З читацьким нетерпінням відкрив я книгу «27 днів мж життям і смертю», написану моїм давнім колегою (ще з часів «Вечірнього Києва» доінтернетної ери горбачовської гласності) Леонідом Фросевичем у тандемі зі Світланою Фросевич (їх спільний проєкт «Український репортер») по слідах російської військової окупації села Ягідне поблизу Чернігова у березні 2022 року.
До речі, за своєю нелюдськістю цю трагедію можна було б поставити поряд із карально-репресивною спецоперацією німецького Третього Рейху проти мирного населення в селі Корюківка, (що теж на Чернігівщині), у перших числах березня 1943 року. Адже між гітлерівським нацизмом і путінським рашизмом існує агресивно-диявольська спорідненість. Тобто це сучасна версія фашизму, вважає доктор філософських наук Володимир Ларцев, який в окремій главі унікального проєкту подружжя Фросевичів, розмірковує про глибоке історичне коріння цього тоталітарного феномену, що відродився у глобалізованому медіапросторі після широкомасштабного вторгнення російської орди на територію суверенної України.
Завдяки розслідувальній прискіпливості та морально-правозахисній небайдужості авторів світ дізнався про «концтабір двадцять першого століття» в центрі Ягідного. Мова про шкільний підвал (17 бетонних сходинок у темне підземелля), куди, наче худобу, рашисти загнали 368 місцевих жителів (з них 69 – діти), приречених на садистські муки. Голод, зневоднення, скупченість: півквадратного метра на людину… Багато хто задихався і втрачав розум. Десять заручників загинули, одинадцять обрали за краще бути розстріляними, ніж прийняти моральне приниження. Особливо, коли будь-хто відмовлявся співати російський гімн на вимогу окупантів. А Віктор Шевченко одразу отримав кулю, коли на окрик російською «бистро пошьол впєрьод!» твердо відповів: “Я на своїй землі!” Ворожі знущання не зламали і волю Антолія Яцюка – він, падаючи від пострілу впритул, встиг гучно сказати: «Слава Україні!».
З безлічі пронизливих розповідей мешканців Ягідного про 27 днів і ночей у концтаборній атмосфері мене сильно зачепило одкровення Марини Супрун, яким вона поділилася з журналістами «Українського репортера». Дівчині виповнилось тоді, в березні 2022-го, шістнадцять років. Стільки ж, скільки в 1995 -му було героїні моєї публікації в «Киевских Ведомостях», яку цитували десятки зарубіжних видань – «Война в Чечне глазами Насти Сильченко». Її розповідь про звірства російських вояків почули і підтримали багато простих смертних, але ніхто зі світових політиків так і не захотів зупинити ту безжальну агресію єльцинського режиму проти дудаєвської Ічкерії…
Слово – Марині Супрун:
«…Дуже затьмарено пам’ятаю той момент, коли ми йшли до шкільного підвалу. Ніби я закрила очі, а потім відкрила – і я вже там, у підземеллі, у ворожому полоні. Згадую, і страшне минуле видається як спалахи – їх просто купа, незліченна купа. Обпікають мене. І нікуди не дінешся від них. Усі рашисти з червоними пов’язками на рукавах ведуть наших людей під дулами зброї. Багатьох били, вимушували стояти на колінах. Ми йшли через городи… Якось я писала, що в березні має розквітати земля, оживати після зими. А вона була стомлена. Дивлюся під ноги, по боках, і зринає думка: в який час ми жиемо? Що коїться? Я не могла до кінця зрозуміти, що зі мною відбувається, що з нами усіма. Той день – ніби страшний сон. І сьогодні, коли мені сниться, я думаю, що такого насправді не могло бути, що це якась вигадка. Але коли заглиблююся, то розумію, що так мозок захищається.
Мені було дуже боляче йти тією дорогою. Ми бачили, як горять хати…Вулиці, паркани, садки – все пошкоджено танками, всюди їхні воєнні машини і ті лиховісні червоні пов’язки, на які я досі не можу спокійно реагувати, не здригатися. Душа боліла за усіх, за село, за людей. Пульсувало запитання: як могло усе в один момент так змінитися? А відповіді не було.
Ми знали, що російські війська заходять із кордону. Думали, що маленьке Ягідне – якихось п’ять вулиць – кому воно потрібне, вороги пройдуть його і полізуть далі. Але вони не пройшли, а стали тут лихим табором. Ніколи б не подумала, що побачу дуло автомату перед собою. Смерть може бути не тільки з косою, але й із ворожим автоматом. Бачу, як ним погрожують односельцям, яких я знаю: добрим, миролюбним, щирим. Мої очі наповнюються страхом, бо розумію, що їхнє життя залежить від того, чи натисне ворог на спусковий гачок. Окупанти підходили до людини, наставляли автомат і клацали затвором: «Сработаєт ілі нєт? Как повєзьот…»
Я ще пам’ятаю, як ми вже попрощалися, і це найболючіший, найщемливіший момент з усієї історії в погребі, коли туди окупанти кинули вибуховий пристрій. Мама обійняла нас з сестричкою і сказала, щоб ніколи не покидали одна одну. Окупанти зайшли до погреба, а в мене сльози течуть. І розумію, що зараз нас розстріляють. Вони починають кричати: «Єсть кто- нибудь?» – і шпурляють вибухові пакети. Минає п’ять хвилин, мама виходить на подвір’я, за нею – я, потім – сестричка.
Мама кричить: «Не вбивайте! В мене діти, бабуся тут сидить. Мене вбийте, а їх не вбивайте!». Я так злякалася. Господи, як же буду без мами?! І тут вони кидають фразу:”Ми не будем вас убівать, ето ваші вас бомбят. Ми прішлі вас спасать…»
***
Тим часом, як наголошує прокурор Чернігівської обласної прокуратури Сергій Крупко, загалом матеріали кримінального провадження щодо воєнних злочинів рашистів в Ягідному, налічують вже 46 томів, і це тільки в паперовому форматі. Документально підтверджено: ягіднянці не гнулися перед окупантами, не ламалися від погроз. Так переможемо разом! Через суд пам’яті – до Спеціального міжнародного трибуналу…
Геннадій Кириндясов, Заслужений журналіст України
Дивіться також відеоінтерв’ю кореспондентів “Українського репортера” з Мариною Супрун.
