Чому поляки бояться українців і не довіряють нам
Поляки бояться українців, вони не довіряють нам. Ця недовіра має не лише історичне підґрунтя, але й суто побутове. Деяка частина поляків судить про українців та Україну ще й по поведінці наших заробітчан, яка не завжди є адекватною, навіть в українських реаліях.
Коли спілкуєшся з поляками, виявляється, що в їхній уяві наша країна має доволі нечіткі обриси: за східним кордоном лежать Львів, Чорногора й Горгани в Карпатах, далі – Київ над Дніпром, де Майдан Незалежності, Кам’янець-Подільський, Запоріжжя, Одеса і Крим. Півострів, попри російську анексію, сусіди надалі асоціюють з Україною.
Гарні й величні краєвиди, море, поля пшениці під блакитним небом, чорноземи, на яких вирощують гречку, соняшник, цибулю та кавуни. На цій землі живуть гостинні, щирі, чесні, працьовиті й горді люди, які цінують міцні родинні зв’язки. Це край, жителі котрого мають добру й дешеву їжу, зокрема борщ, а передусім дешевий алкоголь і цигарки. Одначе є там і негативи: погана туристична інфраструктура, нав’язлива присутність національної символіки та вибоїсті дороги, на яких чигає міліція, аби виписати штрафи.
Великий вплив на формування образу України в західного сусіда справила трилогія романів Генрика Сенкевича. Наша країна постає в ній як Дике Поле, земля козаків у червоних шароварах та вишиванках, сміливого Богуна, що мчить на коні широкими степами, чарівної народної музики, козацьких дум, бандури, Хмельницького та боротьби за свободу. Це легендарні терени неприборканого сходу, край свободи, зокрема й від правил. Тож поляки залюбки смакують солодкий дух анархізму: розпивають алкоголь на лавочках у парках і на площах, попри заборону, і користуються неправовими можливостями у веденні тут свого бізнесу, «адже це Україна». Хоча, коли правила не діють на їхню користь, починають обурюватися корумпованістю.
Утім, між двома народами все-таки досить великі відмінності в менталітеті. У Польщі корупція не становить невід’ємної частки повсякденного життя, тоді як у нас це явище глибоко закорінене: українці дають хабарі, бо звикли до цього, так їм зручно, тому що мусять учитися, працювати й лікуватися. Водночас Україна більш неоднорідна, тут серйозніші розбіжності між Харковом та Львовом, ніж у Польщі, наприклад, між Краковом і Гданськом. Помітно, до речі, що бачення нашої держави змінюється залежно від регіону. Поляки часто сприймають Україну крізь призму Львова чи іншого відвіданого міста.
У польському суспільстві надалі побутують стереотипи, упередження та міфи щодо українців. Найглибше вони вкорінені власне на прикордонні, де ще пам’ятають старі рани етнічних убивств і акції з депортації українців «Вісла». Легенда завжди має свій темний бік. Наших співвітчизників сприймають, окрім іншого, як жорстоких, непримиренних і підступних. Й понині у спілкуванні з поляками відчуваєш їхню напруженість, навіть певну наляканість, коли вони дізнаються, що ти не просто українець, а ще й учасник війни…
Польське суспільство, як і будь-яке у своїй масі, має неоднорідні політичні погляди та переконання. Їхня свідомість, уявлення про нас, українців, має доволі міфічне забарвлення із такими собі кривавими вкрапленнями. Неодноразово чув, як у слід мені дехто з поляків казав: “Волинь, гайдамака…”. Звісно, мене такими словами, особливо “гайдамака”, образити неможливо, однак суті то не змінює.
Поляки бояться українців, вони не довіряють нам. Ця недовіра має не лише історичне підґрунтя, але й суто побутове. Деяка частина поляків судить про українців та Україну ще й по поведінці наших заробітчан, яка не завжди є адекватною, навіть в українських реаліях.
«Всі українці – алкоголіки й бандити, ви лише вмієте пити, воювати з дітьми та створювати страшні ДТП на наших вулицях», – якось сказав мені один поляк. А потім додав: «Львів – польське місто, і якщо Військо польське захоче його взяти, то зробить це за 7 днів, адже у вас всі п’яниці…».
Звісно, я не міг промовчати, почувши таку шовіністичну заяву.
– Один уже Київ за 5 днів «взяв», та так, що ті «визволителі» й досі лежать у степах Донбасу. Не варто судити по українцях, по тих особах, що не бачать світу білого через зловживання алкоголем, зрештою, українські заробітчани не всі алкоголіки, й не всі українці є заробітчанами, тож не варто вам повторювати помилок Росії стосовно України.
Вірус шовінізму живе в польському суспільстві. Він не такий прогресуючий, як у тій же РФ, й особи з такими поглядами, по суті, відсутні біля керма держави, і його вплив на прийняття державних рішень у Польщі майже дорівнює нулю, однак події у Грушовичах засвідчили, що проблема польського шовінізму реальна.
Польська держава, незважаючи на в цілому дружню політику стосовно України, таємно, завуальовано проводить таку собі мирну асиміляцію українців.
Сотні тисяч карт побиту, виданих українцям, карт поляків та інших документів, що по суті дають право на постійне мешкання у Речі Посполитій, засвідчують це. Їхня політика набагато витонченіша й підступніша. Крок за кроком Польська держава за бажання може досягнути того, чого ніяк неможливо отримати військовим шляхом. Мирна, поступова асиміляція, окупація…
Ще перебуваючи в Україні, побачив у Луцьку польський автобус, на якому з боку великими літерами було написано: “Креси Тур”. Для необізнаного українця ця фраза нічого не говорить. Однак людина, яка більш-менш знає історію України, цей вислів – чергове підтвердження, що вони марять східними кресами (західні українські, білоруські та литовські землі, що входили до складу Речі Посполитої до 1939 року).
Чи можливий, приміром, напис на німецькому автобусі: “Рейхскомісаріат Україна” чи “Протекторат Богемія та Моравія”? Звісно, що ні, адже німецьке суспільство, на відміну від польського, раз і назавжди вилікувалося від хвороб ксенофобії, імперіалізму та шовінізму.
Згадаю розмову з польським приятелем, який розповів, що батьки в дитинстві за погану поведінку лякали його Бандерою. Український провідник поставав у дитячій уяві грізним дядьком із бородою, який причаївся в лісі, щоб викрадати неслухняних дітей.
Ось такі неоднозначні польські «друзі».
І все-таки нам слід шукати шляхів зближення. Адже українсько-польські відносини віднедавна стали справді добросусідськими, хоча завжди були суперечливими. В цілому польське суспільство лояльно й доброзичливо налаштовано стосовно України та українців.
Пригадаю слова одного літнього поляка, який сказав, що без незалежної, сильної України не буде й Польщі. І якщо цю просту аксіому не зрозуміють у Варшаві та Києві, нам знову не минути біди, адже московський звір не вмер, він живий і лише мріє про нове загарбання наших земель… Ми маємо співпрацювати, товаришувати, допомагати один одному.
Окрім того, в минулому були моменти консенсусу, скажімо, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний захищав Річ Посполиту від турецьких військ Османа ІІ в Хотинській битві 1621 року. Або приклад Симона Петлюри як позитивної постаті й союзника Юзефа Пілсудського. Власне, маршал був упевнений, що слід допомагати Україні, бо це і в інтересах Польщі. Видається, що українці більше знають про поляків, ніж навпаки. Сьогодні нас розділяють радянська спадщина, візовий режим, прозахідні пріоритети Польщі та брак виваженої культурної дипломатії в Україні.
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
