Розміщуємо текст заяви Секретаріату НСПУ.

“Після повномасштабного вторгнення росії в суверенну незалежну Україну в нашому культурному просторі постало актуальне питання в доцільності вивчення творчості російських письменників в навчальних закладах України, у функціонуванні музеїв таких письменників на території України, а також у перейменуванні вулиць, названих на честь таких культурних діячів.

Як відомо, нещодавно з фасаду жовтого корпусу Київського університету зняли пам’ятну дошку, присвячену російському письменнику Булгакову. Прохання про вилучення цієї дошки подала освітня організація «Експертний корпус», яка висвітлює культурно-історичні теми. Представники цієї організації довели, що Булгаков є ідеологом «русского міра».

На цю тему матеріал “Українського репортера”: Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника

Нагадаймо, що серед постраждалих від постійних обстрілів і бомбувань із боку росії є не лише українські громадяни, а й культурні заклади України – школи, бібліотеки, університети тощо, і деякі з них геть зруйновані й уже не підлягають відбудови.

Тому виникає закономірне питання: чи може – після жаху смертей і руйнувань, який чинить росія в Україні, після проявів геноциду і намагання знищити українську державність, – чи може в самому центрі Києва й далі працювати музей письменника, який люто ненавидів Україну і її незалежність, а також паплюжив, як тільки міг, її у своїх творах, наприклад, у романі «Біла гвардія» (1925 р) ?!

Ось одна з цитат із красномовних з цього роману (йдеться про гетьмана Павла Скоропадського): «Я б вашего гетмана за устройство этой маленькой Украины повесил бы первым!.. Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман…»

Які до болю знайомі мотиви, і наскільки вони є «суголосними» до теперішніх драматичних реалій, коли сатанинська пітьма зі сходу нависла над Україною, а криваве мурло «русского міра» побачив увесь світ!
Булгаков, по суті, є одним із предтеч цього горезвісного «русского міра», і це яскраво відбито в його небезпечних книжках, де він оспівав і возвеличив не лише царат і монархію, а й нелюдську жорстокість, яка притаманна росіянам і є основною рисою російської нації. Його зневажливе пихате ставлення до України викликає тільки щирий гнів і відчуття огиди.

Як ми всі вже переконалися, книжка – надзвичайно ефективна зброя, і росія цю зброю дуже активно використовує на окупованих українських територіях, показово знищуючи українські книжки.

Ми звертаємо увагу на те, що саме тепер наше суспільство ставить дуже високі вимоги до культури, бо людям, постраждалим від війни, окупації; людям, які скалічіли, які перебувають у шпиталях і лікарнях, геть не байдуже, якого митця вшановують і за які заслуги.

Тим часом функціонування музею Булгакова в наш час доводить протилежне: держава утримує й опікується закладом, який зберігає пам’ять про одного з найпідступніших ворогів України – Михайла Булгакова.
Ми вельми обурені цим фактом, який паплюжить героїчну українську історію не лише минувшини, а й сьогодення.

Наша місія як культурних діячів – піклуватися про те, щоб зберегти й передати у спадок прийдешнім поколінням нашу самобутню культуру, нашу мову, нашу трагічну історію, тому ми цілковито переконані, що музею М. А. Булгакова – не місце в Україні, бо присутність цього письменника в культурному просторі України приховує в собі небезпеку не лише для українців як нації, а й для української ідентичності і державності.

Наша пропозиція чітка: закрити музей Булгакова; всі музейні експонати передати на архівне зберігання в Національний музей літератури; у приміщенні, де розміщувався музей Булгакова, створити музей видатного українського композитора Олександра Кошиця, який мешкав у цьому будинку до 1906 року і його заслуги як українського культурного діяча є дуже вагомими не лише для України, а й для всього світу. Тому увічнення пам’яті цієї видатної постаті буде і логічним, і беззаперечним, і слушним”.

litgazeta.com.ua

Сообщение Спілка письменників ініціює закриття в Києві музею Булгакова появились сначала на Український репортер.

1. Зав’язь знаменитого роду Лівицьких

Без малого два роки тому, на Покрову, видавав я дочку заміж у Києві. Була радісно, і клопітно, і незвично. Позаяк і син уже жонатий, чи думав я, що посередині літа 2019-го враз доведеться мені ще раз ставати за свата, хоча діти мої вже заміжні.

Причиною для оказії стала книга Марії Тимошенко-Лівицької «На грані двох епох», видана у Нью-Йорку, 1972 року. Надзвичайно вразило мене те, що Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький (родом із-під Золотоноші теперішньої Черкащини) і його наречена Марія Тимошенко (уродженка Жмеринки на Поділлі) побралися у віддаленому селі, у старенькому храмі села Володіївці Барського району нинішньої Вінниччини. Майже над Дністром, у церквиці, що стоїть на березі річечки Лядова. Що, звичайно, тепер ніхто не пам’ятав того давнього торжества. В біографічних довідках державних діячів про це ані слова. Загалом, ця подія давно вже поросла мохом минувшини, і кому б я не говорив про знахідку – ніхто нічого не чув про подібне, не знав. Йшлося ж про першого президента України у вигнанні, першу леді держави! Чому ж про це ніде немає й згадки?

Історію цієї родини мав би вже давно знати кожен українець, але настільки московітським царатом пригніченим за століття виявився наш велетенський рід, що й по нині відкриваються все нові й нові, окремі епізоди її життя і діяльності, яких достеменно не знав ніхто. Родина ця – Лівицькі – Андрій Миколайович та Марія Варфоломіївна, і їхні знамениті діти – Наталя та Микола. Дочка – уславлена українська поетеса, а син, як і батько – президент УНР в екзилі, охоронець духу українства у світі.

Глава сім’ї – довічний революціонер, з березня 1917-го член Української Центральної Ради, в часи буремних подій – губернський комісар УНР у Полтавщині, заступник Голови Ради Міністрів в кабінетах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи, товариш, себто заступник міністра і міністр юстиції. Протягом 1920 – 1921 років виконувач обов’язків глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри – беззмінний керівник Директорії, головний Отаман військ і флоту УНР – з 1926 року до останнього свого дня 17 січня 1954-го. Казати б, головний страж українського душі, віри в велику славу майбутньої України в екзилі (у вигнанні).

Дружина Андрія Миколайовича – Марія Варфоломіївна Ткаченко надійний і вірний помічник в усіх революційних справах чоловіка. Разом з А. Лівицьким входила до керівництва Молодої Громади (МГ), яка організовувала виступи київського студентства проти царату. Членами її були також Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко та інші. Саме цими згодом вельми знаменитими людьми в політичному істеблішменті тодішнього Києва Андрій Лівицький тривалий час поспіль обирався головою студентсько-юнацького осередку МГ, позаяк був блискучим оратором, організатором мас. Незмінним душею всякої зустрічі, застілля, вечірки. Умів для кожного присутнього знайти приворожливе слівце, жарт і навіть пісню чи примовку. Веселун і винахідник. Був людиною надзвичайного такту, порядності, смирення і доброти.

Молоді люди – Андрій та Марія – входили до головного активу першої політичної партії в центрально-східній Україні – Революційної Української партії (РУП). Саме РУП активно розповсюджувала тієї пори текст виступу адвоката Миколи Міхновського, близького друга Андрія Лівицького та Марії Ткаченко, виголошеного на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900-го і видрукуваного того ж року окремою брошурою у Львові під вразливою і неповторною назвою «Самостійна Україна». Що кидалося ввічі, зацікавлювало всіх. У цій промові вперше було проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Саме за цю активну антиурядову діяльність Андрій Лівицький переслідувався жандармським управлінням. У його помешканнях час від часу здійснювалися обшуки, які тоді в просторіччя називалися – «трусами». Під них потрапляла й пані Марія, але їй неймовірно везло завжди виходити, що називається «сухою із води».

Андрій з Марією познайомилися ще тоді, коли пані Ткаченко сімнадцятилітньою юнкою навчалася у Києво-Подольській Маріїнській гімназії відомства Імператриці Марії Фйодоровни, освітній заклад цей іще називали Фундуклєївською жіночою гімназією Києва. Правувала закладом унтер-офіцерської закваски начальниця-німкеня, яка вкрай погано цвенькотала московською – пані Спаська. Але від того, мабуть, була ще більш злюча, ненависна всім.

Мешкала Марія в одній кімнаті з Женею Лівицькою, славною дівчиною зі знаменитого дворянського роду з-під Золотоноші Полтавської губернії. А до Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, студент Київського університету Святого Володимира. Він спізнавав юридичні науки, і робив це за настановою свого дідуся з роду Ілляшенків по материнській лінії, котрий свого часу був студентом першого випуску юридичного факультету імперського університету у Києві. Йому дуже хотілося мати онука юриста, свого послідовника на правничому ґрунті.

Порядки в гімназії були справді пуританські: побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали конче проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті гімназії, і обов’язково за участі третьої особи. За таку Женя завжди вибрала Марійку.
У кімнаті побачень стояв рояль, і поки Женя з Андрієм, усівшись у кутку за столиком розмовляли про щось своє домашнє, подруга тихо яворилася на фортепіано. Спершу вона цьому всьому не надавала особливого значення. Виконувала все, як відбувала повинність на догоду другині. Але згодом зрозуміла, що й вона внутрішньо і зовнішньо готується до кожного нового побачення Євгенії з братом. Зайве випрасує чорного фартуха гімназистки, підкрутить кучерики на висках та над лобом, зайве торкнеться футляра парфумів. А коли з’являється Андрій, такий гарний, стрункий, з білявим своїм звабним чубиком, волошковими очима, її руки починали зненацька й по-зрадницьки пітніти, пальці спотайна переставали слухатись. Піаністка починала зненацька збиватися там, де не було ніяких складних музичних переходів. Андрій з Женею мимоволі поверталися до неї, а вона вся променилася внутрішнім вогнем душі, збентеженням, сум’яттям, з усіх сил намагаючись причесати пощерблений музичний такт і погасити вогонь на щоках та вухах…

Ой, як же ж це не легко було вгамуватися, зосередитись лише винятково на самій музиці, коли зовсім поруч сидить він…

Коли Андрія в чергове після обшуку арештували в батьківському домі у селі Ліпляве, що знаходиться на лівому березі Дніпра, якраз навпроти Чернечої канівської гори, за водною гладдю від могили Тараса Григоровича Шевченка, Марія тієї пори теж була в гостях у Жені. На вакаціях. Старший брат А. Лівицького Костянтин зібрав найнеобхідніші речі для бранця, відправився до Києва, щоб їх передати до острогу. З ним поїхала і Марія Ткаченко.

До жандармської управи вони дісталися уже надвечір, коли закінчувався робочий день. При вході Костянтину повідомили, що начальник над арештантами і слідчими ще додому не пішов і його пропустили до нього. Юнак доволі швидко повернувся на ґанок уже без пакунку з речами. Поруч із ним з’явився і жандармський офіцер. Розмовляючи поміж собою, вони дивилися у бік Марії, яка примостилася на лавочці, що стояла у глибині двору під тінистими київськими каштанами. Коли служивий ураз побіг сходами вниз, в її напрямку, серце Марії похололо: «Невже будуть затримувати й мене?» – тривожно подумалося їй. Одначе золотопогонник, наближившись до дівчини, галантно пристукнув підборами і заявив:
-Пані Ткаченко! Мені доручено передати вам, як нареченій Андрія Лівицького, що він після з’ясування деяких формальних уточнень незабаром, швидше всього – завтра, буде випущений на волю…

Картино поклонившись, немовби на стройовому плацу, галантний офіцер, притримуючи лівою рукою шпагу, розвернувся кругом і подався назад до приміщення жандармської канцелярії…

Так Марія вперше офіційно почула про те, що вона є нареченою революціонера Андрія Лівицького.

Рід Лівицьких походив з давнього козацького племені, з відомої старшинської знаті. В давні часи був щедро наділений землею, маєтками і різними почестями за колишні бойові заслуги. На цій основі в пізніші часи став осучасненим дворянським родоводом. Його глава – батько Андрія Лівицького, Микола Іванович (хоча вимагав називати його лише Миколаєм, а не холопським Миколою!) паношився своєю минувшістю. Знайомлячись з новими солідними людьми просив запам’ятати, що він не Левицький, як то здавалося б мало бути, а саме Лівицький. З притиском на голосному «і». При цьому розповідав буцімто бувальщину часів котрогось з бойових і знаменитих нащадків. Коли той обороняв свою державу від чужинців, йому у бою відтяли руку зі зброєю. Він тут же перехопив шаблю в лівицю і майстерно переколов знічених побаченим противників. Ось звідки, мовляв, вони походять воїни-Лівицькі!

Миколай Іванович, хоч і мешкав у Ліплявому, але служив у земській управі Золотоноші, а це верст за сорок від берегу Дніпра, і додому навідувався не часто. Але коли вже приїздив, то все тут, немовби вимирало. Всі буквально ховалися від хазяїна, намагалися не потрапити йому на очі, бо завжди сердитий, неодмінно знайде чим дошкульно дорікнути, що зауважити, чого зажадати. Надто суворого і крутого норову був він людиною.

Звільнившись після арешту, Андрій спеціально приїхав, щоб обмовитись з батьком із приводу нежданого трусу в маєтку, який накликав своєю протиправною діяльністю супроти царського режиму син-студент. Але невідворотний Миколай Іванович тут же грубо виставив його за двері свого кабінету і порадив у майбутньому будучому юристу не траплятися йому на очі.

Буквально через півроку після цих подій, на початку 1900-го, Андрій з Марією прибули дніпровським пароплавом із Києва до рідних берегів. Юнак сподівався, що батьківське серце за цей час подобрішало, злагіднішало. Молоді домовились поміж собою про весілля, потрібна була лише формальна згода батьків. Одначе, Миколай Іванович і слухати нічого не бажав про благословення, про заручини з простецькою дівчиною, яка була у сина за революційного агітатора та розповсюджувача листівок і літератури, а тут спорядилася до нього в невістки.

Через 72 роки після цих подій і через рік, як не стане на білому світі Марії Варфоломіївни, у Нью-Йорку, вийде книга мемуарів пані Лівицької-старшої, озаглавлена «На грані двох епох». Аналізуючи твір, літературознавці напишуть: «у спогадах автор детально описала родинні зв’язки полтавських дворян Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що відбувалися в Україні у перші роки 20 ст. Розглядає особисте життя відомих київських письменників, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема, Володимира Винниченка, Павла Крата, Миколи Міхновського, Миколи Порша, Бориса Мартоса, Володимира Дорошенка»,

Для мене в цих записках головним було побачити, як сама пані Марія Ткаченко тоді, на порозі свого заміжжя, оцінила відмову батьків нареченого дати благословення на їхній шлюб. І я таки знаходжу те слово, яким оцінила гожа пані той протест родичів жениха, він у мемуарах позначається французьким виразом «мезальянс». Це насправді означає – не рівний шлюб. Заміжжя між людьми з різним соціальним становищем. Визнання поміж молодими неоднакового майнового стану, цензу. Саме це дискримінаційне побачила Марія Ткаченко у відмові їй вступити на законних підставах до знаменитої родини Лівицьких.
Андрій на те все відбувся легким політичним жартом: «це ще раз свідчить про те, що треба, обов’язково треба у суспільстві проводити соціальну революцію. Тому ми з тобою, – зауважив, – знаходимось на правильному шляху…»

Тут я, напевне, мав би розповісти своїм читачам, хто і звідки походить сама пані Марія, з яких вона випестувалася Ткаченків.

Звичайно, що політичні діячі, згадки про яких не можна було раніше ніде віднайти в радянській літературі, історії, історіографії приходять нині до нас в основному з Вікіпедії. Бо це найлегший і найкоротший шлях до читачів. І я також заглядаю до Інтернет енциклопедії, розгадуючи логогриф Марії Ткаченко. Там читаю: «Народилася 9 квітня 1879 року у місті Бердичів на Житомирщині [за відомостями К. Криворучко — у с. Білилівці Ружинського району Житомирської області». (Саме отак неоковирно, з однією лише відкритою дужкою у реченні написано).

Мене насамперед насторожила ця спрощена, зовсім не наукова, не академічна версія подачі даних, бо ж яка це, скажіть, будь ласка, у дев’ятнадцятому столітті була Житомирська область? І хто такий, цей дивний К. Криворучко на кого посилається Вікіпедія. Науковець, історіограф, літературознавець?

Я кілька діб шукав відповіді на ці питання і не знаходив їх. Тому, що їх просто не було. І тоді взяв до рук книгу спогадів Марії Лівицької (у дівоцтві – Ткаченко) «На грані двох епох», яка розповідаючи про чоловіка, політичну і соціальну ситуацію в суспільстві, мимоволі мала ж, напевне, обмовитись і про себе, про свою сім’ю, походження, батьків, нарешті, щось сказати про рідний край, де виросла, стала значимою і коханою людиною для такого толкового чоловіка, яким був незабутній естет і розумник Андрій Лівицький.

Це ж треба вміти так розповідати про ситуацію навколо себе – про людей, з якими доводилося спілкуватися – з відомими тоді політиками Миколою Поршем, Миколою Міхновським, братами Шеметами, Володимиром Дорошенком, з славним меценатом і публіцистом Євгеном Чикаленком, його дружиною Маріє, іншими видатними киянками, котрі на зламі попередніх віків входили до київської Жіночої Громади, і ніде не обмовитись про себе, про свою сім’ю і рідних. І аж тільки на сторінці 57-ій читаю:

«Батько мій був щиро, глибоко й ревно релігійний. Побожність мачухи була більш формального характеру й полягала в автоматичному відмовлянні молитов. Але, не зважаючи на свою побожність, а, може, саме завдяки їй, батько мій ставився критично до тодішнього духовенства. Місцевого нашого священика він не любив і ніколи у нього не сповідався. Сповідатись їздили до сусіднього Браїлова за шість верстов. У Великодню ніч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці і цілою родиною урочисто розговлялись. Настрій при цьому був святковий, радісний…»

Ах ось воно що, значить Браїлів, але це ж ніяка не Житомирщина. До Бердичіва звідси кілометрів 130. А за шість верст від Браїлова і нині лежить місто Жмеринка. Хоча міг би бути й інший населений пункт. Тому з остаточним висновком я не поспішав. І лише на сторінці 97-ій мемуарів дружини президента УНР в екзилі, у ситуації, коли з жандармського управління до пані Марії вийшов офіцер і назвав її нареченою Андрія Лівицького, авторка пише, що тут вони розійшлися з Костянтином Лівицьким (братом Андрія, котрий привозив йому речі до острогу і з яким вона приїхала до Києва): Кость повертався на береги Дніпра до Ліплявого, а вона попрямувала «у Жмеринку до батька»…

Мало-помалу назбирав я зерняток зі спогадів Марії Варфоломіївни, аби зрозуміти, що доля в неї сирітська. В неповних два роки залишилася без матері.

Дуже дружно жили вони з батьком, і якось поїхали в гості до багатих приятелів. Мати вельми полюбляла танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало на батьків маленьке дитятко у колисці. Накинула мати у санчата на себе легенько шубку, а не вповилася, як слід, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем, бо, можливо, й вино ще з середини гріло: поки доїхали додому, вона вже й простудилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за десяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду і красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося.

Але була у Марійки старша сестричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижанівського. А той Іван побожним чоловіком і невдовзі був висвячений на священника. І згодом вони удвох виїхали на парафію у село Володіївці.

Я коли прочитав це, замало не підстрибнув у кріслі. Подумав, що йдеться про ті Володіївці, котрі відомі мені, як недалека сторона від мого рідного Джурина на Вінниччині. Я чимало разів проїздив через те село, прямуючи до Чернівців чи Томашполя. Навіть уявляв собі, як по весні, можливо, з’їжджу туди, щоб поглянути на той старовинний храм, який описала пані Марія, при умові, якщо він зберігся ще й по нині…

Матушка Неоніла з Володіївців запрошувала молодшу сестричку на гімназійних вакаціях відвідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед, своя бібліотека. А ще можна поласувати солодких як мед черешень, що народили того року багато ягід довкруги попівської садиби та божого храму. Ось як виглядає той спогад у мемуарах Марії Варфоломіївни:

«У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека – твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не було, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими українками.

Сидячи там на високій черешні, не раз, було, чую – сестра гукає:

– Марусю, іди допоможи коня запрягти у “лінійку”. Поїдемо у Копайгород…
Пару коней і хлопця Ваня нам не дає (Ваня – це мій шваґер-священик), бо хлопець у полі потрібний, – пояснює сестра те, чому маємо їхати «лінейкою», а не екіпажем.
Біжу на поміч. Їхати «лінейкою» (возом без полудрабка, пристосованим для перевезення насамперед лісоматеріалів – О.Г.) для мене — весела і приємна пригода, але для матушки – з огляду на опінію прихожан-селян – трохи ризикована.

Моя сестра була старша за мене на шість років. Вийшла заміж у сімнадцять років і ніяк не могла звикнути до поважної ролі дружини священика. Одного разу трапилася справді пригода. Конем правила я. В одному місці задивилась кудись, потягнула віжки в бік, і ми, виїхавши на горбок, перекинулись. Падати було невисоко, не потовклися. Підняли «лінійку», звели коня з горба і поїхали далі. Опам’ятавшись, я почала сміятись, а сестра цілу дорогу бурчала, бо сукні наші були в жахливому стані, скупавшись у куряві. На щастя, ніхто нас не бачив, і престиж матушки від того не постраждав. З приємністю і тугою згадую ті давні часи, добу щасливої романтики. На зміну прийшли авто й літаки з жахливими катастрофами і . . . жінки в штанях.

…Одного разу приїхала до сестри знайома, дуже симпатична й інтелігентна пані. Ми познайомились і багато говорили. За якийсь час ця пані запропонувала мені становище домашньої вчительки її дітей. Я згодилась і пробула у них від грудня 1898 року до весни 1899. Весь цей час я листувалась з Андрієм і Женею Лівицькими. Ці листи рятували мене від нуди та помагали зносити одноманітність мого існування…»

Ви ж, звісно, пані й панове, не помітили в цій оповіді ключового, сигнального слова, а воно, скажу вам, – прозвучало. Це назва селища Копайгород, куди, власне, прямували попадя зі своїх угідь поспіль із своєю залітною сестрицею. Я вловивши цю важливу подробицю ситуації подумав: «А куди ж це вони так далеко вибралися з Володіївців під Чернівцями? Це ж маршрут у містечко, котре розташоване за два райони, на відстані, напевне, близько ста кілометрів… Хіба кіньми, та ще ж тоді, коли за їздових самі жіночки, на такі відстані їздять?» І тут уже зрозумів: йдеться, напевне, не про ті, що я подумав Володіївці. І справді, на Вінниччині, виявилося, є два населених пункти з такою ж промовистою назвою. Інші Володіївці розташовані у Барському районі, на заході регіону. За три кілометри від них і справді розкинулося якраз містечко Копайгород, котре у різні часи було й районним центром. Біля цих Володіївців поруч є залізнична станція, на якій зупиняються поїзди і ближнього, і дальнього сполучення.

Отож, коли у благословенні Андрієві та Марії відмовили і батько, і матір Лівицькі, молоді подалися до Жмеринки. Батько дівчини їх зустрів з розпростертими обіймами, але дати своє добро на шлюб теж відмовився. «Вам мало буде мого одного благословення, – сказав розважливий банкір Варфоломій Семенович. – Працюйте над тим, щоб прихильніше до вас поставився Миколай Іванович, і ваша матінка, пане Андрію, а я тоді з радістю підтримаю цей новий союз…»

Зачула все це сестра Неоніла, аж на місці підстрибнула:

-Не слухайте їх стариків, – вигукнула. – У них свої затрапезні забобони. Намічайте день весілля. Я його організую в своїй хаті, Іван мій освятить ваш небесний шлюб у нашому сільському храмі. Весілля відгуляємо в нашому саду над Лядовою у Володіївцях…

Напередодні неділі 15 липня 1900 року з поїзда із Києва, на станції Копай, зійшла ватага молодих веселих людей з мандоліною і гармошкою у руках. Їх зустріли три брички сусідньої попівської братії, друзів батюшки Івана. Всі вони покотили до обійстя місцевого священика Крижанівського у Володіївцях, що розташувалося неподалік станції. Пан-отець з матушкою, з хлібом-сіллю на вишитих рушниках зустрічали Андрія Лівицького і Марію Ткаченко у воротах обійстя. На оказію збіглося багато селян, особливо малечі. Вони обсіли всі гіляки попівського рясного саду і виглядали чи не з-за кожного куща. А наступного ранку біля церкви було так велелюдно, як ніколи: вінчалася сиротина Марійка, сестра матушки Неоніли. Її тут усі добре знали, бо часто вона бувала в цих краях, майже рік учителювала в тутешній заможній родині.

Заблукале весілля було вельми голосистим, бо до приїжджих музикантів приєдналися й місцеві – з духовим оркестром і великим бубоном, мідними тарілками. І перепочинку у піснях та танцях зовсім тої днини не було.

А яких уже різних, дивовижних страв без ліку наготували володіївецькі жіночки та молодиці під орудою матушки Неоніли. Всі свої запаси відкрила вона перед гостями сестриці. Столи вгиналися від наїдків та напоїв. А коли одним скрипом наїхала під садибу священика довколишня попівська знать – друзі Івана та Неоніли, здається, такого хору ще не чули тамтешні краї. Заспівали вони такої пісні, яких і не чували ще в цій місцині:
Із-відти гора-а, а звідси друга.

Межи… тими… гороньками
Сходила зоря — а Межи…
тими гороньками
Сходила зоря.
Ой то не зоря – а, —
Дівчина моя
Широкою долиною
По воду Ішла – а…

Ой, які ж голоси чудові у священиків із матінками, що аж луни по над Лядовою ходять.

Тим часом кияни стали в кружок і заспівали свою:

Ой із-загори
Та буйний вітер віє,
Ой, там удівонька
Та пшениченьку сіє.
А засіявши,
Стала волочити,
А заволочивши,
Стала Бога просити…

Поки місцеві оглядалися та приноврювалися до цієї пісні, жених Андрій Лівицький приморгнув тричі, і вже в одну мить залунало широке і могутнє, у виконанні приїжджого весільного ансамблю:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
До долу верби гне високі.

Кияни повернулися півколом до місцевої знаті святих отців, і вони в один голос підхопили бунтівні Тарасові слова:

Сердито хвилі підійма…

До третіх півнів не вгавала садиба отця Івана Крижанівського. Побраталися місцеві з приїжджими і не хотілося їм розходитись. Відтанцювали місцеві дівчата з городськими парубками, матушки зі студентами, стали закликати своїх захмелілих хазяїв збиратися по домівках. Але то одна пісня візьме за душу, то інша, бо зібралися славні музиканти і співці за одним столом, ні покинути кампанію, ні прощатися не хочеться. Така вольна і сердечна ситуація на весіллі склалася, можливо, раз на віку трапляється, і це відчули всі. Гарні люди зійшлися на чудову оказію. І раз по раз над садом лунало «Гірко! Гірко!»

***
Дуже хотілося б, щоб ця моя розповідь про заблудле весілля, яке у зеніті літа 1900 року відбулося над берегами Лядови, прочитана була на поверхах влади у Вінниці, в Бару, у Жмеринці, у сільських Володіївцях, де вже критично мало залишилося людей – сто п’ятдесят осіб усього. Щоб з нею ознайомились мої колеги у Вінницькій обласній письменницькій організації. Її молодий і активний голова Вадим Миколайович Вітковський.

Там, в архаїчному селі утворилася здорова, щаслива сім’я, яка надзвичайно багато зробила для збереження українського духу у світі. Андрій Лівицький став Президентом УНР в екзилі, достойним послідовником справи Симона Петлюри. Дочка Наталя Лівицька-Холодна, зійшла, мабуть, найяскравішою зіркою літературного небосхилу. Була це жінка особливо яскрава, неповторна в своїй красі і вроді, у котру були не на жарт закохані чи не всі найкращі українські поети і письменники першої половини двадцятого століття, які знаходилися в еміграції. Насамперед, такі, як неперевершені особистості, – Євген Маланюк, Дмитро Донцов. Вона була подругою Олени Теліги. Наталя Андріївна прожила без малого 103 роки (1902 – 2005 рр.). Всього набачилася на довгому своєму віку. Була чудовим літературним редактором, зокрема, журналу «Наше життя» Союзу українок Америки. Але особлива їй дяка за те, що вона довела до ладу мемуарні записки своєї матері Марії Лівицької «На грані двох віків», разом із чоловіком, відомим художником Петром Холодним видала їх окремою книжкою. Тепер при бажанні кожен може, прочитавши мемуари Марії Варфоломіївни, зрозуміти, що та як відбувалося в буремні роки на наших землях.

Нарешті, ще один пагін з родини, яка офіційно утворилася у Володіївцях неподалік Копайгорода, яку благословив до життя і звершень на землі й на небесах сільських священнослужитель отець Іван Крижанівський, склав син Лівицьких Микола Андрійович, який повторив долю батька – став Президентом УНР в екзилі.

Думаю, що всі ці люди, події заслуговують того, аби вже нинішнього чи наступного року, 15 липня у Володіївцях Барського району Вінниччини, які без малого сто двадцять літ тому приютили заблудле весілля, відкрити меморіальну дошку з нагоди цієї вікопомної події…
І нарешті останнє. Я, звичайно, виправлю у Вікіпедії чиюсь явну авантюру з приводу того, що Марія Ткаченко, дружина найближчого сподвижника Симона Петлюри Андрія Лівицького, матір таких достойних дітей народилася начебто у Бердичеві. Позаяк упродовж всіх своїх меморіальних записок вона неодноразово пише про «рідне Поділля». Більше того, 19 серпня 1971 року щоденна газета українців, яка виходить у Нью-Йорку «Свобода», у шпігелі, себто на найвиднішому місці під своїм заголовком, помістила таке повідомлення:
«У вівторок 16-го серпня вранці померла в домі своєї доньки Наталі, поетеси, і зятя, артиста-маляра Петра Холодного. Марія Варфоломіївна Лівицька на 93-му році життя. Родом з Поділля, Покійна була членом Революційної Української Партії (РУП). згодом Соціял-демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Була активною громадською діячкою, при чому її арештували були й судили за участь у нелегальних українських організаціях…»

Бачите, навіть за цих скорботних обставин, згадується, що родом пані Марія Тимошенко-Лівицька з Поділля, з Жмеринки, де все життя мешкав її батько, куди вона часто навідувалася з чоловіком і дітьми, де в місцевій гімназії певний час навчалася її донька Наталя, а не з Волині, Полісся, до якої завжди належав Бердичів…

2. ЛИШЕ ЧЕРЕЗ 119 ЛІТ ПОДІБНЕ ПРИХОДИТЬ ТОРЖЕСТВО!

Ну, що б, здавалися, слова? Пам’ятаєте цю незабутню поетичну фразу нашого батька Тараса Григоровича Шевченка? Ви ще не переконувались у силі цього незабутнього виразу? А я ось учора, у понеділок, 2019 року, наочно запевнився в тому, що мав на увазі наш Кобзар. Ледь не п’ять годин добирався забрьоханим авто в саму глибинку солов’їного Поділля. Та при кінці маршруту ще й трішки заблукав у дощ, у негідь і сквиру. А коли по горбистій, щербатій шосейці нарешті в’їхав у геть спустошене часом і невблаганною урбанізацією древнє село Володіївці над річкою Лядовою, наче сонце виглянуло нарешті з-понад набридливих хмар, заусміхалася тисячами яскравих золотистих сонць від багатовічної церкви. А побіля неї, начебто, утворився ринок найрізноманітніших авто з серіями державних номерів реєстрації різних регіонів України. Їй-право, машин зо двісті можна було нарахувати. А храм сільський оточений синіми святковими куполами куренів зі столами. Під ними людям не страшні навіть і зливи. Церква пофарбована, як великодня писанка красується на високому помості. Величаві сходи ведуть немовби на небеса…

Знайомтесь: знамениті Барські музиканти, оркестровий гурт «Барви». Загалом він існує вже понад тридцять п’ять літ. Тринадцять із них носить горде і заздрісне звання народного колективу. Кожних три роки цей титул музиканти офіційно підтверджують на творчих іспитах. Керівником колективу «Барвів» є директор одного з будинків культури райцентру Микола Коваль. Він крайній ліворуч на фото, веселий, усміхнений. До складу гурту входить і його дружина пані Лариса. Вона знаєте хто? Професійний барабанщик.
У Барському районі кажуть: без «Барвів» весілля не весілля…

Ось вам, пані й панове, і разюча сила слова. Першою його мовила жінка. 1972 року Марія Варфоломіївна Лівицька, дружина першого Президента УНР в екзилі видала у Нью-Йорку книгу спогадів «На грані двох епох». Описала факт вінчання з Андрієм Лівицьким у далекому селі на Поділлі, де мешкала її рідна сестра Неоніла, заміжня за місцевим священником Іваном Крижанівським. Село, як у преріях загубилося між кучматих верб та садів побіля станції Копай. Тільки нинішнього року, через 47 літ після публічної появи того унікального літературного твору на тому березі океану, я прочитав той твір, і підняв на ноги своїх друзів – Вадима Вітковського, голову Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України, Володимира Криська, депутата Вінницької обласної ради. Казав їм: «Хлопці! Давайте щось робити! Можливо, реконструюємо обряд вінчання у старенькій церкві, яка, на щастя, пережила дві світові війни і збереглася. Так, подібного ще ніде не було, але коли ми захочемо, упремося – зробимо, всі позаздрять…»

Здійснюється урочистий обряд вінчання за канонами церковного богослужіння, яке відбувалося 119 років тому – 15 липня 1900 року. Тоді на місці молодих були Андрій Лівицький та Марія Ткаченко…

А це, власне, милі пані й панове, аби ніхто не сумнівався в достовірності факту – документ Українського інституту національної пам’яті, котрий історично підтверджує мою версію: у Володіївцях, 15 липня 1900 року, в місцевому сільському храмі справді вінчалися 21-літні Андрій Лівицький та Марія Ткаченко, які згодом стали зірковою українською парою – він багатолітній голова УНР, вона – перша леді України в екзилі…

Писав і писав про цю свою пропозицію у власних блогах, у Фейсбуці. І ось вони, слова знайшли благодатний ґрунт, зійшли незабутнім, яскравим дійством. Позаяк про подібну масовість учасників акції не можна було й мріяти, сотні людей з’їхались звідусіль, щоб вшанувати 119-ліття вінчання у Володіївцях, 15 липня 1900 року, двох юних, 21-літніх сердець. Андрій Лівицький невдовзі після цього стане членом Центральної Ради, міністром юстиції УНР, 1926 року, після звірячого убивства Генерального Отамана Симона Петлюри стане першим Президентом Української Народної республіки в екзилі, а Марія Лівицька, з жмеринського дому Ткаченків, доросте до неформального статусу відомої письменниці-мемуаристки. У них народиться двійко чарівливих дітей. Дочка Наталія Лівицька-Холодна стане відомою українською поетесою, їй рівних і но нині немає в українській ліричній і еротичній поезії. Син Микола, як і батько згодом доросте до поста Президента УНР в екзилі.

15 липня ц.р., коли відбувалося відтворення історичного вінчання сім’ї Лівицьких, одночасно в сільському храмі взяли шлюб місцеві мешканці Сергій та Марина Лоян. Дванадцять літ до цього вони прожили в цивільному шлюбі, мають дочку-школярку. Тепер вирішили обвінчатися і було це дуже доречно. Наречена була одягнена в фату і веляни, в яких до вінця свого часу йшли ровесниці Марії Лівицької.Люди зі сцени дякували Господу Богу за те, що він колись прислав у господу матушки Неоніли та місцевого сільського священника Івана Крижанівського, яка стояла під черешнями поруч із церквою, Марисю і її нареченого. За те, що батько Андрія Лівицького, землевласник з-під Золотоноші тоді Полтавської губернії, нині Черкаської області, відмовився благословити шлюб сина з революціонеркою Марією Ткаченко, саме тому акт вінчання відбувся саме в їхній церкві. У Володіївцях. І цим самим навіки прославилося й древнє, вимираюче тутешнє село, віддалене від битих шлхів і дзвінких автотрас. Он, як незлічимо багато приїхало гостей вшанувати ту грандіозну подію.

На яскраво фарбованих сходах сільського храму Іоанна Богослова мене враз радісно обняла обняла жвава бабуся, напевне, як я гадаю, член церковної десятки, і сказала:

-Це ж ви, правда ж, придумали все нинішнє наше торжество! Ось спасибі вам велике за цю ласку, людську доброту і мирську славу. Дай Вам, Боже, здоров’я. Я все життя прожила у Володіївцях і не пам’ятаю, щоб сюди будь-коли з’їжджалося так багато-багато людей, як маємо нині. Таких гарних, розумних. З різних сіл, районів і навіть областей.

-Я ж тут при чому? – щиро й весело кажу. – Доля закинула сюди Лівицьких, а торжество організували своєю неповторно кипучою енергією головний вінницьких письменник Вадив Вітковський, он той добродушний, мили й і білолиций, лисий з борідкою і у файній вишиванці та ваш місцевий депутат обласної ради, ваш колишній голова районної ради з Бару, чимсь схожий на гетьмана Богдана Хмельницького Володимир Крисько…

Одначе, це так далеко друзі, від цивілізованих країв, люди добрі, що там навіть дуже важко впіймати покриття “Київстару! І досі залишається ніби краєм цівілізації.

Тим часом, дощ із небес, то поривався пролитися новими й новими порціями святої води, то враз з-за хмар на годинку-півтори виглядало непомірно ласкаве, ніжне, усміхнене сонце. Я примітив, що люди зовсім не звертали увагу на погоду. Міддю вдарив духовий оркестр. Залунали давні весільні пісні. В урочистій атмосфері, при великому велелюдді відбулося відкриття памятної меморіальної дошки на фронтоні церкви. Усі присутні прибігали прочитати її, сфотографуватися біля неї. У церкві розпочався акт вінчання пари молодих людей, які вирішили пов’язати свої вузи сімейного щастя за прикладом великих Лівицьких тут, у Володіївцях. Щоб обов’язково повінчатися у цій же церкві, що й вони колись. На тому самому місці, де колись стояли Андрій і Марія Лівицькі. Не зважаючи навіть на те, що цьогорічне 15 липня випало на понеділок.

Молодих на виході із храму очікував великий натовп людей із об’ємний, пишним короваєм. Лунало запальне й активне: «Гірко!» Не вгавав духовий оркестр.

Але на Володіївецькому весіллі мені учора найбільше сподобалася красуня, вінницька поетка Руслана Мельничук. Вона грала роль на неповторному торжестві незрівняної своєї попередниці по літературному цеху Наталі Лівицької-Холодної. Також королеви поетичного слова, яка покорила своєю красою та вродою, натхненною поезією весь словотворний бомонд свого часу. Руслана розповідала про дочку Лівицьких, читала її вірші з такою небувалою закоханістю, таким одушевленням, яке кипиить у душах лише тих людей, які самі знають, що таке безмежно любити свою українську землю, рідний край, його людей. Це було дві незрівнянних королеви в одній чарівній подобі.

Така буває душевність, доброта і взаємна любов людей до рідної історії, пам’яті свого українського роду. Думаю, що не частіше, як раз на сто літ, мабуть, – проливається на тих, хто вирішив особисто поклонитися події, котра має величе знезначення для нашого народу. З цього й починається любов до неньки України. Бережімо ці великі і святі чуття. Україна – понад усе!

Думаю, що найглибше цим через Володіївецьку весільну історію пройнялися мої колеги письменники та поети. Ось погляньте, скільки нас лишень нас дипломованих членів Національної спілки письменників України вчора побувало у далеких сільських Володіївцях. Рахуйте: Вадим Вітковський, Руслана Мельничук, зустрів я тут несподівано і свого давнього друга, відомого українського поета Михайла Каменюка. А член НСПУ, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості Жанна Дмитренко, вона ж депутат обласної ради, прочитала зі сцени торжества хвилюючого вірша «Володіївецьке весілля». Я на льоту упіймав і закарбував у пам’ять її гарні слова:

А село – немовби на картині,
Церква тут у Господа в руці,
Біла хата, хліб на скатертині…
Милі серцю Володіївці…

Одне слово, пані й панове, ось вам і слова. Їх всемогутня сила! Зронені у душу народу, он як вони сердечно відгукнулися, того й дивись про Володіївці Лівицьких люди незабаром співатимуть пісні!

Так виглядало все смачно, доладно і весело за весільним обідним столом. Самих тільки вареників подавали сім різних видів – і з вишнями, і з капустою, і з печінкою… Зі сметаною. А ще була вуджина, голубці, свіжа, щойно з городу молода картопля в укропі, різні домашні салати, бо ж у зеніті літа пішли з грядок огірки та помідори. В гарну і багату пору женилися наші вожді!

Особливо ж спорилася дружня оказія по відзначенню незвичайного торжества за столом. Хазяї одночасно посадили до обіду 120 (!) осіб. Місцеві всі не помістилися, їх попросили зачекати, благо, власна хата під боком. Вони гостинно припрошали з-за паркану до чарки заїжджих людей. До мамалиги з шкварками (оце смакота, скажу вам, шановне товариство: немовби із маминого столу!), і багатьох видів вареників. Домашні сідали до столу другим потоком.

На такому чудовому торжестві, їй-право, я ще не бував…

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник.

Сообщение Притча про заблудле весілля (+фото) появились сначала на Український репортер.

Цей лист підписали Володимир  Даниленко, Ярослав Верещак, Володимир Земляний, Андрій Коваленко, Іван  Коломієць (Вано Крюгер), Олег Миколайчук, Сергій Пономаренко, Василь Степаненко та Олександр Шокало.

 «Війна з Росією точиться не тільки на Донецькому кряжі, а й поряд з Адміністрацією Президента України – на Банковій, 2, в приміщенні Національної спілки письменників України. Ворог цинічно шматує не тільки кров’ю политу українську землю, а й свідомість українського народу, його рідну мову й письменство. Бо знає: без рідної мови й самосвідомості немає народу й рідної держави. І найпідступнішими у цій битві за свідомість, мову й письменство є внутрішні вороги, які вдають із себе «стовпів творчої інтелігенції», – вважають письменники.

Вони оприлюднюють інформацію про спілчанську нерухомість, яку Спілці було передано після розпаду СРСР у власність особі Дирекції управління майном (ДУМ), і що з нею сталося. Загальна плоша складала понад 20 000 квадратних метрів. Час од часу з цим майном коїлися дивні речі. Наприклад, у 2000 році від Будинку літераторів площею 2192 квадратних метри було відчужено 600 квадратів, які потім перекочували у власність ресторанного бізнесмена з Росії.

На думку письменників, з того моменту й розпочалося розшарпування нерухомості, а, отже, й розвал Національної спілки. Вони торкаються недалекого минулого, наголошуючи на такому факті:

«Ознайомившись зі станом справ у Дирекції управління майном (ДУМ), його генеральний директор Микола Острівний зазначав: «В економічній діяльності НСПУ – хаос і безлад, особливо у бухгалтерії та у справах, пов’язаних з нерухомістю… Виявилось, що використовує ці об’єкти і отримує оплату за оренду майна безпосередньо центральна бухгалтерія НСПУ. При цьому документів на передачу майна від ДУМу на баланс НСПУ не існує, всі договори на оренду майна підписуються від імені НСПУ, що є грубим порушенням правил бухгалтерського обліку, оскільки НСПУ – неприбуткова організація».

У своєму зверненні письменники вважають:

«Однією з технологій втрати спілчанського майна є оформлення договорів оренди на великі терміни до 2033-2055 років. На такий період здано в оренду двоповерховий флігель біля центрального офісу по вулиці Банковій, 2. А рівень орендної плати залишається незмінно мізерний – по 75 гривень за квадратний метр. І це в той час, коли в престижному районі Банкової квадратний метр оренди вартує до 1500 гривень на місяць.

Ці факти неефективної політики за оренду спілчанського майна у поєднанні з великими боргами НСПУ просто вражають. На початок цього року НСПУ винна понад мільйон гривень комунальним службам».

Митці припускають, що метою такого господарювання  може бути доведення Спілки до банкрутства, а потім і продажа за безцінь архітектурної пам’ятки – Будинку літераторів на Банковій, 2 (колишній особняк купця Лібермана, унікальна перлина архітектури ХІХ століття, збудована відомим архітектором Володимиром Ніколаєвим).

Вони також інформують про низку інших фактів щодо використання спілчанської нерухомості, зокрема в Одесі. За їх словами, у 2015 році правління НСПУ прийняло ухвалу щодо продажу частини майна в Одеському Будинку творчості. «Реалізаційна ціна об’єктів із землею під ними на самісінькому березі моря занижена порівняно з фактичною ринковою  щонайменше у 20 разів. Нині продані будівлі знесено, а на цьому місці триває грандіозне будівництво.

Утім, у зверненні йдеться не тільки ситуацію з нерухомістю Спілки, а й про те, під який пресинг потрапили два відомих письменники – Володимир Даниленко і Анатолій Гай, які перебувають у жорсткій опозиції до нинішнього голови НСПУ Михайла Сидоржевського.

«Український репортер» розповідав про цей конфлікт в матеріалі

• «Яка в хрєна опозиція?!» – Павло Мовчан. Що трапилося у Спілці письменників України (+відео)

Даниленко очолював столичну письменнику організацію, Гай – Київську обласну. Вони вважають, що їх було незаконно звільнено  з виборних посад та виключено зі Спілки письменників за те, що відстоюють загальноспілчанські інтереси, зокрема й майнові («знехтувано самоврядністю столичної та обласної письменницьких організацій»).

“Україна й світ повинні знати, що відбувається в літературній громадській організації, яка має національний статус і державну підтримку”, – наголошують письменники у зверненні.

Фото на головній: 2015 рік, Київ. Революція Гідності.

Фото Леоніда ФРОСВИЧА

На цю тему читайте також:

• Великомучений з’їзд письменників. Як це було (+відео)

Сообщение Що відбувається у Спілці письменників України? Митці звернулися за допомогою до керівництва держави появились сначала на Український репортер.

Сподіваєшся, що головний спілчанський офіс на Банковій є цитаделлю високого слова і шляхетності, де панують демократія і свобода, де люди щиро тішаться здобуткам побратимів по творчому цеху, де не має місця ні чварам, ні образам. Ідилія. Натомість чуєш, як навішують ярлики, цьвохкають лихим словом (аби тільки принизити, ущемити, допекти), як на очах тане уявлення, що ти потрапив до осередку високоінтелектуальної еліти суспільства.

Із Спілки виключали Володимира Даниленка і Анатолія Гая. Перший очолює столичну письменницьку організацію, другий – Київську обласну. Подумати тільки: лідерів двох найбільших й найпотужніших літературних громад «викидають» (чи – вибивають?) з рядів… Чим же провинилися? Серед письменницького товариства чулося, що вони – в опозиції до голови Спілки Михайла Сидоржевського.

Це діло треба розжувати, як мовиться в народі.

Сорок хвилин узяв для доповіді Сидоржевський. І пішло-поїхало. Суцільна критика на адресу Даниленка і Гая. І всі почули, що голова Київської письменницької організації не надав спілчанському начальству завірені копії статутних документів, довідки про відкриття банківських рахунків… Що керівництво цієї організації самоусунулося від виконання своїх обов’язків, від вирішення соціальних питань. Натомість Даниленко, за словами Сидоржевського, займається власним піаром, виданням книжок (невже книговидання – це якийсь кримінал?) безвідносно до НСПУ.

Потоки жорсткої критики неслися у бік Даниленка.

Керманич Спілки бив його з усіх калібрів, розповідаючи про начебто «фальшування зі списками делегатів звітно-виборної конференції, кулуарність, інтриги, зраду, нечистоплотну гру, брехню…»  Люди добрі, та сьогодні ж не 1930-й рік.

Він навіть зачепив епізод, коли Даниленко запропонував на конференції «вшанувати померлі душі письменників». Сидоржевський побачив у цьому висловлюванні… зневагу. Научає, що у цьому співчутті мали б лунати прізвища померлих, але аж ніяк «не душі».

О, яка страшна крамола! А хіба у церкві не говорять про душі померлих?

Отож спробуй вистояти під вогнем таких (і подібних) звинувачень!

Хтось із зали гримнув реплікою на адресу доповідача:

-Та ви ж не слідчий! Яке маєте право так говорити?

Сидоржевский навіть бровою не поворухнув. Далі глаголив з аркушика:

-Даниленко освоїв менеджерський хист інтриги, полювання за глиняними котами…

Яких «глиняних котів» мав на увазі Сидоржевський? Чи не про відому літературну премію «Глиняний кіт» йдеться? Її організаторами є Інститут літератури Національної академії наук України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київська організація письменників та газета «День». А серед відзначених є такі відомі люди, як Дмитро Павличко, Іван Малкович, Сергій Пантюк, Ірина Жиленко, Володимир Шовкошитний, Борис Гуменюк, Вахтанг Кіпані… До речі, за підсумками 2016 року у списку лауреатів є й Михайло Сидоржевський (за осмислення актуальних проблем нашого часу. Час фарисеїв і героїв).

То чому «глиняний кіт» – це погано?

У доповіді Сидоржевський далі тягнув кота за хвіст:

-Такого ганьбиська Спілка не знала навіть за часів Яворівського (голова НСПУ з 2001 по 2011 роки. – Ред.).

Він назвав опозиціонерів «баламутами», які «колотять Спілку вже три  роки». Каже, що не зареєстровано статут столичних спілчанців, досі не має у них розрахункового банківського рахунку.

І знову – вердикт від Сидоржевського: «Це ж нижче плінтуса!»

Яка глибока думка про «плінтус»! Красиво і вишукано?

Або ось ще одне «розкішне» слово злетіло із вуст головуючого: «Клоака». Високоінтелектуально!

-Але не ми це зробили, а вони, – Сидоржевський вказав перстом на «гальорку», де сиділи «підсудні».

Навіть натяку на самокритику, ані слова про власні прорахунки, що не так зроблено. Ані дрібочки слів  про те, як залучати до Спілки молодих літераторів, як наповнити спілчанське життя креативом, коли нарешті Спілка стане громадською, творчою організацією номер один у суспільстві? Коли ж її голос буде гриміти по всіх усюдах, задавати тон?

Натомість Сидоржевський у своєму гнівному спічі заходив у черговий віраж для атаки: чому «колотять» Спілку? Виявляється, деяких письменників, а також господарів з великих кабінетів цікавить контроль над НСПУ та її майном. Вони прагнуть «знищити Спілку, як інтелектуальний центр української національної культури», стали на «шлях розколу», намагаються позбавити «скромного бюджетного фінансування – 920 тисяч на рік».

Але хто ж ці «господарі з великих кабінетів»? Прізвищ не почули.

Закінчивши читати обвинувачення, Сидоржевський сів на стілець в президії. І раптом – несподіванка: він показав присутнім… голку, що стирчала у його кріслі. Сміх у залі.

Виступили Леонід Тома, Михайло Слабошпицький. Підтримали критичну позицію Сидоржевського. На цьому обговорення припинили.

-Що тут обговорювати? – розпалювався з трибуни поет Павло Мовчан. –Ми їм (Даниленку і Гаю. – Ред.) дали оцінку там, на з’їзді в драгоманівському університеті. Навіщо нам товкти про одне й те ж? Ну про що можна говорити? Ви, президія, не вдавайтетеся в розкрутку… А потім ще буде Віталій Опанасович (Карпенко. – Ред.) говорити: «А де опозиція?» Яка в хрєна опозиція?! Опозиція до української держави, до українського майбутнього? Вони всі сидять на телеканалах, у Медведчука. Це – політика Банкової, яка привела до того, що ліберально-демократичні принципи…

Як же ловко вирулює на дорогу протиставлення, говорячи про “опозицію до української держави”! Ось воно що. Це ж з відомої категорії: свій або – ворог.

Мовчана хтось перебив із зали. І він зривається, відбиваючи критичну стрілку:

-Замовкни! Бо я скажу, хто ти є… Провокатор!

І одразу ж звертається до Сидоржевського:

– Давай став на голосування!

Тобто припинити обговорення доповіді, якого, власне, майже і не було, і вирішувати долю Даниленка і Гая.

Як же командно звучить: «Давай став на голосування!»  Ось я і думаю: а чи міг щось подібне в начальницькому тоні сказати, приміром, Олесь Гончар?

Мікрофон знову бере Сидоржевський, пропонуючи припинити обговорення. У першому ряду піднімається зі стільця Віталій Карпенко, письменник, науковець, колишній редактор легендарної газети «Вечірній Київ» –  просить «розібратися, з’ясувати…», перш ніж голосувати. Але його не чують, перебивають. Тільки й лунає безапеляційне: «Припинити обговорення!»

Ось-ось розітне тишу вердикт. Даниленка і Гая позбавили  останнього слова на свій захист. Навіть у суді для винуватців передбачено останнє слово. А тут…

Невже так важко було пристати до думки Карпенка й вислухати аргументи Даниленка і Гая?

Колись, напередодні проголошення Незалежності України, перед розвалом Союзу Віталій Опанасович, як головний редактор «Вечірки», надавав потужну трибуну – газетні шпальти – багатьом письменникам, які словом розхитували тоталітарний режим, наближали народження української держави. У демократичній і вільній «Вечірці», яка мала півмільйонний наклад, мав можливість сказати слово кожен! А сьогодні ці ж митці затуляли Карпенкові рота.

Медведчука – путінського кума – згадали… Утім, щось я не бачив, щоб на опозиційних телеканалах гостювали в ефірах Даниленко, Гай та Карпенко. Павло Мовчан, як найближчий соратник Сидоржевського, кидає каміння в город Банкової. У такому разі чому ж Мовчан не поцікавиться, чи передав Сидоржевський оцю письменницьку стурбованість представникам влади?

Бо ми ж 18 січня читаємо офіційне повідомлення Спілки про те, як усе гладенько у взаємовідносинах Банкової і НСПУ:

«Відбулась зустріч голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського з керівником фракції партії «Блок Петра Порошенка» у Верховній Раді Артуром Герасимовим. Під час зустрічі були обговорені питання ролі українського письменства як одного з чинників формування національної культури в розбудові державності, порушені питання співробітництва та взаємопідтримки між НСПУ та органами влади».

Отакі штрихи до теми. І ми знову за своє. Йшлося до виключення…

«За» – 29, утрималися – 6. А хто «проти»?

-Я – проти! – вигукує Анатолій Гай і прошкує до сцени.

Хтось із опозиціонерів зали вигукує: «Вище руки, ну ж бо, піднімайте бюлетені!». Сарказм, звичайно.

-Ну, друзі мої, спасибі! – коментує Гай. – Дякую, колеги! І вас вітаю!, – з іронією звертається він до декого з письменників, які проголосували за його виключення.

Все. Вигнання відбулося.

Лунають оплески. Уявляєте: похмурі, сірі обличчя. І раптом ці обличчя щосили ляпають в долоні. А в очах багатьох, схоже, «прочитуються» якась злість чи й ненависть. Ось де сюжет для психологічного твору!

І як не згадати вислів одного відомого письменника, публіциста, вчителя багатьох журналістів: «Люди – це така складна і дивовижна матерія!».

Після того, як було поставлено крапку в цій справі нарешті милосердно дозволили узяти мікрофон винуватцям – Даниленку і Гаю.

Анатолій Гай – автор багатьох книжок для дорослих і дітей, свого часу, як військовий журналіст, побував у «гарячих точках» планети – говорив про свою патріотичну діяльність, про те, чому немає спільної мови із спілчанським керівництвом, про нерухомість і  майно НСПУ на Одещині, яке можна було б реалізувати за значно вищими цінами.

Як тільки він згадав про фронт, його перебив Сидоржевський: «Регламент!»

Звичайно, промови Гая і Даниленка вже абсолютно не впливали на хід засідання правління Спілки письменників. Це були виступи в порожнечу, як до стіни (а вона тебе не чує, і не хоче чути).

А хто ж почує? Нагадаю, як відгукнулася про письменницький з’їзд (а він пройшов торік, у листопаді) поетеса Марко Терен: «Критичний мінімум молодих облич в залі. Критичний».

Таку ж картину я спостерігав і під час виключення зі Спілки Даниленка і Гая. Ба, навіть сумнішу – понад критичний мінімум.

До президії зібрання, на сцену підійшов Василь Степаненко, поет, перекладач. Каже, що має право на репліку (його згадав у доповіді Сидоржевський).

А дісталося Степаненку за те, що 25 січня під час звітно-виборної конференції Київської письменницької організації тримав в руках нібито два бюлетені.

-Деяких з вас я знаю ще з 1965 року, коли ви їздили ще до Москви на з’їзди… І якщо ви вірите, що я тримав у руках два бюлетені, то… дякую, – промовив Степаненко, звертаючись до колег.

А йому у відповідь: «Та є ж фотографії!». Лунає як остаточний вирок. Оскарженню не підлягає! Степаненку не вірять. А якійсь світлині – повна довіра. Степаненко якось так пильно-пильно дивиться «прокурорам» в очі і мовчки йде зі сцени… Хтозна що у нього на душі…

Все. Розгром. Даниленка позбавили повноважень голови спілчанської організації, визнали рішення міської звітно-виборної конференції нечинним.

Керувати столичною організацією тимчасово призначили Марію Мороз-Морозенко.

Так, офіційно виключили… Але ж ці люди – не електричні лампочки, щоб їх вимикати.

Зрештою, ніхто не може позбавити письменника, поета статусу митця.

Мені невідомо, чому в столичної письменницької організації немає банківського рахунку, чому не зареєстровано статут, але я твердо знаю, що Володимир Даниленко є автором збірки оповідань «Сон із дзьоба стрижа», повістей «Місто Тіровиван», «Усипальниця тарганів», «Дзеньки-бреньки», романів «Газелі бідного Рамзі», «Кохання у стилі бароко», «Капелюх Сікорського», збірки повістей «Тіні в маєтку Тарновських».

Він також – упорядник збірки п’яти житомирських поетів «Тен-клуб» та антологій сучасної прози. Його твори перекладено німецькою, японською, польською, російською, італійською, словацькою, білоруською мовами.

До речі, у його книжці «Місто Тіровиван» світ – ніби перевернутий догори ногами. Якщо назву прочитати навиворіт, то звучить: «Місто Навиворіт».

Побувавши на засіданні правління НСПУ мені здалося, ніби я потрапив у письменницький світ навиворіт. Такий собі тіровиван на Банковій.

«Яка в хрєна опозиція?!» – обурювався Павло Мовчан.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото автора

Відео із засідання правління НСПУ:

Читайте також:

• Великомучений з’їзд письменників. Як це було (+відео)

Відео про з’їзд НСПУ:

Сообщение «Яка в хрєна опозиція?!» – Павло Мовчан. Що трапилося у Спілці письменників України (+відео) появились сначала на Український репортер.

Але джерельце кришталевого Слова все щось ніяк не могло пробитися крізь болото і каламуть. Зареєструвалося 335 делегатів.

Багато хто радий бачити один одного, обмінюються книжками, візитівками, лунають і жарти.

Записую коментарі «по ходу». З яким настроєм прийшли на форум?

-Настрій бойовий. Опозиція об’єднується, йде могутніми колонами, щоб обрати нового лідера, – говорить директор видавництва «Український письменник» Микола Славинський.

На його думку, сьогодні Спілку «заведено під плінтус, в резервацію. В людей – повна апатія».

-Сьогодні в діяльності Спілки – найбільша за всю її історію криза, – вважає голова Київської обласної організації НСПУ Анатолій Гай. – Ще таких чотири роки – і буде «амба». – Зараз – лише надія на те, що до керма Спілка прийде порядна людина, яка добере нормальну команду. І тоді ми повернемо спілчанцям усе майно, яке було незаконно виведено.

Лідер «Просвіти», поет Павло Мовчан, який поспішав до актової зали, виглядав похмуро.

-Настрій – сумний, – промовив. – Раніше з’їзд був святом для письменників. Але сьогодні це свято… взаємного поборювання. Війна амбіцій, яку було розпочато чотири роки тому, довела до того, що ми не є консолідованими, а навпаки – протиставлені. Це ж на користь «Руського міра»! Свої амбіції треба підпорядкувати задля загальнонаціональної справи. Упродовж чотирьох років у нас хотіли забрати приміщення Спілки на Банковій. Але ми вистояли. Тепер, коли ми відстояли свої блок-пости, треба всьому письменству перейти в консолідований наступ, думаючи про те, як сприяти письменникам, як видавати книги, як «підживлювати» наші часописи, як зробити так, щоб літературна справа стала гонорарною… Нині ж – взаємне з’ясовування стосунків… Це неприпустимо.

…Почалося. Сцена. Стіл для президії. У фокусі – голова Спілки Михайло Сидоржевський. І з його вуст чуємо, що за традицією представники Спілки покладають квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Але ж як відгонить казенщиною від слів: «Прошу виконати цю процедуру!». Таке враження, ніби в тролейбусі просять закомпостувати талончик. Йдемо до Кобзаря, до Великого Пророка «процедурно»?

З’їздівський віз рушив. І знову скрипить «напутствіє» від Сидоржевського: «Прошу всіх розслабитися і бути спокійними». Майже у стилі психотерпавета Кашпировського.

Але спокою не передбачалося. Сидоржевському готувалися дати «бій», зокрема Київська міська письменницька організація на чолі з Володимиром Даниленком. В кулуарах форуму делегатам роздавали газету столичних спілчанців, у якій Даниленко пояснив, чому балотується на посаду керівника НСПУ.

Процитую дещо:

«Подивіться, в якому стані перебуває штаб-квартира нашої організації на Банковій: холодний будинок, жахливі туалети, обдерті дивани, брудні доріжки. Запущені бази відпочинку. Хіба на таке заслуговують наші письменники? Сьогодні я прошу підтримати мене і віддати свій голос за оновлення курсу Спілки. Обіцяю припинити корупцію, яка підточує основи нашої організації, і детінізувати господарську діяльність. З журі спілчанських премій має бути виведене керівництво Спілки, яке роздає премії, як цукерки, лояльним до себе письменникам, що підтримують його політику. Оцінювати подані на премію твори мають критики, літературознавці і письменники, що не працюють в апараті НСПУ».

Звичайно, Сидоржевський здогадувався, що насувається гостре протистояння. Але, можливо, втішав себе позитивним балансом сил, бо ж на сайті НСПУ спрогнозував: «Чим більше буде на з’їзді делегатів, тим пропорційно менше на ньому буде баламутів і крикунів – адже їх насправді небагато».

Чи не для таких «баламутів і крикунів» він приготував сюрприз, повідомивши присутнім на форумі, що задля забезпечення правопорядку в залі будуть люди з приватної охоронної фірми? Але ця інформація прозвучить трохи згодом, коли на початку роботи з’їзду боротьба за демократію сягне майже гострої фази. Група опозиціонерів (Володимир Даниленко, Сергій Пантюк, Віталій Карпенко та інші) пропонували, щоб робочі органи з’їзду було обрано демократичним шляхом, щоб делегати називали кандидатури до президії. Натомість Павло Мовчан, якого спілчанське начальство загодя уповноважило вести форум, зачитав список із семи осіб. Себто тих, кого, кого воліли б бачити в президії керівники Спілки.

-Ви нав’язуєте з’їзду ці кандидатури, йдете на порушення, – рішуче (й мабуть дещо несподівано для претендентів «на президію») став в оборону демократії Сергій Пантюк; вийшовши на сцену, він намагався переконати Павла Мовчана «здати назад», не уподібнюватися до стилю і методів «партійно-комсомольських з’їздів».

До нього приєднався Володимир Даниленко, звертаючи увагу ведучого, що за таких, домашніх, заготовок з’їзд може бути визнано нелегітимним, що це – неправильно. Даниленко вважає, що роботою з’їзду мають керувати обрані на форумі люди, а не літератори, які працюють в апараті НСПУ, не секретарі Спілки.

Відео про це:
https://youtu.be/3UgeJQx-h4w

Віталій Карпенко декілька разів просив Павла Мовчана надати йому слово із цих, процедурних, питань. Підійшовши до Мовчана, Віталій Опанасович голосно запитував: «Павле, ну, що ти робиш?! Невже ти не розумієш, що це – не демократично?».

Керманич Спілки стояв на сцені дещо поодаль від «гарячої точки», мовчки спостерігаючи за «першою дією». У якусь мить він комусь зателефонував…

І після цього до зали рішуче увійшли якісь молодики, серед яких особливо вирізнявся зростом – за два метри -похмурий  чолов’яга.  Ця команда пройшла до президії, обступила сцену, взявши у лещата. Зала спочатку не второпала, що відбувається. Мовчки спостерігала. І лише після того, як почулися перші обурливі вигуки: «Тітушки!», «Хто їх привів?», керівник Спілки пояснив, що це, мовляв, – приватна охоронна фірма.

Було видно, що після цього «дикого десанту» вільнодумці на чолі з Даниленком  опинилися в меншості.

«Нас пріслалі», – так прокоментували кореспонденту «Українського репортера» свою появу на форумі приватні охоронці. А їхній начальник навіть не зміг сказати, як називаються ця фірма; після наполегливих журналістських запитань він накивав п’ятами із приміщення, залишивши чатувати біля вхідних дверей до зали своїх охоронців.

Дуже здивувало, що письменницька більшість мовчки проковтнула прибуття цього невідомого «десанту». Увертюра з «наведенням порядку» виявилася успішною для пана Сидоржевського. Присутні не піднялися зі своїх місць, не сказали рішуче слово, що не потребують охоронної фірми. Сподобалася «залізна рука»? Але ж вільному, демократичному Слову є чужою атмосфера тиску і залякування. Різного ґатунку приватні охоронні структури «за викликом» не повинні правити бал там, де владарює високе мистецтво, де йдеться про творчість.

От все думається: а якби на чолі Спілки був Василь Стус (уявімо на мить), чи допустив би він таку увертюру з «наведенням порядку» в залі, чи погодився б проводити з’їзд з домашніми заготовками прізвищ для президії? Чи забороняв би Василь Стус виступи з процедурних питань?

На цю тему я розмовляв з декількома письменниками. «На таке Стус – людина виняткових чеснот і глибокої порядності – не пішов би!

Отож читаймо Василя Стуса:

“Як мені досягнутися до того дня, коли все буде гаразд? Скажіть мені. Монтеню, Платоне, Сковородо, Канте — скажіть мені. Хтось бере слово? Мовчання. Одноголосне. Як на профспілкових зборах. Профспілка глухонімих. Жодного зауваження до порядку денного. Згода, бо все — ніби повз їхні вуха”.

Чи не про сьогодення ці слова? Утім, про що я? Ми ж почули з президії: «Прошу всіх розслабитися і бути спокійними».

Розслабилися. Слухали звіти. Лунали цифри. В кулуарах форуму Сергій Пантюк мені сказав, що в залі є і деякі літератори, які свого часу строчили доноси на Стуса, писали розгромні рецензії на його твори.

 Влучно підмітила деталі з’їзду мисткиня Марко Терен, яка написала на сторінці у Фейсбуку:

«Було встановлено таймінг виступу для всіх однаковий – 3 хвилини.
– Ти кажеш, який Сидоржевський хороший, як спілка плідно працює і скільки вона всього зробила й невтомно робить? умнічка! На тобі 15, та ні… бери цілих 20 хвилин на дифірамби, забий на регламент!
– Ти кажеш щось середнє та не визначене, про те, що ти 40 років у Спілці і в тебе 199 книг, а нині до спілки беруть всяку шпану безталанну, а от у твій час було..? Добре кажеш, на тобі 15 хвилин, ні в чому себе не обмежуй і пам’ятай, що мікрофон ще працює для тебе, не забудь же сказати, що в Спілці все прекрасно, робота з молоддю кипить і фестивалі для молоді проводяться на вищому рівні.
– Ти кажеш щось «нє угодноє тєм, хто воссідає за столом на сцені та вєршит сутьби многіх» і намагаєшся висловити свою думку? 2 хвилини і тобі відключають мікрофон, волаючи -«РЕГЛАМЕНТ!»
…Безкінечні промови про особисті «досягнення», медалі, подяки, власну крутість та унікальність власного таланту. Критичний мінімум молодих облич в залі. Критичний.
Релігійні маніпуляції та заклики до совісті делегатів від «володаря мікрофона», щоб голосували «за того кандидата, якого треба», інакше – «в Святому Писанні написано…»
Тонни порожніх балачок, штампів, пафосу та плісняви.
Реальні проблеми не були обговорені.
Шо? Та нема реальних проблем. В нас картинка хороша, Зате
більшість сидить в залі та аплодує якійсь відвертій брехні…»

Хто був проти Сидоржевського, виступаючи з трибуни, тих намагалися захлопувати оплесками. Один із таких противників демократії стояв біля вхідних дверей і несамовито «аплодував». Я поцікавився у нього, чи є він делегатом з’їзду, письменником. І почув, що цей чоловік просто якусь тоненьку книжечку і дуже хоче «вступити до лав Спілки». А нині просто прийшов уболівати за красне письменство. Ось так у «уболівав» – за своїх, проти чужих. І таких «уболівальників» за з’їзді, схоже, було чимало.

Один із відомих літераторів договорився до того, що запропонував підказати вільнодумцям із Київської міської письменницької організації вийти зі складу НСПУ і створити  якусь свою чи то федерацію чи то конфередацію. Ще й навів приклад путінської Росії, мовляв,там же існують самостійні письменницькі організації в Сибіру, в інших регіонах. Вивчайте «передовий досвід»?

Письменницький з’їзд котився до свого фіналу, себто до виборів нового керманича. Було зрозуміло, що булаву не віддадуть. «Тонни порожніх балачок, штампів, пафосу та плісняви». Вимучений з’їзд, великомучени з’їзд.

«А що ви хочете?! – промови з трибуни маститий письменник. – Геніїв серед нас я не спостерігаю!»

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото “Українського репортера”

Читайте також про з’їзд НСПУ: 

• Як гасили вільнодумство на з’їзді Спілки письменників

Сообщение Великомучений з’їзд письменників. Як це було (+відео) появились сначала на Український репортер.

А хто ж його топить і чому? Можливо, “вишибали”, або невідомі молодики спортивної зовнішності, які зайшли до зали, де проходив з’їзд, і “допомогли” розблокувати мікрофон і президію. Уявляєте, вже тітушки записалися в “пісатєлі”! Кажуть: “Нас прігласілі сюда!” Отака біда.

А ще біда й у тому, що делегати ділили оплески на”чорні і білі”, що дехто з трибуни кидався образливим словом на адресу колег по високому мистецтву – “шпана”. Дехто замахувався кулаком на вільнодумців. А ще дехто зізнавався: “Товариство, давайте не тільки їсти й пити горілку, а й робити літературу!”. Були й такі, що цитували письменника розстріляного Відродження Григорія Косинку: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ».

Довелось побачити й сумнівного персонажа, який, не будучи у лавах НСПУ, несамовито “захлопував” оплесками вільнодумців, які ратували за те, щоб форум був легітимним і демокритичним. Цьому типові допомагали інші, кричали: «Ганьба!»

Всякого довелося набачитися нині… Сумно і прикро за багатьох із тих, хто представляє нашу літературу. Записав до блокнота фразу з виступу одного делегата: “Такої ганьби, як сьогодні, не було ніколи!” Майже тотальний одобрямс (як у брежнєвські часи), наперед заготовлені списки тих, хто має бути в президії, захлопування невгодних, повне ігнорування пропозицій визначити кандидатів до президії від тих, хто присутній у залі.

Договорилися до того, що один із літдіячів запропонував взагалі відпустити у вільне плавання Київську міську організацію НСПУ – нехай, мовляв, створює свою якусь свою конфедерацію. Бо це ж вільнодумці, все їм щось не подобається, все допитуються, куди поділося майно Спілки…

Ось такий він, бастіон невисокого Слова!

Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Як гасили вільнодумство на з’їзді Спілки письменників появились сначала на Український репортер.

Частина делегатів форуму, зокрема Сергій Пантюк, Володимир Даниленко та інші наполягають на тому, щоб робочі органи з’їзду були обрані, на їхню думку, за демократичною процедурою. Із цим не погоджуються нинішній очільник спілки Михайло Сидоржевський та поет Павло Мовчан.

На деякий час трибуну з’їзду було заблоковано. Раптом до зали увійшли невідомі молодики спортивної зовнішності і почали відтісняти опонентів нинішнього керівника спілки.  Сидоржевський пояснив, що він запросив для забезпечення порядку приватну охоронну фірму. На прохання журналістів начальник цієї “групи” не зміг назвати, яку саме фірму вони представляють. Обіцяв зробити це пізніше.

Суперечки тривають. Обрали лічильну комісію та робочу. В гострих дискусіях з’їзд ледве розпочав роботу. Біля входу до актової зали чергують декілька працівників поліції.

Далі буде.

На фото: в роботу з’їзду раптово втрутилася невідома приватна охоронна фірма.
Фото “Українського репортера”

Сообщение Письменницький з’їзд із «тітушками»? появились сначала на Український репортер.

За словами журі, цьогоріч на конкурс було номіновано 40 книг (виданих в Україні) 37-ми авторів. То ж визначити найкращих в умовах жорсткої конкуренції було нелегко. 4 червня було оголошено фіналістів – Світлану Заготову, Олександра Коротка, Олексія Курилка, Єлизавету Мельниченко – в номінації “Проза”, Олександра Кабанова та Дмитра Бураго – в номінації “Поезія”.

Дипломи отримують письменники Володимир Глущенко, Микола Хомич, Олена Баранова (Бельська), Владислав Китик, Олена Малішевська, Олексій Холодов, Сергій Черепанов, Марія Міняйло, Віктор Шендрик. Спеціальними відзнаками нагороджені Сергій Лазо та Сергій Куліда за вагомий внесок в розвиток сучасної української літератури.

Сообщение Стали відомі лауреати літпремії імені Максимиліана Кирієнка-Волошина появились сначала на Український репортер.

Приватне товариство, яке орендує в НСПУ частину приміщення, має знести незаконно зведену ним прибудову до будівлі спілки площею близько 130 квадратних метрів. Отже, з`явилася надія, що письменники нарешті отримають назад своє законне майно.

Йдеться про ділянку землі навколо легендарної письменницької кав’ярні “Еней”, місця, де збиралися класики української літератури (багато з них давно вже покійні) і неквапно вели свої задушевні бесіди.

Та ще на початку двотисячних років “Енея” віддали в оренду приватному товариству, і ось уже на місці відпочинку письменників з`явився… без перебільшення сказати, крутий ресторан. У жовтні 2011 року видання ZN,UA писало про нього так: “Досить самому завітати по старій пам`яті до оновленого письменницького кафе “Еней”, в якому знищено легендарні розписи Базилевича… І на власні очі побачити дорогу ресторацію і не побачити в ній жодного письменника. Бо фінансово неспроможні наші літератори випити бодай кави”.

Днями кореспондентка “Українського репортера” завітала до пам`ятки архітектури на Банковій, 2. Побачила прибудову, про яку йдеться в рішенні Апеляційного господарського суду.

Проте за її стінами нині не може випити кави не лише бідний письменник, а й багатий підприємець. Бо кав`ярня не працює. Вхід в арку, що веде до літньої тераси кафе, яке, як стало відомо згодом, називається “Сад”, загороджений залізними ґратами і зачинений. Потрапити туди можна лише, якщо натиснути на дзвінок і хтось вийде та впустить відвідувача на другий бік загорожі.

Кореспондентка “Українського репортера” так і зробила. Вийшов молодий чоловік міцної статури, який назвався охоронцем, і сказав, що директора зараз немає. Хто директор чи власник цієї комерційної структури, він не назвав. З`ясувалося лише, що крута кав`ярня не працює уже понад півроку.

“Український репортер” звернувся за коментарем до голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського, адже рішення Київського апеляційного господарського суду було винесене на користь НСПУ і, здавалося б, йому є що сказати. Проте очільник спілки від коментарів відмовився.

Натомість охоче відповів на питання кореспондентки “Українського репортера” голова Київської обласної організації Національної спілки письменників України Анатолій Гай.

Звичайно, що це рішення Апеляційного господарського суду – ще не остаточна наша перемога, бо ж приватне товариство, яке спочатку орендувало приміщення в НСПУ, а потім оголосило себе його власником (спілка ж, на жаль, у судах поки що не довела протилежного), має гроші, тому, звичайно, вони будуть подавати і касаційну скаргу, і до Верховного суду, і до суду з прав людини у Страсбурзі. Проте ми все ж таки маємо надію повернути своє майно, – говорить письменник.

Анатолій Іванович сподівається, що коли демонтують ту прибудову, то хоч можна буде відкрити вікна в залі спілки, а то і вдень, і ввечері там можна бути лише при електричному світлі, а коли тепло – задуха неймовірна.

Голова Київської організації НСПУ Володимир Даниленко також вважає, що рішення суду буде на користь письменників. Дивно, що Михайло Сидоржевський ні на сайті НСПУ, ні в газеті, ні на зборах, ні навіть в особистій розмові з письменниками і словом не обмовився про цю, безумовно, важливу для спілки подію, – наголосив лідер київських літераторів.

Водночас Даниленко висловив сумнів, що у найближчому майбутньому письменники отримають хоч якусь користь для себе від спілчанського майна. Володимир Григорович вважає, що він має підстави так говорити, адже навесні минулого року разом із групою членів НСПУ ініціював проведення Ревізійною комісією спілки перевірки фінансово-господарської діяльності НСПУ, якою, зокрема, було встановлено, що через зниження орендної плати до ринкової кон`юнктури за квадратний метр лише на Банковій, 2 спілка недоотримала 229 тисяч 477 гривень щомісяця і 2 мільйони 700 тисяч за рік.

Проте рядові письменники такими глибокими проблемами не переймаються. Вони просто ностальгують за таким дорогим їхньому серцю “Енеєм” і сподіваються, що він все-таки до них повернеться.

Хоча… Колишній очільник Національної спілки письменників України Володимир Яворівський у розмові з кореспонденткою “Українського репортера” зауважив, що за часів його перебування на посаді голови НСПУ до “Енея” вже ніхто не ходив, старе покоління письменників пішло в кращі світи, а в нового – інші турботи. Кав`ярня стала просто збитковою для спілки. Було вирішено виправити становище – віддати “Енея” орендарям, щоб поліпшити матеріальні статки і спілки, і письменників. Та все сталося не так, як гадалося.

Алла ТОПЧІЙ

Сообщение Київ: суд зобов’язав знести незаконну будівлю на Банковій появились сначала на Український репортер.

Мекка літераторів різних поколінь, історичний куточок українського письменства, місце, де ходили парковими алеями незабутні класики Павло Тичина, Максим Рильський, Остап Вишня, Юрій Яновський… Все це про нього – Будинок творчості письменників в Ірпені. Над цією оазою української культури нависла небезпека залишитися хіба що в пам`яті людській.

Читайте тут

Ірпінь: комбінації з письменницькими дачами і гектарами

Проте, на щастя, є небайдужі громадяни, яких по-справжньому хвилює доля пристоличного Будинку відпочинку письменників, який нині перебуває в дуже і дуже жалюгідному стані: будиночки от-от розваляться, алеї заросли бур`янами, чагарники нагадують непролазні лісові хащі, де багато років не ступала нога людини. Тож ця небайдужість і змусила нас повернутися знову до ірпінської теми.

А точніше, ми спробуємо з`ясувати, хто ж буде інвестором, на яких умовах, і чи будуть взагалі належати Ірпінському будинку творчості письменників 2,8 гектара.

Спілка сказала: коштів немає

Ще раз нагадаємо, що в статті голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського “Київську владу звинуватили у спробі “віджиму” землі”, розміщеній на його сторінці у Фейсбуку, написано: “У Спілки немає коштів для впорядкування цієї території і ремонту БТП, який не здійснювався десятки років. Крім того, ми не мали жодної можливості сплачувати земельний податок у розмірі 100 тисяч гривень щомісячно, встановлений міською радою з січня 2017 року.

За результатами угоди вся територія (між Національною спілкою письменників України та владою Ірпеня. – Авт.) буде впорядкована за гроші міста, після чого, вже за новою угодою, її частина буде відведена під міський парк відпочинку, приблизно 2,8 га землі перейде в користування запропонованому містом інвестору, коштом якого і будуть повністю відремонтовані будівлі БТП”.

Що у планах чиновників?

Природно виникає питання: а що ж то буде за інвестор? У що він вкладе гроші, щоб потім повернути їх сторицею? З цим питанням кореспондентка “Українського репортера” звернулася до чиновників Ірпінської міськради, які спочатку пояснили, що, найімовірніше, на тих 2,8 га буде зона рекреаційного призначення (готель, басейн, сфера послуг), яка плавно переходитиме в парк. Така перспектива не дуже порадувала і письменників, і захисників довкілля. “Український репортер” виступив на цю тему зі статтею: “Ірпінь: комбінації з письменницькими дачами й гектарами”.

Лише міськрада здатна створити парк?

Після цього редакція отримала письмовий відгук на матеріал секретаря Ірпінської міської ради Юрія Денисенка:

“Ірпінська міська рада уклала угоду з Національною спілкою письменників України про створення паркової зони на території Будинку творчості письменників НСПУ в Ірпені.

Заплановано реконструкцію території з побудовою парку та благоустроєм, що включатиме в себе облаштування нової вхідної групи на територію, пішохідних алей, скульптурних груп, додаткове декоративне озеленення. Крім цього, планується будівництво сцени для проведення творчих вечорів та публічних читань.

Однією з найголовніших умов реконструкції є максимально можливе збереження природного ландшафту та наявних зелених насаджень і зон на території паркової зони Будинку творчості письменників в Ірпені.

Земельна ділянка, на якій розташований Будинок творчості письменників “Ірпінь”, згідно з Генеральним планом міста Ірпінь, передбачена як зона рекреаційних закладів (парки, сфери, зони відпочинку), а згідно з планом зонування віднесена до зони установ відпочинку та туризму, що унеможливлює будь-яке багатоповерхове житлове будівництво.

На жаль, Національна спілка письменників України протягом останніх десятиліть не проводила робіт з благоустрою паркової частини території Будинку творчості письменників і не має на це коштів.

Водночас НСПУ не має можливості сплачувати земельний податок без врахування пільги. За таких умов паркову зону можна створити лише коштами Ірпінської міської ради. Вже зарезервовано 5 мільйонів гривень, і до кінця року планується проведення значної частини робіт з благоустрою паркової зони.

Ірпінська міська рада планує найближчим часом провести спільну толоку з провідними письменниками для обговорення спільних дій та реконструкції паркової зони.

Також варто врахувати, що за два останні роки Ірпінь став повноцінним містом парків, відкривши для громади реконструйовані та створені парк імені Правика, парк Центральний, парк Дубки, парк Покровський, Алею Героїв АТО та інші об`єкти”.

А про інвестора вже ні гу-гу

Дивно, але в даному відгуку зовсім не йдеться ні про 2,8 га території Ірпінського будинку творчості, ні про інвестора, якого нібито згідно з угодою між Національною спілкою письменників України та Ірпінською міською радою має шукати для НСПУ остання, ні про готель чи щось інше, що має збудувати інвестор на території 2, 8 га, ні про збільшення з січня 2017 року земельного податку в розмірі 100 тисяч гривень щомісячно.

В останньому числі газети “Дзеркало тижня” (№14, 15 – 21 квітня 2017 року) вміщено інтерв`ю голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського, в якому на питання щодо Ірпінського будинку творчості письменників він відповідає, що на позачерговому з`їзді НСПУ, який відбувся 31 березня в Ірпені, “важливими були два питання: зміни до Статуту і підписання угоди про співробітництво з Ірпінською міською радою про використання Будинку творчості письменників. З керівництвом міста узгодили план реконструкції нашого Будинку творчості за участю міста. Це дозволило зменшити суму земельного податку до 9 тисяч гривень у місяць. Ірпінський будинок творчості письменників – 11 га території. Територія, м`яко кажучи, необлаштована, захаращена.

Приблизно на третині її розміщені наші будинки, це споруди 1950 – 1960-х років, які з того часу не ремонтувалися. А для реконструкції і ремонту Ірпінського будинку творчості потрібні великі кошти.

Підкреслю, що під “реконструкцією” аж ніяк не мається на увазі продаж, адже земля – це власність Ірпінської міської громади. Ми отримали, згідно з постановою Кабміну, право на постійне користування цією землею без права продажу. Тому вирішили наступне… Частину із цих 11 га віддається під міський парк відпочинку. Інша частина, на якій і розміщені наші будинки, залишається за нами. І третя частина буде передана, згідно з угодою, яка буде підготовлена і підписана, в користування інвестору, якого запропонує Ірпінська міська рада.

Йдеться про те, щоб земля, яка буде відведена інвестору, була відповідно оцінена. І на цю суму майбутній інвестор має зробити капітальний ремонт усіх будинків на території Ірпінського БТП, а також спорудити нову котельню на альтернативному паливі і виконати інші ремонтно-будівельні роботи. В цілому, ця територія має стати комфортною для письменників. У свою чергу, в рекреаційній зоні інвестор не має права зводити багатоповерхівки”.

А про гектари без конкретики

Зауважимо, що в цьому інтерв`ю очільник НСПУ Михайло Сидоржевський не називає конкретної цифри – 2,8 га, а говорить про третю частину всієї площі Будинку творчості письменників в Ірпені, яку все ж передбачається передати інвестору за те, що він відремонтує будинки на території БТП. У відгуку ж секретаря Ірпінської міськради Юрія Денисенка не йдеться про інвестора, але нічого не сказано і про ремонт Будинку творчості письменників, який згідно з угодою має здійснити запропонований ірпінською міською владою інвестор.

Інвестора – на сцену!

Чи треба це розуміти так: даєте землю – відремонтуємо будинки, не даєте – не відремонтуємо? Водночас очільник НСПУ Михайло Сидоржевський говорить відверто – даємо інвестору землю, ремонтуйте будинки. Здавалося б, ділова пропозиція. Ось тільки багато хто із письменників, представників громадськості та і просто небайдужих громадян далеко не в захваті від неї. Бо ж хоч і наголошує Сидоржевський на тому, що в “рекреаційній зоні інвестор не має права споруджувати багатоповерхівки”, проте, зрозуміло, що на тих 2,8 га зведуть не будинок для літніх людей, не дитсадок, не притулок для тварин чи щось подібне, а комерційний заклад – найімовірніше, готель із басейном, рестораном, спа-салонами тощо.

Тож чи комфортно почуватимуться письменники в такому товаристві?

Осмислюючи події навколо Будинку творчості письменників в Ірпені, само собою напрошується ще одне питання. Як відомо, два з половиною роки тому, восени 2014-го, Сидоржевського на з`їзді НСПУ було обрано головою Національної спілки письменників України. І він запевняв колег, що буде служити їм вірою і правдою, обіцяв поліпшити становище в НСПУ, яке вже давно є критичним. І що ж виходить: обіцянка – цяцянка, а дурневі радість? Невже очільник НСПУ нічого кращого не придумав, як іти з простягнутою рукою до ірпінської влади просити інвестора. А хіба більше інвесторів ніде немає? Може, варто було б подумати і над іншими варіантами виходу із ситуації, що склалася навколо Ірпінського будинку творчості письменників?

Алла ТОПЧІЙ

Малюнок Олега СМАЛЯ

Сообщение “Кіно” з інвестором та гектарами Будинку творчості письменників в Ірпені появились сначала на Український репортер.