Росіяни убивають українських воїнів – моїх братів. Чому влада не звинувачує Кремль? Роздуми письменника
Наприкінці 1956 року мене виключили з четвертого курсу факультету журналістики як «українського буржуазного націоналіста». Відтоді протягом не одного десятка років хто тільки не тикав пальцем – «буржуазний».
А який же я в біса «буржуй»? Виріс у хаті, яка називалася ліпка. Її стіни в огородженні з дощок, які поступово піднімалися вгору, витоптувалися ногами із соломи, перемішаної з глиною і кізяками.
І що тієї хати? Сіни із тісною комірчиною і «світлиця» з піччю. На черені, прикритій домотканим рядном, спали покотом діти – два брати й чотири сестри. Батько з матір’ю стелилися на ніч на «полу» з дощок біля глухої стіни. На покуті – стіл. Під вікнами звернених до сонця стін – сякі-такі лави. Підлога земляна. Мати перед Великоднем мазала її розведеною у воді глиною. До закінчення десятирічки я не мав ні найменшого уявлення про те, що то за розкіш – виспатися на м’якому ліжку. А огинався курям на сміх із клеймом «буржуазний». Та куди мені до тих бід, від яких потерпали мільйони безпаспортних трударів – «колгоспних жлобів».
Не було б потреби все те згадувати, якби тепер у проголошеній незалежною Українській державі невсипуща пропаганда із середини, а ще нахабніше з боку загребущого північного сусіда не ганьбила український рід так само, як за царату й панування привезених німецькими спецслужбами в запломбованому вагоні на фінляндський вокзал у Петрограді розпалювачів «всесвітньої революції». Тоді проклиналися «изменники», «мазепинці», «петлюрівці». Тепер засоби масової інформації невпинно вішають усіх собак на «бендер», «націоналістів», «націонал-радикалів», «фашистів».
Не хтось же інший, як затяті комуністи та сплоджені ними комсомольці нацьковували темні маси скидати з позолочених церковних бань хрести й дзвони, грабувати й руйнувати «до основания» храми. Комуністи-інтернаціоналісти люто упроваджували атеїзм. Нині ті ж самі «борці за світле комуністичне майбутнє» та їхні спадкоємці не менш самовіддано відроджують православ’я і віру хасидів.
Мене виключали з університету на засіданні ректорату. Академіки й доктори наук радили набратися розуму в трудовому колективі. Прислухався й подався чорноробом на металургійний завод імені Сталіна в місті Сталіно (нині Донецьк). Та не надовго музика заграла, не довго «буржуазний» танцював. За наказом тодішнього міністра оборони Жукова було оголошено позачерговий призов на дійсну військову службу студентів, масово виключених з вузів Радянського Союзу після викриття «культу особи Сталіна».
Дякуючи долі, загримів не за колючі дроти, а на муштру в Бузулуці й лиховісному Тоцькому, де 1954 року випробовувалася на відкритій місцевості атомна бомба. Відтоді в мою пам’ять назавжди врізалися рядки з вірша Миколи Некрасова «На смерть Шевченку»:
Там, оскорбляемый каждым невеждою,
Жил он солдатом с солдатами жалкими.
А ще збагнув, чому чоловіки й жінки в моєму рідному селі говорили: «хто не служив в армії, той не мужчина». Ніякими словами не передати тієї радості, з якою наша родина в жнива 1947 року зустрічали батька – гвардії капітана з бойовими орденами й медалями на грудях. Бо ж перед тим чи не з кожної хати чули плачі й голосіння за вбитими. У рідної мені баби Домахи очі не просихали від сліз. Одна за одною приходили похоронки на трьох синів. Загинули «смертю хоробрих» під Ленінградом, Сталінградом та ще на якомусь там фронті. Мати полеглих зістарілась не по літах. Не заплющуючи очі, бачу, як змучена недолею сидить на лавочці перед хатою на вулиці Братів Ємченків, її рідних синів, і востаннє видивляється на білий світ.
Один із «слуг народу», коли одержав депутатський мандат, хвалився: він гордий з того, що воював у лавах ізраїльської армії. Чому б засобам масової інформації не повідомити, хто з теперішніх депутатів Верховної Ради служив у Збройних Силах України? Була мода, що обидва сини Сталіна воювали. Син Хрущова – бойовий льотчик. А чим уславлені сини нинішніх можновладців?
Мовлю про це не знічев’я. 12 липня обпекло повідомлення в Інтернеті про п’ятьох поранених захисників рідної Матері-Землі.
14 липня знову болюче вколює в серце: «На Донбасі троє військових загинули, ще двоє постраждали». У пеклі Другої Світової війни лиховісний Геббельс заявляв, що поранені – то краще, ніж убиті. Мертвих поховають – і квит. А на поранених необхідні чималі витрати. Людство прокляло геббельсів. Та чи щезли ті, у кого в грудях не серце, а камінь?
У мене щемить живе серце. Болить душа. Аж подих забило невідступне відчуття, що поранені й ті, що віддали життя за волю Батьківщини, – мої рідні брати. Чому ж із владних кабінетів не гримлять щогодини й щодня обвинувачення кремлівських верховодів у спровокованій ними бійні, такій же, як різанина 1708 року в Батурині та як розорення «скаженим сватом» України після «вікторії» дикої орди 1709 року під Полтавою?
За поетичним словом Пушкіна, безумний цар, якого Лев Толстой охарактеризував як виродка роду людського, «за учителей своих», себто шведів, «заздравный кубок подымает». Та скільки б не пнулися наслідувачі несамовитого, ближчого майбутнього постануть вони перед очима світу в такій же справдішній подобі, як Петро І з-під пера Льва Толстого.
Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.
Читайте також:
- Російська орда вбила українського медика. Коли буде відплата за злочин?
- Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів