У київському магазині “Казка” хочуть відновити шедеври петриківського розпису
Навряд чи знайдуться кияни старшого віку, які б не пам’ятали дитячий магазин “Казка”, що на столичній вулиці Великій Васильківській. І це не дивно, адже його стіни були розписані петриківським розписом, народними казковими персонажами і навіть був басейн, оздоблений декоративною плиткою у тому ж стилі.
Одним словом, краса і диво – єдині на всю Україну 50 панно, виконаних майстрами цілої династії: Марфою Тимченко, Іваном Скицюком та їхньою донькою Оленою. Але в кінці 90-х цей унікальний зразок народної культури було по-варварськи зіпсовано – під час ремонту стіни “законопатили” гіпсокартоном. І тільки нещодавно з’явилася надія на відновлення цього художнього шедевру.
Про те, як він створювався, і про перспективи його відновлення “Українському репортеру” розповіла Олена Скицюк, яка разом із батьками перетворювала звичайний київський магазин іграшок на справжню казкову феєрію.
– Пані Олено, багато років унікальні петриківські розписи київського магазину “Казка” були закриті для широкого загалу, і сьогоднішні малюки й навіть старші діти ніколи їх не бачили. Як постало питання про їхнє відродження?
– Протягом багатьох років мистецтвознавці та й узагалі небайдужі люди багато писали на цю тему, але результат був нульовим. І ось останнім часом у ЗМІ з’явилася така публікація, в якій йшлося про те, що Театр на Подолі побудували, а от розписи київського магазину “Казка”, зроблені в народних традиціях української культури, – знищені. Стався просто “вибух” людських емоцій з цього приводу, і виникла ідея відновити розписи в магазині, який нині називається «Нова казка».
– Наскільки це складна робота, і чи є перспектива відновити все, як було?
– Це справді дуже складна робота. Поки що є домовленість із орендатором цього приміщення розпочати роботу з однієї стіни в кінці зали, де планують зробити куточок декоративно-прикладного мистецтва. Але стіна дуже пошкоджена – вся в дірках, дуже боляче на це дивитися…
– Та й час пошкодив стіни, адже минуло 30 років?
– Так, звичайно. Це замовлення було отримано у 1979 році до Міжнародного року дитини. Спілка художників визнала розпис “Казки” кращим розписом року.
– Аналогів такої роботи в Україні, мабуть, більше немає?
– Ще один розпис зробила також наша родина в дитячій бібліотеці міста Біла Церква. Директор цього закладу, побачивши київську “Казку”, теж нам замовила розписати три кімнати: повітряну, підводну і земну. Розповідають, що коли французи відвідали бібліотеку і побачили, як її оформлено, були просто вражені і сказали, що ніде більше у світі не бачили нічого подібного.
– А що було розписано в іграшковому магазині “Казка”, адже нинішнє покоління дітей цього не бачило?
– Крім розмальованих стін і стовпів казковими сюжетами, в дитячому магазині був облаштований басейн з іграшками, обкладений плиткою, яку ми теж розписували. Також була піч із казковими героями, а в кінці торговельної зали – невеличка кафешка, оформлена за мотивами казки “Кицькин дім”, де дітлахи з батьками могли попити чаю з тістечками.
– І ці казкові шедеври створювала ваша сім’я?
– Так, це мої батьки – Іван Скицюк, Марфа Тимченко, ну і я. Крім того, в «Казці» працювала також дружина мого брата – Тамара Жукова, вона нині веде студію петриківського розпису на Борщагівці. Ще допомагали троє дівчат, які володіли необхідною технікою. А під кінець, коли роботу потрібно було уже здавати, були запрошені ще кілька петриківчан, які працювали за нашими ескізами. До речі, ескізи цієї роботи ми подарували Музею українського народного декоративного мистецтва в Києво-Печерському заповіднику.
– Скільки вам тоді було років?
– Мені було 29, і я тоді була вагітною своєю донечкою. Цікаво, що коли мама була вагітною мною, вона також розписувала якийсь об’єкт. В результаті народилась я – і стала художником. У мене є брат, але він інженер. У мене також є син, він теж інженер. А моя донька також стала художником. Вона закінчила Київську художню академію і працює у техніці петриківського розпису, який у неї ще вишуканіший, ніж у мене.
– І продовжує традиції вашої династії. А розкажіть, з кого вона почалася.
– Почалася, звичайно, з мами – Марфи Тимченко. Але ще моя бабуся гарно вишивала, і мама перейняла у неї це вміння. Малювати вона почала ще з дитинства. Після Петриківської школи її запросили до Лаврського училища, але закінчити його вона так і не змогла – завадила війна. Малюнки створювала за допомогою звичайної палички прямо на землі біля хати, а горщики і тарілочки ліпила з глини і розмальовувала.
Уже у зрілому віці вона малювала не тільки квіткові, орнаментальні композиції, але й сюжетні, кожна із яких розповідала про якийсь знаковий епізод її життя. Дуже любила казки, тому розписувати казковими сюжетами іграшковий магазин – це було для неї і для нас усіх чимось неймовірним.
Мама більше займалася розписом, а тато робив монументальні речі. Вони дуже любили одне одного і були як одне ціле. Тато мене підтримував і наставляв: “Ти зможеш, – повторював він, – не святі горщики ліплять”. Батьки і нині мене підтримують, я це відчуваю.
– Скільки часу розписували “Казку”?
– Більше року.
– А коли і як дізналися про те, що в “Казці” закрили ваші розписи? І навіщо було вчинено таке варварство?
– Дізналися про це випадково, здається, наприкінці 90-х. Хтось із мистецтвознавців зателефонував мамі, вона ще була жива… Можна тільки уявити, як це поранило її тонке серце художника… Вочевидь, вирішили, що закрити і зафарбувати петриківський розпис буде дешевше, ніж його реставрувати, не знаю…
– Над відтворенням казкового розпису плануєте працювати з донькою?
– Думаю, почнемо ми, а далі вже запросимо майстрів. Навіть думка про відновлення казкових панно підносить наш дух! Відродження цих розписів буде для нас, і не тільки для нас, справжнім святом, доказом того, що в нашій країні цінують справжнє мистецтво і народні традиції. Але спочатку мають попрацювати реставратори, для них там дуже багато складної, фахової роботи.
– Зрозуміло, що відродження “Казки” на першому місці, але чи є у вас ще бажання або мрія?
– Хочу створити школу петриківського розпису Тимченко. Адже мама знайшла свій власний стиль. Нині дуже багато є студій, гуртків, в яких дітей навчають стандартному петриківському розпису.
І дуже мало фахівців, які можуть навчити так, щоб «петриківка» заграла на повну силу, адже це фантастична техніка. У мене зараз навчаються 15 учнів (галерея на вулиці Лаврській, 21), яких я намагаюся навчити тому, як зробити цю техніку ще цікавішою, щоб у кожного була своя мова в цьому мистецтві.
– Пані Олено, як думаєте, чому саме на Дніпропетровщині, в селі Петриківка, народився такий фантастичний вид мистецтва, нині визнаний усім світом?
– Версій багато. Мені ще мама розповідала, що Петриківка була вільним селом, в якому довгий час панували козацькі традиції. Приміром, вулиць не було, а були козацькі сотні. Дуже багато жінок займалися розписом – розмальовували хати усередині і зовні.
Тому кожне помешкання мало свій стиль, своє обличчя. Жінок, які особливо гарно розписували житло, називали «чепурушками». Моя мама і бабуся теж були «чепурушками».
Марина ХОВРАХ
