“Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав”
“Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав”. Водій маршрутки шофер видав свій «перл»:
– Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав. І чого ви добилися?.. Людям працювати і гроші заробляти не даєте.
– Думай, що кажеш і кому кажеш, – відповів я. – Якби ці хлопці кров´ю своєю не стримали таких, як ти, то не їздили б ви, не працювали б і не заробляли. Лише раби на крові готові заробляти.
Пам’ятаєте польського журналіста, який у страшний, кривавий ранок 22 січня 2014 року на Грушевського, 4 підбігав до «беркутів», що били майданівців, і кричав їм: «Що ти робіш? Ти же украінєц!!!».
«Беркути» тупо лупали на нього бездумними очима і… продовжували бити. Так то ж «беркути», що від них іще чекати, адже там був відбір на тупість, жорстокість, байдужість і навіть ненависть до свого народу.
Не думав я тоді, що з часом сам побуваю в ролі того поляка й у відчаї і гніві буквально повторю його слова. Це сталося зовсім недавно, на другий день після загибелі на сході України 11 наших воїнів. Відбулося це в маршрутці № 355 сумнозвісного в наших вишгородських краях рейса від метро «Героїв Дніпра» до зоопарку «12 Місяців», що під Литвинівкою.
Ми їхали з дружиною з дому на роботу, на другу зміну. Подумки були далеко від того, що відбувається, але горе і біль від втрати сина й нещодавніх безкарних вбивств наших солдатів міцно вкорінилися у підсвідомість. Їдеш і думаєш, що нині в чиїхось ще родинах України – стогін, ридання, біль та сльози…
Раптом на весь салон бадьорим голосом нас вітає радіо «Шансон» і негайно починає співати веселеньких російських пісеньок про те, про се, про «любовь-морковь» й інші просто блюзнірські дурниці на фоні новин про чергову загибель наших солдатів й офіцерів. Це все одно, якби на похороні заграли російську «Калінку-малінку» або чергові дурні частушки. Виглядало все те мерзенно і як виклик.
Людей їхало багато, маршрутка була набитою як діжка, стояли навіть у проході. Пасажири були смурними і невеселими, але… Ніхто не реагував. Усі мовчали. А «Шансон» продовжував грайливо передавати лямурні вітання… Мене це вразило, і я зі свого місця, бо пройти не міг, гукнув водію, щоб він викмнув шансон. Ноль реакції. Тоді я вже голосніше гукнув йому, щоб він хоча б зменшив звук і слухав свій шансон сам і не змушував слухати його нас всіх…
Ви думаєте, був хоч один голос на підтримку? Хоч хтось обурився і щось сказав? УСІ – МОВЧАЛИ…Так і доїхали до Києва під веселі, пусті співи російської дешевої естради…
На виході я таки підійшов до водія і спитав: «Невже ти не чув? Ми ж просили викмнути шансон». Він лупав очима, прямо як отой «беркут» на Грушевського 22 січня, і нічого не відповідав.
Тоді я спитав: «Невже ти не чув, що вчора вбили 11 наших?». Його відповідь мене вразила: «Де, скажіть мені, в нас заборонено слухати шансон?»…
Вразила і мова: водій був не місцевий, але не думайте, не зі сходу… Акцент був галицький, хлопець наш – українець, галичанин. Це мене добило остаточно, і я повторив слова поляка:
«Як ти можеш так говорити і думати? Ти ж українець!». На що він знову вперто відповів: «Де в нас заборонено слухати шансон?».
Я довго роздумував, чи писати про це, але вчорашній випадок на тому ж самому рейсі змусив мене згадати і цей шансон.
Вчора ми з дружиною на тому ж самому рейсі натрапили вже на шофера-сепара. Так, саме сепара. Зупинка Лютіж. Заходимо в маршрутку – білий «Мерседес» АІ 16-85 НА, рейс № 355 від зоопарку «12 Місяців» до метро «Героїв Дніпра».
Я за себе плачу завжди, бо в маршрутці лише одне пільгове місце, але дружину більшість водіїв уже пізнають, знають про її горе і зазвичай дозволяють сісти, навіть якщо вже є пільговик.
І я вдячний тим водіям цього рейсу, які по-людськи ставляться до моєї дружини – матері загиблого солдата. Тож ми звикли до цієї ситуації. Я виймаю гроші, щоб заплатити за себе, а дружина показує посвідчення і йде. Однак цього разу чоловічок буквально кричить наступне:
– В мене вже є пільговики – аж три, так що платіть!
Я спочатку подумав: ну, може, новенький, не знає, з кого гроші вимагає, і кажу, що в неї – посвідчення довічне… Думаю – дійде. Та де там!
– Нехай платить, або я нікуди не поїду! – верещить водій.
Не хотів я про це говорити, але вже вирвалося:
– В неї сина вбили в АТО. Невже незрозуміло? І право безкоштовного проїзду їй надано Законом України по всій території.
– А в нас тут свої закони, – відповідає ця… людина. – Я не знаю, що там ваш Гройсман написав, а в нас одне пільгове місце, і все.
Дружина витримала цю наругу зі стійкістю і спокійно питає людей:
– В кого ще є посвідчення?
Лише один чоловік на задньому сидінні показує синю «корочку» УБД. Важна жінка на другому сидінні каже: «В мене». Але не показує, що в неї за посвідчення.
– Питань немає, – відповідає дружина. – Якщо солдат їде, я заплачу.
І платить.
– Добре, – кажу, – раз так, то давайте білет за проїзд і назвіть мені ваше прізвище, номер машини.
– Запишете самі, – відповідає. – Номер на машині ззовні. А прізвища не скажу.
– Не скажете, бо знаєте, що неправий. Вимагати гроші в матері вбитого солдата в АТО – це неподобство.
Я сів на своє місце. І тут та жіночка, теж пільговик, починає волати: – Не заважайте водію! Не подобається – не їдьте.
І ще один озвався на передньому сидінні:
– Чоловіче, не заважайте водію.
Збадьорений підтримкою шофер видав свій остаточний «перл»:
– Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав. І чого ви добилися?.. Людям працювати і гроші заробляти не даєте.
– Думай, що кажеш і кому кажеш, – відповів я. – Якби ці хлопці кров´ю своєю не стримали таких, як ти, то не їздили б ви, не працювали б і не заробляли. Лише раби на крові готові заробляти.
Дорогою дружина сказала мені, що впізнала цього водія, він нам уже колись відмовляв у пільговому проїзді з глумливими коментарями, ми тоді просто не записали номера його машини, бо він був обліплений снігом. І я пригадав – ті ж самі фрази, підтримка в салоні… Тож я зрозумів, що за кермом сидить звичайнісінький сепар, не емігрант з Донбасу, а наш, тільки зброя його – не автомат, а кермо маршрутки і підспівка в салоні…
Я щиро не хотів про це писати ні тоді, ні зараз, але оскільки Бог посилає його мені на дорозі вдруге, то бачу, що це, мабуть, мій обов’язок – розповісти про нього і попередити інших солдатів з АТО, з УБД, вдів, матерів і батьків убитих воїнів, щоб знали: коли ви сідаєте в маршрутку «Мерседес» АІ 16-85 НА, рейс № 355 від зоопарку «12 Місяців» до метро «Героїв Дніпра», ви потрапляєте в лігво сепара, який ненавидить вас усією душею. За кермом – руденький чоловічок середніх років, коротко стрижений, з безбарвними очима. Пам’ятайте про нього, поки він ще без автомата…
Я вийшов з маршрутки і сфотографував її. Фото надаю тут. Познайомився, до речі, із солдатом, що мав посвідчення УБД, він ветеран АТО з 72-ї бригади. Обмінялися телефонами. Він вважає, що цього не можна так залишати. Я теж так вважаю, тільки не знаю, що робити.
Якщо мене читають есбеушники, то прошу передати мою думку генералу Василю Грицаку: «В нас уже немає мирного тилу, якщо під самим Києвом, та і навіть у самій столиці, сепари дозволяють собі відверто принижувати родини загиблих в АТО бійців, та й саму АТО, то навряд чи доцільно її проводити десь далеко, АТО вже тут – у Києві. І якщо ви не ліквідуєте сепаратизм під серцем України, подальші бойові дії на сході будуть марними».
Сергій ГОРБЕНКО
Фото Кирила ХМІЛЬОВА
