Прес-служби для вождиків
Прес-служби для вождиків. Пече тема: навіщо державі прес-служби? Днями наш кореспондент зателефонував до шляховиків: чи посипали піском або ж сіллю об’їзну дорогу навколо Борисполя? У слухавці почулося: “Надішліть інформаційний запит”.
А ось з іншого берега тема: ми поцікавилися, чи є на робочому місці голова Рахункової палати України. Відповідь: “Звертайтеся письмово, із запитом”. Станемо на іншу стежку: після судового засідання у справі про шахрайство ми попросили прокурора прокоментувати ухвалу. “Ні-ні, – відмахнувся він. – Йдіть до прес-служби!”
Вигідна позиція ¬ державні структури ховаються за броню прес-служб. Не проб’єш! Навіть великим калібром. “Не пущать!” – стиль роботи сотень, а то й тисяч загонів, що стоять в глухій обороні нашого чиновництва. На будь-яке питання, навіть найпростіше, у них завжди є одна і та ж відповідь:
“Запит, запит, запит…”. Як папуги. Добре, надсилаємо запити. А потім дивуємося: прес-служби часто пишуть таке, що собака з маслом не з’їсть. Читаєш отії “листи щастя” – і очі на чоло лізуть. Та швидше можна зрозуміти щось з великої науки, наприклад, що таке “квазіконформні відображення у жорданових областях з вимірними граничними даними”, аніж відповідь прес-служби на прості й конкретні журналістські запитання.
Чомусь прийнято вважати: якщо не буде оцієї братії, що відає запитами, то держава впаде, “заваляться” міністерство, адміністрація, служба чи комітет. Давно вже стало модно тримати при собі особистих речників і речниць, інформаційні відділи, департаменти комунікацій, прес-служби… І оця уся обслуга мала би допомагати нам, журналістам, швидше дістати інформацію, яка цікавить суспільство, є соціально-важливою, злободенною. Принаймні щось подібне зазначено в положеннях про такі служби. Натомість лише палиці в колеса. І бажання згладити, лакувати, завуалювати, відбитися загальниками, припорошити факт сніжком – “вживаються заходи”. Отака дивовижа.
А звідкіля ж вигулькнув оцей пресово-чиновницький загін? Кажуть, це прописано у законах. Справді, у статті 10 Закону “Про інформацію” йдеться про обов’язок “органів державної влади, а також місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення”.
А що маємо? Замість розповіді про роботу міністерства чи державної адміністрації – тотальне прославляння керівників. Як от: “Микола Іванович провів нараду… Микола Іванович зустрівся з делегацією… Микола Іванович узяв участь в семінарі… Микола Іванович очолив…”
З великих панів беруть приклад і малі. Поцікавтеся, приміром, про що інформують сайти райдержадміністрацій. “Провів нараду”, “здійснив об’їзд території”, “перевірив, як розчищають дороги”, “посадив дерево”… Як бачимо, різного гатунку інформаційні ресурси держави працюють в інтересах вождиків, створюючи такий собі культ особи периферійного масштабу. За державні кошти, запримітьмо.
Ці вождики навіть не відають, що діє Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. У цьому документі закарбовано: “Журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації”. Йдеться саме про “вільне одержання” інформації. Без посередників. І про запити — ані буквою.
А буває й так, що прес-служба подає “думку керівництва”, доводить “позицію відомства” і так далі. А чому б і ні? Бо все в тумані. Прізвище ж керівника не зазначено. Піди та з’ясуй, хто саме висловив “думку керівництва”. Десять років ходитимеш — і все буде марно.
Наведу приклад. Нещодавно прес-служба НАН України зробила заяву “Щодо ситуації навколо доктора фізико-математичних наук О.О. Броварець”.
Про доктора наук Ольгу Броварець говорить світ. І справедливо, бо кажуть, що наша вчена, працюючи над суперрозробками, — на шляху до Нобелівської премії. Тим часом, в українських ЗМІ вигулькнула інформація, що в пані Ольги з’явилося чимало недоброзичливців на науковій стежині, що її нібито дехто починає потрохи цькувати.
І тут зринає повідомлення прес-служби НАН України. Читаємо, що “7 лютого 2017 року в Інституті молекулярної біології та генетики НАН України відбулася наукова конференція, на якій з доповіддю «Молекулярні механізми спонтанних та індукованих точкових мутацій та їх значення для розробки засобів лікування онкологічних захворювань» виступила доктор фізико-математичних наук О.О. Броварець…”
Не будемо переповідати весь текст про те, що Ольгу Броварець “Національна академія наук України високо цінує”, що її “теоретична робота… проведена на достатньому науковому рівні та викликає інтерес в науковій спільноті”. І що “робота О.О. Броварець не має прямого відношення до створення ліків від раку та не дозволяє сподіватися на створення таких ліків на основі цього дослідження, принаймні у недалекому майбутньому”.
А далі вже звернення до медійників:
“Національна академія наук України звертається до представників ЗМІ з проханням не маніпулювати фактами та суспільною свідомістю громадян, не створювати безпідставних сенсаційних заяв та з відповідальністю ставитися до своєї функції – інформувати (а не розважати чи, навіть, шельмувати)”.
Ось так. Вчені навіть своїх прізвищ не вказали. Побоялися? Прес-служба — це броня?
Водночас розумію: в державі повинні бути інформаційні служби, але при певних специфічних відомствах – в армії, скажімо. Чимало журналістів із силових структур захищають незалежність держави на інформаційному фронті.
А ось тут, в тилу, якого тільки дива не побачиш в інформаційній сфері держави. Якщо ми йдемо до Європи, то без реформи на цьому шляху не обійтися. Нам потрібно реформувати заскорузлу систему інформаційної обслуги вождиків на усіх державних ярусах, зробити її ефективною саме в інтересах суспільства.
Звичайно, законодавчу ініціативу мають проявити перш за все народні депутати, серед яких є і журналісти. Але потуги на цьому фронті не видно. Хоч народні обранці й тішаться, що діє Закон “Про доступ до публічної інформації”. Діє? Не смішіть людей.
Леонід ФРОСЕВИЧ
