Будинок творчості письменників стає жахливим місцем Ірпеня
На цій території є знаменита алея, якою колись прогулювалися Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Андрій Малишко, Остап Вишня, Олесь Гончар… Нині вона з вибоїнами, а лавочки на ній давно не фарбовані, перекошені, і сидіти на них незручно, бо майже в кожної виламано по половині, по одній, а то й по дві дошки, поруч – валяються недопалки, жіночий босоніжок без пари і чоловіча туфля.
Чи живе, чи вмирає куточок відпочинку письменників?
ІНТРИГА. Минуло три місяці з часу проведення позачергового з`їзду Національної спілки письменників України, на якому, нагадаємо, вирішено було передати 11 гектарів ірпінської землі, відданої в довічне користування Національній спілці письменників України, міській владі під парк для мешканців міста, а 2,8 гектара якомусь таємничому інвестору, який допоможе відремонтувати будиночки, в яких відпочиватимуть письменники, та упорядкувати територію Будинку творчості. Однак інвестора поки що не видно на публіці.
Що сьогодні кидається в очі? Можливо, не повним ходом, але все ж таки певні упорядкувальні роботи ведуться лише на території, на якій має бути розміщений парк для мешканців Ірпеня, тобто по правий бік від легендарної алеї, по лівий же – повне запустіння.
Нагадуємо, що на своїй сторінці у Фейсбуку голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський написав, що спілка не має коштів для впорядкування території і ремонту Будинку творчості письменників, який не здійснювався уже десятки років. Проте тут же виникає питання: а хіба для того, щоб поремонтувати лавочку чи прибрати сміття, так багато грошей треба? Адже з місцевої преси відомо, що на території Будинку творчості письменників орендують приміщення реабілітаційний центр бійців АТО та православна церква. А то ж, звісно, не безкоштовно.
Про все це кореспондентка “Українського репортера” і хотіла запитати в директорки Будинку творчості письменників Лілії Табаканової. Та де ж її кабінет? Дізнатися про це немає в кого. Навколо – ні душі. Нарешті в глибині алеї постала чоловіча постать. З`ясувалося, що це перекладач, член НСПУ Олександр Мокровольський. Він мешкає в Будинку творчості уже рік. І не тому, що відпочиває тут, а просто, як пояснює письменник, так життя склалося. Платить за житло 1450 гривень. Це без харчування. До їдальні не ходить, бо дорого, в Ірпені можна й дешевше пообідати, зізнається чоловік. Та й інші мешканці Будинку творчості цю їдальню не відвідують. Як розповідає пан Олександр, колись у цьому закладі харчування влаштовували весілля, банкети, ювілеї. Але оскільки працівники їдальні не ділилися прибутками з керівництвом спілки, то згодом взагалі припинили здавати залу в оренду.
Кореспондентка “Українського репортера” запитала в постійного мешканця Будинку творчості письменників, чи відомо йому щось про інвестора, який допоможе упорядкувати письменницьку Мекку до належного стану, і чи помітив він хоч якісь роботи в цьому напрямку? На що Олександр Миколайович відповів:
– Ось кущі підрізали, але ж їх і раніше підрізали. Більше жодних робіт на території Будинку творчості письменників, що залишена спілці, я не помітив. А ось там, де має бути парк відпочинку для мешканців Ірпеня, роботи йдуть повним ходом: розчищають дерева, прокладають доріжки, проте, на жаль, нам, письменникам, ні від парку, ні від облаштування Будинку творчості зиску – жодного. Бо ж я чув, що тут мають побудувати луна-парк, де щовечора гримітиме музика, який тут відпочинок письменникам? А щодо ремонту будиночків, де відпочивають члени НСПУ, то я певен: щойно їх облаштують – відразу ціна за проживання підскочить, і мало кому вона буде по кишені.
Про те, що на території Будинку творчості письменників в Ірпені розташований реабілітаційний центр АТО, Олександр Мокровольський нічого не знає, але розповів, що тут постійно мешкають секретарі спілки Олександр Гордон та Богдана Гайворонська, а ще показав, де стоїть церква.
Автор цих рядків звернула алейкою ліворуч і побачила купол храму, щоправда, поки що він нагадує невеличку капличку. Та з оголошення, прикріпленого на загорожі, стало зрозуміло, що ця культова споруда, тобто храм Божий, оселився поруч із храмом інженерів душ людських надовго і не безкоштовно. “Українська автокефальна православна церква. Київська єпархія. Храм святої мучениці Параскеви П`ятниці. Наступні богослужіння відбудуться…” (далі йде перелік годин і днів, з чого стає зрозумілим, що відбуваються ці богослужіння щотижня).
Та про подробиці роботи Будинку творчості, здобутки і проблеми письменницької Мекки, звичайно, ніхто краще не розповість, ніж її господиня. Кабінет директорки Ірпінського будинку творчості якраз неподалік від каплички.
Проте зустріла вона кореспондентку “Українського репортера”… сказати непривітно, то це буде дуже м`яко.
– Хто вас оце сюди підіслав, щоб ви тут усе винюхували, висліджували і потім бруд писали про письменників? Я вам нічого не скажу, з усіма питаннями звертайтеся до голови спілки Сидоржевського!
– ледь стримуючи себе, щоб не бути схожою на лайливу жінку, на підвищених тонах вела розмову директорка Будинку творчості письменників.
Особливо її роздратували питання про автокефальну церкву, на яких правах вона перебуває на цій території, де мають відпочивати письменники, і який від того їм зиск.
– А що, в нас церкви заборонені? Нормальна то церква. А ви що, податкова? – майже кричала Лілія Володимирівна.
Проте все ж так-сяк, з горем навпіл від неї вдалося дізнатися, що на території Будинку творчості письменників уже не перебуває реабілітаційний центр вояків АТО, ніякого інвестора вона не бачила і дій його щодо поліпшення умов проживання в Будинку творчості письменників не помітила.
У розмові з кореспонденткою “Українського репортера” відомий і шанований житель письменницької Мекки, переселенець із Луганська, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Голобородько сказав, що директорка Будинку творчості письменників не дуже чемно поводилася з представницею преси через те, що вона просто боїться щось зайве сказати, адже сама ще нічого не знає, що буде далі з легендарним місцем відпочинку багатьох поколінь українських літераторів.
– Та й Сидоржевський не знає, що воно буде з Будинком творчості, – висловив своє припущення Василь Іванович.
Звичайно, не знає, як воно буде, і Василь Голобородько, проте все ж деякими своїми думками він поділився:
– Приміщення їдальні збираються руйнувати, а на його місці зводити щонайменше триповерхову сучасну споруду, – говорить письменник, – будиночок, де теж колись була їдальня, віддали в оренду Українській автокефальній церкві, там зведуть храм.
Василь Іванович розповів, що, крім служителів культу, в Будинку творчості достатньо й інших орендарів, зокрема подружжя, яке в одноповерхівці організувало швейну майстерню, його сусіди – працівник поліції, родина водія-далекобійника та інші постійні мешканці. І це при тому, що в будиночках – тонкі стіни, опалення або пічне (в основному дровами), або електрикою, що дуже дорого.
В зовсім маленькій кімнатці, де оселився відомий письменник, навіть улітку стоїть електричний обігрівач.
– Травень був холодним, тож довелося вмикати його, щоб зігрітися, – пояснює письменник.
З розмови з Василем Голобородьком стало зрозуміло, що путівки сюди беруть письменники дуже рідко, та й то, як кажуть, не з добра.
– Літературознавцю Григорію Клочеку, який проживає в Кропивницькому, часто доводиться у справах приїжджати до Києва, то й переночує в Будинку творчості вряди-годи, а в поетеси Світлани Йовенко мама хвора, тож вона інколи приїжджає в Ірпінь, щоб попрацювати над словом, щоб ніхто не заважав, – розповідає Василь Іванович.
Облишивши тимчасову оселю шевченківського лауреата (зовсім невеличке приміщення, письменник ходить із ковінькою, бо давно вже відчуває біль у нозі, а з персоналу Будинку творчості тут ніхто не з`являється, вважаючи, що Василю Голобородьку і так зробили велику послугу – дозволили три роки безкоштовно мешкати фактично в сараї), кореспондентка “Українського репортера” вирішила ще раз обійти територію Будинку творчості письменників і хоча й побіжно, але все ж таки глянути, як живуть його мешканці. У фойє одного із більш-менш впорядкованих будиночків немолода жінка прибирала. Проте з`ясувалося, що вона тут не працює, а мешкає. На питання, чи є ця жінка письменницею, та зашарілася і дала зрозуміти, що розмову закінчено. Отже, це була винаймачка житла.
У глибині території Будинку творчості, як грибок під травою, примостився під деревами будиночок – колись ошатний, із різьбленим балконом, а тепер такий, що ось-ось розвалиться, і балкон упаде, можливо, комусь на голову. Біля відчинених дверей – візочок, в якому спокійно спить немовля, отже, хтось із батьків цієї дитини вдома. І справді, з будиночка вийшов молодий чоловік, який назвався Євгеном і сказав, що він орендує це житло за півтори тисячі гривень на місяць.
Тож з усього видно, що хоч і не величезні, але все ж надходження до бюджету Будинку творчості письменників є. Принаймні за них можна зробити хоча б косметичний ремонт житлових приміщень, полагодити лавочки чи бодай прибрати сміття на території.
З такими невеселими думками кореспондентка “Українського репортера” залишала письменницьку Мекку, бо вже й дощ почав накрапати, і раптом звідкись виринув середнього віку чоловік. З`ясувалося, що Олександр (так він назвався) є місцевим мешканцем, в Ірпінський будинок творчості зайшов у своїх справах. Тож випала нагода запитати в ірпіньця, що він знає про реконструкцію Будинку творчості письменників і про будівництво парку?
– Давно вже треба зайнятися цим розсадником наркоманії, адже як тільки стемніє, так і гуртуються тут у кущах сумнівні типи з пляшками, цигарками і шприцами, – емоційно розповідає пан Олександр, вказуючи на хащі, в яких потопають смітник та напівзруйнований будиночок, перетворений на стихійний туалет.
Алла ТОПЧІЙ
Фото Володимира ДАВИДЕНКА
Матеріали на цю тему читати тут:
Письменників у кращий для відпочинку й таорчості час немає. Сподіваюся, що вони не заарештовані й не вислані,як у 30ті роки. Хоча наслідки для української літератури схожі.