Чверть століття минуло з того часу, коли італійський суд оголосив вирок міжнародному аферисту, тіньовому торговцеві зброєю, колишньому киянину Дмитру Стрешинському. Йому дали усього 1 рік і 11 місяців умовного покарання, а також 516 євро штрафу.
Стрешинський продавав зброю та боєприпаси по фальшивих документах. Сьогодні, в Чехії він створив фірму на підставних осіб, виготовляє зброю. На початку 1990-х в Стрешинський також розгорнув збройовий «бізнес». Він був в одній «команді» з російським шпигуном, резидентом спецслужб раші в Україні нардепом Андрієм Деркачем. Цій ворожій групі у той період протистояли співробітники контррозвідки СБУ, яку очолював Євген Марчук.
З Євгеном Кириловичем Марчуком я познайомився давно, коли він працював Секретарем Ради національної безпеки та оборони України. Підставою для розмови стала гучна справа міжнародного масштабу. В італійському місті Турин на той час тривав резонансний судовий процес, який в медіа назвали «Справа Стрешинського + 8». Згадувалося і прізвище Марчука.
Ця тема мене зацікавила, адже моїми напрямками в редакційній роботі були журналістські розслідування. Євген Кирилович швидко дав позитивну відповідь на мій інформаційний запит про інтерв’ю.
Свою першу розмову з ним я записав у лютому 2002 року, тоді коли він обіймав посаду Секретаря Ради Національної безпеки і оборони України.
Ми сиділи за столом для нарад у його службовому кабінеті на столичній вулиці Петра Болбочана. Бесідували зо дві години. Я був приємно вражений відкритістю, доброзичливістю Євгена Кириловича, бажанням відповісти на всі журналістські запитання. Погодьтеся, такий стиль притаманний небагатьом політикам великого масштабу, державним діячам. А у мене було зо двадцять питань, не менше. До розмови, звісно, підготувався. Відчував, що вона виявиться грунтовною і я одержу відповіді на запитання, які «зависли» в повітрі на цілих вісім (!) років, а відтак не давали можливість поставити крапку в багатолітньому журналістському розслідуванні.
А йшлося про Дмитра Стрешинського – «героя» моїх журналістських розслідувань 1994-1996 років.
На початку 1994 року я почав «копати» про комбінації загадкового бізнесмена Дмитра Стрешинського, який великими партіями купував зброю в українського Міноборони, продаючи потім кудись за кордон. За даними моїх джерел, він роздавав хабарі впливовим чиновникам, деяким генералам та полковникам, яким підпорядковувалися арсенали. Перші мої журналістські розслідування про цього гендляра з’явилися у газеті «Київські Відомості» у липні 1994-го.
Я і гадки не мав, що паралельно Стрешинським дуже цікавиться СБУ, яка завела на нього справу під кодовою назвою «Стратег». Це вже з роками я дізнався, що у 1992 році тодішній голова Служби безпеки України Євген Марчук дав письмове доручення підрозділам СБУ організувати оперативну перевірку підозрілої діяльності Стрешинського і його спільників. На початку 1990-х у моєму журналістському блокноті не було інформації і про те, що за поданням Служби безпеки України Генпрокуратура порушила кримінальну справу по факту незаконної торгівлі зброєю, у якій фігурували окремі військові діячі з Міноборони України, а також Стрешинський. У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік.
Що ж це за птаха? У кишені Стрешинського лежали ізраїльський, грецький, російський, казахський, парагвайський паспорти.
Народився у Києві в 1962 році. Його батько, Яків Руманович, у столиці працював інженером на авіазаводі. Мати, Лариса Іванівна, була заступником директора дитячої музичної школи (згодом вони виїхали до Москви). Рідний брат Дмитра, Іван, був топ-менеджером російського олігарха, мільярдера Алішера Усманова, який є наближеним до путіна. Іван, мільярдер, до речі, – у санкційних списках США, України, європейських країн (він фінансує війну проти України).
Починаючи з 1987 року, розпочинаються махінації Дмитра Стрешинського в комерції, зокрема у російській фірмі “Синтез”, яка торгувала нафтою. На початку 1990-х років Стрешинський приїхав до України, в Печерському районі Києва зареєстрував фірму “Global тechnologies іnternational Ukraine». І став заводити знайомства із військовими начальниками, чиновниками – його цікавили армійські арсенали, «вихід» на людей з оточення президента України, на міністрів.
Під час інтерв’ю зі мною Євген Кирилович не мав перед собою на столі якихось документів про цю історію зі Стрешинським. Але він чітко розкладав усе по поличках, аналізуючи факти, події. Говорив Марчук упевнено; я не відчув тривоги чи занепокоєння з приводу масованих провокацій, які накочувалися на нього з боку ворогів України, насамперед Андрія Деркача. Навпаки – у його голосі відчувалася жорсткість, рішучість.
Саме тодішній нардеп Андрій Деркач координував дії Стрешинського, організовував медійні та інші провокації проти Євгена Марчука. Деркач був добре знайомий із Стрешинським, часто зустрічалися в Москві, у європейських містах. Сьогодні відомо, що Деркач – агент, державний зрадник – виконував усі побажання та завдання Москви, адже був резидентом російської військової розвідки в Україні.
Агентом ФСБ є і Стрешинський. Ось такий ворожий тандем. Про діяльність цих ворогів народу я докладно розповів у книжці розслідування “Туринська шахівниця”.
Подробиці туринської «Справи Стрешинського + 8»
У 1992-1993 роках Стрешинський придбав в Україні чимало зброї та боєприпасів з арсеналів Міноборони. Він оперував документами, що вантаж купує для потреб низки африканських країн. Міністерство оборони України надало дозвіл на вивезення зброї та боєприпасів. Згодом СБУ з’ясувала, що Стрешинський мав фальшиві сертифікати кінцевого користувача, тобто офіційні листи від африканських країн виявилися підробкою.
«На жаль, тільки наприкінці 1993 року ми “докопалися” до таємниці сертифікатів кінцевих користувачів (“end user certificate”), які в Україні пред’являв Стрешинський. Ці документи, ніби видані компетентними органами Марокко, Єгипту, Судану, виявилися «липою», – розповідав мені полковник СБУ Володимир Куліш. – На той час сертифікати перевіряли тільки по каналах МЗС України. Адже у 1992–1993 роках у нас ще не було представництв СБУ за кордоном, а посольства були тільки у півтора десятка країн. Ми лише починали співпрацю з іноземними спецслужбами».
У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік з України. А у 1994 році він опинився в Білорусі, де замовив велику партію зброї. Вантаж мав пройти залізницею через територію України до морського порту на Миколаївщині. СБУ розробила спецоперацію, маючи на меті затримати вантаж. І це було зроблено спільно зі спецслужбою Великобританії.
Отож у 1994 році вантажне судно „Jadran еxpress” було заблоковано в Адріатиці спецпризначенцями НАТО за порушення санкцій Ради безпеки ООН і відконвойовано до італійського порту. Стрешинський тривалий час переховувався від правосуддя.
Оскільки слідство зібрало незаперечні докази його причетності до контрабанди зброї, італійська прокуратура оголосила його у міжнародний розшук. В результаті восени 2000 року Стрешинського було заарештовано в Німеччині, етаповано до Італії і там він постав перед туринською прокуратурою.
Стрешинського допитували прокурори Паоло Тампоні й Онеліо Додеро.
13 жовтня 2000 року – перший допит Стрешинського як обвинуваченого. Він усе заперечував. Погодився укласти зі слідством угоду про співпрацю. Зрозумів, що може уникнути в’язниці, якщо наплете хараманів про українську та міжнародну «мафію». Отож і почав розповідати про дві групи (різного рівня) осіб, задіяних “у злочинній організації”. Зокрема сказав, що до “злочинної групи, яка займалася контрабандою зброї”, входили голова Митного комітету України, заступник міністра закордонних справ, голова СБУ та інші посадові особи.
Євген Кирилович мені розповідав: заяви Стрешинського про те, що нібито усе найвище керівництво України було причетне до незаконної торгівлі зброєю, є елементом провокації російської спецслужби, в Україні це координував Андрій Деркач. Стрешинського завербували росіяни, щоб використати його для дискредитації України на міжнародному ринку озброєнь, а також для того, щоб пустити у неславу ім’я Марчука.
Прокурори Тампоні й Додеро спочатку розробляли лише одну версію: мовляв, російська мафія, яка пустила своє коріння і в Україні, торгує зброєю, нафтою, а український “кадебешник” Марчук усі ці оборудки прикриває. Цій брудній грі протистояла інша тактика, зокрема з боку Марчука, тактика вмілого оперування переконливими фактами. На позитив зіграли, окрім іншого, свідчення у залі Туринського суду безпосередніх учасників викриття Стрешинського (Олександра Шаркова, Володимира Куліша та деяких інших) динамічний та жорсткий наступ Євгена Кириловича на дипломатичному, політичному флангах (на відміну від вичікувальної позиції державних інституцій), глибока аргументація письмових звернень до Туринського суду.
Довго розслідували справу Стрешинського в Турині. За цей час там довідалися майже про усі торговельні операції Стрешинського протягом 1992–1994 років, які стосувалися України та Білорусі.
Але ж на цьому великому часовому відтинку було стільки провокацій стосовно Євгена Марчука! «Справу Стрешинського» використовували проти нього російська спецслужба, клан Леоніда Кучми, сімейка Деркачів (батько Леонід і син Андрій).
Це вже згодом українські слідчі встановлять: свідчення Стрешинського спростовуються багатьма доказами. А заяви Стрешинського про нібито «передачу грошей Марчуку» є брехливими, позбавленими будь-якої логіки, зробили висновок українські правоохоронці. 7 березня 2002 року посол України в Італії Борис Гудима зазначив у своєму листі: “…За отриманою з Турина інформацією, Є. К. Марчук не проходить у зазначеній справі, слідство стосовно нього італійськими судовими органами не ведеться”. Дипломат також пояснив, що 5 березня 2002 року суддя Мінуччі оголосив вирок Стрешинському – 1 рік і 11 місяців умовного покарання, а також 516 євро штрафу.
Ось так гуманно вчинила італійська Феміда стосовно міжнародного контрабандиста, афериста Стрешинського.
Після завершення щасливого для нього італійського процесу Стрешинський опиняється у Москві. В центрі російської столиці, поруч з музеєм совітської армії, він відриває майстерню з виготовлення мініатюрної стрілецької зброї.
Чи можливо було б це зробити без підтримки ФСБ? Ні. Згодом у Москві разом з італійським зброярем Ніколо Бандіні він створює італійсько-російську фірму «Arsenal Firearms», розробляючи пістолет «Стриж» для російської армії, а також спецслужб. Це було напередодні російської агресії в Україну. Стрешинського у той період лобіював віце-прем’єр-міністр Дмитро Рогозін.
Аферист Стрешинський став членом військово-промислової ради при російському уряді (очолював Дмитро Медведєв). Рогозін пропонував путіну оснастити російську армію «Стрижами» Стрешинського, які, мовляв, «не мають аналогів у світі» та й загалом експериментальною зброєю. Ось так Стрешинський перевтілився з афериста у «генія збройової думки», «легендарного російського зброяра з понад тридцятилітнім стажем у сфері виготовлення стрілецької зброї»! Він зареєстрував на зброю низку патентів у США, познайомився з тодішнім радником президента США Трампа Еріком Прінсом (главою приватної військової кампанії, бізнесменом).
Інформаційні диверсії резидента російської військової розвідки, зрадника Андрія Деркача
Газета «Кіевскій Телеграф», головним редактором якої у 2002 році був Сергій Мустафін (власник – Андрій Деркач), час від часу публікувала слідчі документи туринського розслідування. Редагував цю проросійську газетку також (до 2014 року) антиукраїнець і ворог нашої держави Володимир Скачко (нині в Росії). Мета виступів (один з авторів – журналіст Максим Павленко) була одна – видати бажане за дійсне: мовляв, італійський суд визнав Марчука винним. Бо ж саме він “узяв на себе роль ініціатора та організатора злочинної змови”…
Показовим у цьому плані був один з пасквілів. Так, під рубрикою “Вердикт” газета вдарила суперзаголовком: “Вину Марчука установлено”. А в тексті було й пояснення пояснення: “…Італійський суд підтвердив причетність секретаря Ради національної безпеки і оборони України Євгена Марчука до нелегальної торгівлі зброєю”. Мовляв, які ще можуть бути питання.
На головному напрямку, себто мас-медійному, Андрій Деркач сконцентрував проти Євгена Кириловича ударну групу з числа залежних від нього журналістів. Саме вони – слуги брехні – опублікували у газеті колективного листа до глави держави з вимогою звільнити Марчука з посади.
Шулери змахлювали з публікацією документів італійських слідчих. Так-так. Матеріали попереднього слідства вони видали за вирок суду, а покази Стрешинського – за прокурорське обвинувачення! Шулери пащекували: “Щоб побачити головну роль Марчука у міжнародній торгівлі зброєю, з якою вела боротьбу хорватська поліція у Боснії, досить пробігти очима першу сторінку рішення Туринського суду”.
Крім брехливих заяв Стрешинського на столі у туринських правоохоронців не було жодного документа про нібито незаконну діяльність секретаря РНБОУ.
Мене вражало, що на початку цієї мас-медійної проросійської навали Деркача Секретар РНБОУ Євген Марчук сам на сам лишився зі своєю бідою. Державні інституції зберігали олімпійський спокій. Президент України Кучма лише спостерігав за цією провокацією. Мабуть йому вигідно було заблокувати опозиційного політика, свого основного конкурента на президентських виборах.
Дивовижно, але службові, оперативні матеріали про те, як було викрито Стрешинського раптом зникли із деяких відомчих архівів, в тому числі із СБУ, їх знищили. Атака була направлена не лише проти Марчука, оскільки російські агенети під орудою Андрія Деркача паплюжили й Україну як державу. Кучма затято мовчав.
На політичному фронті
Не забудьмо, що у 1998–1999 роках Євген Марчук був кандидатом у Президенти України. Отож комбінацію проти нього можна розглядати і як політичну… Її ініціатори підключили силові та правоохоронні структури, використали свої зв’язки з російськими спецслужбами… Мета – зігнути Марчука, зашугати його компроматом.
Ось що писала газета “День” 30 січня 2003 року: “…Ще влітку 1999 року, під час передвиборної президентської кампанії, коли Марчук був одним із претендентів, ТРК (мова йде про телекомпанію «Ера» Андрія Деркача. – Л. Ф.) анонсувала передачі про скандал у сфері торгівлі зброєю. При цьому нав’язливо демонструвалося фото Євгена Марчука: ось, мовляв, головний “торговець зброєю”. …І ось зовсім недавно ТРК… у дискусійному запалі показала той самий матеріал, датований 99-м роком, з приміткою, що це – архів. З цього приводу виникає запитання: а чи не почала співробітничати зі Стрешинським фірма “Леонід Деркач і син – Андрій Деркач” ще у 1999 році? Адже серед журналістів УТ-1, на каналі якого почала гніздуватися ТРК «Ера», було створено секретну спецгрупу з числа співробітників спецслужби та декількох журналістів-телевізійників…”
Другий етап операції проти Євгена Кириловича співпав уже з особистими інтересами замовників. Секретар Ради національної безпеки і оборони України Марчук почав “розкопувати” їхні зловживання, говорити про це в газетних і телевізійних інтерв’ю, інформувати прокуратуру. От вони і відчули, що “завдяки” Марчуку в них земля горить під ногами. Треба щось робити.
Ще одне інтерв’ю з Марчуком
На початку 2002 року мені випала нагода узяти у Євгена Кириловича інтерв’ю. Відразу ж попрохав його прокоментувати природу виникнення наклепницьких свідчень Стрешинського, роль Деркача-молодшого.
«Це цинічна і груба провокація, котра лусне, як і всі попередні, що велися проти мене, – твердо стояв на своєму Євген Кирилович. – Її природа й технології мені вже досконально відомі, а про причини скажу далі. Провокація готувалася довго, кілька років. У ній брали участь вітчизняні й зарубіжні авантюристи, керував усім цим Андрій Деркач. Не дивно, що ця група знайшла одне одного. По суті, була спецоперація – організована і спланована до початку виборчого сезону. Прийом досить складний для протидії, адже це пов’язано з іншою державою (Італією. – ЛФ.), дуже специфічною судово-правовою системою, з подіями давнини. А ще – з тривалістю процедури спростування. До того ж її учасники продовжують і сьогодні координувати свої дії, перетинаючись за межами України. Вони (Андрій Деркач, Дмитро Стрешинський) неодноразово зустрічалися у Москві, Швейцарії, Ізраїлі та в інших країнах.
Далі. В Україні завершальну частину реалізації цієї провокації узяв на себе Андрій Деркач. І не тільки він один. Причина: моя діяльність як Секретаря РНБО України щодо запобігання та припинення на високому економічному рівні кількох операцій махінаційного характеру, котрі завдавали державі збитків на сотні мільйонів гривень.
Ми зачепили так звані спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Збитків від їхньої діяльності завдано державі дуже великих: у 2000 році 3,5 мільярда гривень не було сплачено до бюджету, у 2001 році – близько мільярда гривень. Наголошую: суми підтверджуються документально. Суть у чому? Ці СП відзначилися не лише тим, що „забули” сплатити до бюджету великі гроші. Вони заповнили наш ринок товарами, які не становлять критичного імпорту (тобто їх ми можемо виробляти самі). Це, наприклад, куряче м’ясо, квіти, цукор-сирець, пральний порошок тощо. До того ж вони не проходили необхідного санітарного та іншого контролю. Звісно, ніяка наша продукція не могла витримати конкуренцію з цими імпортними товарами.
У 2000 році цю проблему ми порушили на засіданні РНБОУ і з неабиякими муками заблокували це явище. Вже тоді проти мене почалася кампанія у пресі. У 2001 році, для контролю, я дав вказівку перевірити, як виконуються рішення Ради національної безпеки і оборони. І з’ясувалося: спільні підприємства станом на листопад не сплатили до бюджету 890 мільйонів гривень. Ми доповіли Президентові України і запропонували терміново внести до парламенту доповнення до закону про СП, розглянувши його як позачергове питання (що й було зроблено 20 грудня). Звісно, відбулося блокування та руйнування цих схем для одержання надприбутків в обхід закону.
Друге. Як відомо, Андрій Деркач контролює телекомпанію «Ера». Під час перевірки ми виявили, що вона не сплатила державі понад 19 мільйонів гривень за оренду. Власне, цей факт вишукала Рахункова палата на наше прохання. За правилами, телекомпанія не повинна була отримати ліцензію на мовлення.
Третє – наша протидія вельми дивній приватизації одеського „Ексімнафтопродукту”. Андрій Деркач навіть не приховує, що це підприємство, а також телекомпанія – об’єкти його зацікавленості.
Четверте – це ідея фікс Андрія Деркача створити наглядову раду „Енергоатому” і стати її головою. Він „тероризував” заготовленим проектом постанови членів Кабміну ще за Віктора Ющенка, а відтак – допікав нею прем’єра Анатолія Кінаха, “вибиваючи” підписи. До речі, зібрав багато підписів. Я був проти цієї ідеї. Це – головні, але не всі мотиви участі Андрія Деркача у цій провокації.
На засіданні Ради національної безпеки й оборони 26 грудня 2001 року я звернувся до Президента України з проханням дати вказівку СБУ та іншим відомствам не тільки внести ясність по суті, а й з’ясувати, хто, з ким, з якою метою організував цю провокацію. Інформації для перевірки чимало».
Особлива резолюція
Тоді ж я почув від екскерівника СБУ переконливі докази, що саме Марчук у 1992 році наказав розпочати протидію корупційній діяльності Стрешинського.
«Цей аферист з’явився у Києві десь навесні 92-го, – згадував Євген Кирилович. – Про нього, звісно, не було ніякої інформації (як потім з’ясувалося, Інтерпол про цього гендляра взагалі нічого не знав). Він почав розгортати тут свою діяльність, вийшов на Міністерство оборони, на його тодішній Комерційний центр. Зав’язав знайомство із впливовими особами. І потрапив у поле зору нашої спецслужби як фірмач, котрий, з одного боку, через хабарі налагоджував свій бізнес, а з другого – в його діях ми побачили елементи контрабанди. Мені доповіли про ці справи Стрешинського. 5 грудня 1992 року я пишу резолюцію заступникові голови СБУ з контррозвідки про те, щоб Стрешинського взяти в активну перевірку, розкрити весь механізм махінацій. Наказав діяти особливо конспіративно. Там-таки написав, що Президента України Леоніда Кравчука поінформовано».
Втім, чи справді СБУ була зацікавлена предметно й повно розібратися із сертифікатами Стрешинського? Чи можна підтвердити це документально? Ось про це я також запитав Євгена Марчука.
«Навесні 1993 року з ініціативи СБУ Стрешинського усунули з ринку торгівлі українською зброєю, – згадував Євген Кирилович. – Про нашу зацікавленість з’ясувати все до кінця з його сертифікатами свідчать документи. Наприклад, копія офіційного листа заступника міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка Тимчасовому Повіреному в справах України в Арабській Республіці Єгипет Віктору Нагайчуку від 9 листопада 1993 року. Відповідь з Єгипту надійшла 19 лютого 1994-го. Тобто Єгипет, як бачите, вивчав це питання майже чотири місяці. Це більше часу, ніж нам знадобилося для того, щоб викрити Стрешинського. У листі МЗС Єгипту повідомило: сертифікат недійсний. Така ж відповідь надійшла з Марокко».
Що відбувалося в кабінеті президента України Кравчука
Під час своїх журналістських розслідувань я розумів: якби не Марчук, то Стрешинський довго орудував би в Україні, спустошуючи по схемах армійські арсенали. Знаю, що йому допомагали зав’язувати «ділові знайомства» в Адмінстрації Президента України Леоніда Кравчука, в Уряді тодішній начальник особистої охорони глави держави, а також помічник з військових питань. Йому також сприяли і деякі корумповані генерали. А ось впертий Марчук виявився міцним горішком, став ламати тіньові схеми. І це підтверджується таким фактом.
Стрешинський направив декілька листів Президенту України Леоніду Кравчуку. Так, у жовтні 1992 року він просив продати йому зброю і боєприпаси. На цьому листі Кравчук пише резолюцію міністру оборони Костянтину Морозову і міністру оборонної промисловості Віктору Антонову: «Прошу розглянути і, у разі доцільності, вирішити». Резолюцію Кравчука було сприйнято як наказ до дії, бо у ній було слово «вирішити». Стрешинському увімкнули зелене світло… Вантажі зі зброєю «пішли» за кордон.
Але у грудні 1992 року Урядова комісія з експортного контролю, врахувавши позицію СБУ, відмовилася видати Стрешинському дозвіл на експорт чергової зброї і боєприпасів. Що робить Стрешинський? У січні 1993-го конфіденційним листом звертається до президента Кравчука і окреслює проблему – урядова комісія на чолі з міністром Антоновим не видає йому ліцензію на відправлення за кордон зброї і боєприпасів, яка на той час вже прибула у порт Жовтневий (нині – Ольвія). Кравчук пише резолюцію на листі Стрешинського на ім’я голови Урядової комісії, мовляв, у чому питання, Марчук і Морозов підтримують. Однак це було брехнею – ні Марчук, ні Морозов не давали згоди на такий експорт.
Ось який факт зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. 19 січня 1993 року міністру Антонову зателефонував Президент України Леонід Кравчук і сказав, що держава несе збитки, оскільки Антонов не підписує контракт Стрешинському. Антонов відповів Кравчуку, що по цьому контракту є дуже багато порушень, викликає сумнів правильність оцінки автоматів, які продаються удвічі дешевше, а також те, що патрони постачають Стрешинському більш пізніх років виготовлення, аніж обумовлювалося в контрактах. Кравчук наказав підписати ліцензію, а на подібні недоліки звертати увагу вже при розгляді наступних контрактів. Після розмови з Кравчуком Антонов кілька разів телефонував у Службу безпеки України та спілкувався з Євгеном Марчуком, який радив проявити принциповість і в разі незгоди не підписувати ліцензію.
Тим не менш, одержавши цей документ з візою Кравчука, Стрешинський атакує Міністерство оборони, вимагаючи направити в порт ешелони зі зброєю. Водночас організовується «наїзд» на міністра Антонова. І той підписує Стрешинському дозвіл на продаж зброї і боєприпасів.
Дізнавшись про ці фінти, голова СБУ Євген Марчук запропонував президенту Кравчуку відкликати свої резолюції на листах Стрешинського. Кравчук погодився зробити це.
Знову про італійський судовий процес
Український контррозвідник, полковник СБУ Володимир Куліш на початку березня 2003 року з деякими колегами, зокрема з ексначальником Головного управління розвідки СБУ, генерал-майором у відставці Олександром Шарковим, виступив, як свідок в італійському суді, в Турині по обвинуваченню Стрешинеського. Вперше в історії СБУ діючий полковник із контррозвідки давав свідчення в іноземному суді! Мені, приємно, що на стіл судді, окрім своїх матеріалів, Куліш поклав також копії моїх журналістських статей-розслідувань про Стрешинського, що вийшли у газеті «Київські відомості».
З роками у великій «картині» під умовною назвою «Стрешинський проти України» стали сходитися усі пазли, принаймні в моєму журналістському розслідуванні.
Повертаючись до виступу Куліша в Туринському суді, “Інтерфакс-Україна” повідомляв: «У Турині триває процес “Справа Стрешинського +8”… Полковник Куліш передав на розгляд суду фрагменти документального листування між британською та українською спецслужбами, а також відеокасету – на оперативній плівці зафіксовано момент встановлення на контейнері зі зброєю (порт Жовтневий) радіомаяка для контролю за курсом судна “Jadran express”».
Цікавими є обставини відрядження за кордон у 2003 році оперативного працівника СБУ Володимира Куліша. Ось як про це розповідає у своїй книзі «Моє життя у розвідці» генерал Олександр Шарков:
«…Виникли проблеми із виїздом до Турина Куліша В.П., який свого часу особисто порушив кримінальну справу у зв’язку з діяльністю «Стратега» (Стрешинського. – ЛФ.) в Україні. Виявилося, що безпосереднє керівництво Куліша В.П. в СБУ з невідомих причин категорично заборонило йому брати участь у судовому процесі. Довелося їхати у шпиталь СБУ на печерську, де на той час лікувався після автомобільної аварії Марчук Є.К. У моїй присутності Євген Кирилович зателефонував спочатку Радченку В.І. (очолював СБУ.-Л.Ф.), а потім Кучмі Л.Д., який активно заперечував проти поїздки Куліша В.П. до Турина. Єдиний залізний аргумент Марчука Є. К. про те, що потрібно захистити міжнародний престиж України, змусив президента дати згоду на за закордонне відрядження оперативного працівника СБУ».
Куліш дав у суді важливі свідчення про те, як СБУ під керівництвом Євгена Марчука вивела на чисту воду Стрешинського. Передав також вже згадану вище відеокасету про обладнання контейнера зі збоєю радіомаяком.
Пояснимо: у 1994 році СБУ, яку очолював Євген Марчук, спільно з британською спецслужбою провели унікальну спецоперацію із викриття афериста Стрешинського, який на вантажному судні “Jadran express” в обхід санкцій Радбезу ООН перевозив білоруські зброю та боєприпаси на Балкани, де тривали бойові дії. 5 травня 1994 року голова Комітету із санкцій щодо Югославії Ради Безпеки ООН Рональдо Мота Сарденберг письмово подякував українським компетентним органам за їх зусилля у викритті міжнародного афериста.
Здавалося б, ще у 1994 році про цю суперуспішну спецоперацію (вперше в історії України!), а також про подяку від Радбезу ООН (на світлині нижче) мали б розповідати провідні телеканали. Але вони чомусь мовчали…
Я досі переконаний: за таку роботу учасники блискучої спецоперації варті високих державних нагород. Натомість було інше… Як не парадоксально, затяжна боротьба з махінатором Стрешинським обернулася для декого з викривачів, наприклад для Володимира Куліша, неприємностями. А голова СБУ Євген Марчук, під чиїм керівництвом і було виведено на чисту воду злочинця Стрешинського, зазнав цькувань у виданнях російського агента Андрія Деркача. Леонід Кучма, мабуть, задоволено потирав руки…
Після повернення із Турина до Києва Володимира Куліша викликало «на килим» високе начальство. Перший заступник голови СБУ Петро Шатковський призначив службове розслідування – на якій підставі Куліш пред’явив в італійському суді відеокасету із фрагментарними записами завантаження корабля “Jadran express” (порт Жовтневий) зброєю та боєприпасами і чому “розголосив подробиці спільної операції».
Отож у рапорті на ім’я голови СБ України Володимира Радченка Куліш і пояснював: «Текст наказу щодо проведення службового розслідування викликав у мене подив. У ньому в директивному стилі, який не допускає двоякого тлумачення, вже сказано про мої неправомірні, несанкціоновані дії та розголошення інформації… Я категорично заперечую будь-які звинувачення на свою адресу. Мені зовсім не зрозуміло, які саме фрагменти відеозапису “розголошують подробиці спільної операції”, оскільки про це мені не повідомили… Відкидаю будь-які заяви про оперативний характер відеозапису, про те, що він містить оперативну інформацію. Нічого подібного там немає. До оперативної діяльності СБУ цей запис не має жодного відношення…
Відносно самого розслідування. Воно торкнулося свідка – громадянина України, який виступив в іноземному суді. А свідок, учасник кримінального судочинства, як відомо, у своїх діях керується винятково нормами кримінального та кримінально-процесуального законодавства України. Саме вони визначають процесуальну незалежність свідка, який несе особисту, у тому числі адміністративну та кримінальну, відповідальність за об’єктивність та повноту свідчень. Законодавство не поділяє свідків за посадами, які вони обіймають, не встановлює особливих норм для працівників правоохоронних органів. Тим більше воно не обумовлює необхідність погодження свідком своїх показів з ким-небудь (цим досягається незалежність свідка та його об’єктивність). Загальновідомо, що будь-який вплив на свідка – не припустимий, а в окремих випадках карається у кримінальному порядку».
Між тим, у Туринському суді йшлося про імідж нашої країни. Напрошується думка, що тодішнє керівництво СБУ, яке очолював Володимир Радченко ця обставина не цікавила. В Турині ж, як під час досудового розслідування, так і в суді, Стрешинський вигороджував себе, брехав, вигадував нісенітниці, плів різні харамани щодо «бізнесу» в Україні та «міжнародної мафії», паплюжив тих, хто викрив його афери.
Зокрема, вигадував (цитую протокол допиту): “Марчук погрожував мені, примушував займатися торгівлею зброєю”… “Марчук організував виробництво автоматів Калашникова та іншої зброї, яку продавав за низькими цінами фірмі “Global тechnologies іnternational”. Остання з вигодою перепродувала її іншим клієнтам. Різниця в ціні складала прибуток Марчука…”
Закономірно, що суд викликав для пояснень свідків з України.
Процитую дещо зі звернення Євгена Марчука на ім’я судді Ординарного трибуналу міста Турина Діаманте Мінуччі:
«У Стрешинського є чимало підстав помститися мені, як колишньому голові СБУ, особисто. Адже СБУ під моїм керівництвом викрила його протиправні дії, його причетність до незаконної торгівлі зброєю, оголосила його в розшук через Інтерпол, сприяла розвідувальному співтовариству НАТО щодо припинення поставки до Хорватії зброї всупереч санкцій Ради Безпеки ООН і затримання судна “Jadran express” з контрабандним вантажем. Цілком зрозуміло, що Стрешинський намагається за будь-яку ціну уникнути відповідальності за скоєні тяжкі злочини. Саме тому він обрав шлях перекладання вини на інших, тобто на мене. Ваша Честь! Як приватна особа, я дорожу своєю репутацією і маю намір захистити своє чесне ім’я і свою гідність, у тому числі й через суд. Як політик і державний службовець з більш ніж тридцятирічним стажем, я зроблю все, щоб відвести тінь від моєї держави, інтереси якої я представляв, обіймаючи посаду голови СБУ у 1991-1994 роках. Як громадянин, я готовий зробити все для торжества правосуддя, встановлення істини і виявлення винних».
Євген Кирилович просив суд долучити його заяву до матеріалів справи, а також допитати усіх учасників тих подій, які розслідуються, оперативних працівників та слідчих, які брали участь в оперативно-розшукових заходах і розслідуванні афер Стрешинського.
Тим не менш, такий поворот з викликом до Туринського суду українських свідків, за моїми припущеннями, не зовсім влаштовував СБУ, якою у той період керував Володимир Радченко. І це при тому, що Радченко не міг не знати про подяку в 1994 році Службі безпеки України від Комітету із санкцій Радбезу ООН (за діяльність у викритті Стрешинського).
Сьогодні, переглядаючи свої архіви, з висоти часу розмірковую про роль генерала Радченка в історії «з наїздом» на Володимира Куліша, про деякі залаштункові процеси у відомому офісі на Володимирській, 33.
Пригадую довірливу розмову з Євгеном Кириловичем на цю тему. Це інтерв’ю було записано через чотири роки після завершення вже згадуваного процесу “Справа Стрешинського +8”. Я запитав, чому СБУ, на чолі якої стояв Радченко, пасивно поставилася до всього, що захисту іміджу країни в Туринському суді.
Почув відповідь. Один із фрагментів розмови Євген Кирилович попросив не оприлюднювати (можливо, пізніше, сказав він).
Нині ж вважаю за необхідне зробити це, процитувавши слова співрозмовника:
«Можна однозначно сказати, що СБУ, яку на той час очолював Радченко, усіляко гальмувала весь процес прояснення ситуації із викриттям Стрешинського, починаючи від видачі в інтересах мого захисту архівних матеріалів (не секретних, а також частково секретних) і закінчуючи дорученням для працівників, які займалися проблемами безпеки в Посольстві України в Італії», -говорив Євген Кирилович.
На моє запитання, який сенс був Радченку так діяти Євген Кирилович промовив: «У принципі підстав для гальмування у Радченка не було жодних. Але у нього завжди була проблема – якийсь комплекс виправдовування перед Кучмою, що він щось там не зробив… А Кучма дуже часто пред’являв йому претензії. Тут варто прокласти місток і до Володимира Сівковича (агента ФСБ. –ЛФ.), якого вдало вмонтували у систему влади в Україні. Радченко і Сівкович – родичі, їхні діти одружилися. Сівкович – це диявольська особистість, близький друг Радченка… Мені відомо, що начальнику Департаменту контррозвідки СБУ (а ця людина – креатура Леоніда Деркача) надійшла вказівка – під різними приводами не надавати документи, що стосуються ролі Марчука у викритті Стрешинського. Радченко показував Кучмі, як тримає мене у підвішеному стані. Це було потрібно йому, щоб, мабуть, бодай якось компенсувати в очах президента свої проколи – нерозкриті справи щодо вбивства Гонгадзе, «плівок» майора Мельниченка».
Каста обраних та її технології
Марчук багато разів зазнавав різних інформаційно-брехливих нападів, ударів з-під тишка в тому числі від декого з тих, хто був поруч з ним на владному олімпі. Мені було незрозуміло, чому держава замість того, щоб дати по руках усім цим лиходіям часто відмовчувалася або ж займала якусь незрозумілу позицію. А дехто й тішився, що Марчук знову «під вогнем». І подібне спостерігалося на досить великому часовому відтинку. Простежувалася небезпечна тенденція: щойно захлиналася одна атака на Марчука, як через деякий час накочувалася інша.
А скільки розмов велося в інформаційному просторі після появи «плівок» майора Мельниченка зі службового кабінету президента Кучми! Яких тільки нісенітниць не вигадували! Найбільш типова – замовником «касетного скандалу» є начебто Марчук, а Мельниченко – його «агент». Декілька років гралася ця фальшива пластинка.
Чому б не показати (ну, хоча б натякнути) співвітчизникам, що у цих справах теж простежується “рука Марчука”? І показали, і натякнули…
На жаль, з появою у 1994 році біля керма країни Леоніда Кучми з’явився поживний грунт для подібних цькувань та фальсифікацій – криміналізація економіки, влади і суспільства, «коли замість писаних цивілізованих законів діє тільки право сильного». Про це публічно говорив Євген Кирилович у 1999 році, винісши свій вердикт такій жахливій ситуації: «В Україні існує два паралельні суспільства. Одне – процвітаюче тіньове, для невеликої категорії вибраних. В ньому діють закони нормальної логіки, є свої лідери, фінансові та виробничі інститути, ефективно працюють з усіх боків захищені схеми економічного розвитку, наявна ієрархічна структура виконавців, включаючи паралельні структури. Там панують свої закони, які не передбачають і не пробачають застосування викривленої логіки».
А ось як згадує у книзі «Переворот на Хрещатику» той жахливий період кучмівського правління Перший Київський міський голова Леонід Косаківський: «Було створено потужну надбудову, щось на кшталт апарату колишнього ЦК Компартії, якій заманулося тримати в покорі всю країну, яка тасувала кадри, немов колоду карт, яка підтримувала заряд постійного протистояння в суспільстві: президента – з Верховною Радою, усієї системи виконавчої влади – із системою народовладдя».
Каста обраних бачила і знала, що Марчук не з їхнього «золотого суспільства», він – інший… Звідси також – недовіра, настороженість, заздрість.
Серед незалежних аналітиків побутувала думка, що однією з особливостей Кучми стало правило – усувати зі свого шляху тих, «хто своїм авторитетом та діями починав його затінювати», здобуваючи чимраз більшу популярність та підтримку в народі. Очевидно, з цієї причини у1996 році Кучма зняв «неблагонадійного» Марчука з посади прем’єр-міністра, прикрившись надуманим формулюванням, що глава Уряду буцімто «створює власний політичний імідж».
Насправді ж, це була розправа. На думку відомого економіста, науковця Олександра Савченка, «Євген Марчук – найбільш інтелектуальний прем’єр-міністр України». Процитую фрагмент із книги Савченка: «Антиукраїнець», яка вийшла у 2019 році:
«У 2004-му з «Марчуком Кучма з насолодою розправився вдруге», – писав у «Сільських вістях» публіцист Іван Бокий. (Йдеться про звільнення з посади міністра оборони. – Л.Ф.) – Позавчора міністр оборони з’явився у Верховній Раді, щоб доповідати черговий військовий законопроєкт, а в цей час Кучма у Павлограді на Дніпропетровщині оголосив про його відставку. Офіційно – за те, що армія погано зберігала боєприпаси, і за те, що на Павлоградському заводі не перероблялася утилізована зброя. Останнє, щоправда, більше стосується уряду, бо ж Марчук давно не прем’єр-міністр і бюджетом не розпоряджається, а ось щодо боєприпасів, то хвороба ця давня, ще з Кузьмукових часів, та й без грошей бездоглядна порохова бочка не може не вибухати. Власне, за кучмівщини вся Україна стала такою пороховою бочкою».
Факти свідчать: публічна розправа з міністром оборони Марчуком – це була також і ворожа спецоперація, зокрема російська. Напередодні відставки майже одночасно на російських та українських телеканалах з’явилися матеріали, у яких міністра оборони звинуватили у незаконній допомозі Туреччині. До цієї країни, згідно з контрактом, було відправлено гвинтокрили для гасіння пожеж (на жаль, один із них розбився в авіакатастрофі). Одразу після замовних сюжетів по російському ТБ генеральний прокурор України, представник донецького клану Геннадій Васильєв раптом скликає прес-конференцію і заявляє про відповідальність Марчука за трагедію в Туреччині. Наступного дня, приїхавши на Павлоградський хімічний завод, Кучма також атакує Марчука, подаючи народу сенсацію: «Я сьогодні заявив – я приймаю відставку Марчука за те, що у цьому плані робиться тут не так, необхідно діяти по-державному…». Ніякої заяви про відставку Євген Кирилович не писав, з ним президент на цю тему не розмовляв. Утім, для Кучми етичні норми та правила абсолютно не існували.
Росії було вигідно вивести Марчука з політичної орбіти, адже це був потужний пронатовський політик і докладав великих зусиль, щоб Україну все ж прийняли до Альянсу. До речі, якраз у той період випнувся на публіку зі своєю прокремлівською заявою прем’єр Віктор Янукович, що, мовляв, Україна не ставить метою вступ до НАТО.
Отже, формувалося сприятливе тло для того, щоб російські отруйні щупальця на догоду росії з допомогою деркачів все глибше проникали в український організм. З дороги прибирали усіх, хто бачив це і заважав, давав відсіч. Водночас Кучма, виступаючи на колегії Міноборони 5 листопада 2002 року, заспокоював суспільство казочками, що «навколо України утворився пояс безпеки і стабільності», наполягав на «доведенні до мінімальної чисельності військ» (на чолі МО України тоді був Володимир Шкідченко). У лютому 2022 році український народ на собі відчув, що означає той «пояс безпеки і стабільності» закладений лиховісним Кучмою.
Журналіст Іван Бокий (нині покійний) влучно підмітив: «Кучма люто не любив Марчука віддавна, і це ні для кого не було секретом… Кучма змушений був його терпіти, але наскільки нам відомо, ні тепла, ні довіри у їхніх стосунках не було. Він навіть дозволив Деркачам вести війну проти Марчука».
Прочитаймо, що у 1994-му обіцяв у своїй передвиборчій програмі кандидат в Президенти України Кучма: «Використовуючи всі президентські повноваження, поведу жорстоку, непримиренну боротьбу проти корупції, мафії та інших проявів злочинності». Але після виборів усе сталося навпаки – Кучма будував свій паралельний світ, а разом з ним – Леонід та Андрій Деркачі, Дмитро Табачник, Олександр Волков, зять Кучми Віктор Пінчук, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, Віктор Медведчук, а також інші з касти вибраних.
Як пише професор Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець», «Леонід Кучма спочатку був активним реформатором, але з часом його родичі і партнери стали мільярдерами, – і саме вони вже формували порядок денний президента України. На початку 2000-х років до них (олігархів) долучилися нові сили впливу на владу в Україні: ФСБ (КДБ) Росії… В Адміністрації Кучми домінувала російська агентура».
Звичайно, Кучма навмисно використав питання утилізації ракетного палива, боєприпасів у Павлограді для зведення рахунків з Марчуком.
Гортаючи свої архівні газетні інтерв’ю з Євгеном Кириловичем, натрапив на своє запитання.
«Що допомогло вам вистояти, не зламатися? – поцікавився.
«Віра у правду, що вона восторжествує, – відповів Євген Кирилович. – Бо якби за моєю спиною був бодай найменший гріх, то було б дуже важко боротися…».
У мене не столі лежить книжечка Євгена Кириловича «П’ять років української трагедії» з дарчим написом: «Шановному Леоніду Фросевичу – сміливому журналістові і мужньому чоловікові, від автора із сподіваннями, що нам більше не доведеться займатися українськими трагедіями. Євген Марчук, 6 листопада 2002 року».
28 січня Євгену Кириловичу Марчуку мало б виповнитися 85 років. Пам’ятаємо. Світла пам’ять.
Леонід Фросевич
