«Посттравматична рапсодія». Цю стрічку варто подивитися (+відео)
У прем’єрний тур вирушає фільм «Посттравматична рапсодія». Презентація стрічки – 2 березня, в київському кінотеатрі «Кінопанорама».
Це українська епічна драма, яку зняв режисер Павло Когут за однойменною п’єсою Дмитра Корчинського. Автори стрічки кажуть, що вона заслуговує на повні зали глядачів. Адже розповідає про реального бійця добровольчого батальйону Сашка, який вижив після обстрілу під Іловайськом. Він пробирається до своїх і зустрічає дорогою найнеочікуваніших супутників та ворогів.
Родзинкою цієї зворушливої «Рапсодії» є її оригінальна музикальна частина. Уславлений кобзар, заслужений артист України Тарас Компаніченко виконує у фільмі як сучасні, так і різних періодів нашої історії пісні – від Битви на річці Калка й аж до Іловайська.
Цей фільм претендує на своєрідного рекордсмена, адже його було знято за рекордно короткий час – чотири дні. У стрічці зіграли як відомі актори – Анатолій Пашинін, Анатолій Гнатюк, так і молоді артисти. Також серед виконавців – бійці добровольчих батальйонів та Збройних сил України. Дехто з них приїхав для зйомок прямо з фронту. Це Юлія Паєвська (Тайра), парамедик ASAP «Ангели Тайри».
Популярний актор Анатолій Пашинін пішов добровольцем на фронт, аби захищати Україну. Воює у складі 8-го батальйону «Аратта». Актор Артем Безверхий – боєць 81-ої десантно-штурмової бригади, оборонець Донецького аеропорту. Марат Сайфулін, Андрій Ватолкін, Олексій Середюк, Максим Михайлов, Олександр Тищенко, Юрій Горовець – у 2014 –2015 роках були бійцями добровольчих батальйонів «Свята Марія», «Азов», «Шахтарськ». Автор сценарію Дмитро Корчинський, актори Олексій Середюк і Марат Сайфулін брали участь у штурмі Іловайська у серпні 2014 року.
В інтерв’ю “Українському репортеру” Дмитро Корчинський розповів:
«Ми живемо в добу героїв і звитяжців – від давньої давнини і аж до сьогодення. Ця війна буде з нами завжди, вона нас наздоганятиме навіть тоді, коли закінчиться. І один із засобів подолати моральні розлади, синдроми – це мистецтво. Мистецтво рефлексії. Це, насправді, дуже важливо.
Ми зараз відзначаємо століття визвольних змагань України. І я замислився: а що залишилося після них? З нами залишилися героїчні діяння наших предків. Але де ми можемо подивитися оригінал однострою українського бійця, скажімо, столітньої давнини? Я знайшов два такі у Брюссельському музеї армії. Можливо, десь є і в Україні, але все одно думаю, що це – одиниці тих артифактів, до чого нація може доторкнутися, щоб згадати, що було колись. І от, здавалося б, такі речі, як уніформа, зброя, залізо, бетон, сталь залишаються назавжди. Але ж ні. Залишаються пісні, художні твори. Свою історію ми знаємо в першу чергу за піснями Січових стрільців, за творчістю тих людей, які воювали. Вони нам донесли те, що мало би загинути і зникнути.
Здавалось би, що там – якісь вірші, написані на клаптику паперу, або пісня, заспівана десь у таборі? Але, насправді, це надзвичайно важливо. Бо кожен подвиг здійснюють двоє – лицар, який бився, і той, хто це описав. Він вставляє цю подію у всесвітньо-художній контекст.
Героїзм бійців, які нині воюють чи воювали на сході, нічим не поступається героїзму минулого. Це люди дивовижного героїзму, дивовижного чину. Ми маємо бути щасливими, що живемо в цю добу. Але цю звитягу потрібно довести і до майбутніх поколінь. У нас зараз цього робиться дуже мало, але це потрібно нам над усе. Ми намагалися у своєму фільмі показати героїзм українських звитяжців через ниточку історії, коли герой сучасної війни зустрічає найнесподіваніших супутників і ворогів. У нас, слава Богу, уже є великі воїни на цій війні.
Тобто, є сучасні герої, співмірні з героями минулого. І це саме ті люди, які пройшли й проходять зараз цю війну, які творитимуть нашу державу в найближчому майбутньому. Вони замінять цю стару політичну еліту і поведуть нашу країну. Тобто, ці найкращі люди, які зараз проливають кров за нашу країну, керуватимуть нею. І це, на мій погляд, чудово. А вороги? Їх ми всі знаємо. Одвічний ворог – це москаль, його агентура в Україні, також українська «вата», п’ята колона, а ще непрості стосунки з державами, з якими у нас спільний кордон. Однак у світі всі мають непрості стосунки із сусідами, й тому всі наші сусіди з тривогою дивляться на зростання патріотизму і бойової здатності української нації, але їм доведеться з цим змиритися.
Кінострічці передувала п’єса “Посттравматична рапсодія”, яку вже зіграли на сцені столичного театру Івана Франка. Минулого сезону вона багато гастролювала, зараз її планують поставити у Маріупольському театрі, можливо, і в інших театрах. Що важливо зараз? Нам потрібна актуальна драматургія. От я дивлюся на репертуари деяких київських театрів – що там грають? Чехова, “На дне” Горького. Коли це було – ці проблеми поміщиків, що збанкрутували, яке ми маємо до цього відношення? У нас зараз відбуваються події всесвітньо-історичного значення, але це мало рефлексується.
А мистецтво зараз треба черпати безпосередньо з війни, з нашого життя. Адже ми першими стикаємося з проблемами, з якими світ зіштовхнеться пізніше. І, відповідно, наше мистецтво теж має бути першим. Тобто, я – за актуальну драматургію, і мені здається, що вона надзвичайно цікава. Те, що зараз відбувається, і є драматургією. Ці персонажі, нові образи, сюжети – їх просто бери і перенось на сторінки книжок, знімай в кіно так, як воно є насправді. Ти ніколи так не вигадаєш. Я вже працюю над наступною п’єсою, не хочу наперед розповідати, але вона також торкатиметься української долі й України у світі. І я сподіваюся, що мені вдасться зробити це цікавим і надихаючим».
Заслужений артист України Тарас Компаніченко також прокоментував тему «Рапсодії…»
«Коли починалися зйомки, я думав: як це буде? Бо у фільмі треба вміти своє «его» заховати заради спільних результатів. Ми мали амбіції зробити фільм за короткий час – чотири дні. І хоча фінансування має велике значення, не менш важливим є бачення і смак автора, режисера – тих, хто коригує творчий процес. І хочу зазначити, що у цього товариства – і Дмитра Корчинського, і Павла Когута, і всіх учасників фільму – той погляд був – творити добре мистецтво. Зараз ми перебуваємо у часі, який потребує гарної, міцної поезії і цікавої музики. Ми живемо в добу неофольклору.
Зараз потрібно розширювати коло інтелектуалів, здатних відрізнити маніпуляцію від щирої, свіжої думки. Треба розширювати коло інтелектуалів, які можуть творити гідне мистецтво, яке формує цінності, яке на них спирається. Ми живемо в добу постсправедливості і постправди. Час вставати з «печі» і братися за справу. Треба творити артифакти нашої доби».
Пісню у виконанні Тараса Компаніченка “Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні” слухайте тут
Дуже багато вражень й у виконавчого продюсера Віталія Чорного:
«Я дуже вдячний професійним акторам, які зіграли у цій стрічці. Скажімо, Анатолій Пашинін поділився з нами своїм величезним досвідом і багато в чому нам допоміг. Також актор театру імені Івана Франка Анатолій Гнатюк, усі молоді хлопці виклалися на сто відсотків. Я долучився до цієї благородної місії, можна сказати, випадково – служив в одному підрозділі з режисером Павлом Когутом, це його перший такий масштабний твір. Спочатку ми були учасниками вистави, я виконував епізодичну роль, а далі це переросло у кінострічку. Не скажу, що це було легко, адже багато учасників уперше спробували себе у ролі акторів, непросто було спочатку і театральним акторам, але всі старалися, і сподіваюся, що глядачам наш фільм сподобається. Дуже всім раджу і запрошую.
Після прем’єри у Києві стрічку показуватимуть у всіх містах України, безумовно, і на фронті. Звичайно, хотілося б показу і на телебаченні, щоб у цьому допомогла держава. Але, якщо чесно, не дуже на це розраховуємо. Бо, як показує досвід усіх наших останніх подій – і війни, і Майдану, і після нього, не варто ні на кого сподіватися, а робити самим, і з цього можуть виходити великі речі. Як добровольці свого часу втримали фронт, як волонтери забезпечили його усім необхідним, так і в мистецтві – треба робити своє, незважаючи на те, підтримують тебе, чи ні. І якщо ця справа вірна, з цього обов’язково щось вийде».
2 березня під час прес-конференції в УНІАН Анатолій Гнатюк розповів:
“Дуже радий, що з’являються такі фільми, як “Посттравматична рапсодія” – про Україну, за Україну, тим паче українською мовою. Кінематограф- це дуже важлива зброя на мистецькому фронті. На жаль, багато років спостерігалася ганебна традиція, коли на українських каналах переважали російські фільми. Вони знімалися в Україні, але українські актори були в них на третіх, четвертих ролях. Ситуація була такою, що кінематограф працював на російську державу. А треба, щоб було навпаки…”
Анатолій Пашинін:
“ У мене були дуже насичені останні сім місяців, і найприємніші враження — спогади про зйомки “Посттравматичної рапсодії”. Це була прекрасна атмосфера, в яку знову і знову занурюєшся, прекрасні люди. І це приємно. Приємно ще й те, що це було несподіванкою. Несподіванкою був і високоякісний матеріал, де найменші деталі були правдивими. І слова зважені, правдиві, що ані додати, ані відняти. Хочу подякувати усім учасникам фільму, спогади про його зйомки мене дуже зігрівають. Дуже хочу побачити фільм, бо це — один із найяскравіших періодів мого життя”.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана КОВАЛЬОВА
Фото на головній: «Посттравматична рапсодія» із сторінки у Фейсбуку
