Притча про заблудле весілля (+фото)

На Вінниччині вдалося відтворити весілля Андрія Лівицького, першого президента УНР в екзилі  і його дружини Марії, яке відбулося 15 липня 1900 року. Через 119 літ його реконструювали! Це викликало величезний інтерес громадськості. Автором ідеї та сценарію став відомий письменник, журналіст, редактор Олександр Горобець.

1. Зав’язь знаменитого роду Лівицьких

Без малого два роки тому, на Покрову, видавав я дочку заміж у Києві. Була радісно, і клопітно, і незвично. Позаяк і син уже жонатий, чи думав я, що посередині літа 2019-го враз доведеться мені ще раз ставати за свата, хоча діти мої вже заміжні.

Причиною для оказії стала книга Марії Тимошенко-Лівицької «На грані двох епох», видана у Нью-Йорку, 1972 року. Надзвичайно вразило мене те, що Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький (родом із-під Золотоноші теперішньої Черкащини) і його наречена Марія Тимошенко (уродженка Жмеринки на Поділлі) побралися у віддаленому селі, у старенькому храмі села Володіївці Барського району нинішньої Вінниччини. Майже над Дністром, у церквиці, що стоїть на березі річечки Лядова. Що, звичайно, тепер ніхто не пам’ятав того давнього торжества. В біографічних довідках державних діячів про це ані слова. Загалом, ця подія давно вже поросла мохом минувшини, і кому б я не говорив про знахідку – ніхто нічого не чув про подібне, не знав. Йшлося ж про першого президента України у вигнанні, першу леді держави! Чому ж про це ніде немає й згадки?

Історію цієї родини мав би вже давно знати кожен українець, але настільки московітським царатом пригніченим за століття виявився наш велетенський рід, що й по нині відкриваються все нові й нові, окремі епізоди її життя і діяльності, яких достеменно не знав ніхто. Родина ця – Лівицькі – Андрій Миколайович та Марія Варфоломіївна, і їхні знамениті діти – Наталя та Микола. Дочка – уславлена українська поетеса, а син, як і батько – президент УНР в екзилі, охоронець духу українства у світі.

Глава сім’ї – довічний революціонер, з березня 1917-го член Української Центральної Ради, в часи буремних подій – губернський комісар УНР у Полтавщині, заступник Голови Ради Міністрів в кабінетах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи, товариш, себто заступник міністра і міністр юстиції. Протягом 1920 – 1921 років виконувач обов’язків глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри – беззмінний керівник Директорії, головний Отаман військ і флоту УНР – з 1926 року до останнього свого дня 17 січня 1954-го. Казати б, головний страж українського душі, віри в велику славу майбутньої України в екзилі (у вигнанні).

Дружина Андрія Миколайовича – Марія Варфоломіївна Ткаченко надійний і вірний помічник в усіх революційних справах чоловіка. Разом з А. Лівицьким входила до керівництва Молодої Громади (МГ), яка організовувала виступи київського студентства проти царату. Членами її були також Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко та інші. Саме цими згодом вельми знаменитими людьми в політичному істеблішменті тодішнього Києва Андрій Лівицький тривалий час поспіль обирався головою студентсько-юнацького осередку МГ, позаяк був блискучим оратором, організатором мас. Незмінним душею всякої зустрічі, застілля, вечірки. Умів для кожного присутнього знайти приворожливе слівце, жарт і навіть пісню чи примовку. Веселун і винахідник. Був людиною надзвичайного такту, порядності, смирення і доброти.

Молоді люди – Андрій та Марія – входили до головного активу першої політичної партії в центрально-східній Україні – Революційної Української партії (РУП). Саме РУП активно розповсюджувала тієї пори текст виступу адвоката Миколи Міхновського, близького друга Андрія Лівицького та Марії Ткаченко, виголошеного на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900-го і видрукуваного того ж року окремою брошурою у Львові під вразливою і неповторною назвою «Самостійна Україна». Що кидалося ввічі, зацікавлювало всіх. У цій промові вперше було проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Саме за цю активну антиурядову діяльність Андрій Лівицький переслідувався жандармським управлінням. У його помешканнях час від часу здійснювалися обшуки, які тоді в просторіччя називалися – «трусами». Під них потрапляла й пані Марія, але їй неймовірно везло завжди виходити, що називається «сухою із води».

Андрій з Марією познайомилися ще тоді, коли пані Ткаченко сімнадцятилітньою юнкою навчалася у Києво-Подольській Маріїнській гімназії відомства Імператриці Марії Фйодоровни, освітній заклад цей іще називали Фундуклєївською жіночою гімназією Києва. Правувала закладом унтер-офіцерської закваски начальниця-німкеня, яка вкрай погано цвенькотала московською – пані Спаська. Але від того, мабуть, була ще більш злюча, ненависна всім.

Мешкала Марія в одній кімнаті з Женею Лівицькою, славною дівчиною зі знаменитого дворянського роду з-під Золотоноші Полтавської губернії. А до Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, студент Київського університету Святого Володимира. Він спізнавав юридичні науки, і робив це за настановою свого дідуся з роду Ілляшенків по материнській лінії, котрий свого часу був студентом першого випуску юридичного факультету імперського університету у Києві. Йому дуже хотілося мати онука юриста, свого послідовника на правничому ґрунті.

Порядки в гімназії були справді пуританські: побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали конче проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті гімназії, і обов’язково за участі третьої особи. За таку Женя завжди вибрала Марійку.
У кімнаті побачень стояв рояль, і поки Женя з Андрієм, усівшись у кутку за столиком розмовляли про щось своє домашнє, подруга тихо яворилася на фортепіано. Спершу вона цьому всьому не надавала особливого значення. Виконувала все, як відбувала повинність на догоду другині. Але згодом зрозуміла, що й вона внутрішньо і зовнішньо готується до кожного нового побачення Євгенії з братом. Зайве випрасує чорного фартуха гімназистки, підкрутить кучерики на висках та над лобом, зайве торкнеться футляра парфумів. А коли з’являється Андрій, такий гарний, стрункий, з білявим своїм звабним чубиком, волошковими очима, її руки починали зненацька й по-зрадницьки пітніти, пальці спотайна переставали слухатись. Піаністка починала зненацька збиватися там, де не було ніяких складних музичних переходів. Андрій з Женею мимоволі поверталися до неї, а вона вся променилася внутрішнім вогнем душі, збентеженням, сум’яттям, з усіх сил намагаючись причесати пощерблений музичний такт і погасити вогонь на щоках та вухах…

Ой, як же ж це не легко було вгамуватися, зосередитись лише винятково на самій музиці, коли зовсім поруч сидить він…

Коли Андрія в чергове після обшуку арештували в батьківському домі у селі Ліпляве, що знаходиться на лівому березі Дніпра, якраз навпроти Чернечої канівської гори, за водною гладдю від могили Тараса Григоровича Шевченка, Марія тієї пори теж була в гостях у Жені. На вакаціях. Старший брат А. Лівицького Костянтин зібрав найнеобхідніші речі для бранця, відправився до Києва, щоб їх передати до острогу. З ним поїхала і Марія Ткаченко.

До жандармської управи вони дісталися уже надвечір, коли закінчувався робочий день. При вході Костянтину повідомили, що начальник над арештантами і слідчими ще додому не пішов і його пропустили до нього. Юнак доволі швидко повернувся на ґанок уже без пакунку з речами. Поруч із ним з’явився і жандармський офіцер. Розмовляючи поміж собою, вони дивилися у бік Марії, яка примостилася на лавочці, що стояла у глибині двору під тінистими київськими каштанами. Коли служивий ураз побіг сходами вниз, в її напрямку, серце Марії похололо: «Невже будуть затримувати й мене?» – тривожно подумалося їй. Одначе золотопогонник, наближившись до дівчини, галантно пристукнув підборами і заявив:
-Пані Ткаченко! Мені доручено передати вам, як нареченій Андрія Лівицького, що він після з’ясування деяких формальних уточнень незабаром, швидше всього – завтра, буде випущений на волю…

Картино поклонившись, немовби на стройовому плацу, галантний офіцер, притримуючи лівою рукою шпагу, розвернувся кругом і подався назад до приміщення жандармської канцелярії…

Так Марія вперше офіційно почула про те, що вона є нареченою революціонера Андрія Лівицького.

Рід Лівицьких походив з давнього козацького племені, з відомої старшинської знаті. В давні часи був щедро наділений землею, маєтками і різними почестями за колишні бойові заслуги. На цій основі в пізніші часи став осучасненим дворянським родоводом. Його глава – батько Андрія Лівицького, Микола Іванович (хоча вимагав називати його лише Миколаєм, а не холопським Миколою!) паношився своєю минувшістю. Знайомлячись з новими солідними людьми просив запам’ятати, що він не Левицький, як то здавалося б мало бути, а саме Лівицький. З притиском на голосному «і». При цьому розповідав буцімто бувальщину часів котрогось з бойових і знаменитих нащадків. Коли той обороняв свою державу від чужинців, йому у бою відтяли руку зі зброєю. Він тут же перехопив шаблю в лівицю і майстерно переколов знічених побаченим противників. Ось звідки, мовляв, вони походять воїни-Лівицькі!

Миколай Іванович, хоч і мешкав у Ліплявому, але служив у земській управі Золотоноші, а це верст за сорок від берегу Дніпра, і додому навідувався не часто. Але коли вже приїздив, то все тут, немовби вимирало. Всі буквально ховалися від хазяїна, намагалися не потрапити йому на очі, бо завжди сердитий, неодмінно знайде чим дошкульно дорікнути, що зауважити, чого зажадати. Надто суворого і крутого норову був він людиною.

Звільнившись після арешту, Андрій спеціально приїхав, щоб обмовитись з батьком із приводу нежданого трусу в маєтку, який накликав своєю протиправною діяльністю супроти царського режиму син-студент. Але невідворотний Миколай Іванович тут же грубо виставив його за двері свого кабінету і порадив у майбутньому будучому юристу не траплятися йому на очі.

Буквально через півроку після цих подій, на початку 1900-го, Андрій з Марією прибули дніпровським пароплавом із Києва до рідних берегів. Юнак сподівався, що батьківське серце за цей час подобрішало, злагіднішало. Молоді домовились поміж собою про весілля, потрібна була лише формальна згода батьків. Одначе, Миколай Іванович і слухати нічого не бажав про благословення, про заручини з простецькою дівчиною, яка була у сина за революційного агітатора та розповсюджувача листівок і літератури, а тут спорядилася до нього в невістки.

Через 72 роки після цих подій і через рік, як не стане на білому світі Марії Варфоломіївни, у Нью-Йорку, вийде книга мемуарів пані Лівицької-старшої, озаглавлена «На грані двох епох». Аналізуючи твір, літературознавці напишуть: «у спогадах автор детально описала родинні зв’язки полтавських дворян Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що відбувалися в Україні у перші роки 20 ст. Розглядає особисте життя відомих київських письменників, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема, Володимира Винниченка, Павла Крата, Миколи Міхновського, Миколи Порша, Бориса Мартоса, Володимира Дорошенка»,

Для мене в цих записках головним було побачити, як сама пані Марія Ткаченко тоді, на порозі свого заміжжя, оцінила відмову батьків нареченого дати благословення на їхній шлюб. І я таки знаходжу те слово, яким оцінила гожа пані той протест родичів жениха, він у мемуарах позначається французьким виразом «мезальянс». Це насправді означає – не рівний шлюб. Заміжжя між людьми з різним соціальним становищем. Визнання поміж молодими неоднакового майнового стану, цензу. Саме це дискримінаційне побачила Марія Ткаченко у відмові їй вступити на законних підставах до знаменитої родини Лівицьких.
Андрій на те все відбувся легким політичним жартом: «це ще раз свідчить про те, що треба, обов’язково треба у суспільстві проводити соціальну революцію. Тому ми з тобою, – зауважив, – знаходимось на правильному шляху…»

Тут я, напевне, мав би розповісти своїм читачам, хто і звідки походить сама пані Марія, з яких вона випестувалася Ткаченків.

Звичайно, що політичні діячі, згадки про яких не можна було раніше ніде віднайти в радянській літературі, історії, історіографії приходять нині до нас в основному з Вікіпедії. Бо це найлегший і найкоротший шлях до читачів. І я також заглядаю до Інтернет енциклопедії, розгадуючи логогриф Марії Ткаченко. Там читаю: «Народилася 9 квітня 1879 року у місті Бердичів на Житомирщині [за відомостями К. Криворучко — у с. Білилівці Ружинського району Житомирської області». (Саме отак неоковирно, з однією лише відкритою дужкою у реченні написано).

Мене насамперед насторожила ця спрощена, зовсім не наукова, не академічна версія подачі даних, бо ж яка це, скажіть, будь ласка, у дев’ятнадцятому столітті була Житомирська область? І хто такий, цей дивний К. Криворучко на кого посилається Вікіпедія. Науковець, історіограф, літературознавець?

Я кілька діб шукав відповіді на ці питання і не знаходив їх. Тому, що їх просто не було. І тоді взяв до рук книгу спогадів Марії Лівицької (у дівоцтві – Ткаченко) «На грані двох епох», яка розповідаючи про чоловіка, політичну і соціальну ситуацію в суспільстві, мимоволі мала ж, напевне, обмовитись і про себе, про свою сім’ю, походження, батьків, нарешті, щось сказати про рідний край, де виросла, стала значимою і коханою людиною для такого толкового чоловіка, яким був незабутній естет і розумник Андрій Лівицький.

Це ж треба вміти так розповідати про ситуацію навколо себе – про людей, з якими доводилося спілкуватися – з відомими тоді політиками Миколою Поршем, Миколою Міхновським, братами Шеметами, Володимиром Дорошенком, з славним меценатом і публіцистом Євгеном Чикаленком, його дружиною Маріє, іншими видатними киянками, котрі на зламі попередніх віків входили до київської Жіночої Громади, і ніде не обмовитись про себе, про свою сім’ю і рідних. І аж тільки на сторінці 57-ій читаю:

«Батько мій був щиро, глибоко й ревно релігійний. Побожність мачухи була більш формального характеру й полягала в автоматичному відмовлянні молитов. Але, не зважаючи на свою побожність, а, може, саме завдяки їй, батько мій ставився критично до тодішнього духовенства. Місцевого нашого священика він не любив і ніколи у нього не сповідався. Сповідатись їздили до сусіднього Браїлова за шість верстов. У Великодню ніч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці і цілою родиною урочисто розговлялись. Настрій при цьому був святковий, радісний…»

Ах ось воно що, значить Браїлів, але це ж ніяка не Житомирщина. До Бердичіва звідси кілометрів 130. А за шість верст від Браїлова і нині лежить місто Жмеринка. Хоча міг би бути й інший населений пункт. Тому з остаточним висновком я не поспішав. І лише на сторінці 97-ій мемуарів дружини президента УНР в екзилі, у ситуації, коли з жандармського управління до пані Марії вийшов офіцер і назвав її нареченою Андрія Лівицького, авторка пише, що тут вони розійшлися з Костянтином Лівицьким (братом Андрія, котрий привозив йому речі до острогу і з яким вона приїхала до Києва): Кость повертався на береги Дніпра до Ліплявого, а вона попрямувала «у Жмеринку до батька»…

Мало-помалу назбирав я зерняток зі спогадів Марії Варфоломіївни, аби зрозуміти, що доля в неї сирітська. В неповних два роки залишилася без матері.

Дуже дружно жили вони з батьком, і якось поїхали в гості до багатих приятелів. Мати вельми полюбляла танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало на батьків маленьке дитятко у колисці. Накинула мати у санчата на себе легенько шубку, а не вповилася, як слід, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем, бо, можливо, й вино ще з середини гріло: поки доїхали додому, вона вже й простудилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за десяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду і красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося.

Але була у Марійки старша сестричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижанівського. А той Іван побожним чоловіком і невдовзі був висвячений на священника. І згодом вони удвох виїхали на парафію у село Володіївці.

Я коли прочитав це, замало не підстрибнув у кріслі. Подумав, що йдеться про ті Володіївці, котрі відомі мені, як недалека сторона від мого рідного Джурина на Вінниччині. Я чимало разів проїздив через те село, прямуючи до Чернівців чи Томашполя. Навіть уявляв собі, як по весні, можливо, з’їжджу туди, щоб поглянути на той старовинний храм, який описала пані Марія, при умові, якщо він зберігся ще й по нині…

Матушка Неоніла з Володіївців запрошувала молодшу сестричку на гімназійних вакаціях відвідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед, своя бібліотека. А ще можна поласувати солодких як мед черешень, що народили того року багато ягід довкруги попівської садиби та божого храму. Ось як виглядає той спогад у мемуарах Марії Варфоломіївни:

«У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека – твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не було, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими українками.

Сидячи там на високій черешні, не раз, було, чую – сестра гукає:

– Марусю, іди допоможи коня запрягти у “лінійку”. Поїдемо у Копайгород…
Пару коней і хлопця Ваня нам не дає (Ваня – це мій шваґер-священик), бо хлопець у полі потрібний, – пояснює сестра те, чому маємо їхати «лінейкою», а не екіпажем.
Біжу на поміч. Їхати «лінейкою» (возом без полудрабка, пристосованим для перевезення насамперед лісоматеріалів – О.Г.) для мене — весела і приємна пригода, але для матушки – з огляду на опінію прихожан-селян – трохи ризикована.

Моя сестра була старша за мене на шість років. Вийшла заміж у сімнадцять років і ніяк не могла звикнути до поважної ролі дружини священика. Одного разу трапилася справді пригода. Конем правила я. В одному місці задивилась кудись, потягнула віжки в бік, і ми, виїхавши на горбок, перекинулись. Падати було невисоко, не потовклися. Підняли «лінійку», звели коня з горба і поїхали далі. Опам’ятавшись, я почала сміятись, а сестра цілу дорогу бурчала, бо сукні наші були в жахливому стані, скупавшись у куряві. На щастя, ніхто нас не бачив, і престиж матушки від того не постраждав. З приємністю і тугою згадую ті давні часи, добу щасливої романтики. На зміну прийшли авто й літаки з жахливими катастрофами і . . . жінки в штанях.

…Одного разу приїхала до сестри знайома, дуже симпатична й інтелігентна пані. Ми познайомились і багато говорили. За якийсь час ця пані запропонувала мені становище домашньої вчительки її дітей. Я згодилась і пробула у них від грудня 1898 року до весни 1899. Весь цей час я листувалась з Андрієм і Женею Лівицькими. Ці листи рятували мене від нуди та помагали зносити одноманітність мого існування…»

Ви ж, звісно, пані й панове, не помітили в цій оповіді ключового, сигнального слова, а воно, скажу вам, – прозвучало. Це назва селища Копайгород, куди, власне, прямували попадя зі своїх угідь поспіль із своєю залітною сестрицею. Я вловивши цю важливу подробицю ситуації подумав: «А куди ж це вони так далеко вибралися з Володіївців під Чернівцями? Це ж маршрут у містечко, котре розташоване за два райони, на відстані, напевне, близько ста кілометрів… Хіба кіньми, та ще ж тоді, коли за їздових самі жіночки, на такі відстані їздять?» І тут уже зрозумів: йдеться, напевне, не про ті, що я подумав Володіївці. І справді, на Вінниччині, виявилося, є два населених пункти з такою ж промовистою назвою. Інші Володіївці розташовані у Барському районі, на заході регіону. За три кілометри від них і справді розкинулося якраз містечко Копайгород, котре у різні часи було й районним центром. Біля цих Володіївців поруч є залізнична станція, на якій зупиняються поїзди і ближнього, і дальнього сполучення.

Отож, коли у благословенні Андрієві та Марії відмовили і батько, і матір Лівицькі, молоді подалися до Жмеринки. Батько дівчини їх зустрів з розпростертими обіймами, але дати своє добро на шлюб теж відмовився. «Вам мало буде мого одного благословення, – сказав розважливий банкір Варфоломій Семенович. – Працюйте над тим, щоб прихильніше до вас поставився Миколай Іванович, і ваша матінка, пане Андрію, а я тоді з радістю підтримаю цей новий союз…»

Зачула все це сестра Неоніла, аж на місці підстрибнула:

-Не слухайте їх стариків, – вигукнула. – У них свої затрапезні забобони. Намічайте день весілля. Я його організую в своїй хаті, Іван мій освятить ваш небесний шлюб у нашому сільському храмі. Весілля відгуляємо в нашому саду над Лядовою у Володіївцях…

Напередодні неділі 15 липня 1900 року з поїзда із Києва, на станції Копай, зійшла ватага молодих веселих людей з мандоліною і гармошкою у руках. Їх зустріли три брички сусідньої попівської братії, друзів батюшки Івана. Всі вони покотили до обійстя місцевого священика Крижанівського у Володіївцях, що розташувалося неподалік станції. Пан-отець з матушкою, з хлібом-сіллю на вишитих рушниках зустрічали Андрія Лівицького і Марію Ткаченко у воротах обійстя. На оказію збіглося багато селян, особливо малечі. Вони обсіли всі гіляки попівського рясного саду і виглядали чи не з-за кожного куща. А наступного ранку біля церкви було так велелюдно, як ніколи: вінчалася сиротина Марійка, сестра матушки Неоніли. Її тут усі добре знали, бо часто вона бувала в цих краях, майже рік учителювала в тутешній заможній родині.

Заблукале весілля було вельми голосистим, бо до приїжджих музикантів приєдналися й місцеві – з духовим оркестром і великим бубоном, мідними тарілками. І перепочинку у піснях та танцях зовсім тої днини не було.

А яких уже різних, дивовижних страв без ліку наготували володіївецькі жіночки та молодиці під орудою матушки Неоніли. Всі свої запаси відкрила вона перед гостями сестриці. Столи вгиналися від наїдків та напоїв. А коли одним скрипом наїхала під садибу священика довколишня попівська знать – друзі Івана та Неоніли, здається, такого хору ще не чули тамтешні краї. Заспівали вони такої пісні, яких і не чували ще в цій місцині:
Із-відти гора-а, а звідси друга.

Межи… тими… гороньками
Сходила зоря — а Межи…
тими гороньками
Сходила зоря.
Ой то не зоря – а, —
Дівчина моя
Широкою долиною
По воду Ішла – а…

Ой, які ж голоси чудові у священиків із матінками, що аж луни по над Лядовою ходять.

Тим часом кияни стали в кружок і заспівали свою:

Ой із-загори
Та буйний вітер віє,
Ой, там удівонька
Та пшениченьку сіє.
А засіявши,
Стала волочити,
А заволочивши,
Стала Бога просити…

Поки місцеві оглядалися та приноврювалися до цієї пісні, жених Андрій Лівицький приморгнув тричі, і вже в одну мить залунало широке і могутнє, у виконанні приїжджого весільного ансамблю:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
До долу верби гне високі.

Кияни повернулися півколом до місцевої знаті святих отців, і вони в один голос підхопили бунтівні Тарасові слова:

Сердито хвилі підійма…

До третіх півнів не вгавала садиба отця Івана Крижанівського. Побраталися місцеві з приїжджими і не хотілося їм розходитись. Відтанцювали місцеві дівчата з городськими парубками, матушки зі студентами, стали закликати своїх захмелілих хазяїв збиратися по домівках. Але то одна пісня візьме за душу, то інша, бо зібралися славні музиканти і співці за одним столом, ні покинути кампанію, ні прощатися не хочеться. Така вольна і сердечна ситуація на весіллі склалася, можливо, раз на віку трапляється, і це відчули всі. Гарні люди зійшлися на чудову оказію. І раз по раз над садом лунало «Гірко! Гірко!»

***
Дуже хотілося б, щоб ця моя розповідь про заблудле весілля, яке у зеніті літа 1900 року відбулося над берегами Лядови, прочитана була на поверхах влади у Вінниці, в Бару, у Жмеринці, у сільських Володіївцях, де вже критично мало залишилося людей – сто п’ятдесят осіб усього. Щоб з нею ознайомились мої колеги у Вінницькій обласній письменницькій організації. Її молодий і активний голова Вадим Миколайович Вітковський.

Там, в архаїчному селі утворилася здорова, щаслива сім’я, яка надзвичайно багато зробила для збереження українського духу у світі. Андрій Лівицький став Президентом УНР в екзилі, достойним послідовником справи Симона Петлюри. Дочка Наталя Лівицька-Холодна, зійшла, мабуть, найяскравішою зіркою літературного небосхилу. Була це жінка особливо яскрава, неповторна в своїй красі і вроді, у котру були не на жарт закохані чи не всі найкращі українські поети і письменники першої половини двадцятого століття, які знаходилися в еміграції. Насамперед, такі, як неперевершені особистості, – Євген Маланюк, Дмитро Донцов. Вона була подругою Олени Теліги. Наталя Андріївна прожила без малого 103 роки (1902 – 2005 рр.). Всього набачилася на довгому своєму віку. Була чудовим літературним редактором, зокрема, журналу «Наше життя» Союзу українок Америки. Але особлива їй дяка за те, що вона довела до ладу мемуарні записки своєї матері Марії Лівицької «На грані двох віків», разом із чоловіком, відомим художником Петром Холодним видала їх окремою книжкою. Тепер при бажанні кожен може, прочитавши мемуари Марії Варфоломіївни, зрозуміти, що та як відбувалося в буремні роки на наших землях.

Нарешті, ще один пагін з родини, яка офіційно утворилася у Володіївцях неподалік Копайгорода, яку благословив до життя і звершень на землі й на небесах сільських священнослужитель отець Іван Крижанівський, склав син Лівицьких Микола Андрійович, який повторив долю батька – став Президентом УНР в екзилі.

Думаю, що всі ці люди, події заслуговують того, аби вже нинішнього чи наступного року, 15 липня у Володіївцях Барського району Вінниччини, які без малого сто двадцять літ тому приютили заблудле весілля, відкрити меморіальну дошку з нагоди цієї вікопомної події…
І нарешті останнє. Я, звичайно, виправлю у Вікіпедії чиюсь явну авантюру з приводу того, що Марія Ткаченко, дружина найближчого сподвижника Симона Петлюри Андрія Лівицького, матір таких достойних дітей народилася начебто у Бердичеві. Позаяк упродовж всіх своїх меморіальних записок вона неодноразово пише про «рідне Поділля». Більше того, 19 серпня 1971 року щоденна газета українців, яка виходить у Нью-Йорку «Свобода», у шпігелі, себто на найвиднішому місці під своїм заголовком, помістила таке повідомлення:
«У вівторок 16-го серпня вранці померла в домі своєї доньки Наталі, поетеси, і зятя, артиста-маляра Петра Холодного. Марія Варфоломіївна Лівицька на 93-му році життя. Родом з Поділля, Покійна була членом Революційної Української Партії (РУП). згодом Соціял-демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Була активною громадською діячкою, при чому її арештували були й судили за участь у нелегальних українських організаціях…»

Бачите, навіть за цих скорботних обставин, згадується, що родом пані Марія Тимошенко-Лівицька з Поділля, з Жмеринки, де все життя мешкав її батько, куди вона часто навідувалася з чоловіком і дітьми, де в місцевій гімназії певний час навчалася її донька Наталя, а не з Волині, Полісся, до якої завжди належав Бердичів…

2. ЛИШЕ ЧЕРЕЗ 119 ЛІТ ПОДІБНЕ ПРИХОДИТЬ ТОРЖЕСТВО!

Ну, що б, здавалися, слова? Пам’ятаєте цю незабутню поетичну фразу нашого батька Тараса Григоровича Шевченка? Ви ще не переконувались у силі цього незабутнього виразу? А я ось учора, у понеділок, 2019 року, наочно запевнився в тому, що мав на увазі наш Кобзар. Ледь не п’ять годин добирався забрьоханим авто в саму глибинку солов’їного Поділля. Та при кінці маршруту ще й трішки заблукав у дощ, у негідь і сквиру. А коли по горбистій, щербатій шосейці нарешті в’їхав у геть спустошене часом і невблаганною урбанізацією древнє село Володіївці над річкою Лядовою, наче сонце виглянуло нарешті з-понад набридливих хмар, заусміхалася тисячами яскравих золотистих сонць від багатовічної церкви. А побіля неї, начебто, утворився ринок найрізноманітніших авто з серіями державних номерів реєстрації різних регіонів України. Їй-право, машин зо двісті можна було нарахувати. А храм сільський оточений синіми святковими куполами куренів зі столами. Під ними людям не страшні навіть і зливи. Церква пофарбована, як великодня писанка красується на високому помості. Величаві сходи ведуть немовби на небеса…

Знайомтесь: знамениті Барські музиканти, оркестровий гурт «Барви». Загалом він існує вже понад тридцять п’ять літ. Тринадцять із них носить горде і заздрісне звання народного колективу. Кожних три роки цей титул музиканти офіційно підтверджують на творчих іспитах. Керівником колективу «Барвів» є директор одного з будинків культури райцентру Микола Коваль. Він крайній ліворуч на фото, веселий, усміхнений. До складу гурту входить і його дружина пані Лариса. Вона знаєте хто? Професійний барабанщик.
У Барському районі кажуть: без «Барвів» весілля не весілля…

Ось вам, пані й панове, і разюча сила слова. Першою його мовила жінка. 1972 року Марія Варфоломіївна Лівицька, дружина першого Президента УНР в екзилі видала у Нью-Йорку книгу спогадів «На грані двох епох». Описала факт вінчання з Андрієм Лівицьким у далекому селі на Поділлі, де мешкала її рідна сестра Неоніла, заміжня за місцевим священником Іваном Крижанівським. Село, як у преріях загубилося між кучматих верб та садів побіля станції Копай. Тільки нинішнього року, через 47 літ після публічної появи того унікального літературного твору на тому березі океану, я прочитав той твір, і підняв на ноги своїх друзів – Вадима Вітковського, голову Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України, Володимира Криська, депутата Вінницької обласної ради. Казав їм: «Хлопці! Давайте щось робити! Можливо, реконструюємо обряд вінчання у старенькій церкві, яка, на щастя, пережила дві світові війни і збереглася. Так, подібного ще ніде не було, але коли ми захочемо, упремося – зробимо, всі позаздрять…»

Здійснюється урочистий обряд вінчання за канонами церковного богослужіння, яке відбувалося 119 років тому – 15 липня 1900 року. Тоді на місці молодих були Андрій Лівицький та Марія Ткаченко…

А це, власне, милі пані й панове, аби ніхто не сумнівався в достовірності факту – документ Українського інституту національної пам’яті, котрий історично підтверджує мою версію: у Володіївцях, 15 липня 1900 року, в місцевому сільському храмі справді вінчалися 21-літні Андрій Лівицький та Марія Ткаченко, які згодом стали зірковою українською парою – він багатолітній голова УНР, вона – перша леді України в екзилі…

Писав і писав про цю свою пропозицію у власних блогах, у Фейсбуці. І ось вони, слова знайшли благодатний ґрунт, зійшли незабутнім, яскравим дійством. Позаяк про подібну масовість учасників акції не можна було й мріяти, сотні людей з’їхались звідусіль, щоб вшанувати 119-ліття вінчання у Володіївцях, 15 липня 1900 року, двох юних, 21-літніх сердець. Андрій Лівицький невдовзі після цього стане членом Центральної Ради, міністром юстиції УНР, 1926 року, після звірячого убивства Генерального Отамана Симона Петлюри стане першим Президентом Української Народної республіки в екзилі, а Марія Лівицька, з жмеринського дому Ткаченків, доросте до неформального статусу відомої письменниці-мемуаристки. У них народиться двійко чарівливих дітей. Дочка Наталія Лівицька-Холодна стане відомою українською поетесою, їй рівних і но нині немає в українській ліричній і еротичній поезії. Син Микола, як і батько згодом доросте до поста Президента УНР в екзилі.

15 липня ц.р., коли відбувалося відтворення історичного вінчання сім’ї Лівицьких, одночасно в сільському храмі взяли шлюб місцеві мешканці Сергій та Марина Лоян. Дванадцять літ до цього вони прожили в цивільному шлюбі, мають дочку-школярку. Тепер вирішили обвінчатися і було це дуже доречно. Наречена була одягнена в фату і веляни, в яких до вінця свого часу йшли ровесниці Марії Лівицької.Люди зі сцени дякували Господу Богу за те, що він колись прислав у господу матушки Неоніли та місцевого сільського священника Івана Крижанівського, яка стояла під черешнями поруч із церквою, Марисю і її нареченого. За те, що батько Андрія Лівицького, землевласник з-під Золотоноші тоді Полтавської губернії, нині Черкаської області, відмовився благословити шлюб сина з революціонеркою Марією Ткаченко, саме тому акт вінчання відбувся саме в їхній церкві. У Володіївцях. І цим самим навіки прославилося й древнє, вимираюче тутешнє село, віддалене від битих шлхів і дзвінких автотрас. Он, як незлічимо багато приїхало гостей вшанувати ту грандіозну подію.

На яскраво фарбованих сходах сільського храму Іоанна Богослова мене враз радісно обняла обняла жвава бабуся, напевне, як я гадаю, член церковної десятки, і сказала:

-Це ж ви, правда ж, придумали все нинішнє наше торжество! Ось спасибі вам велике за цю ласку, людську доброту і мирську славу. Дай Вам, Боже, здоров’я. Я все життя прожила у Володіївцях і не пам’ятаю, щоб сюди будь-коли з’їжджалося так багато-багато людей, як маємо нині. Таких гарних, розумних. З різних сіл, районів і навіть областей.

-Я ж тут при чому? – щиро й весело кажу. – Доля закинула сюди Лівицьких, а торжество організували своєю неповторно кипучою енергією головний вінницьких письменник Вадив Вітковський, он той добродушний, мили й і білолиций, лисий з борідкою і у файній вишиванці та ваш місцевий депутат обласної ради, ваш колишній голова районної ради з Бару, чимсь схожий на гетьмана Богдана Хмельницького Володимир Крисько…

Одначе, це так далеко друзі, від цивілізованих країв, люди добрі, що там навіть дуже важко впіймати покриття “Київстару! І досі залишається ніби краєм цівілізації.

Тим часом, дощ із небес, то поривався пролитися новими й новими порціями святої води, то враз з-за хмар на годинку-півтори виглядало непомірно ласкаве, ніжне, усміхнене сонце. Я примітив, що люди зовсім не звертали увагу на погоду. Міддю вдарив духовий оркестр. Залунали давні весільні пісні. В урочистій атмосфері, при великому велелюдді відбулося відкриття памятної меморіальної дошки на фронтоні церкви. Усі присутні прибігали прочитати її, сфотографуватися біля неї. У церкві розпочався акт вінчання пари молодих людей, які вирішили пов’язати свої вузи сімейного щастя за прикладом великих Лівицьких тут, у Володіївцях. Щоб обов’язково повінчатися у цій же церкві, що й вони колись. На тому самому місці, де колись стояли Андрій і Марія Лівицькі. Не зважаючи навіть на те, що цьогорічне 15 липня випало на понеділок.

Молодих на виході із храму очікував великий натовп людей із об’ємний, пишним короваєм. Лунало запальне й активне: «Гірко!» Не вгавав духовий оркестр.

Але на Володіївецькому весіллі мені учора найбільше сподобалася красуня, вінницька поетка Руслана Мельничук. Вона грала роль на неповторному торжестві незрівняної своєї попередниці по літературному цеху Наталі Лівицької-Холодної. Також королеви поетичного слова, яка покорила своєю красою та вродою, натхненною поезією весь словотворний бомонд свого часу. Руслана розповідала про дочку Лівицьких, читала її вірші з такою небувалою закоханістю, таким одушевленням, яке кипиить у душах лише тих людей, які самі знають, що таке безмежно любити свою українську землю, рідний край, його людей. Це було дві незрівнянних королеви в одній чарівній подобі.

Така буває душевність, доброта і взаємна любов людей до рідної історії, пам’яті свого українського роду. Думаю, що не частіше, як раз на сто літ, мабуть, – проливається на тих, хто вирішив особисто поклонитися події, котра має величе знезначення для нашого народу. З цього й починається любов до неньки України. Бережімо ці великі і святі чуття. Україна – понад усе!

Думаю, що найглибше цим через Володіївецьку весільну історію пройнялися мої колеги письменники та поети. Ось погляньте, скільки нас лишень нас дипломованих членів Національної спілки письменників України вчора побувало у далеких сільських Володіївцях. Рахуйте: Вадим Вітковський, Руслана Мельничук, зустрів я тут несподівано і свого давнього друга, відомого українського поета Михайла Каменюка. А член НСПУ, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості Жанна Дмитренко, вона ж депутат обласної ради, прочитала зі сцени торжества хвилюючого вірша «Володіївецьке весілля». Я на льоту упіймав і закарбував у пам’ять її гарні слова:

А село – немовби на картині,
Церква тут у Господа в руці,
Біла хата, хліб на скатертині…
Милі серцю Володіївці…

Одне слово, пані й панове, ось вам і слова. Їх всемогутня сила! Зронені у душу народу, он як вони сердечно відгукнулися, того й дивись про Володіївці Лівицьких люди незабаром співатимуть пісні!

Так виглядало все смачно, доладно і весело за весільним обідним столом. Самих тільки вареників подавали сім різних видів – і з вишнями, і з капустою, і з печінкою… Зі сметаною. А ще була вуджина, голубці, свіжа, щойно з городу молода картопля в укропі, різні домашні салати, бо ж у зеніті літа пішли з грядок огірки та помідори. В гарну і багату пору женилися наші вожді!

Особливо ж спорилася дружня оказія по відзначенню незвичайного торжества за столом. Хазяї одночасно посадили до обіду 120 (!) осіб. Місцеві всі не помістилися, їх попросили зачекати, благо, власна хата під боком. Вони гостинно припрошали з-за паркану до чарки заїжджих людей. До мамалиги з шкварками (оце смакота, скажу вам, шановне товариство: немовби із маминого столу!), і багатьох видів вареників. Домашні сідали до столу другим потоком.

На такому чудовому торжестві, їй-право, я ще не бував…

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник.

Like