузію: колишній начальник СІЗО у Цхінвалі Гамлет Гучмазов, омбудсмен Давид Санакоєв та голова МВС Південної Осетії Михайло Міндзаєв.

Під вартою Міжнародного кримінального суду перебувають 6 осіб. Більшість із них громадяни Центральної Африканської Республіки, які у 2013-2014 роках вчинили там воєнні злочини та злочини проти людяності: лідери повстанців Альфред Екатом, Махамат Саїд Абдель Кані та Патріс-Едуар Нгаїсона, а також міністр Максим Моком.

Крім того, під вартою знаходяться лідер повстанців із Судану Алі Мухаммед Абд-Аль-Рахман та повстанець із Малі Аль Хасан Аг Абдул-Азіз.
Виправдано на сьогодні 4 особи, яким суд у Гаазі висував звинувачення. Це президент Кот-д’Івуару Лоран Гбагбо та політичний лідер країни Чарльз Бле Гуде, яких звинувачували у воєнних злочинах та злочинах проти людяності, скоєних у 2010-2011 роках під час політичної кризи.

Також виправдані лідер повстанців ДР Конго Жан-П’єр Бемба (звинувачували у злочинах проти людяності, скоєних у 2002-2003 роках у ЦАР) та військовий командир Матьє Нгуджоло (звинувачували у злочинах проти людяності та воєнних злочинах під час нападу на село Богоро).

Засуджено 10 обвинувачених Міжнародним кримінальним судом. Серед них лідери повстанців з ДР Конго Жермен Катанга, Томас Лубанга та Жан-П’єр Бемба (його засудили за іншим звинуваченням — злочин проти правосуддя), два адвокати Еме Кілоло та Жан-Жак Мангенда, депутат парламенту Фідель Бабала Ванду та керівник військового штабу Боско Нтаганда.

Крім того, засуджено повстанця з Малі Ахмада Аль Факі Аль-Махді та громадянина ЦАР Нарциса Арідо.

На багатьох цих процесах МКС заслуховував свідчення журналістів, а опубліковані ними матеріали (фото, відео) про злочини проти людяності були долучені до справ як докази.

Читайте за посиланням статтю «Кого Міжнародний кримінальний суд звинувачував у злочинах і на якій стадії перебувають справи» (“Слово і діло”).

За повідомленням пресслужби МКС, 17 березня 2023 року Палата досудового провадження II видала ордери на арешт президента рф владіміра путіна та Марії Львової-Бєлової, яка є уповноваженою президента рф з прав дитини.

Львову-Бєлову і путіна підозрюють у скоєнні воєнного злочину — незаконній депортації та переміщенні дітей з окупованих районів України до росії.
“Палата досудового провадження ІІ на підставі клопотань Прокуратури від 22 лютого 2023 року постановила, що існують достатні підстави вважати, що кожен з підозрюваних несе відповідальність за воєнний злочин незаконної депортації населення та незаконного переміщення населення з окупованих районів України до російської федерації, що завдало шкоди українським дітям”, – підкреслюють у повідомленні пресслужби МКС.
Одним із доказів про викрадення українських дітей (незаконне переміщення дітей з окупованих територій України до росії), після обнародування якого були видані ордери на арешт путіна і Львову-Бєлову, було відео на російському телебаченні, на якому Львова-Білова доповідає путіну про вивезених дітей з України в росію.

ВИСНОВОК

Книга авторів Світлани та Леоніда Фросевичів «27 днів між життям і смертю: Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному» повинна бути долучена Міжнародним кримінальним судом і Офісом Генерального прокурора України до матеріалів справ про воєнні злочини рф проти України як доказ. Викладені у книзі фактичні дані є доказами вчинення російськими окупаційними військами воєнних злочинів проти України.

У разі необхідності автори повинні дати свідчення у МКС як свідки про обставини встановлення ними фактичних даних про злочини, вчинені російськими військовими під час окупації села Ягідне.

Користуючись нагодою, ще раз висловлюю подяку Світлані і Леоніду Фросевичам за видання книги-обвинувачення і всім тим, хто поширює інформацію про неї.

Контактні дані авторів: pressafr@ukr.net  https://www.facebook.com/ukrreporter/

Слава Нації! Смерть путіну і всім ворогам України!

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО,
Герой України,
лицар ордену ООН «Діяння на благо народів»,
медалі ЄС «Європа — союз цінностей»,
відзнаки Канадського королівського легіону Хрест «Вікторія»,
народний депутат України ІІ-VІ скликань,
член ПАРЄ (2006-2010),
генерал-лейтенант СБУ,
почесний голова Спілки офіцерів України,
кандидат юридичних наук, доцент

Від редакції. Зі статтями і розслідуваннями генерала Григорія Омельченка читачі можуть ознайомитися, підписавшись на його ютуб канал @general.g.omelchenko і за посиланням https://ukrreporter.com.ua/author/omelchenko

Сообщение Генерал Омельченко: “Міжнародний кримінальний суд повинен визнати книгу «27 днів між життям і смертю…» доказом у справі про воєнні злочини російських окупантів в Україні” появились сначала на Український репортер.

Знаєте, під час цієї презентації я ще раз відчула шок від стресу, переслухавши цих людей, які вижили в цьому підвалі. А також відчула неймовірну гордість за українців і Україну. Адже прості люди з маленького села ні на крок не поступилися ворогу. І коли їх примушували вивчити на памʼять гімн hосії, а натомість обіцяли відпустити додому – ніхто не погодився.

Вони ділилися останнім шматочком сухого хліба, десятеро вмерли у підвалі від хвороб і задухи, але не здалися! То хіба нас можна впокорити чи перемогти?!

Над нами можна знущатися і знищити, але ніколи не покорити!

І ще хочеться сказати, що на презентації книжки були чудові люди, метри журналістики, батько кіборга Героя України, Святослава Горбенка, Сергій, навіть 90-річний поет-пісняр Вадим Крищенко.

Друзі, запамʼятайте цю книгу – «27 ДНІВ МІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ»! Шукайте її на сайтах і в книгарнях, вона має бути у кожного українця!

Роксолана Хмара, громадська діячка, волонтерка, журналістка

Фейсбук-сторінка

На світлині: презентація книжки. Виступає Роксолана Хмара.

Фото Олександра Зубка

Від редакції: хто хоче придбати книжку, звертайтеся, будь ласка, на електронну пошту: pressafr@ukr.net

Сообщение Роксолана Хмара: “Книжка “27 днів між життям і смертю” має бути в кожного українця (+відео) появились сначала на Український репортер.

Презентація книжки відбулася 15 жовтня в Києві, у конференц-залі Товариства “Знання” України. Зустріч відкрив Василь Кушерець, голова правління Товариства “Знання” України, президент Університету сучасних знань. Проводили презентацію книжки її автори Світлана та Леонід Фросевичі.

Виступали й безпосередні учасники подій: студенти, що провели майже місяць у підвалі школи, командир підрозділу  який визволяв село, шкільна вчителька, яка опинилася в подібній ситуації в іншому селі в Київській області, науковці, журналісти…

Книга складається переважно з оповідань у формі інтерв’ю (свідчень), які автори взяли у бранців російських загарбників. Є також бесіди з вченими та юристом. Згадані й загиблі мешканці села. Більшість розповідей закінчується QR-кодом, під яким є посилання на короткі відеосюжети, що знаходяться на ютуб-каналі авторів книги “Український репортер”.

Зауважу, що інтернет видання подружжя журналістів Фросевичів «Український репортер» («УР») — одне з найкращих національно-патріотичних видань в Україні. Леонід і Світлана героїчно тримають свою ділянку інформаційного фронту у боротьбі з рашистською пропагандою. Сайт неодноразово піддавався атакам хакерів російських спецслужб. Проте «УР» як Птах Фенікс відновлювався і продовжує свою боротьбу за вільну, суверенну, незалежну Україну.

Черговим підтвердженням цього стала документальна книжка подружжя Фросевичів про воєнні злочини, вчиненні московськими звіро-подібними істотами у маленькому селі Ягідне, що на Чернігівщині.

На жаль, я не зміг бути на презентації. В цей час знаходився з членами нашої організації «Караючий Меч Арея» («КАРМА») в районі Покровська. Книжку отримав «Новою поштою» в обласному центрі. Прочитав її на одному диханні. Окремі сторінки перечитував декілька разів. Скажу відверто — серцебиття прискорювалося, і не раз. Військові, які читали книжку зі мною, висловлювалися на адресу московитів «дуже пекуче»! Попадися хтось із них в цей момент, ці звіроподібні істоти вимолювали б не пощаду, а смерть…

Якщо коротко сказати, що собою являє книжка — це готовий обвинувальний висновок про один з епізодів воєнних злочинів, вчинених російськими загарбниками на окупованій території України, в маленькому селі Ягідне, що на Чернігівщині. Стверджую це як слідчий МВС і начальник відділу військової контррозвідки СБУ в минулому. Мій висновок підтвердив Чернігівський районний суд.

Важко повірити, що в 21-му столітті можуть бути організовані фашистські концентраційні табори за зразком нацистських у Німеччині — «Бухенвальд», «Майданик», «Освенціум» («Аушвіц») та радянських ГУЛАГів — соловецький («Слон»), колимський «Бутугичаг», катівень НКВС, створених рашистами на окупованих територіях України.

Нелюди-звірі влаштували сучасний концтабір в селі Ягідне у підвалі школи, де закрили 368 людей, 69 з яких — діти. Закрили без світла, свіжого повітря, майже без їжі, води і медикаментів. У підвалі тхнуло сирістю, цвіллю, затхлістю. Це був «підвал смерті», на кожного ув’язненого припадало 50 квадратних сантиметрів площі…

Хворі і слабші задихалися, божеволіли, помирали. 11 цивільних на вулицях Ягідного рашсити розстріляли… 27 днів і ночей невільники села Ягідне були смертниками, в очікуванні своєї загибелі від кулі або нестачі повітря, ліків… На стінах відмічали дні — вели свій підвальний календар (на світлинах), писали прізвища, імена  померлих, розстріляних…

На календарі, навпроти цифри «31» – надпис: «Наші прийшли!»

Від виснаження дні стали губитися: чи то субота, чи то неділя, чи то день, чи то ніч — все плуталося в голові. Якщо день прожили, то вважали за щастя, згадують «смертники» підвалу…

Ті, кого виводили з підвалу – повільно рахували бетонні східці між життям і смертю, що вели догори, на подвір’я.

17 бетонних східців між життям і смертю, що вели в «підвальний концтабір смерті»

Заручники підвалу не відали, що робилося в Україні. Московити радісно повідомляли, що їхні війська взяли Чернігів і Київ, а влада втекла. “Дуже важко було зберегти віру, що це не так. Ми гнали від себе погані думки. Якщо Чернігів захопили, то чому вони нас тримають у підвалі? Значить, брешуть” – розповідали звільнені бранці.

Читати і слухати їх свідчення дуже боляче. Вони розривають серце… Розповіді розкривають страшну картину страждань, знущань і катувань мирних українців, залякування дітей, що з особою жорстокістю і садизмом вчиняли рашистські варвари.

Військовослужбовці, яких я ознайомив з книжкою на Запоріжжі і Дніпропетровщині, казали: ніякого прощення варварам не повинно бути. Ніколи! Вони заслуговують лише ЛЮТУ СМЕРТЬ.

У книзі описана історія, яка має Небесний слід, він задокументований фотознімком (світлина внизу). Історія про українського воїна-визволителя, що побачив ікону на дереві як знак Божої присутності і Божої милості від почутих молитов з підвалу смерті — це був промінчик останньої надії для в’язнів ягіднянського концтабору серед темряви пекельного зла «русского міра»…

Все, що описане у книжці повинно лунати набатом по всьому світу і обов’язково у Міжнародному трибуналі над воєнними злочинцями фашистської росії на чолі з кривавим фюрером, вбивцею путіним.

За скоєні злочини у Ягідному слідчим вже вдалося ідентифікувати 15 військових з російської Туви. У квітні 2023 року Чернігівська обласна прокуратура розпочала кримінальне провадження щодо п’ятнадцятьох російських військових за статтею “Порушення законів та звичаїв ведення війни”. Зі світлин можна зробити висновок, що це – 14 тувинців та один військовий слов’янської зовнішності. Усі вони – з військової частини №55115 (55-та мотострілецька бригада (гірська). Дислокується в місті Кизил, республіка Тува.

Обвинувачення висунуті: Суван Сиин-оол, Монгуш Айгарим, Монгуш Назити, Ооржак Ерес, Хертек Аріан, Хомушку Саян, Олексій Борисов, Дадар-оол Буян, Дамбар-оол Шолбан, Демір-оол Доржу, Кенден Сайн, Монгуш Віталій, Саая Аржаан, Доржу Буян, Кенденов Амір.

Деяких катів уже заочно засуджено. У 2022 році Чернігівський районний суд оголосив вирок трьом російським військовим із Туви – Івану Ооржаку, Шактар-оол Кежік-оол та Чаян Чинану (на світлині внизу). Їх засудили до 12 років позбавлення волі.

Того ж року суд виніс заочний вердикт ще одному російському військовому — Шолбану Куулару — за злочини у Ягідному: 10 років в’язниці.
В окреме кримінальне провадження було виділено матеріали досудового розслідування щодо невстановлених російських військовослужбовців, які перебували в Ягідному, а також їхніх начальників. Це військові з позивними «Клен», «Павук», «Глухий».

При їх затриманні — знищити як скажених собак.

“Ніколи не пробачимо їм ці злочини, ніколи, – промовляє Іван Петрович Польгуй, який вижив у підвальному концтаборі. – І кари такої не придумати за скоєне. Нехай би вони відчули те, що ми відчули й пережили у підвалі”.

Обов’язок українських спецслужб – знайти зазначених воєнних злочинців і ЗНИЩИТИ. Знищувати так, щоб вони благали смерті. Завдання нашої організації — допомогти в розшуку і знищенні виродків-вбивць. В полон не брати!

Українці, наш обов’язок — максимально поширити матеріали книжки і відео про воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному. Книжка повинна буди долучена до кримінального провадження в Міжнародному суді як ДОКАЗ цих злочинів!

У зв’язку з матеріальною скрутою видання «УР», книжка була надрукована лише накладом в 300 примірників.

Бажано, щоб книжка була видана хоча би накладом в 100 тисяч примірників і стала народною книжкою — обвинувальним актом злочину агресії фашистської росії проти України. Книжка повинна бути у бібліотеках всіх учбових закладів, у кожній військовій частині, СБУ, ОГП, МВС, НП. Її повинні вивчати школярі старших класів, всі українці…

Лише ми, українці-патріоти, зможемо фінансово допомогти «УР» у виданні і поширенні цієї книжки, зібравши необхідні кошти.

Контактні дані авторів: pressafr@ukr.net

https://www.facebook.com/pressa.fr

Про презентацію книжки, свідчення очевидців, фото-докази читайте, дивіться і слухайте за посиланням:

1). https://ukrreporter.com.ua/war/27-dniv-mizh-zhyttyam-i-smertyu-voyenni-zlochyny-okupantiv-u-seli-yagidne.html

2). https://ukrreporter.com.ua/videogalereya/prezentatsiya-knyzhky-pro-yagidne-bula-zvorushlyvoyu-i-teployu-yak-u-rodynnomu-koli-video.html

3). https://ukrreporter.com.ua/war/cherez-sud-pam-yati-do-spetsialnogo-mizhnarodnogo-trybunalu.html

Ми повинні поширити ці матеріали максимально, щоб з ними ознайомилися мільйони українців і наші захисники на фронті.

Пам’ятаємо про злочини московських рашистів! Розповідаємо про них рідним, близьким, знайомим. Поширюємо на інформаційних платформах в соціальних мережах.

Ніякого прощення садистам-вбивцям, звіроподібним істотам!
Лише люта смерть! Їхнім вилупкам-нащадкам — ВІЧНЕ ПРОКЛЯТТЯ!

Слава Україні, її захисникам і захисницям! Слава Нації!

Від імені організації Караючий Меч Арея» («КАРМА») Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО,
Герой України,
лицар ордену ООН «Діяння на благо народів»,
медалі ЄС «Європа — союз цінностей»,
відзнаки Канадського королівського легіону Хрест «Вікторія»,
народний депутат України ІІ-VІ скликань,
член ПАРЄ (2006-2010),
генерал-лейтенант СБУ,
почесний голова Спілки офіцерів України,
кандидат юридичних наук

Про організацію «КАРМА» читайте: «Український «Моссад» — це «Караючий Меч Арея» («КарМА»).https://www.afisha.it/ucrainians/ukrainskyj-mossad-tse-karaiuchyj-mech-areia-karma/

Від редакції. Зі статтями і розслідуваннями генерала Григорія Омельченка читачі можуть ознайомитися, підписавшись на його ютуб канал @general.g.omelchenko і за посиланням https://ukrreporter.com.ua/author/omelchenko

Сообщение Книжка «27 днів між життям і смертю” є обвинувальним актом злочину агресії фашистської росії проти України – генерал Омельченко появились сначала на Український репортер.

Модерував на заході голова правління Товариства “Знання” України, доктор філософських наук, Заслужений діяч науки і техніки Василь Іванович Кушерець.

Усі присутні оплесками вітали  легендарного поета-пісняра, Народного артиста України Вадима Дмитровича Крищенка. Маестро прочитав декілька віршів, розповів про свій сьогоднішній культурно-інформаційний фронт.

На творчу зустріч з авторами книжки також завітали відомі журналісти Геннадій Кириндясов, Олександр Ільченко, громадські активісти, освітяни, підприємці, працівники сфери культури; особливо було приємно, що приїхали воїни, які весною 2022-го визволяли Ягідне від рашистської орди – полковник Богдан Гарнага з бойовими побратимами. У залі був і захисник України Сергій Олександрович Горбено, батько Героя України, молодшого лейтенанта Святослава Горбенка (Скельда). Святослав загинув, обороняючи Донецьке летовище. Сергій Олександрович також виступив зі словом.

Було дуже щемко, коли своїми спогадами про ягіднянський концтабір поділилися колишні заручники російських окупантів Марина Супрун та Владислав Польгуй.

Письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, спогади якої також увійшли до цієї книжки, згадала про пережите в Гостомелі, коли з родиною ховалися від рашистів у тамтешньому підвалі. Зала слухала, затамувавши подих.

Панувала тепла, дружня атмосефера, хоча іноді розповіді були й зі сльозами на очах. Так, це книга про людську біду, про неймовірні страждання українців у маленькому селі Ягідне, яке опинилося на шляху оскаженілої пашистської орди. Але вона і про незламність наших людей, про їхню духовну велич, стійкість та силу духу.

Проникливо і щемко виступили шановні Роксолана Хмара, заступниця голови Спілки журналістів Києва  Алла Малієнко, Оксана Одинцова, Зінаїда Сукова.

Невдовзі на сайті буде  розміщено фоторепортаж про цю подію.

На світлині: виступає Алла Миколаївна Малієнко.

Сообщение Презентація книжки про Ягідне була зворушливою і теплою, як у родинному колі (+відео) появились сначала на Український репортер.

Ми поспілкувалися на цю тему з відомим ученим, завідувачем кафедрою Українського католицького університету, кандидатом медичних наук паном Романом Кечуром (на світлині).

На початку розмови розповіли про те, що ми, журналісти, особисто чули від заручників російських катів, які окупували село Ягідне. Колишні бранці називали цей підвал «концтабором 21-го століття», говорили, що у московитів не було ані крихти жалю до мирних жителів Ягідного. Це був російський фашизм у формі рашизму. Люди риторично запитували – звідкіля увесь цей дух ненависті?

–Мені здається, що є поєднання багатьох феноменів, про які можна було б говорити у цьому контексті, – пояснює Роман Володимирович. –Почнімо з того, що державна і суспільна структура в росії організована навколо вертикальних силових організацій, серед яких найбільше виділяються дві. Перша: армія; військові скоювали злочини, в тому числі у Ягідному. А друга – тюрма. Величезна кількість людей в росії або самі сиділи, або ж їхні родичі, батьки, діти. Тобто це величезна частина сучасної російської спільноти. Обидві ці структури збудовані таким чином, що контроль за людьми, які знаходяться в армії або тюрмі, здійснюється тими, хто сидить в тюрмі або служить в армії. Він відбувається поза контролем закону. В армії це називається «дідівщиною». В тюрмі – «поняттями», там живуть по «поняттях», це забезпечується відповідною неформальною інфраструктурою ув’язнених. І в першому, і в другому випадках насильство делегується цим групам – «дідам» в армії, в тюрмі – кримінальним авторитетам. Контроль за цими групами здійснюється цими внутрішніми силами. Російська держава делегує цим «неформальним групам» право на насильство і право на беззаконня. Бо що ви можете подарувати рабу? Раб не має свободи. Практично не має власності. Йому можна подарувати тільки право на насильство над іншою людиною. Ця система працює на тому, що право на насильство і право насолоди від насильства делегується відповідним групам. І ми маємо приклад, як це було реалізовано – з відома і наказу вищого командування, на «смак» нижніх виконавців, а вони переважно люди бідні, нещасні, залежні, єдиним їхнім задоволенням є знущання над іншими. Такою є ця, дуже сумна, картина.

– Який діагноз можна поставити озброєним путінським покидькам, які проявляли надзвичайну жорстокість у Ягідному?

-І в медичній, і в соціальній науках це називаються садизмом – задоволення від страждання іншої людини. Він є в усіх представників цієї імперії. Вони ж ідентифікуються з цією агресією. З тими, хто може безкарно вчиняти насильство. Якщо ви є великим начальником, то маєте право на багато безкарного насильства, якщо ви маленька людина, то вам надають індульгенцію на маленьке безкарне насильство. Це – ієрархія імперії.

-Зрозуміло, що більшість рядових воєнних злочинців знаходяться на низькому соціальному щаблі суспільної ієрархії. А ось як бути з генералами, міністрами? Вони ж усі закінчували університети, академії. Тим не менш віддають накази вбивати українців.

-Вони можуть віддавати накази і на вбивство жителів Курщини, як і будь-якої російської області. Вони без жодних сумнівів обстрілювали власні міста. Нещадно знищували цивільні будинки в Суджі, перетворивши місто на руїни. Але на даний момент насильство стосується українців, бо ми є перешкодою для розвитку їхньої імперії. Однак раніше такого роду насильство вони спочатку застосовували до тих же тувинців, татар, чеченців, до інших народів, а сьогодні застосовують до нас. Їхня ідея полягає в тому, що насильство без меж є єдиним виходом, щоб народи, проти яких його застосовують, стали росіянами. Таким способом тувинці, чеченці та інші стали росіянами. Вони намагаються застосувати такий же «рецепт» і щодо нас, проявляючи нічим необмежену тотальну жорстокість. Щоб обмежити нашу національну ідентичність. Перевірений «рецепт», якому триста і більше років.

– В Ягідному окупанти постійно шукали серед місцевих жителів нацистів, бандерівців. Це також є своєрідною складовою духу ненависті?

-Будь-яка ідея насильного упокорення, асиміляції, приєднання інших народів передбачає їхнє «виправлення», бо вони, як вважає імперія, якісь «відсталі», «погані», «жорстокі», «невдалі», зрештою і держави «невдалі». А росія прийде, «визволить» їх і зробить «русскімі». Це традиційна для імперії ідея. Вони ж не можуть напасти на народ, який є «добрим», де живуть «гарні сусіди», «миролюбні українці»… І раптом рускі взяли та й напали на них. Цю ідею неможливо продати, правда? Потрібно сказати, що «бандерівці захопили владу», «знущаються над росіянами» – це звичайна параноїдна ідея, яка лежить в основі будь-якої загарбницької війни. Нічого нового.

-Підкріплюють її «щастям», яке прийде у вигляді «руского міра».

-Насаджувати «рускій мір» – ідея імперії. Як тільки імперія перестає рости, то знизу починає розкладатися. Напруження наростає і з’являються внутрішні протиріччя, які ведуть до розвалу. Тому імперії, її метрополії постійно зайняті завоюваннями інших територій, народів, сфер впливу, в цьому сенсі також нічого нового. Руска імперія подібна до усіх її попередників.

-Медичних діагнозів кремлівського фюрера путіна ніхто не бачив. Чому він схиблений? В інтернеті багато пишуть про його психічні захворювання, наприклад, що він параноїк.

– У ньому переважає імперська ідея. Він багато років при владі. При абсолютній, тотальній владі, неодноразово видавав накази про знищення невгодних, захоплення земель, початок військових операцій. Загинули сотні тисяч людей. Він відчуває себе безкарно. Власне, ідея безкарності пронизує усю ідею «руского міра». Безкарний фюрер путін і безкарні ті солдати, які знущаються над українцями, над мирними жителями, вбивають їх. У шкільному підвалі в Ягідному одинадцять людей померло, багатьох розстріляли на вулицях. І ніхто з окупантів за ці злочини не є реально покараним. Отже ідея безкарного насильства, безкарного злочину – ідея рускої імперії. Можеш знущатися і тобі за це нічого не буде. У цьому й полягає ідея «руского міра».

–Московитів нічого не змінить, лише, можливо, поразка, покаяння. Але перш ніж це станеться, пройдуть десятиліття поки не переформатується через поразку російська спільнота. Але не факт, що таке станеться. Якої ви думки?

– Поразка є необхідною, але недостатньою умовою. Без поразки шансів на зміни в росії нема ніяких. Але якби рускі програли б, тоді після цього потрібна серія виховних заходів. Як у післявоєнній Німеччині. Оприлюднення воєнних злочинів, покарання винних, тих, хто безкарно діяв багато десятиліть, усіх їх потрібно назвати і покарати. Не помста має бути, а ідея справедливого, законного покарання може змінити це. Бо помста призведе до наступного витка цієї багатостолітньої драми. Хоча не упевнений у прогнозах. Але така моя точка зору.

– Дякую за бесіду.

Розмову вів Леонід Фросевич

Фото: “Український репортер”.

Про Ягідне також читайте: Прокурор Крупко про жахіття Ягідного: «Люди стрибали у яму і прикривалися трупами» (+відео)

Сообщение Індульгенція від імперії на безкарне насильство. Розмова з ученим про причини жорстокості окупантів (+відео) появились сначала на Український репортер.

Серед 368-ми заручників був і 17-літній Владислав Польгуй. «Коли іноді рашисти випускали людей на вулицю подихати свіжим повітрям, то вже через три хвилини починали стріляти, усі ми в паніці втікали назад, до підвалу, падали на сходах. Це була жахлива картина», – згадує Владислав. -Було багато випадків моральної жорстокості – російські солдати заходили до підвалу, діставали гранати і лякали, що зараз нас усіх підірвуть, або розстріляють… Я не хотів у це вірити, намагався себе переконати, що скоро все це закінчиться і будемо жити як жили.

У підвалі часто згадували шкільні вірші, пісні. А одного разу ми з Мариною Супрун вирішили згадати Шевченка і написали на фанері червоним фломастером частину з поеми «Катерина». На жаль, наш запис не зберігся – вицвів із часом.

Зі мною була книжка, яка є для мене дуже цінною. Вона про українських гетьманів (на світлині. –Ред.), її одного разу знайшов на шкільному подвір’ї – рашисти викинули разом з іншою літературою. Раніше ця велика, груба книжка була у кабінеті директорки школи, я ще школярем брав її читати. Я зрадів такій знахідці., підняв, витер од бруду, і вона була зі мною увесь час у підвалі. І досі є”.

Владислав каже: “Ніколи не думав, що стану заручником російських окупантів у рідній школі”.

Кореспонденти «Українського репортера» Світлана та Леонід Фросевич записали відеоінтерв’ю з Владиславом Польгуєм про жахіття ягіднянського підвалу. Дивіться чергове відео із авторського циклу “Літопис війни”.

***
Редакція “Українського репортера” висловлює подяку голові Київської організації Товариства “Знання” України Неволову Василю Васильовичу за сприяння у проведенні цього інтерв’ю.

Сообщение «Ніколи не думав, що стану заручником у рідній школі» (+відео) появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє DW.

«Ми як політичні лідери Європи також повинні мати силу на міжнародному рівні, щоб продовжувати надавати Україні фінансову та гуманітарну підтримку», – сказала Бербок.

За її словами, Ягідне нагадує, «що означає російська окупація: нелюдськість, терор. Речі, які ніхто в цьому світі не хотів би пережити». Вона додала, що страждання жителів Ягідного – це «мандат для нас працювати безперервно, щоб одного дня всі люди в Україні знову змогли жити в мирі».

У виданні нагадали, що село Ягідне постраждало від російської окупації: загарбники з 3 до 30 березня 2022 року утримували в підвалі школи без води та їжі понад 360 цивільних, включаючи дітей. За даними слідства, через нелюдські умови утримання в підвалі та відсутність своєчасної медичної допомоги померли 10 людей. Також унаслідок вторгнення рф усі 173 домогосподарства в селі Ягідному зазнали пошкоджень, 16 з них були зруйновані. Крім того, були знищені будинок культури, фельдшерський пункт, сильно пошкоджена школа.

Бербок прибула в Україну 4 листопада з восьмим візитом солідарності з початку повномасштабної війни. Вона оголосила про надання від Німеччини 200 мільйонів допомоги, покликаної підтримати Україну під час чергової зими.

Фото: Jörg Blank/dpa/picture alliance

Читайте також: 27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини окупантів у селі Ягідне (+фото)

Свідчення потерпілих мешканців Ягідного  від воєнних злочинів російської армії – на yuotube “Українського репортера”:

• https://www.youtube.com/playlist?list=PLrnfgrs1dn8tid6D8ecqZ2jkwzdmNxSSU
• https://www.youtube.com/@UkraineReporter/playlists

Сообщение Бербок відвідала село Ягідне, де окупанти тримали у заручниках 368 цивільних (+відео) появились сначала на Український репортер.