Генерал Костянтин Морозов: “Якщо армія була небоєздатною і розграбованою, то хто відповів за це”?

Костянтин Морозов
Костянтин Морозов

Час од часу лунає теза, що за чверть століття Україна так і не змогла збудувати власну армію, бо її розкрадали і знищували. Мовляв, лише протягом останніх кількох років “народилося” наше військо.

Так, сьогодні хоробрі українські воїни мужньо захищають Вітчизну. Але ж давайте дивитися правді в очі: хтось створював армію, а хтось… розвалював її. Перший міністр оборони України Костянтин Морозов був тим військовим діячем, який з нуля створював наші Збройні Сили.

Якийсь особливий цей Костянтин Петрович, кажуть про нього колеги. Така деталь: в обідню пору помічник приносив Морозову до міністерського кабінету бутерброд і клав на стіл чек за цей продукт.

Чи багато сьогодні таких морозових, особливо, коли прочитаємо е-декларації чиновників, депутатів та міністрів? Деякий час тому мені випала нагода зустрітися з генерал-полковником Костянтином Морозовим. Переконаний, що це інтерв’ю не втратило актуальності й сьогодні.

– Минув рік, як наприкінці 2015-го відійшов за вічну межу генерал-лейтенант Георгій Живиця. Він був одним із тих, хто разом з вами створював Збройні Сили України. Мені розповідали, що саме Живиця потурбувався, аби одного дня миттю «відрізати» Москву від системи зв’язку та управління військами в Україні. Як це було?

– Відразу зазначу: генерал Живиця не виходив на мене сам і не пропонував свою кандидатуру на керівну посаду в українське Міноборони, – розповідає Костянтин Петрович. – Згадую про це, бо тоді ходили чутки, що він – засланий московський генерал і таке інше. Як було? Коли я отримав призначення на посаду міністра і перебував ще кілька місяців у службовому кабінеті командувача 17-ї повітряної армії на київській вулиці Чкалова, 55-а, якою тоді командував, то знав, що і Верховна Рада і уряд розглядають питання Міноборони в дуже загальному плані. Так, міністра оборони призначено, постанову парламенту про підпорядкування усіх військових формувань Верховній Раді прийнято, Кабмін одержав доручення щодо формування Міністерства оборони.

У парламенті думали, що все зроблено. Я ж відчував із самої першої хвилини,що це лише початок. І відчував себе дещо самотнім у цій справі, тому що такої військової системи в Україні ніколи не було, уряд цим ніколи не займався, радянська Україна тільки співпрацювала з московськими органами; Верховна Рада тим більше не мала досвіду військового будівництва.

Направив керівництву країни перші звернення щодо армії. Однак належного реагування, якого очікував, не було. І я вирішив розпочати формування команди фахівців високого рівня. Водночас і рухівці, і Спілка офіцерів радили набирати патріотів. Так, це дуже добре, але ж патріоти мають бути ще й фахівцями, до того ж високого рівня.

Тому що це не просто узяти до рук управління колишнім радянським угрупованням – близько мільйона осіб – а це ще і скорочення кадрів, і водночас формування українських органів управління, і бойових підрозділів, і структур забезпечення. У мене були традиційно дружні відносини з маршалом Шапошниковим, тодішнім міністром оборони СРСР.

Під час переговорів міністра оборони Костянтина Морозова з Генеральним секретарем НАТО Манфредом Вернером, Киів, 1992 рік.


– Ви з Шапошниковим — військові льотчики. Мабуть, тому в ті часи розуміли один одного.

– Так. Багато спільних років служби. Багато разів перетиналися. Я вирішив, що можу з ним порадитися… Попросив направити сюди кількох фахівців з Генерального штабу, бо у нас не було жодного досвідченого фахівця з воєнного будівництва. Шапошников сказав, що будь-хто не “підійде”, і попросив щоб я з’ясував це питання і назвав йому прізвище.

У мене був довідник Генштабу, бачив у ньому українські прізвища, декого знав, отож і вирахував двох, з ким можна почати планувати створення структур українського війська. Генерал Іван Біжан, перший заступник начальника головного оперативного управління Генштабу (це було те, що потрібно). І я побачив у цьому довіднику ще й прізвище генерала Живиці; навів довідки – він був України.

Назвав ці прізвища Шапошникову, і через кілька днів Біжан і Живиця прибули до мене на вулицю Чкалова, мали документи про відрядження. Тоді у Мосві вважали, що хоча “націоналісти” у Києві й проголосили Незалежність, а ми ж, як там “проповідували” – єдиний народ, все одно будемо разом; і чим більше Москва буде нам допомагати, тим ми будемо лояльнішими, й вони організують контроль за українськими Збройними Силами. Отож ми у Києві почали працювати, згодом я зрозумів, що не помилився, запросивши Біжана й Живицю… До мене дійшла інформація, що на одній із нарад начальник російського Генштабу навіть оголосив їх зрадниками…

– Що особливого зробив тоді генерал Живиця?

– Я високо цінував його (він виконував обов’язки начальника Головного штабу Збройних Сил України). Ініціативний генерал, патріот. Я бачив у ньому начальника Генштабу, хоч і мав певні сумніви – деяка його нестриманість могла нам заважати вирішувати організаційні питання… Утім, він був із тих патріотів, які фахово зналися на військовій сфері.

У січні 1993 року Живиця організував прийняття присяги на вірність Україні офіцерів центрального апарату, тоді – управлінь Київського військового округу. Коли ми починали процес прийняття присяги, я чітко усвідомлював: це – дуже необхідний критерій визначення лояльності особового складу до України, але він явно не достатній.

Час покаже… Георгій Живиця допоміг нам створити унікальну систему управління військовим угрупованням в Україні. А це треба було робити терміново. Бо всі командувачі отримали жорсткі вказівки з Москви не підкорятися Морозову… Затія з українською армією, мовляв, тимчасова, «її скоро не буде, ми наведемо порядок…».

Керівництво українського парламенту мене попередило, що у Раді не задоволені політикою українізації війська (а ми вже тоді розробляли свої статути, символіку, йшлося про українські назви військових частин, проекти статутів обговорювали з науковцями…) Тобто було побоювання, що ми починаємо йти незворотнім шляхом. Очевидно, це доходило до Москви, звідтіля дехто у Києві отримував вказівки, рекомендації.

Ми почали вивчати, як можемо контролювати обстановку. Пам’ятаєте, тоді почали вивозити до Росії військове майно, оперативні запаси, продовольство, зброю.

– Мовляв, у таких великих обсягах Україні це непотрібно.

– Не те, що непотрібно. Думали, мабуть, що треба якомога більше забрати до себе. Ми не могли жодних команд давати, наказати комусь щось зробити. У нас була єдина можливість контролювати військову обстановку через депутатів, які були в округах, представників Спілки офіцерів тощо. Отже знали, що там відбувається.

І ще був… міський телефон, але слухавку на тому кінці дроту ніхто ніколи не брав. Треба було створити систему оперативного управління військами. Живиця запропонував узяти за основу систему управління військами Київського округу. Це і повсякденне управління, і контроль… Я запитав, як це будемо робити? Це була система управління військами: флеш-зв’язок, усі закриті канали оповіщення і приведення у бойову говнісь,- словом головна система Генерального штабу в Москві… Це була супернедоторкана система. Але, кажу, нам треба було її відрізати. Ми це зробимо, відповідає Живиця. Дуже легко.

Я спочатку навіть не повірив, що це так може бути. Він назвав прізвище генерала Самойленка, який очолював війська зв`язку Київського військового округу. Вони пообіцяли зробити швидко, щоб Москва не здійняла передчасно галас? До нас приїздив Генеральний секретар НАТО, у його планах – була зустріч з міністром оборони 23 лютого. Живиця мені й каже:

“Обіцяю, що до цього дня у нас буде власна автономна оперативна система управління військами і ви будете проводити зустріч з генсеком у своєму кабінеті в Міністерстві оборони”, – так сказав Живиця.


– Йдеться про будівлю Міністерства оборони на Повітрофлотському проспекті?

– Так. Ми вже тоді вирішили з Президентом Кравчуком, що приміщення Київського військового округу стане головним офісом міністерства. Скільки мені погрожували, скільки було нарікань за це, скільки разів з Верховної Ради погрожували в’язницею… Мовляв, “ви збираєтеся розгромити Київський округ”.

А в нас не було вибору. 23 лютого 1992 року я приїхав у колишній штаб Київського військового округу, щоб підготуватися до зустрічі з генсеком НАТО. Піднімаюся сходами на другий поверх, там був невеликий майданчик і там стояв “великий Ленін”, аж до стелі. Бачу: нема Леніна. Думаю: от Живиця, не лише допоміг систему управління військами зробити, а ще й Леніна прибрав (це було тоді страшенно чутливим питанням).

Георгій Живиця разом з фахівцями, зокрема генералом Самойленком добре справилися з цим завданням. 23 лютого 1992 року в Києві запрацювала власна автономна оперативна система управління військами.

Від автора: коли помер генерал Живиця, то на похорони ніхто з керівництва нинішнього МО і Генштабу не приїхав. Не вважали за потрібне прийти і провести генерала в останню путь й представники керівництва держави. Зате коли торік трагічно загинув один із чиновників, який працював на Банковій і був куратором силового блоку, то було організовано дуже пишні похорони з відповідною “військово-ескортною атрибутикою”, прощання було в клубі Кабміну. І керівників різного рівня, в тому числі МО, було чимало. Отакі контрасти.

– А вам не телефонував з цього приводу Шапошников і не висловлював незадоволення?

– Ні. Йому, мабуть, було вигідніше зберігати нейтралітет.

– Початок створення армії: ви мали хороший темп, перші успішні кроки у військовому будівництві… Але міністр оброни Морозов змушений був піти у відставку. Який період був найжахливішим в історії української армії, коли було завдано найвідчутнішого удару?

– З політичної точки зору мене дуже вразив період після моєї відставки. Майже до кінця 1993-го ми упритул займалися питанням об’єднання видів Збройних Сил – Військово-Повітряних і Повітряної оборони. Ми підійшли до цього дуже обережно, щоб людей не травмувати різними скороченнями, переведенням на інші посади, тобто робили усе зважено, провели багато дослідницьких заходів, конференцій.

Європа є прикладом. Війна у Перській затоці, військові конфлікти у Єгипті показали, до чого можуть привести помилки у військовому будівництві. Ми бачили, що багато авіаційних засобів збивали свої ж – протиповітряні… І друге: ми продовжували відпрацьовувати свою ідею скорочення управлінського апарату. Я створив штаб об’єднаних видів Збройних Сил.

Командувачем попередньо призначили генерала Антонця. Військово-Повітряні Сили і Повітряна оборона – два монстри, які можуть завдати шкоди один одному в разі загострення ситуації, а по друге, вони з’їдають величезний бюджет у мирний час. І саме на цьому етапі, коли пішла робота, мені довелося піти у відставку.

Здивувався, коли почув про перші заяви нового керівництва Міністерства оборони: мовляв, питання об’єднання видів Збройних Сил було помилковим. Розформували штаб об’єднаних видів… Тоді я дуже переживав. Начальник Генштабу нового міністра підтримував. Мені зателефонував генерал Антонець і сказав, що їх з генералом Ткачовим звільнено.

Їм дали три дні, щоб звільнили приміщення. Розгром. Що я міг зробити? Але час показав, що ми тоді правильно діяли. Сьогодні ВПС і війська Повітряної оборони є об’єднаними. В українській історії багато таких сторінок, коли ми самі собі шкодимо, а потім починаємо вирулювати з величезними затратами. Це одне розчарування. Друге пов’язане з нашим інтеграційним процесом.

Костянтин Морозов в кабіні “Mirage 2000”, авіабаза у Франціі, 1992 рік.


– Чому все-таки полетіли шкереберть наші плани пов’язати свою долю з НАТО? Які були підводні течії?

– Я зрадів, коли 2002 року, в травні, РНБО прийняла постанову про курс на інтеграцію з НАТО. І всі чекали указу президента, його довго не було, і лише у липні було підписано такий указ, де усе це було затверджено. Я відразу зателефонував до адміністрації Президента і запропонував: хоч я і у відставці, але у цій тематиці ще можу допомогти країні. Готовий працювати на цьому напрямку, де завгодно… «Добре, вам зателефонують». Ніколи ніхто не зателефонував…

Коли Ющенко став Президентом, то міністр закордонних справ Тарасюк запросив мене до роботи – я отримав посаду Надзвичайного і Повноважного Посла з особливих доручень, мене закріпили за цим напрямком: НАТО, інтеграційний процес, політика європейської безпеки. Здійснив кілька візитів до штаб-квартири НАТО і не знаходив собі місця від щастя, коли Ющенко виступав у Брюсселі й говорив: ми остаточно узяли курс на інтеграцію з НАТО і ми розраховуємо на приєднання до альянсу найближчим часом.

У Вільнюсі того ж року було засідання комісії “Україна – НАТО” і від нас чекали кроків з виправлення ситуації (це коли Кучма відступив від курсу на зближення з НАТО, коли внесли зміни до Воєнної доктрини, до законодавства про Основні напрямки зовнішньої політики, затягнувся процес призначення координаційного органу із зв’язків з НАТО).

Ейфорія була величезною. Згодом мене було призначено послом до НАТО. Розумів, що дуже відповідально, водночас знав, у мене є досвід… І коли через два роки, 14 вересня 2006-го, Янукович від усього цього відмовився – прем’єр виступив на засіданні Північно-Атлантичної ради (я сидів поруч), і він сказав, що НАТО – не на часі, ми не будемо приєднуватися до ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО. –Ред.).

Я був шокований. Подав у відставку. Мені деякі іноземні посли говорили довірливо: мовляв, ми працюємо на два фронти, з одного боку, Росія організувала шалений тиск (щоб Україна не була в НАТО), а з іншого – ти, Морозов, приходиш щодня до нас по двічі на день і переконуєш, що Україні потрібне НАТО… Я пишався тим, що ми мали практичні результати на цьому напрямку, отож якщо почуєте, що нас тоді ніхто в альянсі не чекав, і ми були не готові до вступу – не вірте. Вважалося що основні складнощі були у відносинах з Німеччиною та Францією.

А мені французький посол сказав: якщо ми побачимо, що усі країни – за, то Франція не стане блокувати це питання. Посол ФРН також не був надто категоричним. Це були дуже важливі заяви, хоч і неофіційні. Я подав у відставку. Дехто з Києва радив, навіщо це, мовляв, сиди собі в Брюсселі, тебе ж не виганяють, але я так не можу…В мене була мета, вона світила мені, а зараз її нема, що я буду робити? Сидіти й перекладати папірці з місця на місце?

– Чи треба було воювати українській армії в Криму?

– Україна мала чим зустріти агресора. Але ж без спротиву здала Крим. Що треба було робити? Оті російські гелікоптери, які висаджували «зелених чоловічків» на кримських летовищах, мали б горіти і в повітрі, і на землі… Як і їхні транспортні літаки, що незаконно перетинали державний кордон. Звичайно, перед цим наша протиповітряна оборона мала б попередити нападників про порушення кордону, а потім їх збивати. Але цього не було зроблено.

– Чуємо аргумент: армію було розграбовано. Не було боєготових частин.

– Перша думка: якщо в армії і на флоті все було розграбовано і небоєздатне, то хто сьогодні відповів за це перед законом? Чому не прогнозували розвиток ситуації у разі можливого загострення обстановки? Чому не доповідали на РНБОУ, на засіданні Уряду? Очевидно, були якісь інтереси. Друга думка: доводиться чути від деяких офіцерів, які стали депутатами: мовляв, ситуація складалася так, що ми не могли застосовувати зброю проти представників братнього народу. Бо «в голові не могло вкладатися, що це – ворог». Я був дуже здивований, коли почув це.

Армія покликана захищати державу від будь-кого. Або діяти треба негайно, або потім втрачаєш ініціативу. Сьогодні кажуть: тоді було дуже багато зради. А чому? Тому що відійшли від двох головних принципів формування особового складу, які ми «прописали» відразу після 1991 року: екстериторіальний принцип комплектування частин кадрами, наявність у керівного складу війська українського коріння. Якщо в офіцера є родичі в Петербурзі, на Уралі, Москві, то хіба він може бути на сто відсотків відданий Україні?

– Десятиліттями громадськість заколихували тезою про «оборонну достатність». А по суті вводили в оману. Хіба не так?

– Розкладаємо цю тезу на запитання – достатність чого? Який рівень має бути цієї достатності? Як можна говорити про достатність в плані воєнної безпеки, якщо нам протистоїть російський потенціал? Це окозамилювання, яке заспокоювало суспільну думку, знижувало рівень контролю, а далі роби що хочеш…

Думаю, що у нас штучно було створено ситуацію, де можна було взагалі розкрасти Збройні Сили до нуля, і все було б законно. З боку самої воєнної організації була тверда думка, що у нас – оборонна достатність, на політичному олімпі домінувала думка, що у НАТО нас ніхто не чекає. Мовляв, до НАТО не йдемо,але й нападати нас ніхто не збирається, а тут у нас все гаразд. А які наслідки ми побачили? Крим здали без бою. На початку агресії, в Донецькій і Луганській областях не чинили відповідний опір. Ще з 1991 року було зрозуміло: якщо і є загроза українській державі й безпеці, то вона надходить не від Румунії чи когось іншого, а з боку Росії.

– В разі тотальної війни яким чином зможемо протистояти ворогові?

– Самостійно, не будучи в НАТО, Україна не буде здатна ефективно протистояти російській військовій машині. Навіть якщо збільшимо оборонний бюджет, а він зруйнує економіку, то все одно не досягнемо необхідного рівня. Майже всі країни – наші сусіди та інші європейські держави вирішують подібні питання, формуючи сукупний оборонний потенціал системи колективної безпеки за принципом: «власна безпека через безпеку для всіх». Що робити? Єдине – апелювати до міжнародної спільноти. А я знаю їхню відповідь: «А що ви 25 років робили? Ми вам багато разів подавали сигнали з Брюсселя, що двері НАТО відчинено».

І коли я настирливо просував тему інтеграції України в НАТО, я знав, що ми будемо в тому правовому просторі, який не дозволить розкрадати, в тому числі й військове майно…

– Невже керманичі держави не бачили, що розкрадають армію?

Думаю, у нас штучно було створено ситуацію, де можна було взагалі розікрасти Збройні Сили до нуля, і все було б законно.

Сьогодні говоримо, що з нуля будуємо наші Збройні Сили. Ну добре, якщо армію за чверть століття хтось розікрав, розвалив, то де ж були державні структури – РНБО, дослідницькі інститути? Де ж була СБУ, яка мала б негайно припинити антидержавну діяльність?

Не було реагування. Збройні Сили були привабливою частиною того державного “пирога”, який можна розкрадати, конвертувати у гроші, воно й не дуже помітно. Військові мовчать і бояться випасти з політичного тренду. А суспільство про це не дуже знає. Дехто, щоправда, здіймає бучу. Але то крикуни, мовляв. От де було розкрадання й руйнування. Були створені спеціальні умови для цього, й пішло-поїхало.

Зазвичай, після військових парадів на Майдані усе це величезне державно-військове керівництво приїжджало на базу МО і там міністр оборони, мабуть, накривав галявину.

І це – величезні гроші, їх треба було звідкілясь узяти. І не просто із солдатського пайка. Не виключаю, що і якісь виборчі кампанії підтримувалися з “військових коштів” через продаж військового майна, землі, містечок, і так далі, хоч у мене немає фактів, це мої припущення. На жаль, державні органи – ні гу-гу. Ще один штрих до цього питання: органи управління, які зобов’язані були планувати відсіч будь-якій агресії, шалено розросталися… В моді була така звана “реструктуризація”: начальники управлінь ставали генерал-полковниками, заступники – генерал-лейтенантами. Тобто “плодили” генералів…

– На вас також тиснули, щоб реструктуризації проводили?

– Я не піддався на це жодного разу. Після відставки думав: люди – не винні, бо система була так створена, водночас це ж самі люди підтримували її. Подивіться на тодішню Держприкордонслужбу…Маршальські зірки, повний комфорт, а тепер бачимо, скільки кілометрів державного кордону відсутньо.

Дуже багато. Так от, органи управління не спрацювали. Кордон здали. До речі, прикордонна служба говорить, що ми контролюємо кордон і охороняємо. Але не обороняємо. А що, у нас не було людей з відповідною військовою освітою, не знали, що прикордонна служба не може утримувати кордон, вона лише контролюює повсякденну діяльність і фіксує порушення, які можуть призвести до агресії? Але ж повинні були бути розташовані війська прикриття уздовж кордонів.

Якщо загострення на кордоні, то прикордонна служба починає стріляти, війська висуваються і закривають кордон. Чому в нас так не було? Я почав цю тему порушувати ще в 1992 році. Який шалений тиск відчув тоді з боку Верховної Ради.

Ми тоді почали з генералом Живицею наводити лад спочатку з органів зв’язку, почали пересувати частини з Прикарпатського військового округу сюди, до Чернігівської області, Сумщини. Щоб спочатку створити пункти управління. А потім на їхній базі розгорнути військові частини саме з завданням прикриття кордону. Як почали мене “бити” за це, мовляв, що нам Росія скаже, ми провокуємо Москву. Так от, провали в кадровій політиці і безвідповідальна недооцінка потенційної загрози з боку Росії й дали результати, які маємо сьогодні.

– Україна правильно вчинила, коли віддала Росії ядерну зброю?

– Щодо цього у мене єдина позиція була і в 1992 році, і сьогодні: якщо Україна в один день стала незалежною, то це не означає, що всі органи управління, контролю за ядерною зброєю миттєво перемістилися до Києва, ні – вони знаходилися в Москві. Якби ми почали якісь дії по захопленню пускової установки, хоча б одної, це б викликало відповідне військове реагування з боку Москви, і міжнародна спільнота була б на боці Росії. Другий аспект: ядерні боєголовки старіють. Українські вчені дійшли висновку, що ми не зможемо безпечно утримувати ядерну зброю. А головне – наша держава проголосила без’ядерний статус.

“Ф-18 Хорнет” і повітряні аси (третій ліворуч – Костянтин Морозов). Авіабаза Нелліс, Невада, США, 1992 рік.

– Будапештський меморандум про гарантії безпеки для України– усього лиш папірець?

– Може, не папірець. Це все ж документ, Але аж ніяк не гарантії. Єдиною гарантією для України у сфері її безпеки буде членство в НАТО. Народ має це зрозуміти. Лише Вашигтонська угода 1949 року передбачає гарантії безпеки союзників. Також вважаю, що при нашому членстві в Альянсі ніякого військового втручання з боку іншої країни не сталося б. До речі, ніколи не погоджуюся, що на Донбасі триває конфлікт. Якби не було агресора і постачання зброї, цей конфлікт давно вирішили б. Ми б знайшли порозуміння з жителями Донбасу. Це війна Росії проти України.

– Що робити, адже не може вічно тривати окопна тактика? До того ж вйськовий потенціал Росії й України неспівмірний.

– Російська присутність на Донбасі повинна бути припинена. Після цього розпочинається процес врегулювання всіх питань, які спонукали до незадолення людей. Закриття і прикриття кордону. Крапка. Організація генплану прикриття кордону військами, “стіна” нас не врятує, хоч також має бути. В української влади й політикуму вистачить розуму, щоб знайти підходи до всіх проблем, які там нервують людей. Я переконаний у цьому.

– В кабіні бойового літка давно були?

– Востаннє – в 1993 році. Коли приїхав з візитом до США у квітні 1992-го, то американці запланували візит на військову базу в штаті Невада. І там серед іншого показали винищувачі Ф-16, Ф-15, організацію бойової підготовки. Запропонували щоб я політав на Ф-16 з інструктором. У 1993 році літав на Ф-18. Ми злітали парою з авіабази в Норфолку, імітували повітряний бій. А потім несподівано – я не знав про це – пішли у відкритий океан. І – посадка на палубу авіаносця, потім – зліт… Того ж року у Франції мені запропонували політ на Міражі-2000. Літав. Потім, через півроку, був з візитом у Британії. Мені запропонували піднятися в небо на Торнадо.

– І насамкінець про нашу столицю: Київ занепадає чи розвивається?

– Часто буваю біля Міністерства закордонних справ, бачу занедбаний парк “Володимирська гірка”. У столиці – багато будівель, ніби безгоспні, під реконструкцією, довкола – паркани, місто руйнується, багато публіки не нашої… Відчувається, що багато людей – не кияни, ставляться до міста як до “прохідного двору”. Маємо плекати його, щоб стало набагато красивішим. Але оця корупція, розкрадання з’їдають багато бюджетних коштів. У нас за хабарі, за розкрадання кожного дня когось ловлять, але знову і знову розкрадають… Це все заважає, але будемо сподіватися, що місто стане затишнішим.

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА

Випукник Харківського училища льотчиків, Військово-повітряної академії й Академії Генштабу, в 1991 році Костянтин Морозов командував повітряною армією зі штабом у Києві. Після проголошення Незалежності 3 вересня 1991-го Верховна Рада України призначила його міністром оборони. Він був першим, хто офіційно склав присягу на вірність українському народові. Через особисту особливу позицію в питанні Чорноморського флоту 30 вересня 1993 року добровільно подав Президентові рапорт про відставку. Морозов наполягав, що Росія повинна вивести свої кораблі з території України.

Після звільнення у 1994–1995 роках вивчав англійську мову, політологію, основи державного управління, політику міжнародної безпеки як старший науковий працівник Гарвардського університету. Закінчив докторантуру Міжнародного відкритого університету з дипломом доктора філософії в галузі політології.

З 1996 року – на дипломатичній службі. Був послом України в Ірані, в НАТО. У жовтні 2007-го через зміну позиції уряду України в питанні інтеграції в НАТО добровільно пішов у відставку.

Генерал-полковник Костянтин Морозов блискуче опанував українську мову. Написав і видав книгу “Моя українізація”.

Не усі знають, що міністр Морозов в 1991 році відмовився поселитися в окремому будинку колишнього командуючого округом в Пущі-Водиці. Він наказав розмістити тут сім’ї двох офіцерів. А після звільнення генерал Морозов відкинув пропозицію «осісти» в Кончі-Заспі.

Згодом один із наступників Морозова на цьому посту зайняв все ж міністерський дачний будинок в Пущі Водиці. По статусу.

 

Фото на головній сторінці: Костянтин Морозов на “Ф-18”: політ нормальний. Авіабаза Норфолк, Вірджінія, США, 1993 рік.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото з сайту www.interesniy.kiev.ua


Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”