“Ми лежали в крові, я попросив води. Не дали”. Яких катувань зазнають українці в полоні окупантів (+фото)
Мешканець Харківщини 26-річний Олексій Семіков розповів про катування, які проводили над ним російські окупанти, коли він потрапив у полон.
Про це він розповів Громадському.
Перед полоном Олексій, мешканець Козачої Лопані на Харківщині, допомагав своїм землякам виживати в окупації — його селище росіяни захопили в перші дні повномасштабного вторгнення. Він діставав молоко, борошно. А після того, як з’їздив у Харків по ліки для хворих, його пов’язали.
“16 березня, я повертався з Харкова. Проїхав наш блокпост — усе було гаразд. На наступному також. А коли заїхав у Козачу Лопань, на розвилці, де дорога веде в центр і на трасу, мене наздогнав УАЗ. З нього вистрибнули кілька військових з автоматами. Відчинили двері, мене повалили на землю, завʼязали руки й очі.
“От ти й доїздився. Ти ж Олексій, маєш дві собаки, живеш із мамою, за такою-то адресою. Будеш розповідати, як ти їздиш у Харків, якщо туди нікого не пускають і не випускають”.
У мене забрали мобільний, готівку, деякі документи, ключі від машини — і кудись повезли. За фасадом приміщення, яке я побачив крізь щілину, зрозумів, що це вокзал.
Мене завели всередину й кинули на підлогу. Біля мене лежав чоловік у військовій формі. Вони його били і кричали: “Де ти взяв військову форму?!”
Він відповідав, що йому її віддав сусід за пляшку горілки. Виявилося, що окупанти зайшли до цього чоловіка додому, нишпорили в його шафах. На вішаку була українська військова форма. Версія “про сусіда” їм не сподобалася, тому вони його запакували і привезли у підвал, як і мене”.
Те, що без ліків лишиться дитина-діабетик, загарбників не хвилювало.
“Вони почали мене бити мітлою, палицею і розпитувати про ситуацію в Харкові. Я пояснював, що містом ходять люди, працюють магазини, аптеки, гуляють діти, комунальники прибирають. Після цього вони били ще сильніше і кричали.
“Ти пи*диш, це все неправда! Ми маємо зовсім іншу інформацію! Там люди бояться з підвалів виходити! Там нікого немає!”
Питали також, що з військовою технікою, блокпостами. Я відповідав, що бачив лише поліцейських, а на блокпостах — військові без техніки. Увесь цей час вони не припиняли бити мене і чоловіка у військовій формі”.
“Кожні кілька годин приходила нова зміна, і допити з побиттями повторювалися. Я почув, що у підвал зайшов чоловік. Він наблизився до мене, підняв, привʼязав до батареї й почав бити з усієї сили.
“Ти скакав на Майдані, ти точно козачок!”
Я відповідав, що це не так.
“Що ти робив 8 років тому?”
“Був у себе вдома в селищі. А де саме я мав бути 8 років тому?”
“Ти мав захищати “ЛНР” і “ДНР”!”
Після цих слів він так сильно вдарив мене по руках, що той скотч, яким я був привʼязаний до батареї, розірвався. Прийшли люди, які мене привʼязали назад. А той почав бити чоловіка у військовій формі. Удари були такими сильними, що він аж сходив під себе.
“Дивись, цей уже обісрався, а ти так і не подаєш знаку. Ти точно нацик, ти точно з “Азову”!”
Дійшло до того, що я припинив відчувати біль. Нас відв’язали і кинули на підлогу”.
Після цього прийшла інша зміна окупантів.
“Ми лежали в крові, інший чоловік ще й у фекаліях. Я попросив води. Не дали.
“Нам сказали, що ти націоналіст — терпи. Може, хтось інший принесе”.
Нас били, але вже не так сильно, як раніше. Раптом я почув вибухи, у підвал почали забігати військові. Вони кричали, що нас обстрілюють ЗСУ. Вибухи не припинялися, військових ставало дедалі більше. Ще вони погрожували, що виведуть, привʼяжуть до дерева — і нехай нас обстрілюють. Я сказав, щоб мене виводили. Вони знову вдарили.
“Кому ти потрібен, лежи вже”.
Тоді я зрозумів, що навряд мене будуть убивати. Бо у певний момент все ж були думки, що ліпше б мене вбили, ніж терпіти ці знущання.
Я чув, як військові розмовляли між собою. Говорили, що “не потрібно було дозволяти цивільним ходити центром селища”, мовляв, “там точно були навідники, вони злили всю нашу техніку. А тепер потрібно терміново їхати і всіх пакувати”.
Після цього вони вибігли — і вже згодом почали привозити цивільних. Також із завʼязаними очима й руками. Їх кидали на підлогу і били. Нас поки не чіпали”.
Підвал наповнювався людьми. Біля мене поклали чоловіка — фермера. Я його впізнав, він має свою конюшню, великий будинок у сусідньому селищі. Він запитував: “За що ви нас узяли? Ми ж просто сиділи вдома з сімʼєю, обідали”.
Його били й у відповідь кричали: “Звідки у тебе гроші на такий будинок? Гроші маєш?”
Він обіцяв віддати всі гроші, аби лише вони не били сина, бо в нього лейкоз.
У той самий момент вони почали бити сина.
Згодом нас усіх вивели на вулицю. Потрібно було стати на коліна у сніг і впертися головою в стіну. Нас по черзі викликали на розмову. Я стояв так години три, може й більше. Уже навіть засинав. Отримав обмороження ніг.
З підвалу долинали звуки побиття і стогону людей. Так було з кожним. Я думав, що й до мене дійде черга, але раптом нас завели назад у підвал.
Прийшла нова зміна військових. Я чув: “Дивись, які круті черевики в цього фермера. Якраз твій розмір — 44″.
І вони почали знімати взуття з цього чоловіка й решти людей, а натомість давати порвані калоші. Я був у легких кросівках, до мене вони не лізли”.
За кілька днів полонених почали залучати до примусових робіт:
“Вони обіцяли віддати автомобіль. Я нагадував, що там були продукти, ліки, готівка.
“Машину ми тобі віддамо, але якщо ти кудись поїдеш, ми тебе знайдемо і розстріляємо. А якщо не впіймаємо, то визнаємо ворогом народу, скажемо, що ти навідник, здаєш позиції, через тебе страждають мирні люди, що ти всіх АТОвців, яких ми знайдемо, здаєш”.
Я переконував, що нікуди не поїду. Вони погодилися мене відпустити, але перед тим сказали прибрати територію. Дали сокиру, щоб відколював лід. Щойно її взяв, у мене запаморочилася голова, і я знепритомнів.
Коли прийшов до тями, то побачив поряд переляканого чоловіка з нашатирним спиртом. Він зрозумів, що мені три дні не давали їсти й пити. Приніс чай і суп. Я тремтів, в очах темніло.
До мене підійшов військовий і сказав усе одно йти відколювати лід. Я вдавав, що щось роблю. Так тривало до 8 вечора.
Потім нас усіх, девʼятеро людей, зібрали в шеренгу. Троє із сусіднього селища самі прийшли їм допомагати, а шістьох вони вирішили відпустити. Того чоловіка, з яким ми були від початку, теж. Він був дуже побитий. Його форму спалили”.
Загарбники віддали машину наступного дня, перед тим розграбувавши майже всю гуманітарну допомогу, яку віз Олексій. Попри погрози він вирішив виїжджати і наразі вірогідно є єдиним, кому вдалося вирватися з Козачої Лопані:
“Наступного дня, 20 березня, я зібрався виїжджати. Я займаюся спортом, бігом, тож околиці в Козачій Лопані у радіусі 10 кілометрів знаю дуже добре, буквально кожну доріжку.
Спершу поїхав через сусіднє селище. Саме там мешкав фермер, із яким ми разом були у підвалі. Розповів про все місцевим, які в нього працюють, попросив, щоб вони погодували коней.
Але виїхати тією дорогою так і не вдалося. Там була крута гірка і сніг.
Повернувся назад і вирішив їхати іншим шляхом. Там було чисто. Я їхав повільно, у полі бачив російський танк із відкритими люками, думав, що там усередині військові. Але нікого не було.
Далі на узбіччі стояла автівка з українськими номерами. Звідти вийшов військовий, попросив документи. Я думав, що це, можливо, росіяни під прикриттям. Але ні, це були наші. Я розповів про все, що пережив, сів до них у машину. Мені дали їжі, гарячого чаю, показали дорогу. І я на всіх блокпостах рухався “зеленим коридором”.
Зараз я в безпеці, лікуюся і далі допомагаю літнім людям, близьким.
А з Козачої Лопані тепер виїхати неможливо — усі виїзди окупанти заблокували. Звʼязку із селищем немає. Я знаю, що сотні людей постраждали від них. А я — чи не єдиний, хто звідти вирвався”.
