Як повідомляє Суспільне, авторкою тексту цьогоріч стала Євгенія Кузнєцова — письменниця, перекладачка, авторка романів «Спитайте Мієчку», «Драбина», «Вівці цілі» та нонфікшну «Мова-меч. Як говорила Радянська імперія».

Читатиме диктант Наталія Сумська — акторка театру і кіно, народна артистка України. Слухати: Українське Радіо та Радіо Культура, Суспільне Культура (телебачення), YouTube-канал Українського Радіо, Facebook Суспільного, застосунки suspilne.radio та Дія.

Диктант можна писати вдома, на роботі, у кав’ярні чи книгарні. Надсилати паперовим листом: 01001, Київ, вул. Хрещатик, 26 (штемпель не пізніше 28 жовтня). Або онлайн: фото/скан тексту (.jpg, .png, .pdf тощо) на адресу rd@suspilne.media до 11:00 29 жовтня.

Сообщение Сьогодні пишемо радіодиктант національної єдності появились сначала на Український репортер.

Згадалося, як я з родиною у 2017 році напередодні написання закону про мову поїхали помандрувати в Европу. Я поставила перед собою завдання вивчити, як вирішене там мовне питання і планувала провести моє дослідження в полі, тобто, подивитися, як мовне питання працює на вулицях, у сфері обслуговування тощо, побувати в школах, а також поспілкуватися з офіційними особами на предмет законодавства.

Почали з країн Балтії: Литви, Латвії, Естонії. Я писала звідти свої репортажі, які були популярні серед українців, бо ми відкривали для себе нову тоді тему – а як з мовою у них. Тепер ми знаємо, як. Тоді ж наші політики нас годували гнилою рибою, що в Європі кордони відкриті, і з мовним питанням теж упали всі кордони, тепер там хто як хоче, так і спілкується. І ми ж вірили цій брехні. Ну може не всі, та все ж. Тому, перш ніж всунути голову у мовну пастку нашого майбутнього закону, я вирішила сама все побачити, почути і «помацати».

Напишу зараз лише одне з тих вражень. Нас зустріли автом в аеропорту Латвії і дорогою увімкнули латиське радіо. Я почула знайому всім старшим людям мелодію пісні, яка була дуже популярна в моїй юності, і написана мастодонтами радянської естради Раймондом Паулсом та Ільйой Рєзніковим, і виконана не меншими мастодонтами Лаймою Вайкуле та Валерієм Леонтьєвим (це вам не Вєрка якась «всьо будєт харашо»), а топова пісня радянської естради «Ах вєрнісаж, ах вєрнісаж, какой партрєт, какой пєйзаж…» – ОДНАК, мелодія, яку я почула по радіо була мені знайома, а от слова – ні, бо ця пісня звучала у виконанні Лайми Вайкуле латиською мовою.

Мало того, що в ті дні перебування в цих трьох країнах я не почула на радіо жодної москвомовної пісні (не знаю, як тепер), так ще й знайомі мені москвомовні пісні Лайми Вайкуле – всі були перекладені і співалися латиською.

Я запитала тоді в депутата їхнього сейму, в автівці з яким ми їхали, чому всі пісні перекладені? Він сказав, що так зобов’язало законодавство. Я спитала, чи не було нарікань чи й обурення від їхньої зірки Лайми Вайкуле або московської зірки Іллі Рєзнікова – на що депутат лише очима покліпав і спитав мене:

– Як це? Це ж закон такий.

Більше того, він сказав щось типу такого, що Лайма латишка, закон латиський, тож вона навіть сприяла перекладам, вона ж не ворог свого народу і собі…

Нагадаю, що в них не було війни, але були мордобої москвомовних. На відміну від нас – у нас війна є і мордобоїв за московську мову немає.

Навпаки, Вєрка Сердючка ще й дуль нам публічно у писки за свою московську талалайку натикає.

То я собі й думаю, а чи така вже й винна Вєрка.

Лариса Ніцой, письменниця

Джерело: Фейсбук

Сообщение Щодо мовного скандалу з Данилком-Вєркою Сердючкою. Роздуми письменниці появились сначала на Український репортер.

Звичайно ж, не «вальсування» із карним злочинцем, а невидимі «органи», які сфальсифікували вибори, поставили президентом вигнаного Ревоюцією Гідності в Ростов із «камазом» готівки, украденої із державної казни не стільки в гривнях, як у твердій валюті – доларах, євро.

При цьому само собою зринає запитання. А куди ж дивився та на що ж сподівався так званий електорат, тобто чи ж не мільйони підсліпуватих і тугих на вухо виборців? Вони ж опускали в урни, як за упокій, бюлетені, вистеляли дорогу до президентства «хамові». Так прозивали нахабного співкамерники, що разом з ним «мотали строк» в буцегарні. На те виходить, що марновірні не поспіли на шапкобрання. Кого ж застерігав і застерігає Ісус Христос: «Вони сліпі, вожді сліпих, а якщо сліпий веде сліпого обидва впадуть у яму». Нехай би опинялися у ямі доморощені супостати й верховоди з окупантів, а не народжені в задушливих підвалах немовлята й ні в чому не повинні діти, приречені на довічні страждання без рук чи ніжок, відірваних пекучими осколками снарядів або крилатих ракет. З Януковича починалося відторгнення громадян України від «життєвого простору» – з одвічно їхньої родючої землі. Отож і міркуймо. Хто ж сильніший – прозірливість доброчесних геніїв людства чи сатанинська підступність лиходіїв?

З якої ж потреби ні з того, ні з сього вискакує, не як Пилип, а Єва з конопель, заява естрадної активістки увести в Україні три «державні мови». Правічну українську століттями душив царат монгольської закваски, а далі топтали слід комуністи-інтернаціоналісти з лиховісними нелюдами Леніним і Сталіним. Як їй удавалося виживати – диво з див! За пам’яті нинішніх поколінь – завдяки жертовності Небесної Сотні в горнилі Революції Гідності, а нині – в кривавій борні захисників справіку рідної Матері-Землі супроти диких орд окупантів із сатанинської Півночі.

Один із персонажів Григорія Квітки-Основ’яненка хіба ж і досі не попереджає: знай своє діло, а в незрозуміле не лізь. До речі, повість «батька української прози» «Сердешна Оксана» було опубліковано в Парижі французькою мовою 1854 року. Ще тоді, коли російське письменство з останніх сил старалося «офранцузитися», щоб прокласти хоч якусь стежку в Західну Європу. О. Пушкін в Імператорському царськосільському ліцеї навчався французькою мовою. Як він собкав своїм опікуном – «дядькой» на побігеньках у «недоросля» – лише святому духу відомо. До російської мови вихованого нею Олександра навернула нянька «Арина Родионовна», кріпосна сім’ї Ганнібалів. Куди там простій селянці до змальованої у романі віршами «Євгеній Онєгін» «Татьяны Лариной»: «И русский Н, как N французский Произносить умела в нос».

Нічого вказувати пальцем на Швейцарію. Її звіддавна обживають два корінні етноси. Окрім того, міжнародна спільнота погодилася з існуванням Швейцарії як єдиної на земній кулі держави з банками для зберігання капіталів з різних країн, у тому числі й тих, що воюють одні з другими, як це було під час Другої світової війни. Війна війною, а грубі кошти знадобляться й переможеним утікачам у личинах емігрантів.

Немає підстав посилатися й на Канаду. В Північній Америці французи звільнили «життєвий простір» від аборигенів, колонізували провінцію Квебек. В Україні ж приведені з бездонного черева Азії орди Батия, онука «бича Божого» Чингізхана, 1240 року розорили Київ. Місто відродилося з таким же населенням, як до дикунської навали, через шість століть. Наступних віків душили українську мову монгольської закваски царі. «Скаженого свата» Петра І, збоченця й загниваючого сифілітика, граф Лев Толстой припечатав до ганебного стовпа як «безумствующего зверя», «гниющего от сифилиса». Біля підніжжя трону «вражої баби, клятої суки», гольфштинки Катерини ІІ «куці німці вузлуваті», указав Тарас Шевченко, «блекотою сіли».
Автор вікопомної «Історії Русів» не відважився себе назвати, аби не розпрощатися з життям. Лише того, що у грудях не живе серце , а «твердий камінь має», не обпікає донесене до майбутніх поколінь сином багатостраждальної Матері-Землі:

«Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом , то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим?».

Лихо з лих, коли узурпатори влади – чужинці. Протягом 1895-1898 років в Україні, в тому числі й на Галичині та Буковині, було зібрано на встановлення пам’ятника провіснику справдішньої української літератури Івану Котляревському 11768 карбованців 67 копійок громадських коштів. У понеділок передостаннього серпневого дня 1903 р.(12 вересня за новим стилем) біля могили класика красного письменства, яка майже в центрі Полтави, зустрілися віч-на-віч дві України – Наддніпрянська й Західна: Микола Аркас, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Панас Мирний, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Леся Українка, Михайло Старицький, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич, Христина Алчевська, Микола Міхновський…

Спеціальний указ Міністра внутрішніх справ забороняв зробити напис на постаменті українською мовою та виголошувати нею промови. Авторитетний юрист М. Міхновський зі знанням справи звертався з гнівним листом до лиховісного міністра. Лише згодом спільними зусиллями прогресивної інтелігенції вдалося добитися, щоб написи таки з’явилися: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люде, блаженна сторона». І проникливі слова з вірша Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському»: «Слава сонцем засіяла: не вмре кобзар, бо навіки його привітала». А нижче: «Рідний край своєму першому поетові Івану Котляревському. 1895-1898».

Наслані стежити за «порядком» жандарми навісніли, погрожуючи арештом та розправою, але смілива Олена Пчілка, мати Лесі Українки, на грубу силу не зважала. Виступала рідною мовою. Відважна не здригнулася навіть тоді, коли чекісти в 20-х роках виводили славнозвісну на розстріл. На щастя, Доля не відвернулася. Останньої миті розстріл було скасовано. Прикинути б недалекоглядним. Чи спіткало б Україну лихо з лих – вторгнення окупантів-мародерів, коли б синам і дочкам успадкованої з діда-прадіда Матері-Землі вдалося зберегти рідну мову та слушної пори оголосити її єдиною державною?

Царські посіпаки не мали можливості перешкодити виданню 1900 р. в недоступному їм Львові брошури М. Міхновського «Самостійна Україна». Син козацького роду гордо не змирявся з неволею: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації… Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу і, хай навпаки логіці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна…»

Одне до одного з тим, заради чого нині проливають гарячу кров і готові жертвувати життями самовіддані оборонці справіку рідної материзни у війні супроти навали все тих же ненажерливих окупантів-мародерів. «Ми боремося проти чужинців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори» – пояснює свободолюбець. Переконує: «Необхідно розрізняти націоналізм нації пригнобленої і нації пануючої. Націоналізм першої несе в собі позитивний заряд за національне визволення, він заперечує шовінізм панівної нації». Теперішні загребущі окупанти – звіроподібні убивці дітей і цивільних громадян. Бомбардують, розоряють, зрівнюють із землею ще вчора мирні міста й села. Вдираються в домівки, ґвалтують, грабують усе, що впадає в очі – від ноутбуків до унітазів і навіть собачих будок…

У Німеччині Баварія, Прусія відрізняються своїми давніми наріччями. Єднає всіх державна мова – німецька. В ніч 1-го травня 1945 року лейтенант Олексій Берест, котрий народився в нещадно розорюваній тепер російськими звірами Сумщині, підняв над рейхстагом прапор Перемоги. Горезвісний кремлівський перебріхувач історії «просвіщає» телеглядачів, що Росія здобула б перемогу без українців. Тобто, без тих семи чи десяти мільйонів, що полягли на полях битв. Сказав би хтось при Сталіну так про грузинів, то куди б він загримів? Нині в кремлівських пропагандистів не повертається язик ганьбити Німеччину як фашистську. А Україну можна гудити як завгодно й скільки завгодно та обвинувачувати в несосвітенних гріхах.

Самодіяльним «мовознавцям», як мовиться по-народному, не забігати б поперед батька в пекло. Співати б, пританцьовуючи, собі на здоров’я!

Вадим Пепа, письменник

Сообщение Співачка ошелешує. Роздуми письменника про мовне питання появились сначала на Український репортер.

Це говорить про те, що насправді українці ніколи й не читали до ладу будь-яких Тургенєвих-Пушкіних та інших Толстоєвських, і трисотрічна русифікація пройшла просто поверх українських голів. Інакше давно б помітили, що російська мова в Україні перетворилася на діалект української, де безліч російських слів, ідіом, оборотів не тільки неприйнятна, але дико шкодить артистично-вишуканому українському сприйняттю. Ось тільки з перших рядків «Бежиного луга» приклади слів, які ніколи не вживає «російськомовний українець»: «лучезарный, величаво, неказистый, смирнехонько, понятственно, опрукать».

У російсько-українському діалекті синтаксис, спосіб вибудовування думок, образність, лексичне наповнення, субстратні пласти, ідіоми зовсім інші, українські, несумісні з російськістю.

Вчені зараз повинні кинути всі сили на те, щоб довести, а політики ввести в політичний і законодавчий побут поняття про те, що так звана російська мова в Україні – не є мова взагалі, а є лише ДІАЛЕКТ, і навіть у Конституції України це має бути відбито. Замінити “мови національних мішин – російська і т.д.” на “мови національних меншин і російський діалект української мови”. А мову Росії ухвалити називати не “русской“, а “російсько-московитською”. Просто відібрати на законно-історичних підставах поняття “руский”, “рус”, “русич” у Росії, яка загарбницько та варварськи, руками своїх царів, це поняття привласнила собі і повернути його на батьківщину походження, Русь-Україну.

І це буде єдине вірне та справедливе рішення мовосрача. Найнебезпечніше і найпорочніше – це напівзаходи. Виправдання про неутиск “російської мови” в Україні” – це півзаходи. Не треба оборонних виправдань. Потрібні вбивчо-наступні дії в лінгвістиці, за законами воєнного часу, вони єдині здатні дати результат.
Змію не треба гладити по голові, їй треба відрубати цю голову.

Ще раз. Немає, не було і не буде ніколи “русского языка” в Україні. Є руський діалект української мови в Україні та російська мова в Російській Федерації, яка не має вжитку в Україні взагалі.

ПС. Цікаво буде спостерігати, як перековбасить рашистських пропагандонів від такого нищівного трактування «українського радикал-націоналізму».

Olga Olenich

Сообщение Вчені повинні довести: так звана російська мова в Україні – лише діалект появились сначала на Український репортер.

Нагородження переможців відбудеться в режимі онлайн на Youtube-каналі UFLC (Всеукраїнського фестивалю мов і культур) 15 червня о 20:00.

Оргкомітет фестивалю запевнив, що учасників та гостей очікує різноманітна й насичена фінальна программа цього дійства.

Звичайно, буде нагороджено призами переможців, усіх талановитих учасників, які одержали високі оцінки компетентного журі за пісні, народні танці, вірші. Цього вечора сюрпризом для багатьох гостей заходу мають стати і виступи вітчизняних артистів.

Хоч фестиваль і завершився, але він став потужним стимулом для молоді, яка шукає себе на мистецькій, творчій стежині, пропагує досягнення культур світу.

Про популярність цієї неординарної події свідчить такий факт: у різних номінаціях змагалися близько 400 учасників з усієї України (своєрідний мистецький марафон!). Це були представники з дитячих садків, університетів і шкіл, тобто усі вони демонстрували майстерність у своїх категоріях. Незважаючи на вельми непростий процес онлайн-конкурсів ці заходи все ж користувалися великою популярністю.

Відрадно, що чимало талановитих вихованців дитсадків з різних міст і селищ взяли участь у змаганнях в категорії «Дитячий садок», організованих Українським фестивалем мов і культури 14 травня 2021 року.

Маленькі учасники змагалися в таких номінціях, як «Сімейний конкурс», конкурси народних танців, української пісні, української поезії та живопису.

А вже 15 травня відбувся університетський етап фестивалю. Свою майстерність показували представники з 11 університетів України. Вони демонстрували знання та навички в номінаціях: «Іспит щодо рівня знань з турецької мови», «Конкурс читання книг», «Пісенний конкурс», «Конкурс читання віршів» і «Стендап конкурс».

У категорії “середні школи” цьоріч на фестивалі було проведено тільки одне творче змагання – пісенний конкурс «Кольори голосів» (Colors of Voices).

І ми вітаємо Софію Швець, яка домоглася великого успіху, посівши перше місце серед всіх кандидатів (а їх було понад 120 з усієї України). (Читайте статтю “Киянка Софія Швець перемогла у фіналі пісенного конкурсу «Кольори голосів» (+відео)

Софія (на світлині) отримала право представляти Україну у гранд-фіналі Міжнародного фестивалю мов і культур «Кольори голосів». Ця подія відбудеться онлайн 26 червня. Бажаємо Софії перемоги, віримо, що вона одержить найвищі оцінки журі, а також голоси слухачів, як українців, так і громадян інших країн.

Сообщение У Києві вручать нагороди переможцям Українського фестивалю мов і культур появились сначала на Український репортер.

Переклад його повісті «Сердешна Оксана» французькою мовою 1854-го року було опубліковано в Парижі. Це задовго до того, коли Путін на весь світ заявляє, що українська мова штучно, з наміром відірвати її від «братньої» російської, створена австріяками й поляками. «Полячишками», як прозивали їх царські посли.

28 грудня 1841 року в листі до молодшого страждальця за волю України А.Красовського Квітка-Основ’яненко заявив гостро, але з глибоким розумінням суті справи:

«Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови».

Горе поневоленим. Солунський діалект болгарської мови, з якого старослов’янська й церковнослов’янська, не лише загальмував природний розвиток української, а й позбавив її писемного самовираження. Присвоївши духовні здобутки українського роду, привласнивши його історію, російські графи і дворяни збагачували всесвітню літературу видатними творами.

Натомість спершу нагороджений за указом Катерини ІІ золотою медаллю з діамантами останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський 25 років знемагав у підземній в’язниці в Соловецькому монастирі. Українська козацька старшина прощалася із життям аж за Уралом, конала на шибеницях і палях. Українська еліта засівала своїми бездиханними тілами Сибір несходимий, Соловки, Біломорканал, Колиму, Кенгір, Мордовію… А геній із геніїв Тарас Шевченко мордувався в солдатській муштрі на березі пустельного Кос-Аралу, мережив вірші в захалявну книжечку.

І ось на зорі ХХІ століття нової ери українофоби того ж самого замісу силуються ввергнути усе що один з найбільших європейських народів у безпросвітність «кари єгипетської». Силуються позбавити його рідної мови, вирвати з душі й серця предковічну пам’ять, задушити самобутні таланти, позбавити їх можливості на самовираження. Нестямні пустомолоти верещать, аж захлинаються, в скаженій жадобі воскресити валуєвські порядки. І хоча б хтось із них заїкнувся про те, як у зародку придушуються будь-які українські проблиски в Російській Федерації.

«14 декабря 1845» у В’юнищах, поглинутих передостаннього століття рукотворним морем, Тарас Шевченко написав поему «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні, і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Виразив те, що допікало:
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..

Вичерпної відповіді на це досі не знайти ні в шкільних підручниках, ні в посібниках для середніх спеціальних і вищих навчальних закладів. Донедавна гуманітарії в основному пережовували подачки з московських академічних столів.

Навіть на зорі ХХІ століття нової ери в Україні немає достойних проводирів.

Кого після Батурина, стертого ордою Меншикова з лиця землі, й після згубної битви 1709 року під Полтавою можна порівняти з «титаном відродження» Богданом Хмельницьким чи то з «беглецем во всех речах», себто знавцем десятка мов, Іваном Мазепою, якому присвячено понад двадцять опер?

Гетьман Іван Мазепа сподівався, що війна між Карлом ХІІ і Петром І забезпечить Україні святе право самовладно господарювати у власному домі, утверджувати свій державний устрій. Але монгольської закваски царат застосував тактику випаленої землі. Горіли хліби, міста і села. Шведи відмовилися від походу на Смоленськ і Москву. Повернули на багату молоком і медом Україну. «Диявол його сюди несе!» – у відчаї проквилив прозірливий гетьман. Ніяка не Божа, а нечиста сила прирікала багатостраждальний український народ на «неключиме рабство», якщо піти за словом Богдана Хмельницького, знаменитим проводирем національно-визвольної війни проти польської шляхти.

У своїх виданнях «Перед очима істини» (2015 р.), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Віч-на-віч з вічністю» (2019) я наполегливо доводжу, що український рід сущий на білому світі з такої ж давнини, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… і понад Індом і Євфратом». І це не зі стелі взято, а із зачину поеми Тараса Шевченка «Саул», після останнього слова якої рукою поета позначено дату: «13 октября [1860, С.-Петербург]». За лічені місяці до останнього подиху нашим Пророком заявлено те, на чому наголошувала пізніше Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

Український етнос з першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІІ- ХІУ тисячоліття до нової ери. Охоплювала басейни Десни, Сейму, Прип’яті, Росі, Дону, Горішнього й Нижнього Подніпров’я, Південного й Західного Бугу, Дністра, повноводого Дунаю, оспіваного в українській народнопоетичній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи. Таке ж поселення, як і довготривале в Мізині, на вищому березі Десни, відкрив 1903 року виходець із Чехії Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві.

Матеріальні й духовні здобутки попередніх тисячоліть успадкувала, чому б сумніватися, Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств. То свідчення з таких же золотих віків українського роду, як і в еллінів, чия міфологія не тільки не осуджена, як «поганська», а й вважається високим досягненням юності людства.

Воістину, правічного зачину поетична творчість є святим письмом українського народу. Його мова – одна з найрозвиненіших і найбагатших у світі. На міжнародних форумах визнавалася другою за милозвучністю після італійської. Чи хоч одне-єдине з тих, котрі верещать про ревізію закону про мову, має хоча б якесь зелене уявлення про Козака Луганського Володимира Даля? Його батько спокусився «на ловлю щастя і чинів» – перебрався із Бельгії налагоджувати металургійне виробництво там, де тепер спопеляє землю, затруює воду й повітря така ж війна, як 1708 року в Батурині та як 1709 року під Полтавою.

Сина бельгійського інженера настільки захопила запозичена Москвою українська мова, що не пішов по стопах вітця, а 1840 року продерся через цензурні перепони з головною працею свого життя. Видав її мізерним пробним накладом під назвою «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка». При цьому опубліковане було припечатане грифом «Совершенно секретно». Не судилося «цілком таємному» побачити божий світ. Німецькі міллери, які, за словом Тараса Шевченка, блекотою царський трон обсіли, спалили неугодне. Опісля видання об’явилося з підчищеною назвою – «Толковый словарь живаго великорусского языка». Не знічев’я Тарас Шевченко, коли повертався із каторги, зустрічався з Козаком Луганським.

Тепер слово за українською елітою, насамперед науковою. Невже вона не спроможна захистити рідну мову? Чи станеться із правічним, сокровенним те ж саме, що з Василем Стусом? Не врятувала українська інтелігенція волелюбного. Переважно відмовчувалася. Терпіла наругу, набравши в рот води. Невже українська національна свідомість як не мала, так і не матиме можливості на самовираження?

А для правлячих немає нічого святого, окрім ненаситної наживи. Не хтось же інший, як колишні комуністи й виховані ними комсомольці люто насаджували атеїзм, а нині з таким же запалом відроджують православ’я і віру хасидів, збагачуються мільйонами й мільярдами не в якихось там гривнях, а в твердій валюті. Копають собі яму, в якій невмолима вічність непробудно поховає пам’ять про лиходійних душителів правічної мови одного з найбільших європейських народів.

Вадим ПЕПА, письменник

Малюнок Андрія ПЕТРЕНКА

Читайте також:

• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість

Відео на цю тему:

Сообщение Точать зуби на мову. Роздуми щодо подій в Україні крізь віки (+відео) появились сначала на Український репортер.

Про це він розповів в інтерв’ю Главком.

За словами Разумкова, в Раді вже зареєстровані проекти законів про зміни, однак на найближчі пленарні тижні вони не включені до порядку денного.

«Там є позиції, які будуть сприйматися позитивно, а є ті, які будуть сприйматися негативно. І будь-який політик, особливо в умовах війни і непростої ситуації в державі, повинен думати не про те, як позитивно або негативно сприймуть його слова про мову, а розуміти – об’єднає це українське суспільство чи ні», – підкреслив спікер парламенту.

Нагадаємо, в грудні 2019 року народний депутат з фракції Слуга народу Максим Бужанський заявив, що вніс до Верховної Ради законопроект про скасування закону про державну мову.

Він пояснив своє рішення тим, що закон про українську мову «спрямована дискримінація носіїв інших мов, насамперед, російської».

У відповідь голова комітету Ради з інформаційної політики Олександр Ткаченко заявив на своїй сторінці в Facebook, що не всі законопроекти, зареєстровані депутатами від Слуги народу, висловлюють позицію фракції.

Раніше колишня урядова уповноважена у справах захисту державної мови Тетяна Монахова заявила, що сьогодні не мають наміру ініціювати переписування закону про державну мову або відкладати його імплементацію.

Нагадаємо, 25 квітня 2019 року Верховна Рада проголосувала за проект закону про забезпечення функціонування української мови як державної. Рішення підтримали 278 народних депутатів.

Сообщение Разумков заявив, що мовний закон потребує змін появились сначала на Український репортер.

Інститут мовознавства імені Олександра Потебні Національної академії наук України опублікував повний текст нової редакції Українського правопису.

Як пояснив співголова мовної комісії, яка працювала над правописом, Богдан Ажнюк, це нова редакція правопису, а не новий правопис. Новий правопис мав би мати “критично велику кількість і критично велику якість змін”, – повідомляє Українська правда:

“Змін небагато. Правопис має бути стабілізатором, а не збуджувачем, терапією, а не шоковою терапією. Мовна практика в нас дуже строката, хаотична навіть. Неоднаково використовують ґ в запозиченнях, в різних виданнях пишуть кафедра чи катедра. Якось це треба стабілізувати. Домовитися, щоб його всі виконували і використовували”.

Інститут опублікував короткий конспект. За ним, зміни можна умовно поділити на дві великі групи: зміни у написанні слів (без варіантів) і варіантні доповнення до чинної норми.

“Звук [j] звичайно передаємо відповідно до вимови іншомовного слова буквою й, а в складі звукосполучень [je], [ji], [ju], [ja] буквами є, ї, ю, я:

бу́ єр, конве́єр, пле́єр, фла́єр, лоя́льний, парано́я, плея́да, роя́ль, саквоя́ж, секво́я, фая́нс, феєрве́рк, ін’є́кція, проє́кт, проє́кція, суб’є́кт, траєкторія, фоє́, є́ті, Го́я, Саво́я, Феєрба́х, Ма́єр, Кає́нна, Іса́я, Йога́нн, Рамбує́, Со́єр, Хая́м, Хеєрда́л, Юно́на, Їтс”.

“Буквосполучення ck, що в англійській, німецькій, шведській та деяких інших мовах передає звук [k], відтворюємо українською буквою к:

Ді́кенс, Ді́кінсон, Дже́ксон, Те́керей, Бе́кі, Бу́ кінгем, 2 Бі́смарк, Брю́кнер, Бро́кес, Лама́рк, Што́кманн, Стокго́льм, Ру́ дбек, Ше́рлок”.

“Разом пишемо: слова з першим іншомовним компонентом, що визначає кількісний (вищий від звичайного, дуже високий або слабкий, швидкий і т.ін.) вияв чого-небудь:

архі-, архи-, бліц-, гіпер-, екстра-, макро-, максі-, міді-, мікро-, міні-, мульти-, нано-, полі-, преміум-, супер-, топ-, ультра-, флеш-:

архіскладнúй, гіпермáркет, екстраклáс, макроеконóміка, мікрохвúлі, мультимільйонéр, преміумкла́с, супермáркет, топмéнеджер, топмодéль, ультрамóдний, флешінтерв’ю.

…слова з першим іншомовним компонентом анти-, контр-, віце-, екс-, лейб-, обер-, штабс-, унтер-:

антивíрус, контрудáр, віцепрем’є́р, віцекóнсул, ексчемпіо́н, ексмінíстр, експрезидéнт, лейбгвардíєць, лейбме́дик, оберма́йстер, оберофіцéр, оберлейтенáнт, оберпрокурóр, штабскапіта́н, унтерофіце́р, але за традицією контрадмірáл”.

“Невідмінюваний числівник пів зі значенням “половина” з наступним іменником — загальною та власною назвою у формі родового відмінка однини пишемо окремо:

пів áркуша, пів годúни, пів відрá, пів мíста, пів огіркá, пів óстрова, пів я́блука, пів я́щика, пів я́ми, пів Єврóпи, пів Кúєва, пів Украї́ни.

Якщо ж пів з наступним іменником у формі називного відмінка становить єдине поняття і не виражає значення половини, то їх пишемо разом: півáркуш, пíвдень, півзáхист, півкóло, півкýля, півмі́сяць, півóберт, півовáл, півострів”.

З дефісом пишемо:

… другий іменник складного слова відмінюємо, якщо перший:

а) визначає певну прикмету чи особливість предмета, особи, явища, названих другим: бíзнес-план, бі́знес-проє́кт, блок-систéма, буй-ту́р, ди́зель-мото́р, до́пінг-контрóль, дур-зíлля, жар-пти́ця, інтерне́т-видáння, інтерне́т-пóслуга, ко́зир-ді́вка, компа́кт-диск, кре́кінг-проце́с, піа́р-áкція, піа́р-кампáнія, розрúв-трава́, фан-клýб, фі́тнес-клуб, чар-зі́лля.

Дефіс не ставимо:

1) якщо означальний іменник ужито перед означуваним: не́нька Украї́на:

2) якщо означальний іменник є видовою назвою щодо першого іменника — родової назви: горá Сапýн, держа́ва Украї́на, трава́ звіробі́й.

РОСІЙСЬКІ ПРІЗВИЩА
рос. Донской → Донський, рос. Трубецкой → Трубецький

виняток Лев Толстой

“Прикметникові закінчення російських прізвищ передаються так.

Закінчення -ой передаємо через -ий: Донськúй, Крутúй, Луговськúй, Полевúй, Соловйо́в-Сєдúй, Боси́й, Трубецькúй, але Толстóй.

ЗМІНИ В ОКРЕМИХ СЛОВАХ
священник (як письменник)

“Подвоєння приголосних як наслідок їх збігу.

Подвоєння букв на позначення приголосних маємо, якщо збігаються однакові приголосні:
в) кореня або основи на -н- (-нь-) і суфіксів -н-(ий) -н-(ій), -ник, -ниц-(я):

день — де́нний, зако́н — зако́нний, кінь — кі́нний, осінь — осі́нній, туман – туманний;

башта́нник, годи́нник, письме́нник, свяще́нник; віко́нниця, Ві́нниця;

дві букви н зберігаємо й перед суфіксом -ість в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників із двома н:

зако́нний — зако́нність — зако́нно, тума́нний — тума́нність — туманно”.

Святвечір

“Разом пишемо:

а) складноскорочені слова (мішані та складові абревіатури) й похідні від них:

адмінресýрс,Міносві́ти, профспі́лка, Святвéчір”.

ВЕЛИКА БУКВА

Назви товарних знаків, марок виробів

Автомобілі марки “Жигулі” вироблялися з 1970 по 2014 рік.

З малої букви, якщо вживається як загальна назва, наприклад:

Він приїхав на старих обшарпаних “жигулях” (… на новому блискучому “фольксвагені”).

З великої букви пишемо перше слово назв церков:

Украї́нська правосла́вна церква, Украї́нська гре́ко-католи́цька це́рква, Українська лютера́нська це́рква, Ри́мсько-католи́цька це́рква, Вірме́нська апо́стольська
це́рква.

В офіційних складених назвах органів влади, установ і організацій, товариств і об’єднань з великої букви пишемо перше слово (і всі власні назви), що входить до складу назви:

Міністе́рство осві́ти і нау́ки Украї́ни, Ра́да націона́льної безпе́ки та оборо́ни Украї́ни, Управлі́ння осві́ти Шевче́нківської в мі́сті Киє́ві держа́вної адміністра́ції, Прокурату́ра мі́ста Ки́єва, Апеляці́йний суд Закарпа́тської о́бласті, Націона́льний банк Украї́ни, Організа́ція економі́чного співробі́тництва і ро́звитку, Міжнаро́дний валю́тний фонд,

У назвах найвищих органів влади і державних установ України Верхо́вна Ра́да Украї́ни, Кабіне́т Міні́стрів Украї́ни, Конституці́йний Суд Украї́ни, Верхо́вний Суд Украї́ни з великої букви пишемо всі слова.

Назви сайтів без родового слова пишемо з малої букви (тві́тер, ґуґл);

назви сайтів з родовим словом пишемо з великої букви та в лапках (мережа “Фейсбу́к”, енциклопе́дія “Вікіпе́дія”);

назви сайтів, ужиті як назви юридичних осіб, пишемо з великої букви та без лапок (РНБО ввела санкції проти Яндекса).

ВАРІАНТИ
допускається правописна варіантність

СЛОВА ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ
Вергілій і Верґілій, Гео́рг і Ґео́рґ, Гулліве́р і Ґулліве́р

“У прізвищах та іменах людей допускається передавання звука [g] двома способами:

шляхом адаптації до звукового ладу української мови — буквою г (Вергі́лій, Гарсі́я, Ге́гель, Гео́рг, Ге́те, Грегуа́р, Гулліве́р)
шляхом імітації іншомовного [g] — буквою ґ (Верґі́лій, Ґарсі́я, Ге́ ґель, Ґео́рґ, Ґе́те, Ґреґуа́р, Ґулліве́р і т. ін.).”.
аудієнція і авдієнція, лауреат і лавреат (пор. лавр), аудиторія і авдиторія

“У словах, що походять з давньогрецької й латинської мов, буквосполучення au звичайно передається через ав:

автенти́чний, автобіогра́фія, автомобі́ль, а́втор, авторите́т, автохто́н, ла́вра, Авро́ра, Маврита́нія, Павло́.

У запозиченнях із давньогрецької мови, що мають стійку традицію передавання буквосполучення au шляхом транслітерації як ау, допускаються орфографічні варіанти:

аудіє́нція і авдіє́нція, аудито́рія і авдито́рія, лауреа́т і лавреа́т, па́уза і па́вза, фа́уна і фа́вна.”.

кафедра і катедра, ефір і етер, міф і міт, Борисфен і Бористен

“Буквосполучення th у словах грецького походження передаємо звичайно буквою т:

антоло́гія, антрополо́гія, апте́ка, а́стма, бібліоте́ка, католи́цький, теа́тр, тео́рія, ортодо́кс, ортопе́дія, Амальте́я, Промете́й, Те́кля, Таї́сія, Теодо́р.

У словах, узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність на зразок:

ана́фема і ана́тема, дифіра́мб і дитира́мб, ефі́р і ете́р, ка́федра і кате́дра, логари́фм і логари́тм, міф, міфоло́гія і міт, мітоло́гія, Агата́нгел і Агафа́нгел, Афі́ни і Ате́ни, Борисфе́н і Бористе́н, Демосфе́н і Демосте́н, Ма́рфа і Ма́рта, Фесса́лія і Тесса́лія та ін.”.

УКРАЇНСЬКІ Й ДАВНО ЗАСВОЄНІ СЛОВА
і́рій і и́рій, і́род і и́род

На початку слова звичайно пишемо і ….

Деякі слова мають варіанти з голосним и: і́рій і и́рій, і́род і и́род (‘дуже жорстока людина’).

И пишемо на початку окремих вигуків (ич!), часток (ич який хитрий), дієслова и́кати (‘вимовляти и замість і’) та похідного від нього іменника и́кання.

И на початку слова

вживаємо в деяких загальних і власних назвах, що походять із тюркських та інших мов, відповідно до їх вимови в цих мовах:

ийбе́н, ир, Ич-оба́, Кім Чен Ин

ВАРІАНТНІ ФОРМИ РОДОВОГО ВІДМІНКА
ра́дості й ра́дости, любо́ві й любо́ви, Білору́сі й Білору́си

“Іменники на -ть після приголосного, а також слова кров, любо́в, о́сінь, сіль, Русь, Білору́ сь у родовому відмінку однини можуть набувати як варіант закінчення -и: гі́дности, незале́жности, ра́дости, сме́рти, че́сти, хоро́брости; кро́ви, любо́ви, о́сени, со́ли, Ру́ си́ , Білору́ си”.

Ще кілька новацій:

Тільки і вживаємо:

1) якщо зіставляємо поняття: Дні і ночі; Батьки і діти; Правда і кривда; Просте і складне речення;

Варіанти із, зі (зо) вживаємо перед буквами, що передають важкі для вимови збіги приголосних, та для досягнення милозвучності.

ФЕМІНІТИВИ
Закріплені в новому Українському правописі і фемінітиви.

-К-, -ИЦ-(Я), -ИН-(Я), -ЕСА.

За допомогою суфіксів -к-, -иц-(я), -ин-(я), -ес- та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі.

Найуживанішим є суфікс -к-, бо він поєднуваний з різними типами основ:

а́вторка, диза́йнерка, дире́кторка, реда́кторка, співа́чка, студе́нтка, фігури́стка та ін.

Суфікс -иц-(я) приєднуємо насамперед до основ на -ник: верста́льниця, набі́рниця, пора́дниця та -ень: учени́ця.

Суфікс -ин-(я) сполучаємо з основами на -ень: кравчи́ня, плавчи́ня, продавчи́ня, на приголосний: майстри́ня, філологи́ня; бойки́ня, лемки́ня.

Суфікс -ес- рідковживаний: дияконе́са, патроне́са, поете́са.

У повній редакції пояснюється, що “його творці орієнтувалися, по-перше, на специфіку історичної й діалектної основи української мови, на її характерні ознаки порівняно з іншими слов’янськими мовами, і, по-друге, на мовну практику визначних українських письменників і перекладачів”.

УП також попросило співголову мовної комісії Богдана Ажнюка прокоментувати поширені коментарі щодо нового правопису. Мовляв, він зроблений “під галичан”:

“Якщо згадаємо харківський правопис, його також звинувачували у тому, що його підлаштували під Галичину, а галичан мало не побили після повернення з Харкова, що “не відстояли”.

Якщо подивимось, що є в цьому правописі з мовної практики Галичини, то це слова на зразок катедра, Атени, це було і на Закарпатті, і на Буковині”.

Те ж стосується слів на кшталт “лауреат і лавреат”.

“Полегшує справу те, що і той і той варіант не є помилковими. Той, що звик до “лауреат”, не напише безграмотно, і той, хто знає, що лавреат походить від нагородження лавровим вінком, теж не помилиться”.

Ажнюк рекомендує тим, кому цікавий вплив Галичини на розвиток української мови, почитати монографію відомого мовознавця Юрія Шевельова “Внесок Галичини у розвиток української мови”.

Сообщение Від сьогодні діє новий Український правопис: основні новації появились сначала на Український репортер.

Говорити про кладовища в плані національних чи релігійних традицій – швидше всього це прерогатива науки і церкви. Хоча незаперечною загальною традицією є попри все наведення там порядку. І це в усьому світі так. Але в Україні цим навряд чи яке кладовище може похизуватися. І це теж традиція. Центральні алеї великих міських кладовищ ще підтримуються в належному стані, порядку якщо не родичами померлого, то працівниками відповідних служб. Але віддалені могили переважно занедбані. Працівників не вистачає, щоб навести лад на всій території. Це про міські кладовища. А що вже казати про сільські?! Позаростали вони не лише кущами, а й величезними деревами. До деяких могил дістатися або досить складно, або практично неможливо.

Свого часу я пропонував колишньому голові сільської ради мати в сільраді штатну одиницю, яка б відповідала за порядки на кладовищах, за розташування нових поховань. На території сільрад є по п’ять і більше лише діючих кладовищ, не кажучи вже про поховання часів німецько-совєтської війни і, можливо, й попередніх воєн, поховання часів хуторного життя України.

Адже кожен хутір мав своє кладовище. Зараз мало хто знає про існування таких та знаходження їх. Про будь-який догляд і мови немає. З кожним роком все нижчають і нижчають горбики могил. Заростають бур’янами, чагарниками, деревами. Чи це в ярах, чи в інших місцях. Розорюються могили, кладовища, які, можливо, мають неоціненне значення для історії краю, держави в цілому.

Та все це, мені здається, загальновідомі речі. А якщо так, то тим більше прикро, що ми про це знаємо, бачимо, стикаємося на кожному кроці і майже нічого не робимо. Це велика помилка, що людина, помираючи, повністю відходить від нас. Тіло – так. Воно тлінне. Наші покійні родичі якщо не завжди, то в скрутні, відповідальні моменти разом з нами. Вони все знають, що тут робиться. Не один раз доводилося пересвідчуватися в цьому. Але це інша тема.

У кожному селі є люди, які знають, як навести порядок у тому ж таки селі, в державі; знають, як треба в тій чи іншій ситуації діяти Президентові, Прем’єру, міністрам. І досить часто вони мають рацію. Але взяти сокиру й вирубати, прибрати узбіччя навіть біля чи навпроти свого дворища, своєї землі, на тому ж таки кладовищі, взяти косу й викосити там же бур’ян, не кажучи вже, щоб організувати кілька чоловік на таку справу – великий знак питання.

Трохи більше року померла близька мені людина. Рідні поставили, правда, помірно дорогий пам’ятник, облаштували могилу такою ж плиткою. Зроблено красиво, добротно, з любов’ю руками сина. Адже він будівельник. Хіба шкода коштів для близької, рідної людини? Останні віддаються!!!

Я бачив не лише на київських кладовищах, а й в невеликих містах, де на облаштування могил вкладено неймовірно величезні кошти. Неймовірно величезні! Для чого, питається? Кому це потрібно? Померлому? Великий сумнів. Що цим хочуть сказати ті, хто це робить? Проявляють таким чином любов до померлого?

Любов треба віддавати живим, а померлим – пам’ять про них. Але не десятками квадратних метрів бетону, граніту, мармуру.

Можливо б, краще було, якби ці кошти в тій чи іншій формі віддати нужденним, хворим, які не мають можливості придбати ліки, оплатити за операцію, врятувати таким чином комусь життя. Віддати, врешті-решт, на наукові, духовні потреби, на видання книжок талановитих авторів… Непросте це питання.

Але є питання, яке, на наше переконання, стосується в однаковій мірі всіх. Питання це – питання духовності. Питання, яке має абсолютно безпосереднє відношення до духовності, – це документування кладовищ (оскільки мова про них).

Адже кладовища – це не лише місце поховання померлих. Це місце водночас минулого й майбутнього. Минулого як уже історії, а майбутнього як кожного з нас і, як це не парадоксально, так і держави в цілому. Саме так, кладовище варто розглядати як своєрідний архів, і саме державний.

Кожна могила – це документ. Хочемо ми цього чи ні, але кожним похованням ми створюємо документ, навіть комплекс документів, який складається з надмогильного знака (пам’ятника, хреста) і відповідного надпису на ньому чи зображення якихось знаків, символів, в яких закладено і смислове, і енергетичне навантаження.

Кажуть, що кладовища – це своєрідні міста мертвих. Насправді – не таких уже й мертвих. Кладовища живуть своїм життям. Воно відмінне від нашого, воно дещо лякливе, від того й боїмося ходить вночі, бо таки ж там є життя. Могили промовляють до нас своїм місцем поховання, надписами на намогильних плитах, пам’ятниках і самим пам’ятниками і є своєрідним культурологічно-етичними та іншими пластами в житті кожного суспільства.

Кожна могила чи місце поховання (могила як така з плином часу може не зберегтися) є своєрідним другим тілом людини, яке вже не належить їй, а передається нащадкам цієї людини, її роду, врешті-решт, суспільству. Тому зовнішній вигляд могили залежить від рівня як загальної культури, так і внутрішньої духовності кожного громадянина. І від того, як і в що убрана могила (в бетон, мармур, обсаджена барвінком іншими квітами і т.д.), як доглядається, залежить і пам’ять про цю людину, і ставлення до неї ріднею, суспільством. Останнє стосується і могил та поховань визначних людей.

Є, здається, безкінечна кількість типів пам’ятників, та хоча й рідко, але таки трапляються однакові. Так само є безкінечна кількість і надписів, але є й типові.

Кожен надпис виражає глибину душевного болю, спричинений смертю близької людини, який був чоловіком, батьком, сином, онуком … (дружиною, матір’ю, дочкою, онукою …).

Кожен надпис є суто індивідуальний, персональний по факту, але більшість із них глибинні за змістом. У них закладено не лише виражальну функцію, а й філософію життя, його суть. «Забыть нельзя – вернуть невозможно» – написано на надмогильному пам’ятнику згадуваної людини. Четверо слів, а скільки інформації, скільки душевного болю, відчаю, безпорадності!

Думаю, що в даному випадку кожне кладовище є своєрідною «книгою» таких і подібних висловлювань.

Чомусь раніше звертав увагу лише на зміст написаного. А це прочитав оте «Забыть нельзя – вернуть невозможно» і штриконуло – чому ж викарбовано чужою мовою? Невже, наприклад, на польських кладовищах на пам’ятниках написано не польською чи на будь-яких інших – чужою мовою?

В інших країнах таке практично неможливе. В інших країнах чужою мовою може бути надпис про людину, яка мігрувала в цю країну, померла і рідні фіксують її представником тієї нації, якої вона була. Чому ж українці від діда-прадіда на своїй же землі роблять, документують своїх предків не українцями?

Все життя, скажімо, він був для оточуючих Михайлом, а помер Михаилом, був Олександровичем, а став Александовичем; всі її знали як Одарку, а померла, стала Дарией, Палажка – Палагеей. І таких прикладів дуже й дуже багато. Чим керуються люди, коли чинять саме так, сказати важко. Тут і елементарна байдужість, і какаяразніца, і он так само на інших і море подібних варіантів.

На Куренівському кладовищі можна побачити багато надписів незрозумілою мені мовою. Кажуть, це поховання людей єврейської національності. Так, вони не соромилися на ідиші чи івриті карбувати на надмогильних плитах. Із самоідентифікацією тут все нормально. А от українцям ідентифікувати себе українцями – соромно чи як?

Звичайно, це воля й бажання кожного. І саме ці воля й бажання є своєрідним лакмусовим папірцем рівня духовності, культури тих, хто подавав, диктував цей надпис. Факт ніби й незначний, але він здійснений на досить тривалий час. І якщо їх багато, це вже тенденція і явище, це може стати неприємним, якщо не катастрофічним, прецедентом, коли вивчатимуть за надмогильними надписами, якою мовою говорили в тому чи іншому регіоні, якої національності населення в ньому поховано.

Некрополезнавці чомусь не акцентують на питанні мови надписів. Фактично цими надписами робиться велика ведмежа послуга майбутньому України, практично підрубується чи (якщо вони україномовні) не підрубується національне коріння на території України. Але за будь-яких обставин соціологія тут буде та й уже є не зовсім утішна для України. А тим більше, як це робиться в той час, коли московські чоботи топчуть нашу землю, московські снаряди, кулі вбивають наших захисників, мирних жителів, руйнують їхні будинки, хати, школи, заводи і т.д. Через якийсь час нам сусіди можуть сказати, що це їхня територія, мовляв, подивіться на надмогильні пам’ятники, адже там написано переважно їхньою ж мовою. Не дай, Боже, щоб так сталося! Та нам треба не дати, щоб так сталося!!!

Навряд чи варто (а, можливо, й варто) вирішувати мовне питання на надмогильних пам’ятниках на якомусь законодавчому рівні. Швидше всього це має бути щось у плані рекомендаційного характеру просвітницького змісту. Це – питання загальної культури. Самі ритуальні служби, підприємства, де виготовляють пам’ятники і роблять надписи, очевидно, також повинні цікавитися, спрямовувати клієнтів у цьому питанні. Адже особливо в останніх є в штаті дизайнери, художники і досить часто високого рівня. А не формально приймати замовлення і обговорювати лише проект пам’ятника. Хоча ці, так звані фірми, переважно російськомовні, бо знаходяться в містах. І тут, можливо, й повинні долучитися державні установи, які дають дозволи на існування таких служб. І мовне питання повинно бути одним із пунктів умови діяльності цих служб. Шукати й знаходити вихід із цієї ситуації треба обов’язково.

Чужомовними текстами ми принижуємо себе, принижуємо державну мову, принижуємо в цілому державу. Цим самим ми й виставляємо себе як такими, які неспроможні висловлюватися своєю мовою, тією мовою, яка входить у трійку світових мов за своєю мелодійністю, маючи при цьому понад двісті тисяч слів і їх форм; демонструючи особисту низьку культуру, відсутність як власної, так і загальнонародної гідності, тобто в значній мірі недолугість…

Був свідком однієї розмови. Вона не стосується мови на надмогильних пам’ятниках, але суть полягає в тому, що обидва персонажі будівельники.

Чоловік поважного віку запитав у будівельника: «А чи є тут хазяїн?», очевидно, маючи на увазі будівлю, яку цей будівельник разом з іншими ремонтував. На що з даху пролунало: «Хазяїн буває тільки в собаки!» Чоловік нічого не відповів, мабуть, не маючи бажання далі спілкуватися з невихованою людиною, яка годилася йому щонайменше в сини.

А як же бути із поняттями «Хазяїн слова», «Хазяйського батька син»? І таких чи подібних прикладів можна навести багато. Мабуть, особливо з останнім не поталанило цьому молодому чоловікові. Але його відповідь – це також рівень культури чи відсутність її.

Один будівельник ігнорує державну мову, інший спримітизовує, фальсифікує її. І це роблять не лише будівельники. Це на кожному кроці.

Іде тотальне пониження рівня загальної культури всього народу: простого й не простого, бідного й багатого. Це своєрідне виродження! І це виродження задовільняє більшість.

Адже легше котитися вниз, ніж підніматися вгору чи боротися за поступ, за процес динамічного розвитку. І кладовища в цьому плані є частиною загальної культури будь-якого народу. От тільки там легко можна розпізнати цей народ за мовною ознакою надписів, але в нас це проблемніше. І ці проблеми створюємо самі ж ми.

Отже, який же мовний світ кладовищ? Як не дивно – переважно не суржиковий, що домінує в побуті. З надмогильних пам’ятників частіше звучить, як не прикро, російська мова. «Російський світ», точніше «Московський світ», «Московський дух» і тут домінує. Українська мова поступається особливо в містах. Хоча мала б суттєво переважать скрізь. І світ цей залежить лише від нас.

Іван ЗАБІЯКА, журналіст, історик

Сообщение Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів появились сначала на Український репортер.

Законопроект передбачає, що єдиною державною мовою є українська, нею повинні володіти чиновники та працівники сфери послуг, – повідомляє segodnya.

На українській мові має друкуватися переважна більшість книг і газет. У парламенті наполягають – документ жодним чином не обмежує інші мови. Між собою люди можуть говорити будь-якою мовою. Ніяких покарань за це не передбачено, а ось за зневагу до державної мови можна отримати штраф – 850 гривень.

Нагадаємо, в жовтні минулого року Рада прийняла закон про українську мову. Згідно з документом, всі сфери життєдіяльності країни хочуть зобов’язати використовувати виключно українську мову. Стежити за виконанням закону будуть “мовні інспектори”. Вони зможуть бути присутніми на засіданні будь-яких державних органів, вимагати документи у громадських організацій і політичних партій, а також призначати розміри штрафів. Читайте детальніше про новий закон про державну мову.

Спікер Ради Андрій Парубій також звернувся до депутатів і пояснив їм, що це їхній обов’язок прийняти “мовний” закон.

На цю тему читайте також:

• “Рашівська зараза розповзлася по всьому Києву” – журналіст Олександр Горобець
• Василь Василашко: “Ми не за чуже боремося, а за своє, за свою мову” (+відео)
• Як нам забороняли говорити рідною мовою і ховати своїх геніїв
• Чума

Сообщение Рада розглядає “мовний” закон – жодна поправка не прийнята появились сначала на Український репортер.