У світі тисячі людей давно вже живуть із донорським серцем. У нас же першу операцію з пересадки цього органа зробили лише 2001 року. І здійснив її Борис Тодуров, нині директор Київського міського центру серця, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України.
Сергій Маценко із села Кобеляки, що на Черкащині, є другою людиною в Україні, якій пересадили серце. І за невтішною статистикою – останній пацієнт кардіолога Тодурова. Вимушена пауза у вітчизняній трансплантації затягнулася на десятиліття – через недосконалість українського законодавства.
Ми зустрілися з паном Сергієм через 10 років після операції в Інституті серця, куди він приїхав на консультацію. Сергій Володимирович – життєрадісний, з неабияким почуттям гумору, нічим не відрізняється з-поміж інших.
– А я і не відчуваю у собі якихось змін після операції, мені ж не голову поміняли, – жартує він. – Чужі сни не сняться, нові звички чи вподобання не з’явилися. Не лізуть в голову чужі думки, бо своїх вистачає. Хіба що став нетерпимішим до неправди та негативу, якого так багато у нас сьогодні. Дружина, правда, через якийсь час зізналася, що дуже хвилювалася, аби я з чужим серцем не змінився і вона не перестала мені подобатися.
А далі пан Сергій уже серйозно почав згадувати, як його зненацька застала біда. Коли розпався колгосп, йому довелося їздити на заробітки, бо потрібно було годувати сім’ю, а вона чималенька – троє дочок і син. Доводилося працювати на будівництві, важка фізична праця на постійних протягах сприяла застудам, а лікуватися як слід не було часу. Та й не надавав чоловік своєму здоров’ю належної уваги. Аж коли одного разу лікарі не поставили невтішний діагноз: невиліковна хвороба серця. На ліки спродали ледь не все господарство, та полегшення не відчував, врятувати могла лише операція.
Для Маценків цей шанс був останньою соломинкою, тож поїхали до Києва. У столичній клініці лікарі тричі призначали корегуючу операцію, але з невідомого збігу обставин тричі відміняли. Немов якась сила попереджала, що треба зачекати на донорське серце. Пощастило також, що воно підійшло саме Сергію. Знову сім’я хвилювалася за батька, адже в Україні такі операції – велика рідкість. Та іншого виходу не було – постійний біль забирав усі сили.
Сергій Володимирович каже, що мав якусь внутрішню впевненість, що все буде добре. І коли знайомився з Борисом Михайловичем Тодуровим, не хвилювався зовсім. Це вже потім він дізнається від свого рятівника, що пролежав без серця на операційному столі сорок хвилин, поки через весь Київ йому везли донорське. Але команда професіоналів Тодурова знала свою справу, операція пройшла успішно.
Сьогодні, 10 років потому, Маценко вважає той лютневий день своїм другим днем народження. Каже, що йому і досі важко підібрати слова, аби сповна подякувати лікарям за свій порятунок. Ці десять років – як ціле життя. Бо лише стоячи на порозі смерті, починаєш по-справжньому цінувати кожну хвилину, кожну дрібничку, близьких людей.
– Можете згадати, які у вас були відчуття, коли ви прокинулися після операції? Кого побачили поруч?
– Тоді до реанімації рідних не пускали. Відкрив очі й побачив анестезіолога. Пам’ятаю, дружину пустили хвилинки на дві. Тільки побачив її очі й сиве пасмо волосся. Вона весь час була зі мною у лікарні, а під час операції три години простояла у коридорі, тоді й посивіла. А відчуття які були? Перш за все, коли відключили апарат штучного дихання, відчув, що дихаю легко, немає задишки. І ще –тепло в ногах. Було дуже незвично, бо, коли хворів, постійно мерзли кінцівки, ніяк не міг зігрітися.
– А що виявилося найскладнішим після операції?
– Післяопераційний період, десь близько двох місяців. Найбільше мені дошкуляло, що тинявся без діла, навіть на двір не можна було виходити. Я така людина, що не можу й хвилинки посидіти без діла, а тут нічого не дозволюяють робити. Оцей час обмежень був найважчим. Однак десь через тиждень я вже косив сіно – потрібно ж було запастися на зиму для корови. І з роками я абсолютно не відчуваю, що у мене чуже серце, виконую всю домашню роботу по господарсту, яке у нас немале: корова, свиня, кури, город. Скрізь потрібні руки. Рубаю дрова. Дружина, діти постійно зупиняють мене, хвилюються за здоров’я. Звичайно, що у всьому повинна бути міра, але без роботи не можу.
– А в їжі є якісь обмеження?
– Абсолютно ніяких. Я ніколи не був вибагливим до їжі – що є, те і їм. Смакові звички також залишилися. Я любив куховарити до операції, то тепер став хіба що частіше це робити. Усі на роботі, а мені вдома хочеться приготувати щось смачненьке, щоб увечері трішки родину побалувати.
– А як часто вам доводиться приїздити до Інституту на консультації чи обстеження?
– Раз у рік. За цей час, слава Богу, ніяких ексцесів не було, а для профілактики інколи приїжджати доводиться. Та й з нашими пенсіями до Києва не наїздишся. Наша держава, на жаль, не дуже дбає про таких, як я. У мене звичайна пенсія, яку я встиг заробити.
– А місцева влада вам якось допомагає?
– Надає невелику фінансову допомогу, ліки. Доводиться приймати багато пігулок, десь із пригоршню. То можна ними і поснідати, і пообідати, і повечеряти. (Сміється.).
– А зараз вас щось турбує?
– Лише те, що не можу на всю силу працювати, повернутися на свою роботу, бо всі бояться, нікуди не хочуть мене брати. Тому намагаюся бути корисним хоча б удома. Діти вже дорослі, у них уже свої сім’ї. Найменшій дочці 16 років, ще навчається, а старші працюють перукарем, економістом, продавцем. Дружина – бухгалтер. Старші вже подарували нам онуків. Звичайно, приходить до голови думка, що я живу завдяки тому чоловікові, в якого життя обірвала трагедія. Вдячний, що його серце повернуло мені радість буття на цьому світі. І одночасно прикро, що такі операції перестали робити в Україні. Скільки б таких, як я, людей можна було б урятувати!
КОМЕНТАР
Борис ТОДУРОВ, директор Київського міського центру серця
Борис ТОДУРОВ, директор Київського міського центру серця:
«В Україні живуть тисячі людей, які потребують пересадки серця.
Але через неготовність нашого суспільства прийти на допомогу хворій людині, недовіру до трансплантологів ми не можемо проводити такі операції.
А тим часом щодня у столиці та інших містах нашої країни через важкі черепно-мозкові травми, отримані в ДТП, гинуть десятки людей.
Вони могли б стати донорами серця. Але проблеми українського законодавства не дають лікарям можливості повноцінно працювати.
У всьому світі цю проблему вирішили простіше: кожна людина за життя сама вирішує, чи буде донором після своєї смерті, чи ні.
Тому в Європі, Америці та інших країнах пересадки органів, у тому числі й серця, виконуються регулярно».
