Спецномери, спецклозети, спецліфти, спецопочивальні, спецшлагбауми… Усе це також для начальників різних калібрів. Вірус “спец”, виявляється, не можна подолати вже понад тридцять років в незалежній Україні!
Перший Київський міський голова Леонід Косаківський на своїй Фейсбук-сторінці розмістив допис про привілеї, зокрема про автомобільні спецномери.
Він, зокрема, згадує, що на його службовому автомобілі спочатку були номери “80-01 КІА”, а потім, після переходу на нову систему – “800-01 КА” (з серії, закріпленої за Київрадою).
Косківський пише, що протягом усього часу роботи на Хрещатику, 36 їздив на білій «Волзі», іномарки не купував, а також практично не користувався «Б’юіком», що дістався йому у спадок від Івана Салія (З 20 березня 1992 року по 12 квітня 1993 року — представник Президента України у місті Києві, голова Київської міської державної адміністрації. – Ред.)., “хіба що у протокольних заходах, які можна полічити на пальцях однієї руки, вважаючи, що розкошувати голові міста в умовах загальної скрути не годиться”.
“Олександр Омельченко ж одразу після перевороту забрав мій номер, – розповідає Леонід Косаківський. – Сам він ним не користувався, він лежав у сейфі у начальника АТП. А мені причепили на авто “800-13”. Омельченко ж пересів на «Мерседес», якого у нас в гаражі, до речі, не було, хто його йому надав, то вже інша історія, я знаю це, було навіть намагання прокуратури розслідувати цю ситуацію, як і іншу оборудку із закупівлею партії опелів для його заступників, за що його в публікації «Киевских ведомостей» охрестили “Сашею-опелем”, але Банкова не дала їй ходу, і користувався номерами “555-90 КА”, серії, закріпленої за адміністрацією президента. Навіть із цього, говорячи мовою певних символів, було видно, що він почувається не самостійною фігурою, а лише представником президентської адміністрації в місті. Я свого часу від такого «щастя» відмовився…”.
Леонід Косівський згадує державного зрадника, ексглаву Адміністрації президента Кучми Дмитра Табачника. Цей покидьок “захотів повернути радянську історію, коли за керівниками областей (першим секретарем обкому та головою облвиконкому) закріплювалися номери спецсерії “02-..КИЕ”. Ось і Банкова задумала всім керівникам областей роздати номери “556-..КА”. І мені запропонували. Але я відмовився. Це не сподобалося”.
Косківський пише, що “Омельченко зробив це показово, демонструючи, що він свій навіть мовою символів. Коли він несподівано для себе і для всіх став головою адміністрації, це було не випадково, навіть вже підписаний указ про призначення на цю посаду вірного Пустовойтенка за поданням Лазаренка порвали. Бо на Банковій вирішили, що Омельченко буде відданішим і слухнянішим. Я служив в ППО. У нас була система розпізнавання на екранах повітряних цілей за кодом на «свій-чужий». У випадку з Омельченком на радарах Банкової він засвітився як 100% свій. Особливо їх вразила його готовність виконати будь-яку їхню вказівку, коли він по-бандитськи ламав двері мого кабінету. Потім він став таки в доску своїм, зійшовся близько з Кучмою на грунті однієї їх спільної слабкості, став для нього та інших можновладців Сашею. Я такої фамільярності ніколи не допускав. А далі став сліпим виконавцем всього, що від нього вимагали… А ви кажете, чому такі номери. «Молекула ж президента», як Омельченко сам себе називав…”
Упродовж століття живе в Україні вірус «спец». Жодні антибіотики його не вбивають. Немає таких лабораторій, які б могли справитися з ним. Він мутує, має дивовижну здатність пристосовуватися до будь-яких умов.
Спецдачі, спецрезиденції, спецсанаторії, спецпенсії, спецобслуговуання, спецзарплати, спецлітаки, спецліфти, спецтуалети, спецкамери у слідчих ізоляторах…
Коли ж обсіла Україну ця повальна пошесть – привілеї для обраних? Вона стала виплоджуватися з тих часів, як ледве-ледве зіпнулися на ноги совєти в УРСР. В 1934 році, відразу після перебазування столиці з Харкова до Києва комуністичні начальники Косіор, Петровський, Затонський, Постишев, Любченко, Балицький обрали собі місцину для дач – Міжгір’я, біля Вишгорода. 22 листопада 1935 року політбюро комуністичної України прийняло рішення про спорудження межигірських державних дач.
З бюджету направили більше мільйона рублів на це будівництво. Документи засекретили. Подалі від очей народу.
З тих пір в Україні влада старанно приховує, замовчує всю документацію щодо державних дач і резиденцій; це стосується як ремонтів, так і зміни статусу будинків, розцінок на проживання, земельних ділянок. І не тільки приховує, а ще й маніпулює, підтасовує… Ось звідкіля випнулася мода на утаємничення. Янукович зі своїм Міжгір’ям узяв цю тактику на озброєння.
Думалося, що після проголошення Незалежності наша країна одразу подолає цей лихий вірус під назвою «привілеї». Тим більше, що наприкінці 1980-х, на початку 1990-х років люди усіляко ганьбили спецрозподільники, спецгодівниці для компартійних бонз, вимагаючи відправити усю цю покруч, яка засвідчувала нерівність, на смітярку історії. І до цього ніби й пробивалася дорога, щоб стати на цивілізовану твердиню, жити й господарювати як у демократичних країнах. Але привілеї не вигибли, почали мутувати, що явно подобалося керманичам нової України.
А у спадок від комуністів дісталося багато що. Державні дачі, резиденції, підсобні підприємства, санаторії, готелі, автобази… Їх будували за народні кошти, а ось користуватися усім цим було дозволено лише великим начальникам.
Всі матеріальні блага і радощі життя – як додаток до високої посади. Це увійшло у плоть і кров чиновного люду найбільшого калібру. А ми дивуємося, чому ніяк не кане в Лету «прислужниця» ДУСя.
Час од часу Державне управління справами реформують, щось до нього доточують, щось тут змінюють, але ж суть залишається все тією ж – забезпечити раювання тих, кому народ довірив владу. Водночас цей же народ старцює, наймитує по світах, заробляючи на шматок хліба собі та дітям по чужих фазендах. А села ж… обідрані до нитки, пограбовані дощенту, скрізь – страшний розор, руїна править бал.
Владці вдають, що чують простих людей. Періодично лунають пропозиції продати державні дачі та резиденції, будинки відпочинку та оздоровчі заклади, якими опікується ДУСя.
Так, у 2014 році Фонду держмайна було доручено провести інвентаризацію цього “пирога” і внести пропозиції щодо подальшого використання для суспільних потреб або реалізації. Однак ідею “заговорили”, атакувавши аргументами про недоцільність та відсутність інвестиційної привабливості. Тодішня урядова постанова №65 «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету» стала мильною булькою.
Отож розкошують-жирують і далі. Наприклад, Комплекс відпочинку «Пуща-Водиця» Державного управління справами діє з 1936 року (колись називався дачним господарством).
Казенні дачі для наших правителів – це все, запорука найвищого блаженства. Незалежна Україна не змогла відмовитися від цих хатинок, зберегла як елемент радянської системи пільг і привілеїв. Більш того, вона вдосконалила цей елемент «спец», відкривши вікно для «прихватизації», лукавих комбінацій з державною нерухомістю.
Наприклад, в Пущі-Водиці на початку 1990-х років були скоромні дерев’яні дачні будиночки для проживання статусних людей. Згодом ці оселі стали перетворюватися на розкішні тереми, і вже начебто й не державної власності. Чимало тутешніх хатинок стали приватними.
Скажімо, територія держдачі №17 («Пуща-Водиця») — майже 10 гектарів лісових угідь. Колись тут мешкав лідер комуністичної України Володимир Щербицький, потім — голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко. За новітньої доби на цій дачі певний час проживав Леонід Кучма (ще коли був прем’єром). Якийсь час господарем 17-ої був нафтогазовий магнат Ігор Бакай, який затіяв тут грандіозний ремонт. На мільйони доларів. Хотів жити як король.
Не ставлю на п’єдестал Щербицького, який насаджував в Україні комуністичну ідеологію та диктатуру. Свого часу журналістські стежки-доріжки привели мене до садівницько-дачного кооперативу «Дніпро» у Вишгородському районі, який очолювала Нінель Щербицька (нині покійна). Вона була дружиною Бориса Щербицького, брата керівника комуністичної України.
Нінель і Борис Щербицькі мали невеличку приватну хатинку – типову, одноповерхову. Хоч і цегляну. Землі – соток шість. Яблуні, груші, сливи, ягідники, суниця… Словом, як і годиться. Усе гарно доглянуто, чисто, красиво. Господиня, Нінель Петрівна, частувала духмяним чаєм, печивом, припрошувала… А мене, журналіста, все роз’їдала цікавість, чому ця сім’я, проживши разом 43 роки, не збудувала хороми. Адже вони були з найпершої обойми влади, нехай і комуністичної.
І Нінель Петрівна мені розповіла, як одного разу її чоловік Борис прийшов до старшого брата з досить незвичним проханням. Каже:
«Володю, дозволь нам з дружиною переїхати із забрудненого Дніпродзержинська у Верхньодніпровськ – на батьківщину – і збудувати там дім. (Змінити місце проживання Нінель Петрівні порадили лікарі. Вона багато років завідувала хімічною лабораторією металургійного заводу). Щербицький-старший почервонів, сердито гримнув: «Ти з розуму зійшов?! Хочеш, щоб мене з роботи зняли, з партії виключили? Докотилися: рідний брат захопився приватною власністю!».
Нінель Петрівна говорила, що навіть цю дачу біля Вишгорода вони з чоловіком збудували за усіма тодішніми компартійними «застереженнями» – щоб як в усіх…
Сьогодні подібна ситуація виглядає кумедно, особливо на фоні кумівства, сватовства у владі, коли преференції на мільйони доларів дають синам, донькам, коханкам, дядькам, тіткам. Коли тендери на мільярди баксів «виграють» свої. І жирні посади – також своїм…
Але ми знову вдаряємося до елітної Пущі. Поруч із 17-ою ще одна цікава державна фазенда. Знаменита тим, що тут проживав прем’єр-міністр Павло Лазаренко. Свого часу «Паша» і «Данілич», коли ще до ворожби між ними не дійшло, із дружинами сиділи під дубом біля багаття, смакували шашликами. Але ж не домовилися… «Паша» захотів бути «першим». Свита «Данілича» накопала, влаштувавши зашквар за кордоном, куди вдарився земляк.
Що нині у спецПущі? Землі тут багатенько. Але ні нерухомість, ні гектари держава не хоче продати з молотка. Колишня дача «Паші», як і все володіння закріплене за родиною одного з колишніх міністрів закордонних справ (ну, того, який був майже при «всіх»…).
Особливо гріють душу керівникам України усіх часів державні резиденції. І якби ж була одна така садиба, то й не варто було б критикувати цю привілею. Але ж на шиї держави «сидять» і «Залісся», і «Синьогора», і ще низка подібних панських фільварків нової доби. Навіщо?
Завершуючи тему державних дач, закарбуємо: в історії незалежної України лише одинаки відводили погляд від цієї казенної, дармової нерухомості. Зокрема, перший міністр оборони України, генерал-полковник Костянтин Морозов в 1991 році відмовився поселитися в окремому будинку колишнього командувача Київського військового округу в Пущі-Водиці. Він наказав розмістити тут сім’ї двох безквартирних офіцерів. А наступного року генерал Морозов категорично відкинув пропозицію зайняти службову дачу в престижній Кончі-Заспі.
Термін «спец» реп’яхом вчепилося до найвищого начальства. Коли Леонід Черновецький став мером Києва, в головному будинку на Хрещатику розпочали ремонт – в коридорах з’явилися перегородки, на дверях, які вели до службових кабінетів Черновецького та його заступників – кодові замки.
Придворні дуже старалися забезпечити для панства особливий комфорт. Відгородитися від простих смертних – стиль діяльності різних начальників в незалежній Україні, навіть в регіонах.
У 2019 році булаву в Київській області президент Володимир Зеленський вручив вихідцю з Харківщини бізнесменові, мільйонерові Олексію Чернишову (працював на цій посаді до березня 2020-го). Багатьох вразило, що новий голова КОДА Чернишов на свій розсуд «перекроїв» частину сьомого поверху адмінбудівлі на площі Лесі Українки,1. Прохід у коридорі до обладміністрації, який завжди був вільним, він раптом перекрив глухою перегородкою з дверима, на яких «повісив» кодовий замок, встановив систему відеоспостереження (див. фото).
Але і це ще не всі бар’єри були від Чернишова. Як відомо, з тилового боку є також окремий вхід до адмінбудинку Київської обладміністрації (для керівництва). Тут є ліфт. Однак безпосередньо на сьомий поверх, де кабінети керівництва КОДА, а саме Чернишова, цим ліфтом не можна скористатися – вмонтовано спеціальну електроніку, яка не дозволить “поїхати”. Так би мовити, “ексклюзив”.
Кого боявся пан Чернишов? Народу? Депутатів? Журналістів? Смішно. На першому поверсі чергує варта Державної охорони. Без перепустки не пропустять. А може, цю “кодову стіну” облаштували з тим, аби сторонні (небажані) не заважали пану Чернишову готувати грандіозні плани, як витягнути Київську область із страшного розору і тотальної руїни? Нині Чернишов під слідством у справі Тимура Міндіча.
Спецклозети, спецліфти, спецопочивальні, спецшлагбауми – це все також для начальників різних калібрів. Панство не користується звичайним входом (як для простих держслужбовців, відвідувачів) до адміністративних будинків, «воно» під’їжджає до окремого під’їзду, зазвичай з тилового боку. Тут – окремий вхід, де чергує вартовий (одержує платню з держбюджету, себто з наших податків), окремий ліфт, який везе «сановне тіло» на певний поверх. А далі – кодові замки… декілька секретарок, помічників, референтів. Пана чекають важливі державні справи, зокрема як поліпшити життя трудового народу.
Зачепимо ще одну галузку нашої теми – ордени, медалі, почесні звання, відзнаки, генеральські погони, найвищі військові звання, навіть Зірки Героїв… Багато що із усього цього – з категорії «спец».
Один із українських скоробагатьків – власник цукрозаводів, тисяч гектарів – за тіньовою схемою, під прикриттям начебто спорудження котеджного містечка для уболівальників футбольної першості Євро-2012 (з “благословіння” керівництва КОДА у 2008 році) “прихватизував” 20 гектарів лісу майже біля Києва, у селі Мархалівка Васильківського району.
Селяни публічно протестували проти цього свавілля, однак правди і справедливості не домоглися. було порушено кримінальну справу, яку згодом було “сховано” до архіву.. Невдовзі, коли хвилі протесту зійшли, цьому мільйонерові було присвоєно звання Героя України (Зірку вручив Віктор Ющенко), він став народним депутатом. А після цього суспільство дізналося, що багатія в народі підозрювали, що він є начабто замовником убивства у 2014 троці відомого журналіста-розслідувача з Черкащини Василя Сергієнка (звання було присвоєно посмертно). Як усе типово…
Будь-яка забаганка стає реальністю.
Хочеш найвищу нагороду? Одержуй Героя України. Погони генерал-полковника, а то й генерала армії (!), для помічника чи радника? Будь ласка! Пришивайте «цацки» на мундири»… А погляньте, який великий список генералів армії України!
Коли Леонід Кучма був президентом України, то одного року, з нагоди чергової річниці Незалежності в один день присвоїв 148 (!) генеральських звань.
І коли ж, запитується, ця нещасна і розтерзана Україна стане щасливою та заможною, як Швейцарія? Ніколи?
Бути нагородженим – привілей, ще з початку Незалежності. Для своїх, звичайно. Для тих, хто на верхотурі влади. Переконаний: перша особа в державі здатна усе це зламати, назавжди покінчивши з горезвісним “спец”. Але…
Колишній заступник голови СБУ, народний депутат ВР 2-го скликання, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський висловив думку, чому не таланить Україні упродовж тисячоліть. Він вважає, що українці «за це тисячоліття були травмовані у своєму генетичному розвиткові, адже нам не передавався ген, як зміцнювати своїх вождів, як впливати на них…».
І де, скажіть на милість, у яких лабораторіях «виростити» отой ген впливу на вождів?
Ось погляньмо: усі, кому народ вручав президентську булаву, стали дуже багатими людьми. І їхні міністри також. І дрібніші чиновники. І їхні діти. І їхні куми, свати, сини, доньки й зяті… Ще й обвішані з голови до пупа орденами, медалями, званнями, титулами, відзнаками, іменними пістолетами, шаблями, кортиками. При сіятельних погонах, мундирах. Розцяцьковані, помережані златом-сріблом.
За що така честь? За які великі заслуги слава і пошанування? За що такі лаври? Може, наша країна стала заможною як Швейцарія? Чи тут люди раюють, як у Канаді?
Усі мафіозні бариги з найближчого оточення Януковича нагороджені орденами «За заслуги». На грудях в Андрія Клюєва – «За заслуги» двох ступенів. Азаров – повний кавалер цього ордену. До речі, й головного пахана донецької банди, зрадника й ворога українського народу — Януковича – досі чомусь не позбавляють ані нагород, ані звань. А він же — повний кавалер ордена “За заслуги”!
Укази про нагородження Януковича орденами «За заслуги» підписав президент Леонід Кучма. До речі, два ордени (другого і третього ступенів) Кучма вручив Януковичу акурат до дня народження – у липні 2000 року і у липні 2002-го).
Нагороджувати до дня народження або з нагоди чогось увійшло в плоть і кров сановного люду. Подивіться, скільки «цяцьок» було в Азарова, який люто ненавидить все українське і весь наш воюючий народ. Зокрема, у нього купа нагородної зброї: пістолети ПСМ, “маузер”, “форт”, ще й морський кортик на додачу. У 2004 році тодішній міністр оборони України генерал Олександр Кузьмук нагородив Азарова (до дня народження) пістолетом ПСМ “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”. А наступного року з нагоди дня народження – маузером!
Добре, що нині ці “дони” вже позбавлені звань та нагород.
До речі, Куьмук народився у квітні 1954-го. Певно, це пам’ятає Леонід Кучма, оскільки за три дні до уродин Кузьмука, у 2002 році, підписав указ про його нагородження Орденом Богдана Хмельницького I ступеня. (Олександр Кузьмук є повним кавалером цього ордена).
У 2004 році, за три дні до дня народження Кузьмука Кучма нагородив його Орденом Данила Галицького. 17 квітня Кузьмуку було вручено іменну вогнепальну зброю.
В Україні сотні чиновників, які не були на фронті, нагороджено іменною вогнепальною зброєю.
У розслідуванні Данила Мокрика для програми “Наші Гроші з Денисом Бігусом” йдеться про ексзаступника Генпрокурора Олексія Симоненка, який в часи Віктора Януковича працював в СБУ. Він отримав купу нагород як від глави СБУ Валерія Хорошковського, так і від Януковича.
Останній “нагородив Олексія Симоненка в березні 2011 року – званням “Заслуженого юриста України”. Нагородні документи, отримані Bihus.Info у відповіді на запит, не містять інформації про те, чим Симоненко цю нагороду заслужив. Однак відомо, що рекомендував його до цієї нагороди тодішній начальник – голова Служби безпеки України Валерій Хорошковський.
Сам Хорошковський видав Олексію Симоненку низку відомчих нагород. Заступник Генпрокурора отримав від нього “Хрест доблесті”, медаль “За відзнаку в службі”, медаль “За мужність і відвагу”, а також дострокове військове звання. Окрім того, Валерій Хорошковський звернувся до Верховної Ради, аби Олексія Симоненка нагородили почесною грамотою”.
Пригадується, як на початку Незалежності України різні начальники стали масово “прибирати до рук” армійські карабіни СКС – купували цю зброю за копійки, багатьох тузів нагороджували нею. Здебільшого, карабінами обзаводилися прокурори, старші офіцери, генерали, великі чиновники. Була мода… Була.
Може, пора нарешті покінчити з пільгами і привілеями, з усім ганебним, що зветься «спец»?
Леонід Фросевич, лауреат публіцистичної премії імені Джеймса Мейса
