Двадцять весен молодості
До 20-річчя Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара.
Ще снігами пахне квітень. А для юних українців настає пора щасливого пробудження таланту. Десь на заході Європи зацвітають над весною двоє добрих, омолоджених сердець. І вже чується, як далеч розпростореного Рейну передзвонюється з повінню розкутого Дніпра. Це не просто метафора. Це гармонія оновленого світу і воскреслої у світі України.
Є всі підстави говорити про феноменальне явище, свідками якого ми були на історичному перетині віків. І моєму поколінню зараз є що пригадати. Двадцять років тому сталася не тільки літературна, а й, можна сказати, історична подія. Німецькі меценати Тетяна Куштевська та Дітер Карренберг заснували першу недержавну міжнародну премію для молодих українських письменників. Уперше в незалежній нашій державі реально відчулося нове усвідомлення: Україна – це Європа.
Двадцять років нашій премії. Для однієї людини це не так багато. А для літературної відзнаки це зоресяжний час. У ньому сконденсована, ущільнена до рівня космічної речовини життєдайна творча енергетика молодих талантів України. Мені як голові журі доводиться читати всі твори конкурсантів. Зізнаюся: складна й відповідальна ця робота. Не так просто визначити найкращого.
Тут не можна помилятися. Всі ж вони для нас – як рідні діти. Всіх жадаєш приголубити. Тож коли серед багатьох книжок та рукописів зблисне рідкісний, коштовний діамант – батьківське серце завмирає від радості і щемливого передчуття.
А які прекрасні хвилини зустрічі з переможцями! Адже ми знаємо тільки їхні твори. Ми ще не бачили обранців долі в обличчя. І для нас, членів журі, нагородження лауреатів – теж велике й незабутнє свято. Так було всі двадцять років. Так було і цими сонячними днями…
Вранці третього квітня, в день народження Олеся Гончара у письменницькому домі повіяло вітром юності. На свято вшанування нових лауреатів прийшов Надзвичайний і Повноважний посол Німеччини в Україні доктор Ернст Райхель. А відкрив урочисте зібрання голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський.
Він повідомив, що за популяризацію української літератури в Європі Тетяна Куштевська та Дітер Карренберг нагороджені медалями «Почесна відзнака», і вручив ці нагороди Тетяні Куштевській. Дорогу нашу гостю і Посла Німеччини, лауреатів-гончарівців сердечно вітали Валентина Данилівна Гончар, патріарх літератури, Герой України Дмитро Павличко, виконавчий директор Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара Валентина Іршенко, лауреат премії 2016-го року, поетеса Алла Миколаєнко, відомий артист, композитор Ігор Якубовський, юна співачка, зіронька естради Ольга Мельничук.
Звучали пісні на вірші Олеся Гончара, бентежливі ліричні мелодії.
Хто ж вони, які вони, лауреати Міжнародної німецько-української літературної премії імені Олеся Гончара, іменинники ювілейного нинішнього року? Не зайве буде нагадати, що з погляду німецьких друзів найголовнішою метою конкурсу є підтримка експериментально-інтелектуального напрямку молодої української літератури. І ми в журі ніколи не забуваємо про цей вагомий критерій. Не дивно, що й у творах нинішніх лауреатів панує весновійний дух новизни.
Отже, знайомтеся, дорогі читачі. У номінації «Проза. Романи, повісті» переможницею стала вчителька із Києва Ганна Чіпко. Її роман «Гривна» – це справді європейське явище. Це сміливий експеримент інтелектуала ХХІ століття. Це яскраво молодіжна проза, своєрідна художня енциклопедія юнацтва.
Прелюдією роману є колоритне досьє на головних персонажів. Короткі, влучні характеристики говорять самі за себе: «Для неї життя – це вічність у мініатюрі», «Романтики завжди наївні, а тому божевільні». Або ж таке колоритне: «Працювати мають ті жінки, які не навчилися використовувати свої принади».
Герої твору – це характери. Їхні долі настільки переплелися, що текст бачиться як єдине художнє полотно. Тут є все. Динаміка дії. Динаміка руху. Руху у прямому і символічному вияві. Один із героїв – затятий краєзнавець, а ще – любитель шаленої їзди. Байкер. Зі своєю подругою він летить на залізному горбоконику у простори і глибини ріднокраю. Углиб історії. Історія в романі – це наскрізна метафора. І тут можна сказати лиш одне: цю книжку треба вдумливо читати. Вона – для молоді, та більше – для батьків.
Апелюю до батьків не випадково. Ми, старші,звикли бурчати. Не та нинішня молодь. От колись було. От ми були… А молоду літературу принципово не читаємо. Бо якби читали, то ця література переконала б нас у цілком протилежному. За зовнішньою екстравагантністю живуть напруженим життям чутливі, глибоко ранимі юні душі. Наші діти особливо гостро відчувають історичні протяги. Вони дивляться далі, ніж ми. Вони бачать глибше, ніж ми.
Ось іще одна майстриня прози. Марія Карп’юк. Викладач англійської. Психолог. Працює переважно у малому жанрі. Але її оповідання – це велика проза. Одне з них названо просто: «Солдатику». Цей солдатик – сирота. Ріс у дитбудинку. Мучиться у роздумах: «Ніхто ніколи не любив мене. Життя – пустка. Єдиний вихід – АТО. Хоч там я потрібен…».
Та ось біда. Потрібен був ненадовго. Поранення в ногу. Шпиталь. Поруч сусід без руки і ноги. Сердито відвертається од рідних, «заздрісно дивиться на мою ногу».
І далі – вражаюче: «А я ладен її відрізати… аби тільки до мене хтось так приходив»…
Зізнаюся. Не можу перечитувати це. Життя прожито. З Богом розмовляєш. А дивуєшся. Ну звідки в цієї дівчини, цієї нашої дитини таке проникливе бачення глобальної трагедії людства?
Немає змоги аналізувати всю збірку «Дорога додому». Є тут рідкісна за художнім вирішенням новела «Ілліч і каналізація». Про митарства пам’ятника тоталітарної доби. Є навіть повість. І теж – молодіжна. Читаєш і радієш. Які ж вони різні, наші діти! Які ж вони талановиті!
Зухвалий подих новизни серцем відчувається і в поезії конкурсантів. Тут нашу увагу особливо привернув Кирило Поліщук із Кропивницького. Йому 26 років. А він уже кандидат філологічних наук, редактор електронного журналу «шТОРОR».
Мене вразив його вірш «Дерево», який не можна передати якимись нейтральними словами: «Поміж стовбурів голих дерев стояв я // в пальті сорочці джинсах // і тепло було мені // і було мені самотньо // вітер дмухнув // і злетіло з мене пальто // вітер дмухнув // і злетіла з мене сорочка // вітер дмухнув // і злетіли джинси та кеди // птах сів на плече – подумав гілка».
Мені дуже близький ліричний герой цього поета. Його болить «перерізане горло горлиці». Йому не байдуже, що «старий розбитий човен наковтався піску // забув риб // розгубив весла…». Він зізнається, що знає «дві мови – мову любові і мову ненависті». Всевидюще око поета бачить непомітні для звичайного ока такі рельєфні, багатопланові деталі: «море лупило берег кулаками хвиль», «лампа під стелею стежить, як тінь моя б’ється об чотири стіни…». Або ж образ, який пронизує тебе галактичним холодом: «небо… дивиться на мене єдиною зіркою…».
Книжку названо багатозначно: «Ліс, про який ніхто не знав». Знову ж таки. Ця книжка – не для полегшеного читання.
Цікавим відкриттям порадувала нас і номінація «Публіцистика». Тут відзначився 23-річний випускник військової академії, лейтенант Назарій Пічак. Родом він з Івано-Франківська. На конкурс подав художньо-документальний нарис «Обличчя війни. (Антивоєнні уроки Олеся Гончара)». Показове явище. Військовик пише про антивоєнні уроки. Він цілком згоден зі словами класика: «Війни показують, як легко розбудити в людині звіра».
У його бабусі, ровесниці Другої світової війни – «очі кольору грозової хмари». Ці очі стають світлішими, коли, як пише молодий офіцер, «Мирна серпнева ніч опускається на українську землю. Сплять міста і села. Сплять хмарочоси і хати. Світиться повний місяць. Переблискують зірки. Вільно і спокійно дихає земля. Бо це – Мир».
Так і чується Гоголь у цій мелодійній фразі. Але молодому нашому авторові не до лірики. На сході України війна. І хоч «гібридна» вона, але підступніша за всі війни на світі. Мабуть, не був ще у відкритій пресі трагічний мартиролог, який оприлюднює у своєму нарисі Назарій Пічак.
Ще до початку бойових дій на Донбасі героїчно загинув офіцер Служби безпеки Геннадій Біличенко. Він – перша жертва підступної війни. У день його смерті було офіційно оголошено про початок АТО. Невдовзі на невидимому фронті полягли інші офіцери, колеги Геннадія: полковник Олександр Аніщенко та майор Руслан Лужевський, яким посмертно присвоєно звання Герой України, підполковник Олег Ткаченко і старший лейтенант Олександр Ткачов, які потрапили в полон і по-звірячому були розтерзані кривавими катами…
Весь нарис талановитого публіциста перейнятий важкими роздумами про війну як прокляття людства. Чому люди жорстокі, як звірі? Чому гине найкраще на світі – Людина? Відповіді на ці болючі запитання військовий публіцист Назарій Пічак шукає і знаходить у творах Олеся Гончара.
Торік на такому самому святі я спробував заглянути у нинішні ювілейні для премії дні і виголосив своєрідний прогноз: «Двадцятирічна премія увінчає двадцятирічних лауреатів!». І ось маємо наймолодшу переможницю. Софія Мостова. Вісімнадцятирічна. Родом із села Жизномир Бучацького району на Тернопільщині.
Другокурсниця Шевченкового університету. Свою літературознавчу працю назвала просто і переконливо: «Олесь Гончар – захисник рідної мови». Юна дослідниця розглядає «Щоденники» нашого класика як рефлексію його мовосвідомості. Це сміливий і несподіваний ракурс як для вчорашньої школярки. Та й слово яке ж глибочезне: мовосвідомість!..
Досить амбітну мету поставила перед собою Софія: розкрити важливі напрямки творчої і громадської діяльності Олеся Гончара на словесному полі. Ось ці напрямки: «Боротьба за піднесення мовноетнічної свідомості українців», «Утвердження високого соціального та естетичного статусу української літературної мови».
Тут замах на цілу дисертацію. І можна не сумніватися. Ця енергійна дівчинка із глибинного надзбручанського села ще себе покаже. У неї твердий характер. Людців, які цураються рідної мови, називає вона відступниками і зрадниками. Ось яка у нас відважна Софійка! Вона у реєстрі переможців – 125-й лауреат Гончарівської премії!..
Що можна ще сказати лауреатам нинішнім і майбутнім? Ось хіба лише таке. Не наслідуйте сивих бурчунів, мої друзі. Не бурчіть на батьків! Ми любимо вас більше, ніж себе. Ми радіємо за Вас. Гордіться своєю премією! Це не просто німецько-українська – це європейська нагорода. Ми відзначаємо її двадцятиліття із поглядом у наступний рік вісімнадцятий, у славне Сторіччя Олеся Гончара.
Тим, хто народився в рік заснування премії, сьогодні теж двадцять років. А перші лауреати уже в дорозі до свого п’ятдесятиліття. І хтозна, може, в ці хвилини хтось молодший від премії вже дописує свій епохальний шедевр і збирається надіслати його нашому журі.
Тож нехай знає, хто колисатиме долю його слова. А це Валентина Гончар, Тетяна Куштевська, Дітер Карренберг, Леся Гончар, Руслан Найда. Це й перший голова журі, сучасний класик, Герой України Іван Драч та визнаний слідопит світового українства, подвижник організаційного становлення премії Віталій Абліцов. Переобтяжені громадськими обов’язками, вони зійшли з нашого корабля, але завжди гаряче вітають нові покоління гончарівців.
Отож – до зустрічі, іменинники завтрашнього дня! З нами юне ваше слово. З нами двадцять весен молодості.
Петро ПЕРЕБИЙНІС, голова журі конкурсу, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
