Який він, маестро української вишивки
Україна розквітла вишиванками. Уже 11 років поспіль в останній четвер травня багато хто одягає вишиті сорочки. Українську вишивку називають молитвою без слів. Хрестик до хрестика, барва до барви… Так народжується диво на полотні.
Гість “Українського репортера” – Дмитро Пожоджук, заслужений майстер народної творчості України. Він — один з небагатьох, хто зламав стереотипи, що, мовляв, мережити хрестики — справа тільки жіночих рук. Його уява намалювала неймовірну кількість орнаментів, а руки відтворили їх на тканині.
А ще Пожоджук відновив багато старовинних, призабутих і майже втрачених узорів карпатського краю та інших регіонів України, навіть Молдови, Болгарії, Білорусі, Литви і Балкан. Його авторські узори викликають неймовірне захоплення. Дивишся на його вишиванки і на мить забуваєш про все.
Здається, що в такі моменти люди стають добрішими.
– Пане Дмитре, якщо припасувати до вас вислів “народився у сорочці”, то ви, мабуть, народилися у вишитій?
– Мабуть (посміхається. – Авт.). Вишиваю понад півстоліття, з першого класу. У нашій школі був гурток вишивання, який вела вчителька Мирослава Бойчук. Вона так захопила нас, малих, цим диво-дійством, що воно стало справою всього мого життя.
– Ви рахували, скільки створили вишивок?
– Якщо чесно, ні. Вишитих сорочок десь понад 150, рушників, ясиків, серветок, картин і портретів – багато. Моя перша вишита робота – “Два півники горох молотили”. Мав 57 персональних виставок – у Канівському національному музеї Тараса Шевченка, Львівському музеї Михайла Грушевського, Кам’янець-Подільському музеї-заповіднику, Сумському художньому музеї, Черкаському художньому музеї, Івано-Франківському краєзнавчому музеї, Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича, в Шевченківському Комітеті в Києві, в Музеї гетьманства в Києві…
– Ваші персональні виставки завжди збирають велике коло шанувальників і за межами України.
– Так, з українською красою через мої роботи мали змогу познайомитися європейці під час виставок у Франції, Великобританії, Польщі…
– Сьогодні українська вишиванка стала неймовірно модною у світі, її одягають зарубіжні та вітчизняні зірки шоу-бізнесу. А хто з відомих українців ходить у ваших вишитих сорочках?
– Навіть колишній Президент України Віктор Ющенко, народний артист України Михайло Кривень, письменниця Галина Турелик, піаністка Мирослава Ластовецька, усіх і не згадаєш. Прості українці носять вишиванки моєї роботи. З особливим трепетом вишивав сорочку кіборгу Петру Шкільнику, адже вишиванка є оберегом українців.
– Але, як кажуть, не хрестиком єдиним. Ви автор багатьох оповідань, новел, віршів… Звідки це у вас?
– Якось у першому класі я написав оповідання “Гриб живий” і надіслав у дитячу газету “Зірка”. І ви знаєте, його там опублікували. Мені сподобалася “письменницька слава”, і я почав писати. Після закінчення школи вступив на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, там відвідував літературну студію «Франкова кузня», був членом редколегії факультетської газети.
Ці роки подарували багато приємних зустрічей з майстрами слова, зокрема, із львівськими письменниками Дмитром Бандрівським, Ростиславом Братунем та іншими. Написав два історичні романи, які, на жаль, не побачили світ, а ось книгу новел “За ким плачуть флояри” можуть прочитати усі бажаючі.
Журналістську кар’єру починав на Буковині, в районних часописах Новоселиці, Путили, Кіцманя. Також закінчив аспірантуру філологічного факультету, дисертацію присвятив специфіці фольклору гуцульського етноетикету. Хочеться, щоб прислужилася українцям і моя наукова праця “Українська ввічливість”.
– А ще ми дізналися, що плануєте видати книжку народних пісень і опису танців, велику кількість яких зібрали і записали, мандруючи селами.
– Так, бо це треба зберегти для майбутніх поколінь, так само як і унікальні архітектурні споруди Гуцульщини, які досліджую, виступаючи з інформацією про них на наукових конференціях, симпозіумах.
– Ви також гарно співаєте, граєте на оригінальних музичних інструментах.
– На трембіті і дримбі. Не можна жити в Карпатах і не вміти грати на цих інструментах.
– Пане Дмитре, у вашій біографії є і рядок про те, що ви були і “при керівництві”… Розкажіть, будь ласка, докладніше про цю діяльність.
– Я двічі обирався депутатом Косівської районної ради (був головою комісії з питань культури), також двічі був Космацьким сільським головою. А якщо ти впрягаєшся у цей віз, то треба тягнути.
Тим паче, що всі мої ініціативи завжди знаходили підтримку в земляків, ми провели багато фестивалів. А хіба не так має бути на землі, яка просто дихає цим? Міжнародні фестивалі «Великдень у Космачі», з’їзди писанкарів завжди збирали велику кількість відвідувачів і майстрів.
Також, за підтримки громадськості, встановили у Космачі меморіальні дошки на честь Омеляна Ковча, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Тараса Чупринки, Олекси Новаківського, Бориса Антоненка-Давидовича, Олександра Довженка, Володимира Шухевича…
Вважаю, що всеукраїнські вишколи української молоді «Повстанська стежка», молодіжні фестивалі «Керамічні канікули», які також “родом” з Космача, необхідно проводити для молоді у кожному куточку України. Це ж наша історія.
Від автора. Отакий він, Дмитро Пожоджук, життєлюб, митець, що пропагує своїми роботами красу України. Справжній маестро української вишивки.
Світлана КОВАЛЬОВА
Фото надане Дмитром Пожоджуком
Довідково
Пожоджук Дмитро Онуфрійович народився 15 жовтня 1955 року в селі Космач Івано-Франківської області. Письменник, журналіст, громадсько-політичний діяч, етнограф, фольклорист, писанкар, вишивальник, етнолог.
Має почесні звання заслуженого майстра народної творчості України та лауреата літературно-мистецької премії імені Івана Огієнка. 2000 року про нього було видано книжку «Мистець – Дмитро Пожоджук», яку впорядкував Борис Кушнір з Кам’янця-Подільського.
Дмитро Пожоджук відродив писанкарство в Україні. Саме з його ініціативи засновано мистецький журнал «Писанка». Вже понад 30 років його публікації з’являються на сторінках діаспорних часописів Польщі, Великої Британії, США, Канади, Австралії та багатьох вітчизняних видань.
З його ініціативи в 1992 році було проведено Перший всеукраїнський конгрес писанкарів, а в Києві – перший Міжнародний з’їзд писанкарів, на який з’їхалися українські писанкарі і дослідники писанкарства з Канади, США, Франції, Німеччини, Польщі, Великої Британії. Тоді ж Пожоджука було обрано головою Всеукраїнської координаційної ради з вивчення і відродження писанкарства.
