Непевна перемога Еммануеля Макрона
Президентські вибори у Франції закінчилися перемогою Еммануеля Макрона, але ця перемога поки видається доволі непевною. Дійсно, Євросоюз поки що врятований. П’ята республіка так-сяк теж встояла, адже у разі приходу до влади Марін Ле Пен тій республіці узагалі міг бути гаплик. Тим паче, що чутки про несистемність та бунтарство Макрона видаються надто перебільшеними.
Багато чого тепер залежить від результатів парламентських виборів. Вони відбудуться у червні та визначать, чи отримає Макрон «свій» уряд, аби реалізувати передвиборчу програму, що є, до речі, місцями дуже розмитою.
А низка соціально-економічних ініціатив Макрона узагалі є сумнівними і зустрічають великий опір не лише у політикумі, але й у суспільстві, а також у профспілках, що мають у Франції дуже великий вплив.
Як і прогнозувалося, у другому турі президентських виборів у Франції 7 травня лідер руху «Вперед!» Еммануель Макрон отримав 66,1% голосів, заручившись підтримкою 20 753 798 виборців. Його опонент, лідер націоналістичного Національного фронту Марін Ле Пен набрала 33,9% або 10 644 118 голосів виборців.
Третина виборців, які взяли участь у голосуванні, підтримали радикальний націоналізм – це вкрай загрозливо. Нещодавно про таке ніхто і гадки не мав.
Крім того, 25,44% зареєстрованих виборців від участі у волевиявленні утрималися. Це також вельми показово, оскільки чверть виборців «не повелася» на широко розрекламовану «несистемність» як Макрона, так і Ле Пен. У абсолютних числах це 12 мільйонів осіб, тобто це більше, ніж проголосувало за Ле Пен і приблизно 60% від кількості тих, хто віддав голос за Макрона. Такий собі французький варіант «проти всіх».
Хто такий мосьє Макрон
Зірка 39-річного Макрона стрімко зійшла на всезагальному електоральному розчаруванні у системних політиках і партіях. Ще рік тому Макрон вважався аутсайдером перегонів. Несподіваний вибух мегапопулярності загрожує, як часто буває, реальною можливістю швидкого падіння цієї популярності.
Бізнес-минуле Макрона, його успішна кар’єра інвестиційного банкіра у банку Ротшильда також є вельми неоднозначними як для несистемного бунтівника, як себе видає Макрон або ті, хто за ним стоїть.
Його політичне минуле є ще більш неоднозначним. Будучи членом Соцпартії, він із неї вийшов, очевидно, розсудивши, що поєднання соціалізму та банківського менеджменту в акули капіталізму Ротшильда виглядає щонайменше дивно. Макрон жодного разу не обіймав виборчої посади, а його державна діяльність обмежується лише роботою у міністерстві економіки у 2014 році, де він протримався менше двох років.
До речі, Макрон працював в уряді Олланда, якого під час виборів сумлінно критикував, хоча Олланд сумлінно Макрона підтримував. Напрошується підозра про «договорняк»…
Із міністерської посади Макрон пішов зі скандалом. Він звинуватив уряд у відсутності реформ. Після цього Макрон організував рух «En Marche» («Вперед!»), від якого висунувся кандидатом на президентських виборах. Програма руху є розпливчастою та ґрунтується на запереченні традиційного розділу на лівих та правих на користь якогось прогресизму, а часто програмні засади зводяться до відомого «за все хороше, проти усього поганого».
Програма та перспективи
У конкретних питаннях передвиборчої програми Макрона є серйозні суперечності.
Макрон оголосив про наміри скоротити державні витрати на 60 мільярдів євро протягом 5 років. Водночас він планує працевлаштувати 5000 вчителів та більше 10 тисяч співробітників поліції, яких не вистачає. Також Макрон хоче збільшити бюджет на оборону, знизити деякі податки, зокрема на дрібний бізнес, на житло для 80% населення, а також частково податок на багатство, запроваджений за Олланда.
Такі суперечливі наміри можуть викликати розчарування виборців, оскільки вірогідність їх виконання є дуже сумнівною.
Особливо суперечливими є плани Макрона з лібералізації ринку праці. Цю тему він просуває здавна, ще з часів перебування на посаді міністра економіки. Суть пропонованих реформ полягає у послабленні прав найманих працівників та ролі профспілок, а також у зазіханні на французьку «священну корову» – 35-годинний робочий тиждень. Три роки тому ці «закони Макрона» вже викликали дуже негативну реакцію профспілок. Під час передвиборчої агітації Макрон змушений був стверджувати, що не наполягає на збільшенні робочого тижня, але пропонує дозволити таку можливість за домовленістю з працівниками та профспілками. Реакція профспілок є негативною.
Таким чином, окрім політичної опозиції у парламенті, Макрон ризикує отримати соціальну опозицію – впливові профспілки.
Ще один важливий аспект внутрішньої політики – неконтрольована імміграція та тероризм. Якщо Макрону не вдасться покращити ситуацію у Франції та стабілізувати разом із Німеччиною функціонування ЄС, якщо теракти продовжуватимуться, то рейтинг Макрона може впасти, як це сталося у його попередника Олланда.
Варто згадати деякі особливості політичної системи Франції. Вона є президентською республікою, але без лояльного «свого» уряду президент мало на що здатний.
Тому особливу важливість набувають вибори до Національної асамблеї Франції, що відбудуться 11 та 18 червня у два тури. Лише за результатами цих виборів можна буде сказати, чи виграв Макрон сповна. А тут поки що більше запитань, аніж відповідей.
Малоймовірно, що рух «Вперед» отримає у парламенті більшість, яка надасть можливість сформувати уряд. Та й політичні опоненти не дрімають. Традиційні республіканці та соціалісти будуть серйозно змагатися за місця. На суттєвий електоральний успіх розраховує Національний фронт Марін Ле Пен та ліві радикали із «Нескореної Франції» Жана-Люка Меланшона, що здобув у першому турі майже 20% голосів.
До того ж, результати опитування видання Le Figaro свідчать, що виборці не надто схильні надавати Макрону абсолютну свободу можливостей. 49% виборців висловилися за те, аби у Макрона не було власної більшості у парламенті, а 34% хотіли б надати йому таку більшість. Характерною особливістю французької політичної системи є те, що парламентські вибори відбуваються одразу після президентських, аби новообраний голова держави зміг сформувати свою більшість у парламенті. Зазвичай президент отримує парламентську більшість, свій уряд та прем’єра для втілення у життя передвиборчої програми. Та цього разу Макрон може і не отримати більшості.
Тому Макрону доведеться домовлятися з іншими партіями, аби створити строкату коаліційну більшість із депутатів «Вперед!», соціалістів та правоцентристів, реалізуючи свою програму з компромісами.
Після першого туру виборів з’явилася інформація, що група республіканців (а її очолює Франсуа Баруен) веде перемовини про створення коаліційного уряду з Макроном після червневих виборів. Макрон матиме підтримку республіканців, а сам Баруен претендує на посаду прем’єра. Таку комбінацію спостерігачі вважають найвигіднішою задля провадження реформ, орієнтованих на бізнес. Але важко сказати, як компроміси з системними право- та лівоцентристами вплинуть на підтримку виборцями Макрона, який позиціонував себе як «несистемного ані правого, ані лівого прогресиста».
Незрозуміло також, у чому в такому разі полягатиме прогресизм Макрона, якщо є чергове видання набридлого неолібералізму, у якому до Макрона вправлялися правий республіканець Саркозі та «лівий соціаліст» Олланд.
Макрон та його наслідки
Перемогу Макрона обґрунтовано пов’язують з відновленням довіри до євроінтеграції. Уже після першого туру, коли стало зрозумілим, що Макрон виходить у другий тур, фондові ринки та євро відреагували позитивно. Макрон твердо налаштований на співробітництво з Німеччиною для відновлення довіри усередині ЄС, а також в усіх головних питаннях – від кризи біженців до антиросійських санкцій.
У Макрона відсутній антиамериканізм, характерний для багатьох представників французького політикуму. Новий президент Франції налаштований розвивати співробітництво в рамках НАТО. Макрон не тяжіє до ізоляціонізму. Навпаки, він є космополітичним та глобалістичним.
Прогнози щодо його ролі та місця у ЄС є діаметрально протилежними. Одні західні спостерігачі вважають: надто активний Макрон разом із Меркель буде ще одним реальним лідером ЄС. Інші, навпаки, твердять, що Макрон стане другорядною маріонеткою, підпорядкованою Меркель, звісно, якщо фрау Меркель після вересневих виборів у бундестаг залишиться на посту канцлера, що поки є вельми вірогідним.
Від перемоги Макрона виграли і Німеччина, і ЄС в цілому, і бізнес всередині Франції. Приблизно 16% експорту Франції йде у Німеччину та близько 20% імпорту Франція отримує від Німеччини.
Спільна валюта прискорила економічну інтеграцію країн-сусідів у ЄС, тому економіки Франції та Німеччини стали потрібними одна одній. Наразі більше половини французького експорту іде до країн ЄС, а Франція має другу економіку єврозони після Німеччини. Тому погрози Frexit-ом, себто виходом Франції із ЄС, з боку Марін Ле Пен об’єднали проти неї та за Макрона багатьох як у Франції, так і за її межами, надто з урахуванням виходу Британії, наслідки якого є важкими і непередбачуваними.
Перемога Макрона, без сумніву, є програшем Москви. Результати виборів показали, що ставка на Путіна у Європі далеко не завжди є виграшною.
Це добре видно на прикладі республіканського кандидата Фійона, якого підтримувала Москва. Та коли у другому турі Фійон підтримав помірковано антимосковського Макрона, а не демонстративно промосковську Ле Пен, звинувачену в отриманні кремлівського фінансування, полум’яна націоналістка Марін Ле Пен у притаманній колоритній манері обізвала Фійона «лайном». Деякі спостерігачі вважають, що це був завуальований випад на адресу Путіна та Кремля: мовляв, не з тими зв’язалася.
У будь-якому разі, результати виборів у Франції відсувають реалізацію планів Москви зі збільшення свого впливу у ЄС на невизначений термін, ясна річ, якщо у Німеччині владу після вересневих виборів збереже Ангела Меркель, а поки що до того йде.
Що ж до ейфорії в Україні з приводу перемоги Макрона, то особливо радіти не варто. Макрон є проєвропейським президентом, а не проукраїнським.
Макрон – це навіть не «mutti», себто «мамаша», Меркель, яка сяк-так переймається Україною. Дійсно, якби до влади прийшла Ле Пен, було б значно гірше. Дійсно, проєвропейськість Макрона робить із нього союзника України, але лише допоки не зміниться позиція ЄС, який Україну поки що підтримує. Але не більше того, адже у Франції є свої проблеми та інтереси, значну кількість яких можна реалізувати шляхом співпраці з Москвою.
Варто нарешті усвідомити, що на загал нікому ми не потрібні, окрім самих себе.
Про майбутнє ж правління Макрона поки що можна говорити як про таку собі туманність, а відтак ставити крапку на французькій темі ще зарано…
Олександр КАРПЕЦЬ
