Пісківська громада. «Опозиції в селищі немає, бо більшості – на все начхати, решта – просто бояться»
Ще недавно цей куточок хотів загарбати поплічник Януковича Володимир Сівкович. Сьогодні на цю місцевість зазіхає один із нардепів. Чим живе нині Пісківська громада?
За 80 кілометрів від столиці, оточена лісами, стоїть залізнична станція Тетерів. У недалекому минулому вона була «столицею» курортного Полісся, сьогодні – своєрідний центр селища Пісківка Бородянського району.
Сюди приходять на каву, на пошту, на дискотеку, до магазину, звідси їдуть електричкою, автобусами й маршрутками до сусідніх сіл та містечок, і, звісно, на Київ. Саме тут вдалося почути перші новини Пісківської об’єднаної громади, до якої увійшли смт Пісківка і села Мигалки та Раска.
Чиновники запевняють: завдяки децентралізації, бюджет громади зросте втричі. Тож місцеві жителі вирішили вкласти кошти в школу, а також знову відкрити раніше закритий внаслідок медичної реформи лікарняний стаціонар. Все фінансування беруть на себе. Хоча з лікарнею, яка підпорядкована районній владі, постійні конфлікти. На проблеми з районними чиновниками скаржаться й люди з інших інших територіальних громад.
Тим часом звичайні мешканці Пісківської громади до переваг децентралізації ставляться обережно. А дехто і не чув про цю новацію.
Сергій, років 25-ти, який замовляв вишукану каву в кав’ярні, скептично хмикнув на запитання про громаду: «Побачимо. Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти… Он молоді нема куди піти у вільний час. Кажуть, що в Пісківці «стрьомно» жити, бо тут цигани. Цигани нам не заважають. Нам пісківські хлопці дошкуляють. У них, у половини, клепок не вистачає – все пориваються битися».
Настя, стажерка в сусідньому магазинчику мобільного зв’язку, налаштована оптимістичніше: «Мені здається, що громадою буде краще жити, особливо маленьким селам. Раніше весь бюджет ішов у Бородянку, а там уже його діліли, як хотіли: тому – дам, тому – не дам… А тепер ми самі будемо вирішувати, куди витрачати кошти. Тільки у нас люди такі… Ну, ніякі… Їм нічого не треба. Ось, наприклад, у Пісківці в новому спорткомплексі є безкоштовні секції, для жінок – дві групи фітнесу. Можна ходити вранці або ввечері. Так, думаєте, ходять? Кілька жінок усього. А потім скаржаться, що їм нудно. Або ще й косо дивляться на тих, хто хоче чимось займатися, мовляв, замість того, щоб сім’ю доглядати, вони будуть ногами дригати… Середньовіччя якесь. А ось дітям справді немає чим зайнятися. Окрім спорту».
Селищну раду довелося пошукати, долаючи під пронизливим вітром залізничний міст та блукаючи сніговими заметами поміж п’ятиповерхівками. Доріг у звичному розумінні слова немає – лише центральна вулиця. Замість них – подовбаний, ніби після бомбардування, лід, присипаний снігом. Між деревами, обабіч дороги, – будиночок селищної ради, трохи прозаду бовваніють остови чи то недобудови, чи руїн – як з’ясувалося, колись тут почали будувати школу, та згодом покинули.
Голова Пісківської об’єднаної громади Анатолій Рудніченко на моє запитання про нечищені дороги відповідає, що нічим чистити, ніде брати пісок (беруть на кладовищі), а техніка є аж у сусідніх райцентрах Іванкові чи Макарові (дивно, чому не у власному райцентрі – Бородянці?).
«До того ж, – каже голова громади, – мешканцям селища пропонували самим посипати дороги й чистити їх, але люди не сильно відгукнулися. Добре, що хоча б центральна вулиця чиста».
– Перша урочиста сесія нашої об’єднаної громади відбулася 10 травня минулого року, – каже Анатолій Рудніченко. – Район був категорично проти нашої громади, але нас підтримала область, хоча до схеми планування громад ми потрапили лише на 19-й раз. Ми не створювали нічого нового, а просто об’єдналися, як було раніше: за Союзу це був колгосп «Нове життя». Документально громаду створили 14 вересня 2015 року. Але на вибори 25 жовтня ми не встигли потрапити через тиск окремих впливових гравців як районного масштабу, так і деяких народних депутатів, які мають у Пісківці свої економічні зони впливу. Та згодом, подолавши чималі перешкоди, все влаштувалося.
Витоки конфлікту селищний голова пов’язує з найпотужнішим підприємством селища – Пісківським заводом скловиробів. Тут було створено ініціативну групу. Вона, за його словами, діяла за підказкою згори й хотіла переконати спочатку працівників підприємства, а за їхньою допомогою й мешканців селища в передчасності формування громади за попередньо визначеним спільнотою форматом.
– Позаминулої осені працівники склозаводу звернулися зі скаргами до селищної ради, до мене як голови, що їм виплачують мінімальну зарплату, а решту – у «конвертах», – пояснює Анатолій Миколайович. – Після втручання депутатів середня зарплата на заводі зросла більш ніж удвічі. Люди відчули силу нашого впливу, а ми – силу протидії.
Палиці в колеса реформування став встромляти, переконує селищний голова, колишній директор скловиробів, який сьогодні обіймає важливу посаду. За його ініціативою на заводі проводилося зібрання працівників, де їх переконували, що Пісківська громада в нинішньому вигляді несамодостатня. Краще, мовляв, приєднатися до Бородянської територіальної громади. Для цього збирали підписи, агітували робітників, щоб провести нові громадські слухання.
– Опоненти хотіли поновити весь процес знову, нехтуючи попередньою думкою громади, і, можливо, сприяти приходу до керівництва громади своїх, лояльних керманичів, – висловлює припущення Анатолій Рудніченко.
Cелищний голова каже, що до пісківчан бажають приєднатися й мешканці села Кухарі Іванківського району. Село розташоване на відстані 14 кілометрів від Пісківки, а до райцентру – приблизно 40.
Була в селищній раді група активістів із села Кодра Макарівського району. До територіального центру громади мешканцям цього населеного пункту приблизно така ж відстань, як і кухарчанам, а до Макарова – 27 кілометрів.
– До речі, закон не заперечує створення територіальних громад із різних районів, навіть областей, – каже селищний голова. – Люди враховують перспективи, які перед ними відкриваються. Наявність промислових об’єктів, відповідної соціальної інфраструктури – шкіл, дитсадків, медзакладів, можливості отримання будь-яких адміністративних послуг – усе це в підсумку стає тією привабливою пропозицією, від якої не можна відмовитися. До нас звернулися навіть мешканці села Маковей Житомирської області. Ми їх також готові прийняти, бо це Богом забуте село, а людям хочемо допомогти, – запевняє селищний голова й вимальовує перспективу розвитку Пісківської громади.
Ми вже створили відділ освіти й відділ медицини (його очолив сам голова. – Авт.), ввели у штатний розклад двох місцевих «шерифів» із колишніх оперів та слідчих (раніше у Пісківському відділенні міліції працювали 22 міліціонери, тепер – один дільничий на кілька сіл. – Авт.). Плануємо встановити відеоспостереження на всій території селища, щоб скоротити сторожів. Ми вже зробили ремонт у клубі села Мигалки, купили туди музичну апаратуру, провели освітлення на вулицях цього села. Шкільний автобус возить 15 дітей із села Раска до школи й дитсадка в Пісківку.
А ще хочемо створити з Пісківки курорт обласного значення. Адже до 90-х років тут функціонували 31 база відпочинку і 18 піонерських таборів, де працювали понад тисячу людей. Тепер лише один оздоровчий табір лишився – на базі «Лісової казки» діє міжнародна єврейська школа, є кілька куротних закладів.
Знайшлися у цій справі й вороги. Але опоненти Анатолія Рудніченка прекрасно знають, що Чорнобильську зону з цього краю не знімуть – цим вони лякають народ.
Наступне завдання – оформити через суд до комунальної власності державне підприємство аквакультури. Свого часу на його базі розводили майже всі види риб, які були в річках України. Колишній народний депутат-регіонал Володимир Сивкович 2013 року хотів його прибрати до своїх рук. Не вдалося. Зараз на цю привабливу природну оазу зазіхає інший народний обранець. За ініціативи селищного голови та підтримки селищної ради відкрито кримінальне провадження щодо намагань привласнити підприємство незаконним шляхом.
Трішки економіки
Цього року громада отримала 32 млн грн субвенції від держави і 16 млн грн власних коштів.
– Звичайно, є у нас і проблеми. Зокрема, з лікарнею. У нас була своя дільнична лікарня на 75 ліжок, обладнані кабінети, професійний медперсонал. Чотири роки тому лікарню закрили. Залишився лише денний стаціонар. Тож доводиться перераховувати Бородянській лікарні 2 мільйони 600 тисяч гривень за лікування односельчан, – продовжує розповідати очільник громади.
Лікарня зустріла нас гомоном школярів, які прийшли за довідками для змагань, чистотою, привітним медперсоналом і переповненими палатами денного стаціонару.
– Всі наші біди почалися з медреформи й закриття лікарні, – каже завідувачка амбулаторії Тетяна Бударецька. – І свистопляска, яка триває навколо медичного закладу, аж ніяк не сприяє лікуванню хворих. Це не говорячи вже про те, що з грудня медики не отримали ні авансу, ні зарплати, медапаратура стара, зношена, ліки отримали лише на екстрену допомогу. Працюємо на голому ентузіазмі. Але ми зберегли палати й персонал і готові в будь-який момент розгорнути лікарню.
– Дуже боляче, що сьогодні таке ставлення до людей, – долучається до розмови медсестра Валентина Тетерська, яка вже 48 років працює в лікарні.
Є в Пісківці ще одна проблема: відсутність банкоматів. Один, який майже завжди не працює, є на станції Тетерів, а другий – за кілька кілометрів, біля прохідної заводу, куди доводиться йти пішки або викликати місцеве таксі за 10–15 гривень.
Ну, якщо вже дісталася сюди – зроблю спробу потрапити на завод. Голова громади посприяти в цьому відмовився, посилаючись на те, що директор підприємства – людина дуже специфічна і без погодження зі своїми столичними «господарями» ні з ким спілкуватися не буде. Звісно, без дозволу керівництва через прохідну прорватися не вдалося. У маленькому будиночку з табличкою «Директор» і двома кабінетиками з коридорчиком між ними – зовсім порожньо. Стукаю у двері з написом «Директор Пісківського заводу скляних виробів Калетін Олег Владиславович». Прочиняю… Чоловік за компом піднімає на мене очі:
– Ну? (Дивне однак запитання до відвідувача…)
– Я журналістка із Києва. Можна з вами поспілкуватися?
– Нельзя.
– Чому?
– Потому что.
– А, може, з кимось іншим?
– Может, и с кем-то другим. Я тут при чем? Выйдите, вы мне мешаете.
– А ви директор?
– Директор. Выйдите.
Тут якраз нагодилося таксі. Спочатку я попросила таксиста відвезти мене до циганського хутора, але той відмовився, мовляв, ви поїдете, щось не те напишете, або після вас туди нагряне поліція… А мені тут жити… Прошуся відвезти мене на вокзал, бо страшенно замерзла і зголодніла.
Дорогою розговорилися.
– І що вам наоповідав наш голова? – через плече запитує Ігор, учасник бойових дій. – Може, він сказав, чого жоден учасник бойових дій – ні атошник, ні «афганець» – не отримали ні житла, ні земельної ділянки? Чи розповів, як став головою? Чи, може, він розказав, як у селищній раді встановили котел опалювання за 500 тисяч гривень? А людей хтось питав, чи хочуть вони йти в громаду? Знаю точно, що більшість – проти.
– А що це ви тут фотографуєте? – зупиняється сільський дядько, який назвався Віктором Федоровичем, «але не Януковичем», депутатом селищної ради. – Журналістка? Цікавитеся громадою? То я скажу: народ – проти громади. Це все – обдиралівка і відмивання грошей. І те, що звітують про ремонт доріг, – брехня. 262 тисячі пішли коту під хвіст! Опозиції в селищі немає, бо більшості – на все начхати, решта – просто бояться.
Наталя ПЛОХОТНЮК
Фото автора
