Анатолій Волошин, пастор із “Азовсталі”, якого сім місяців вважали загиблим в Оленівці, живий!
64-річного пастора Анатолія Волошина сини вважали загиблим під час теракту в Оленівці, куди він потрапив із “Азовсталі”. Від нього ані до трагедії у виправній колонії, ні після – вони не отримували жодної звістки. Очікування кожного нового обміну оберталося для них черговим розчаруванням і лише після семи місяців невідомості вони впізнали батька на кадрах, відзнятих російськими пропагандистами, йдеться в ТСН.
Пана Анатолія щойно виписали зі шпиталю і він попросив просто пройтися парком. Це було єдине бажання – після 2 місяців на “Азовсталі”, 10 місяців у російському полоні й ще місяця в шпиталі.
До повномасштабного вторгнення росіян Анатолій Волошин жив у Маріуполі, був пастором у протестантській церкві і його ранок 24 лютого розпочався з роздумів. “Мій дім, на мій город зайшли пацюки і їх треба виганяти з того городу, щоб вони не шкодили мою городину. З таким думками я прийшов до військкомату”, – пригадує чоловік.
Так пастор Анатолій потрапив до територіальної оборони в Маріуполі. Його син Тимофій так само вчинив в Києві, де вже давно живе. Анатолій Федорович завантажував боєкомплекти, рив окопи, траншеї та бліндажі. 14 березня потрапив під мінометний вогонь. “Удар, мені стало дуже боляче і важко дихати. Скло в машині повибивало. На руці я бачив свою кістку”, – каже Анатолій.
Далі лікарня, яку згодом теж обстріляли, бункер “Азовсталі”, а після – полон. І увесь цей час його двоє синів намагалися дізнатися про долю батька. Бачили його у списках полонених, але зв’язку з ним не було. “Коли розбомбили на Оленівці, передали інформацію, що батько там був”, – пригадують сини.
Офіційної інформації в них не було, але кожен зробив висновки. Зараз пан Анатолій пояснює: на момент теракту в Оленівці, його там уже не було. Ще за півтора місяця до того, разом із іншими полоненими, його перевезли до Свердловська. Сини про це не знали, але вірити в загибель батька відмовлялися. “Ми шукали по групах, бувало таке, що я вночі сяду і годину-дві гортаю всілякі групи в телеграмі, щоб хоча б обличчя побачити”, – пригадує син.
Увесь цей час полонений Волошин був упевнений, що сини його чекають, але не шукають. “Я думав, що Женя знає, що я в полоні і зі мною все добре і цим я жив”, – згадує Анатолій.
Десь влітку він дійсно мав змогу зателефонувати – він виміняв дзвінок сину на хліб, але помилився. “Три перші йдуть 099, потім я дзвонив на 743, а треба 473. Я думав, що це мій син, голос схожий”, – розповідає чоловік про помилку.
Про те, що батько живий, вони дізналися лише за 7 місяців після трагедії в Оленівці. “Мені надіслали фотографію. Я спочатку не сильно повірив, а потім мені надіслали фотографію побільше”, – показують сини фото, на якому впізнали батька.
Не встигли вони отямитися від цієї новини – як на них чекала ще одна приємна несподіванка. “Кожен обмін, ми постійно виглядали. Тут перша фотографія на телефоні вискакує – батько”, – пригадує син.
“За 4 години після того, як я дізнався, що батька звільнили, батько мені телефонує і каже: Женя, я на території України. Кажу: я знаю, тату, я знаю, що ти тут. Я радий тебе чути”, – додає ще один син.
Пастор Анатолій був одним із 130 звільнених із полону українців, яких обміняли 7 березня. Український стяг, бо нарешті вдома, і телефон, щоб про це сказати рідним – перше, що йому подарували на рідній землі. “Знаєш, що тебе не забули. Нам там кричали, шо Україна вас не чекає і забули за вас. Ви їй не потрібні, ви непотріб”, – згадує пастор.
Це те, що тепер позаду, попереду – лікування руки, а після цього пан Анатолій планує доєднатися до батальйону капеланів. Дуже хоче повернутися до рідного Маріуполя, але тільки після того, як звідти виженуть останнього російського окупанта. Поки ж насолоджується тим, що може нарешті бути поруч із дітьми. “Я мріяв про те, щоб побути з вами отак за столом посидіти, у лазню обов’язково підемо”, – каже синам чоловік.
