Іван Драч жодного разу не одягав Зірку Героя. Пам’яті великого поета (+відео, фото)

У засвіти відійшов Іван Драч, поет, кінодраматург, перекладач, мислитель. Герой України, лауреат Шевченківської премії. За сценаріями Івана Федоровича свого часу було знято низку культових кінострічок: “Пропала грамота”, “Криниця для спраглих”, “Камінний хрест”. Не віриться, що не стало великого поета, що більше не почуємо його Слово…

У пам’яті зринає інтерв’ю з поетом у нього вдома, в будинку на столичній вулиці Антоновича. Іван Федорович з дружиною добродушно пригощали кавою з печивом, господар читав поезію, в тому числі із сатиричними нотками про президентів (один із його збірників, до речі, називається “SатирикоN”)… Здавалося, не було питання, на яке поет на мав бажання відповісти.

У вітальні, на кріслі – м’які іграшки. Внуки бавляться? «Один внук , Іван Максимович Драч, навчається в педагогічному університеті Драгоманова, дуже подобається бути студентом. Двоє внучок – Марта і Марія», – неквапом відповідає Іван Федорович.

Пропонує: «Ось приїжджайте до Кончі-Озерної, познайомлю вас із письменницьким хутором, там живуть зараз Мушкетик, Жулинський, Павличко, Павло Мовчан, Люба Голота…».

А ми все випитували та й випитували поета про все-все… Ось хоча б про те, чи вірить Івана Федорович у щасливу зірку України…

– Все-таки багато що змінилося у державі, люди змінилися, вони дуже вірять у краще… І на цій вірі ми повинні жити, – вважає Іван Драч.

Є побоювання, щоб наш народ не зневірився…

– Я думаю, що коли ми пережили такі страшні Голодомори, то не зневіримося. Згадайте тільки, що Сталін з нами виробляв, а ми все-таки вижили. Наш народ має жилаву породу. І треба дивуватися з нього. Подивіться на ситуацію з біженцями з Донбасу. Їх прихистили в багатьох містах і селах. Чи справилася б з такою бідою якась інша країна? Навряд чи. А наш народ дає віру… Треба не тільки картати себе, а бачити, що ми здатні на дивовижні речі, витримуємо такі жахіття. І не потрібно посипати голову попелом. Доля нам так записала, що весь час маємо випробування. Дожилися до такої біди із демократією… Скажімо, а той же білоруський Лукашенко зі своєю диктатурою має іншу ситуацію, білоруси не гинуть, до нього вже починають прислухатися у Європі, готові його шанувати. Такі ось політичні парадокси нашого часу.

– Багато лиха в державі. Де знайти нині криницю для спраглих, з якої можна напитися цілющої води?

– Що б там не було, як би ми не нарікали на наш час, але він, окрім всього іншого, є часом високої духовності. Це пов’язано з жертовністю наших людей, які загинули за Україну і на Інститутській, і на сході. Це і подвижництво волонтерів, які рятують армію, незважаючи на велику кількість високих чинів із великими зірками на погонах. Люди воюють за себе, вони знають, що треба рятувати Україну, бо іншої землі у них нема. І це якраз – велика надія нашого часу. І страшна ця надія, бо маємо державу, яка називається «український олігархат», на «шахівниці» олігархи совають своїми фігурами, десь там під певним наглядом світу, але ж ми знаємо, за ким стоять Ахметови, Пінчуки, Фірташі… Люди все це бачать і знають. Найдивніше, що народ наш не зневірюється, що б там не було.

– Ви якось говорили, що процедуру висунення кандидатів на здобуття Шевченківської премії варто зробити супервідкритою або ж суперзакритою, узяти за приклад процедуру Нобелівської премії.

– Звичайно. Мені здається, що наймудріше роблять шведи. До «технології» Нобелівського комітету не допускають нікого. Мовляв, це – справа комітету, кого обирати… А у нас – громадське обговорення, кричать…

– Лобістів шукають.

– Шукають… Дзвонять до тебе, мовляв, ти ж там коли будеш, то не забудь… Я також тебе не забуду.

Коли український письменник стане нобелівським лауреатом?

– Мені здається, що нині міг би бути найбільш готовим до цього Василь Голобородько. По перше, з Донбасу, а це було б дуже цікаво для деяких кіл,по друге, його твори найбільше перекладають з усіх сучасних українських поетів. І вірші прекрасні.

– Свого часу були розмови про Ліну Костенко, як претендентку на нобелівську.

– І про Павличка також. До речі, вашого покірного слугу висували на Нобелівську премію ще в 1967 році. Павла Тичину, Ліну Костенко і мене.

– Як це було?

– Членом Нобелівського комітету був видатний сходознавець, українсько-американський історик Омелян Пріцак. І запропонував нас… Але наступного року, 1968-го, помер Тичина. І вся ця справа завершилася нічим.

– Ви депутат парламенту трьох скликань. Що не так сьогодні у Раді?

Розмова з журналістом Леонідом Фросевичем… про журналістів. Фото Павла Пащенка

– Дивишся на одних депутатів і думаєш: такі молоді, а які ж розумні! А інші… під патріотичними гаслами нічого не несуть – лише пустий патріотизм. На початку Незалежності, особливо в першому скликані, було більше ідеалістів, романтиків. Сьогодні час – прагматичний. Ідеалізм витікає із нашого сучасного героїзму. Переосмислюючи якісь речі, бачиш, як героїчний людський дух живе, існує в українцях, воїнах. Думаєш: Боже мій, звідки взялися такі неймовірні люди, ми думали, що наше молоде покоління не хоче вірити в ідеали батьків-дідів, а вони своїми ідеалами, своєю боротьбою перевершили дідів і батьків. Це – прекрасно. І тим сумніше спостерігати за примітивізмом так званих діячів: він сказав перше слово, а ти вже знаєш, що скаже далі. Ними рухає «золотий тілець», гроші. Ми ж бачимо, як наші найбагатші люди займають найвищі пости в державі, і коли їх слухаєш, то відчуваєш, що їх на якісь дії кличуть не інтереси держави, а отой ґешефт. Оцим страшний наш час.

– В одному із ваших віршів йдеться, що ми ніяк не складемо державного екзамену. Може, вже пора його скласти?

– Пора. На жаль, ми опинилися у двобої світів.

– Серед ваших поезій є вірші про президентів. Не було проти вас гострих випадів за це?

– Я писав ці вірші за часів їхнього перебування при владі. Ось зараз знайду про Януковича (шукає у збірці. – Авт.). За його часів я виступав у різних інституціях, читав ці вірші, і дехто із моїх знайомих мені радив: читайте, що хочете, тільки про Януковича не треба… А народ знав, що в мене є такий сатиричний вірш і просив прочитати. Я не міг відмовити. У мене є вірш, присвячений Порошенкові: «Розпороши, Порошенку, ворогів на порох – хай на кутні засміється наш заклятий ворог! … Годі буть солодким! Будь солоним, будь перченим, будь нам стовідсотковим!»

– Іноді доводиться чути, що Ющенко, як глава держави, одержавши колосальну довіру народу, змарнував історичний шанс. Погоджуєтеся?

– Багато чого він, звичайно, не зробив, але ж зате відродив Чигирин, Батурин… Отож є його за що шанувати, безперечно.

– Пригадуються ваше поетичне: «Перо, мій скальпеле вогненний, ти мій жорстокий лиходію…». Яке сьогодні перо у Івана Драча?

– Воно не витліло, таким же й залишається, тільки більш сатиричним стало. Одна з останніх моїх книжок називається «Сатирикон». Нині працюю над впорядкуванням багатотомника своїх творів: тут і поезія, і кіносценарії, і п’єси, і політичні виступи.

– Не хочете узятися за написання сценарію? Можливо вже є ідеї.

– Колись в нас із Богданом Ступкою була задумка – зробити фільм про Григорія Сковороду. І ми зійшлися на тому, що Сковорода буде у трьох іпостасіях: Сковорода – старший (Богдан Ступка), середульший (син Богдана Сільвестровича), і – наймолодший (внук Ступки). Щоб три покоління Ступок зіграли роль «трьох філософів». Але , на жаль, немає з нами Богдана Ступки. Ще у мене є ідея – разом бандуристом Тарасом Компаніченком зробити фільм про Сковороду як музиканта. От якби меценати підтримали…

– Кого з поетів, письменників любите читати?

– Останнє, що вразило – поезії Любов Якимчук, поетеси з Донбасу. Талановита. З великою цікавістю читаю Андруховича, Забужко, Жадана…

– Чи справедливо, що в школах не вивчають Павла Тичину, деяких інших класиків?

– Ні. Це ж історія. А куди від неї?? В історії української літератури після 1917-го більш обдарованого поета як Тичина не було. Я так думаю.

А Микола Вінграновський?

– Серед покоління «шістдесятників» Вінграновський був найталановитішим. Я казав йому, що Господь тебе поцілував в чоло. Не зовсім вдалою, щоправда, є назва спогадів про нього – «Маршал», це мені нагадує про маршальські талони… Коли грав в карти Андрій Малишко, то любив «маршала давати» ( є така система гри). А Малишко дуже любив грати… Я в карти з ним ніколи не грав, але стосунки з ним були найкращі, найприязніші. Недавно написав статтю про нього, і згадую… Наприклад, такий дивовижний нюанс. Колись Малишко узяв Дмитра Павличка, мене, ще когось, каже: хлопці, поїдемо сьогодні на свято жайворонка. Уявляєте?! Весна. Їдемо, парує чорна рілля. Поля. І починаються змагання жайворонків. І як співають! Малишко, до речі, люто бився за українську мову. Його дуже любив Хрущов. Підтримував його, коли тут був, в Україні.

– Чи буваєте в рідних Теліжинцях Тетіївського району, на Київщині?

– Рідко. Поїдемо хіба що на проводи, син, Максим, там похований… Сина вбили в 2009 році. В селі залишилася наша хата, сусідка доглядає… Можна в будь-який момент туди приїхати, затопити грубку.

Читали, що ви проводили розслідування стосовно загибелі сина, лікаря за фахом.

– Проводив, але завершилося тим, що почалася атака на мене. Одного разу мене ледь машина не збила. Я думав, що це якась випадковість, а коли вдруге, наступного дня, вийшов з хати, до мене підійшов якийсь лихий тип і став погрожувати:- «А ну кончай там свою правду, иначе пырну тебя ножем, и все…» Ми порадилися з сім’єю і зрозуміли, що нема сенсу це все продовжувати. А у мене ще ж є троє внуків. Так, на жаль, довелося зупинити свої версії розслідування. А ще було… спалили машину і гараж, у 2013 році, на День Незалежності у Кончі Заспі. Ніхто нікого не знайшов, так усе й заглохло. А потім почалися проблеми із здоров’ям, мені робили операцію на серці. Кожен має свої клопоти. У мене є такий вірш: «В глибині ридає пекло, а зверху – рай сміється…».

– Кінострічки за вашими сценаріями отримали визнання. Водночас деякі фільми «не пішли»… Наприклад, «Дід лівого крайнього» (1974 рік), де Яковченко знімався в головній ролі… Чому?

– Задум цієї стрічки був гарним, я писав його разом режисером, сценаристом Леонідом Осикою. Але програш в тому, що Осика і команда… пропили стрічку, образно кажучи. Осика – дуже талановитий чоловік. Одного разу я приїжджаю на зйомки біля річкового вокзалу, в Києві. Чую, Леонід Осика командує: «Мотор!» І падає п’яний. Я повернувся і пішов геть, більше після того я до тієї групи не ходив…

Ви – Герой України, кавалер трьох орденів «Ярослава Мудрого». Зірку часто одягаєте?

– Можу зізнатися: жодного разу не одягав. Просто такий час… Скільки героїчних людей не мають тієї Зірки… Зате скільки людей негідних нагороджено.

– А доплат ніяких нема за ордени?

– Нема.

– А чому ви не є академіком НАН України?

– Я сюди ніколи не збирався… Я – почесний академік Академії мистецтв. Подивіться, Дмитро Павличко не академік НАН, Валерій Шевчук не академік. Є багато випадковостей. Казав Довженко: «Бог є, ім’я йому – випадок».

Про Народний рух… Чому така у нього доля?

– Жодні громадські організації, як і Рух, не домінують, вони дали поштовх… Тоді для нас було головним – знищити твердиню, що мала назву СРСР.
Рух створювало кілька чоловік – Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Лариса Скорик, Сергій Головатий, Олександр Лавринович.

– Ви Лавриновича не засуджуєте за те, що був з «регіоналами»?

– Він свою дорогу шукав. Я ні на кого не ображаюся, вони такі, які є.

Нині мода пішла, особливо в деяких театрах – зі сцени лунає багато лайливих слів. Ваша думка?

– Тут треба знати міру. Коли мат за матом іде – це не смачно. І в моральному плані дратує.

Де любите в Києві бувати?

– Улюблені місця – Андріївський узвіз, Володимирська гірка, Софія, парк Шевченка.

– Як ви познайомилися з дружиною?

– Ми познайомилися у Львові. Вона йшла в оточенні хлопців. Дивлюсь, таке мале дівча і стільки хлопців її оточує. Познайомився. Така тендітна дівчина з небесними очима. Питаю, чи вона не з Прибалтики? Ні, каже, я львів’янка. А в мене творчий вечір тоді мав бути, от я і запросив її… Вона прийшла і я весь вечір дивився тільки на неї. Марія Михайлівна – математик, закінчила механіко-математичний факультет, займається фінансами, це її парафія.

– Київ змінюється, часто зносять історичні будівлі. Як реагуєте на такі зміни?

– Змінюються всі міста, і Париж, і Варшава, і Прага. Нещодавно товариство «Україна і світ», яке я очолюю упродовж багатьох років, організовувало поїздку дитячого хору із Таращі Київської області і танцювального ансамблю з Білою Церкви. Я їздив з цими дітьми до Парижа. Які були щирі враження цих маленьких українців! Це і для мене було великим щастям – Лувр, наприклад, побачити. Це така радість пізнавати. Тепер, коли мене питають, чи я був щасливим, відповідаю, що був, зовсім недавно, їздив з дітьми.

Розкажіть, будь ласка, про свою творчу кухню. Чим ви пишете, перейшли на комп’ютер?

– Я пишу од руки, на коліні, як нема стола, пишу в зошиті. Класично. Ось у мене зошит. Осінні вірші – з невиданого. Пишу, коли є особливий настрій. Тоді мусить лягти слово за словом, чітко, точно, без усіляких правок.

Автограф на згадку

Що сьогодні зачаровує в нашому місті?

– Я – співголова фонду з охорони пам’яток. Він працює у Києво-Печерській Лаврі. І коли я приходжу туди, дивлюся на лаврську дзвіницю, то відчуваю невимовне щастя, це немов би розмова з небесами. Дуже люблю це місце, цю дзвіницю.

– А щасливим в Києві коли відчували себе?

– Я три роки (1955 – 1958 роки) служив у шістнадцятому понтонно-мостовому верхньодніпровському полку, вчився наводити понтонні мости, можу підривати мости. Він базувався на столичній Пріорці. Тоді мене Київ полонив, зачарував. Бо я окрім Умані і Білої Церкви тоді інших міст не бачив.

Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Ігоря ІВАРОВСЬКОГО

Відео “Українського репортера” про Івана Драча: https://www.youtube.com/watch?v=gI-oatWYI3k
***
Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття рідним та близьким Івана Федоровича Драча.

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × three =