Чому йдемо “з Бандерою” в Європу, а Польща проти?
Ось уже вкотре наш сусід та партнер в особі тепер уже міністра МЗС Польщі розповідає про лихого Бандеру, під яким кутом нам дивитися на власну історію, зрештою, повчає нас, кого вважати нам, українцям, своїми героями, а кого ворогами. На перший погляд, дивна і незрозуміла позиція нашого так званого адвоката в Європі. Однак, на жаль, нічого дивного.
Нагадаємо, що стало інформаційним приводом. Польща перешкоджатиме вступу України в ЄC, якщо Києву та Варшаві не вдасться вирішити історичні розбіжності, в тому числі й ті, що стосуються лідера ОУН Степана Бандери.
Про це заявив міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський, повідомляє видання wPolityce.
“Наше послання дуже чітке: з Бандерою в Європу ви не увійдете. Ми будемо твердо вимагати від України, щоб усі справи були улагоджені до того, як Київ буде стояти біля воріт Європи з проханням про членство”, – сказав він.
Польська держава, особливо в особі нинішніх її керманичів, доволі гостро критикує Україну за наше право об’єктивно та неупереджено вивчати своє минуле, бути, зрештою, українцями, а не сірою, безликою, аморфною масою. Для них, тих керманичів, Україна сприймається у кращому випадку як джерело дешевої робочої сили, у гіршому – як територія Польщі по річку Збруч, а то й аж по Дніпро…
Звісно, такого, скоріше за все, ніколи не буде, однак непокоїть інше – те завзяття, з яким Польща роздає українцям карти поляка та карти побиту (дозвіл на постійне чи тимчасове проживання). Це викликано не бажанням допомогти українцям заробити, вирватися із лещат бідності, а простим розрахунком – одного дня Польська держава може заявити уголос про свої права на певні українські землі, посилаючись на те, що там живуть переважно поляки, тобто українці з польськими документами.
Ось таким нехитрим чином, тихою сапою, Польща, на мою думку, робить те, що чотири роки тому хотіла зробити РФ зі сходом та півднем України. Відмінність лише у методах та підходах. А заяви польських очільників лише підтверджують це. Користуючись бідністю українців, поляки через економічні та фінансові важелі роблять те, що зрештою може призвести до втрати частини України.
І втратимо ми її непомітно, без пострілів, танків чи „Градів”. Українське населення, втомившись від бідності та всього того мороку, що є сьогодні, по суті особливо не замислюючись, віддасть свої голоси на умовному референдумі про приєднання своєї області (району, міста чи села) до заможної, ситої Польщі? Країни, де чітко прописані правила, як жити, де не крадуть чиновники, де не вимагають хабарів, де, зрештою, можна відчути себе людиною…
Та чи відчують вони себе українцями? Звісно, що ні… Вони втратять частину себе, буде назавжди втрачено той невидимий, але потужний зв’язок між предками та нащадками… Не маю права їх засуджувати, зрештою, кожен у житті робить свій вибір. Питання лише до наших українських керманичів: чому в сусідній державі, як, приміром, Польща, де немає родючих ґрунтів і навіть половини тих корисних копалин, що має Україна, рівень життя в рази вищий, ніж у нас? Що ми робимо не так?
Де та системна помилка, яка ніяк не дає нам змоги нарешті почати будувати дійсно незалежну, економічно сильну, розвинену державу? Коли вже нарешті наші державні мужі розпочнуть працювати на благо України, або, як мінімум, перестануть заважати пересічним українцям жити на власній землі?
Коли нарешті у нас з’явиться дійсно державна інформаційна політика, її захист? Складається враження, що наші дипломати все роблять для того, щоб їх просто не чіпали… І це найбільше турбує й непокоїть…
А де заява очільника Інституту національної пам’яті України пана В’ятровича, який бореться зі святом 8 Березня та Першого травня, щиро, напевне, вважаючи їх радянськими?
Якщо українським очільникам немає діла до України, то чи маємо ми право вимагати від поляків лояльного ставлення до нас, нашої історії? Звісно, що ні.
Поляки роблять свою справу, роблять гучні, прикрі для українців заяви, руйнують українські пам’ятники, а Україна мовчить, або говорить про це дуже тихо. Невже немає чого відповісти панам полякам на їхні недолугі заяви? Невже ми не маємо права вголос запитати наших західних сусідів про антиукраїнську політику маршала Пілсудського, про режим пацифікації, про заборону українцям бути українцями у себе вдома?
Бандера – злочинець, бандит – так доволі часто мені кажуть поляки, навіть ті, що дуже приязно ставляться до мене, до України, навіть ті, що допомагали нашим воїнам.
Всі мої слова на захист українського провідника сприймалися тяжко, із запереченнями. На мої слова, що у вас, у поляків, є сторінки дійсно ганебні, як для європейської нації, чув у відповідь:
то не ваша справа, ми, поляки, самі розберемося. А нам, українцям, виходить, самостійно розібратися не можна, не дозволено… Ми – злочинці й лайдаки, і в історії нашій одні бандити…
Тоді як поляки пояснять той історичний факт, що їхня держава брала участь у розділі Чехословаччини разом із гітлерівською Німеччиною? Чи які пояснення нададуть про концентраційні польські табори, де були ув’язнені українці ще задовго до Другої світової війни? Чи про операцію “Вісла”, про звірства армії Крайової на території України? Ну і вишенька на цьому історичному торті – це вшанування Гітлером пам’яті маршала Пілсудського у 1935 році, в день його смерті, та – увага! – оголошення фюрером німецького народу дня жалоби у зв’язку зі смертю маршала Польщі…
Маршала, на честь якого названо вулиці у всіх містах і містечках сучасної Польщі. Бандера, якого так панічно бояться ледве чи не всі поляки, з якими я спілкувався, другом Гітлера не був, країни Європи не ділив, більше того, його самого було ув’язнено німцями у червні 1941 року до концтабору Заксенхаузен, у якому він пробув аж до закінчення війни. От саме такого в’язня й бояться поляки, в’язня, метою життя якого було відродження української державності… Після всього цього, й не лише, чи має право наш сусід вказувати нам на сміття в наших очах, маючи у своїх чимало суперечливих сторінок історії плідної співпраці з чи не найкривавішим режимом в історії людства?
На жаль, на ці запитання та на багато інших ми не почуємо відповіді з однієї простої причини – нинішня українська влада їх ніколи не поставить перед керманичами Польщі.
Ось такий наш товариш…
Та чи дійсно товариш? Партнер, причому ситуативний. Допоки існує агресивна Росія, Польщі буде потрібна Україна як стіна, високий бар’єр перед можливим агресором. Та й навіть у нинішніх важких умовах, в умовах війни, на жаль, не всі у Польщі розуміють небезпеку Росії та цінність України, її воїнів, які, окрім своїх домівок, захищають і спокій країн Європи, у тому числі й Польщі.
А наша слабкість у тому, що в нас немає єдності, одностайності, більше того, далеко не всі українці поважають рух ОУН, його провідників, командирів, простих воїнів… І доки не зміниться така ситуація всередині держави, доти різні наші “друзі” й надалі продовжуватимуть нас навчати нашій же історії, але вже із нав’язаними нам своїми героями.
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
Фото Кирила ХМІЛЬОВА
