Степан КОЛЕСНИК: «Я глибоко переконаний, що доведеться пересівати волю»

“Журналістику можна порівняти з каторгою. Звичайно, якщо працюєш по-справжньому. Але це — солодка каторга”. Так говорить Степан Павлович Колесник, дивовижна людина у світі нашої журналістики, красного письменства, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

На цій “солодкій каторзі” він уже 60 років. Це про нього кажуть у багатьох редакціях: безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, закоханий у слово.

З-під гострого пера Степана Колесника у різних газетах вийшли сотні резонансних матеріалів викривального характеру, в тому числі спрямовані на захист сільських трудівників, проти сваволі та фальші, проти місцевих феодалів. Ці статті читаються на одному диханні, його статті завжди зачіпають за живе, торкаються глибин, спонукають до дій та роздумів.

Свого часу за правдиві матеріали в пресі, що суперечили лінії тодішньої КПРС, Степана Павловича двічі “слухали” на засіданнях Політбюро ЦК Компартії України із розгромними, жорстокими для нього наслідками. Його виключили з партії, звільнили з редакції газети (із забороною працювати в пресі, літературі та кіно), він змушений був ходити без роботи. Отож і потверджуємо: Колесник дуже багато зробив, щоб розхитати підвалини тоталітарного режиму.

Коли було проголошено незалежну Україну, його потужні виступи у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду. Резонансні критичні нариси били надзвичайно гострим словом різних “козирних дам” і “вовків в овечих шкурах”, шмагали запроданців та пристосуванців. І водночас возвеличували людей високої честі та чистої моралі.

Що сьогодні на серці у Степана Павловича? Якої він думки про больові точки суспільства? Що порадить з висоти колосального життєвого і журналістського досвіду? На що українцям треба налягти, а від чого відмовитися? Що навкіс, що криво у нашій спільній оселі?

Ми кілька годин розмовляли зі Степаном Павловичем в редакції “Українського репортера”. Мали на думці, що подамо класичне інтерв’ю. Але бесіда мимохідь вийшла за рамки заздалегідь намислених запитань, бо розпросторилася вшир і углиб, зачепивши великий часовий відтинок (аж із 1960-х років), діставшись таких знакових сторінок у життєписі нашого іменитого гостя, як взаємини із світочами української літератури Григором Тютюнником та Василем Симоненком. Згадалося й про неординарний вчинок Михайла Стельмаха. До бесіди доточувалися й пекучі рядки про дні та роки розправи комуністичних партійних бонз над Колесником, про ворогів та симпатиків. (Книжку б написати на цих прикладах — яким має бути справдешній журналіст!) Докотилася розмова й до берегів флотських — вельми цікавими були спогади Степана Павловича про його перебування в Севастополі саме у той період, коли Україна розривала зв’язки з імперською Росією, створюючи свої Військово-Морські Сили.

Ми вирішили не скорочувати цієї бесіди й подати її повнофактурно, так би мовити.

– Почнімо зі Слова, Степане Павловичу. У своєму письмі час од часу ви проводите своєрідну діагностику: яким є стан Слова у суспільстві. Ось читаю ваші невтішні висновки (даруйте за довгу цитату): «Слово – на превелике горе – неймовірно упало в ціні. Слово обміліло, обмаліло, відпливло подалі од берега життя – воно крепко охляло у нерівній борні зі Стіною мовчання. Слово видихалося у своїй суті – як ото спирт. Слово стало грайливо легким, ніби метелик. І зробилося слабким, неглибоким, безвольним і не крилатим. Слово вицвіло в їдючих променях Безправ’я і Беззаконня та вседержавного єзуїтства. Слово – на біду – перестало стріляти. Навіть навпаки: Слово розстрілюють, розколюють, розтрощують, немов мідяка об залізо…» У чому ж причина? Чому влада не кує?

– От уявіть собі, теоретично, що в один момент до влади прийшли абсолютно безкорисливі люди, справжні патріоти, професіонали, – розповідає Степан Павлович. – І все змінилося б! Взаємини між людьми, їхні матеріальні статки… Ніхто не крав би. Тобто все було б по-іншому. Змінилося б і Слово. Воно зазвучало б на повну силу. Але сьогодні, на превеликий жаль, воно загнане. І ми міркуємо далі: бідна, нещасна людина — це не громадянин вільної держави. Він слова не може сказати повноцінного. Щось шепоче, як рак у торбі. Притлумлена, затуркана людина не може любити свій отчий край «на повен голос». Змінити ситуацію може тільки стан справ у державі. Якщо нею на всіх рівнях керуватимуть віддані Україні люди, професіонали екстра-класу. Це дуже важливо. Тоді й Слово зазвучить. Бо нині воно стоїть на колінах. Кому служить? Ахметовим, фірташам, коломойським, пінчукам…

– Олігархам, які є власниками телеканалів, медіа-холдингів. Тому й Слово не може бути об’єктивним.

– Воно пригнічене. Іноді кажуть: у нас є свобода слова. Справді, можна писати про все. Але замість цієї свободи махровим цвітом квітне словоблуддя. Навіть якщо слово “прорветься” десь, то хто чує? Яка реакція? Що зміниться? Дієвості від чиновників не дочекаєтеся. Це не та свобода слова.

Свобода — коли Слово повнометражне, повноцінне. Коли і гримить, і відлунює, коли є реакція. Слово тоді знає свободу, коли викликає переміни на краще у суспільстві, коли викорінює зло, коли впливає на поступ держави уперед, коли наближає народ до омріяного щастя. А це можливе за однієї умови: коли влада чує Слово. Коли існує зворотний зв’язок між Словом і тими достойниками, які вмостилися на верхніх щаблях влади.

Як же насправді крутиться цей маховик сьогодні? А так! Куди б ви не писали, не стукалися лобом, яке б горе не гнобило вас, який би пласт – соціальний чи політичний – не порушували у своїх клопотаннях, вас ніхто не прочитає і не почує. Слово ваше так і повисне у повітрі. На жаль, забувають, що Слово — це все… У ньому закладено стільки, що усі багатства світу не зрівняються з ним…

Степан Павлович Колесник в редакції “Українського репортера”

– Гори можна звернути.

– Так. Але якщо Слово загнане, то нічого не вийде. Саме життя загнане у глухий кут, без перебільшення. Слову із того кута дуже важко вийти. Виживаємо. Хіба це життя?! Моя сестра піввіку вчителювала. Заробила 1600 гривень пенсії. Яке Слово може звучати при такій скруті?! А воно ж залежить від рівня життя, від тонусу життя. От дивіться: тільки українських пісень, які маємо у нашій духовній скарбничці (записаних!), налічується приблизно 300 тисяч. Жодна держава, жоден народ не має стільки. А скільки ще не записано! Раніше кожне село співало.

– Сьогодні не співають.

– Бо людей нема в селі. Моє село на Вінниччині майже вимерло. На вулиці було 28 хат, а зараз, здається, шість. І це ж такий благодатний край, такі чорноземи! Ні, нема влади в Україні. Хоч юридично вона є, але це не та влада, яка служить своєму народові, яка потрібна йому. Щоразу нова влада, всідаючись на престол, бреше, як стара. Слід у слід ступає, ніби наврочив хто, немов пороблено щось. Я глибоко переконаний, що доведеться нам пересівати волю, це сто відсотків.

– Ви про чорноземи згадали. Вже стільки списів зламано з приводу того, чи варто дозволити продаж землі. А ви якої думки?

– Багатії скуплять землю, от в чому справа. Дивіться: землю ще не продавали, а люди з великими грошима, такі, наприклад, як Порошенко, вже мають сотні тисяч гектарів. Колишній керманич Київської області Засуха також при земельці. Як бути? Дозволити продаж в умовах, коли закон на боці грошових мішків? Не можна цього робити! Принаймні в умовах безправ’я і диктату олігархів. Продавати землю — це поганяй до ями.

– Людей вперто штовхають до нової руїни, таке враження. Вже маємо великий розор на селі: розібрали тваринницькі ферми, розтягнули автопарки й тракторні стани, повиривали бетонні плити із силосних ям та картоплесховищ. І назвали це дійство розпаюванням. Чи так треба було запрягати?

– З розумом треба було робити. Скажу, що не все колгоспно-радгоспне майно було розтрощено й розтягнуто. Багато що потрапило у “певні руки”, себто до тих, хто був при владі чи біля влади. Приватизація — це такий страшний злочин! Від неї пішли злодійство та корупція. Злодійство розвинулося при Кучмі. Нещодавно він похвалився, що “реформував українське село”. Ні, він зруйнував його! Мені багато років довелося їздити  Україною й мимоволі спостерігати за стилем і методами роботи місцевих «вождів».

У багатьох районах влада не тільки чужа народові – ворожа йому. Тому й бачимо, як наше село бере за горло руїна, як дикий розор базової економіки тризну справляє. Тризна ця – роздольна і розгульна – гудом гула не лише при безкрилому Кучмі, вона набрала гону і після двох Майданів.

Сьогодні знову на ті ж граблі наступаємо, нічому не вчимося. Не агітую за колгоспи (це було рабство), але треба було спочатку добре подумати, перш ніж розпочинати такі кардинальні перетворення в нашому господарстві. І подумати на рівні держави.

– Щодо реакції влади на Слово. У 2008 році на шпальтах «Сільських Вістей» ви опублікували дві розгромні статті «Вовки в овечій шкурі» про стиль і методи роботи начальника міліції в Золотоноші та його посіпак. Вони «ламали людські долі, наче тріски», читаємо. Це були «недолюдки в державних погонах». Банда! У той період членом редколегії «Сільських Вістей» був і міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Він якось відреагував?

– Після того, як вийшли «Вовки…», на мій домашній телефон подзвонив Луценко (ми з ним не були знайомі). Каже: «Як ви дивитися на те, щоб ми зустрілися?» Звичайно, я відповів позитивно. Приїжджаю до МВС, мене проводять до кабінету міністра. Розмовляємо за кавою про те, про се. Луценко й пропонує наступного дня поїхати з ним в Золотоношу, тобто до «Вовків в овечій шкурі». Із задоволенням прийняв пропозицію. І ось ми в Золотоноші. Міністр зібрав усіх тамтешніх міліцейських начальничків, щось на зразок наради. А їх же треба під суд! І жорстко покарати.

– Ви сиділи в президії цих зборів?

– В залі.

– Луценко гамселив своїм міністерським словом підлеглих?

– Ні. Завів якусь таку дивну філософію про життя, яке є дуже складним. А в цьому житті, мовляв, треба бути людьми. Коли вже їхали додому, то Луценко й каже: «Я думав їх (райвідділ міліції. – Авт.) розганяти, але не став цього робити».

– Отже, не зірвав пагони з цих «вовків»?

– Ні. Послухайте, що було потім. Через якийсь час Луценка арештовують. Із в’язниці через свого сина передає мені листа. Пише про несправедливість, про те, у які страшні лабета потрапляє людина, якщо хоче чогось добитися. Що він мусить «триматися, все перетерпіти». Мені видався цей лист дещо дивним. Тим не менш я відповів йому, надіславши серйозного листа. Про те, що правда все одно переможе, банда Януковича рано чи пізно піде в небуття, і вони будуть відповідати за скоєне. Минув час, Луценко вийшов на волю, і я знову одержую від нього листа. Пише: «Все справдилося, як ви й казали». Йде рік за роком, Луценко займається своєю політикою, я – журналістською справою. Він стає генпрокурором. І от одного разу мені потрібна була консультація, по інтернету я звернувся до Луценка. Однак він так і не подзвонив. Бачте, із в’язниці написав, а на свободі, коли сів у високе прокурорське крісло, вже задер носа. Я вам скажу, що люди – це така складна матерія!

– Збагнути таку «матерію» важко, а то й неможливо. У вас, Степане Павловичу, очевидно, є і протилежні приклади.

– 1969 рік. Мене виключили з партії, звільнили з редакції газети. Деякий час був без роботи. Письменник Віталій Коротич якось у газеті «Бульвар Гордона», згадуючи ті часи, написав, що коли Степан Колесник йшов Хрещатиком, то його друзі та знайомі переходили на інший бік вулиці, щоб не «засікли» кадебісти. І це правда. Я став працювати в журналі «Україна» (хто допоміг – розповім. Це окрема історія), який редагував письменник Василь Большак, свята людина, дивовижний чоловік. І ось одного дня до редакції заходить поетеса Наталка Кащук. А з нею – Михайло Стельмах, відомий письменник, лауреат найвищих премій, академік, Герой Соцпраці. А ми з ним, виявляється, родом із сусідніх районів Вінницької області. Він – із Літинського, я – з Калинівського. Стельмах і каже: «Я маю достовірну інформацію, що ви збираєтеся вступати до Спілки письменників. Але з вашою біографією… Я Спілку добре знаю… Може бути провал. Тому прийшов, щоб дати вам рекомендацію».

Фантастика! Стельмаха я ніколи не бачив. І раптом така потужна підтримка… Оговтавшись від несподіванки, я подякував Стельмаху. І кажу, що не можу прийняти цю пропозицію. Пояснив, чому. У Спілці сидять такі ортодокси, що знімуть велику бучу. Скажуть: бачте, Колесник наламав дров, виступив проти влади, партії, а тепер хоче пролізти у Спілку, прикриваючись іменем лауреата Ленінської премії. Стельмах, вислухавши мої аргументи, промовив: «Це дуже глибока думка. Я знаю Спілку не менше вас. Але ви все одно подумайте над моєю пропозицією. Ось мої координати…»
Такі дивовижні речі підкидає нам життя.

– Хто ж вам дав рекомендації до Спілки письменників?

– Юрій Мушкетик і Валентин Речмедін. До Михайла Стельмаха я не звертався. Але його вчинок запам’ятав на все життя.

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

Далі буде.

Фото на головній: 1969 рік, підніжжя Паміру. Степан Колесник під час творчого відрядження від журналу «Україна». Світлину зробив знаменитий фотокореспондент Борис Градов

Від редакції. Сьогодні, 12 лютого, у Степана Павловича Колесника – День народження, з чим його і вітаємо сердечно. Зичимо гарного здоров’я, благодаті в усіх справах, нових чудових книжок. Нехай Слово озивається до Вас, шановний Степане Павловичу, добром, радістю, усім світлим та радісним! Многая літа!

Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”