На цю щемку й особливу церемонію приїхали захисники Вітчизни, легендарний командир оборони Донецького аеропорту, Герой України, полковник Олександр Трепак (“Редут”), однодумці родини Горбенків. Завдяки сприянню й допомозі “Редута” на території цієї приватної садиби замайоріло синьо-жовте знамено.

Святослав Горбенко був одним із хоробрих “кіборгів”, які під командуванням “Редута” билися з лютим ворогом в Донецькому аеропорту.

Доброволець “Скельд”, боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”, разом з побратимами показали усім нам, зрештою усьому світові, які вони, українські воїни, що означає для них рідна земля і чому наш народ ніколи не зможе перемогти будь-яка орда.

На запитання що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні полковник Олександр Трепак відповів так: «Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини:

«Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки невидимого духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося».

І досі упам’ятку слова “Редута” про “кіборгів”:

“Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили…”

“Скельд” є прикладом жертовного служіння своєму непероможному народові, своїй нації.  Сьогодні, 23 серпня, у День Державного прапора України гості подружжя Горбенків у дружньому колі розмірковували і про майбутню перемогу над російськими загарбниками, і про те, що необхідно зробити аби це сталося, і про те, що відчувають воїни у моменти смертельної небезпеки під час двобою з московитським ворогом.

Зринуло і питання гуманності щодо полонених ворогів, про те, як мають реагувати на це і воїни, і суспільство. Ніякого прощення катам і вбивцям! Говорили щиро, без зайвого пафосу, висловлювали те, що на серці.

Сергій Олександрович Горбенко, батько Святослава, сказав, висловивши тверде припущення: якби син сьогодні був серед нас, то, певно, він служив би у  3-му Окремому полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, яким донедавна командував полковник Олександр Трепак.

Святослав мріяв про армію, закінчив військову кафедру (йому присвоєно звання “молодший лейтенант”, посмертно). Батьки хлопця кажуть, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Не судилося…

Дуже шкода, що від нас йдуть такі люди. Одвічна шана полеглим героям.

Про Святослава Горбенка також читайте:

• У Кропивницькому на символічному полі пам’яті героїв зібрали урожай (+відео)

Сообщение На подвір’ї оселі, де мешкають батьки воїна-добровольця “Скельда”, було піднято Державний прапор України появились сначала на Український репортер.

Про цю непересічну подію розповіла на сторіці у Фейсбуку волонтерка Тетяна Бородіна.

“В полку є багато традицій та знакових місць, – пише пані Тетяна. – Одне із них – символічне поле пам’яті. Перед гранітним каменем із щемним написом “Вони загинули, щоб ми стали українцями” насипане міні-поле. Сюди звозили землю рідні загиблих військових, із тих місць, де вони народилися. І так виходить, що тут земля із усієї України, із різних її куточків.
В минулому році сюди приїздили батьки Народного Героя України Святослава Горбенка, Скельда, юнака, який віддав за нас із вами життя в 19 років, в ДАПі…
Мама та тато засіяли зерно озимої пшениці, саме вона росла на Полі Пам’яті в цьому році.

Рідні загиблих воїнів жнивують і беруть із собою сніп нового врожаю, як символ того, що життя продовжується! Приїхати на жнива з об’єктивних причин батьки Святослава не змогли.
То ж, дорогі наші люди, я зібрала для вас сніп, а передасть вам його Герой України полковник Трепак Олександр Сергійович, Редут (до речі, автор ідеї з полем)”.

Варто нагадати, хто ж він, полковник “Редут”. Його ім’я відоме багатьом людям в Україні, особливо військовим, хоч фото публічно і не показують у ЗМІ, адже йдеться про Сили спеціальних операцій нашого війська. Полковник Олександр Трепак (позивний «Редут») з 28 серпня по 4 жовтня 2014 року командував обороною Донецького аеропорту.

Це був період дуже запеклих боїв за українську твердиню. Уся країна почула про незламність наших «кіборгів», які вже на той час підбили вісім ворожих танків, а один танк захопили, також знищили більше 270 російських терористів. Під час цього осіннього двобою з московитською ордою «Редута» було поранено.

Ще раніше, у червні 2014-го полковник Олександр Трепак разом зі своїми воїнами не дав ворогові захопити Центральну артилерійську базу озброєння у Бахмуті, а також соляну шахту на околиці цього ж міста, у якій українська армія зберігає величезні запаси стрілецької зброї.

23 березня 2016 року Олександра Трепака призначили командиром 3-го Окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Він є Героєм України, кавалером двох орденів Богдана Хмельницького.

2 листопада 2020 року полковник Трепак попрощався з бойовим прапором 3-го Окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Він продовжує військову службу поза межами полку, але в тій же родині «сіроманців», тобто Сил спеціального призначення.

На Фейсбук-сторінці полку також розміщено інформацію про особливий жнивний день.

“Український репортер” раніше розповідав, що 1 жовтня 2020-го батьки Святослава Горбенка– Сергій Олександрович і Леся Вікторівна – відвідали у місті Кропивницький цю військову частину – героїчний 3-й полк, оглянули музейний комплекс бойової слави, розпитували воїнів, які обороняли аеропорт разом із Святославом про бої з ворогом 3 жовтня 2014 року, про те, яким був їхній син (“Скельд”) у тій страшній борні за Україну. “Це був великий воїн великої України!”, – говорили побратими Святослава.

В полку свято зберігають пам’ять про оборонців рідної землі, шанують їхній подвиг, роблять усе для того, щоб імена героїв були навічно в пам’яті народній. Ось де гідний приклад для наслідування! Родини полеглих героїв для 3-го Окремого полку завжди є своїми, усі вони – як велика українська родина.

Відео про те, як 1 жовтня 2020-го сіяли пшеничку на символічному полі пам’яті:

Нам, журналістам “Українського репортера”, досі упам’ятку слова “Редута” про “кіборгів”:

-Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили…

“Щоб ти був по духу біля цієї землі”. Які прекрасні слова! Їх не прочитаєш у книжці, не побачиш на білборді. Це є справжнім, що лежить біля серця. Тому твердо й непорушно стоять найкращі сини і доньки країни в обороні своєї землі (і вона не по зубах російській орді). Шкода тільки, що маємо так багато втрат у цій війні, що пішли у засвіти тисячі наших оборонців. Тепер ось – пшеничка на полі пам’яті. Мільйони хлібних зерен. Багатомільйонна нація Героїв.

Сообщение У Кропивницькому на символічному полі пам’яті героїв зібрали урожай (+відео) появились сначала на Український репортер.

АНДРЄЄВА Сергія Володимировича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
АРХІПОВА Василя Васильовича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Донбас»
АТАМАНЧУКА Андрія Вікторовича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Айдар»
АТАМАНЧУКА Романа Віталійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
АФАНАСЬЄВА Дмитра Володимировича (посмертно) – добровольця Добровольчого батальйону ОУН
БЕЛЕНЦЯ Андрія Анатолійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
БОДЯКА Андрія Олександровича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ВЕЛИЧКА Володимира Володимировича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ВИШНЕВСЬКОГО Олега Анатолійовича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Айдар»
ВОЛОВИКА Всеволода Валентиновича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ВОЛОЩУКА Михайла Володимировича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ВОРОШИЛА Євгенія Івановича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ГАРКАВЕНКА Євгена Миколайовича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Айдар»
ГОЛУБЄВА Олександра Володимировича – добровольця батальйону територіальної оборони «Айдар»
ГОРБЕНКА Святослава Сергійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ГОРЯЧЕВСЬКОГО Олександра Олександровича (посмертно) – добровольця батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ»
ДОВГОГО Костянтина Миколайовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ДУТЧАКА Юрія Івановича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ДЯЧЕНКА Олександра Юрійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ЗЕБІНА Едуарда Миколайовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ІВАНИКА Володимира Васильовича (посмертно) – добровольця Української добровольчої армії
КІРЕЄВА Антона Аркадійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
КОВАЛИШИНА Олега Ярославовича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Донбас»
КОЗЛОВА Миколу Володимировича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Донбас»
КОЛЄСНІКОВА Дмитра Вадимовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
КОПИЛОВА Сергія Миколайовича – добровольця окремого диверсійно-розвідувального підрозділу «Патріот»
КОСТЮКА Євгена Віталійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
КРАВЧЕНКА Сергія Вікторовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
КРИВИЧА Андрія Андрійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ЛАВКАЯ Василя Васильовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ЛИТОВЧЕНКА В’ячеслава Григоровича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ЛОМЕЯ Дмитра Вікторовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ЛОСЯ Романа Миколайовича (посмертно) – добровольця батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів»
ЛУЦІВА Андрія Зеноновича (посмертно) – добровольця Української добровольчої армії
МАЛОЛІТНОГО Олександра Івановича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
МАРТИНОВА Олександра Олександровича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
МИРОШНИЧЕНКА Олексія Костянтиновича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Донбас»
МІРОШНИЧЕНКА Меружа Валентиновича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ПАЛЬГУЄВА Олександра Сергійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ПЕТРОСЯНА Оганеса Арутюновича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Айдар»
ПЕТРУШОВА Олександра Валентиновича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ПІНЧУКА Олексія Леонідовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ПУГАЧОВА Олега Валентиновича (посмертно) – добровольця Добровольчого батальйону ОУН
РАЙХЕРТА Олександра Олександровича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
РЯБЕНКА Дениса Володимировича (посмертно) – добровольця батальйону територіальної оборони «Донбас»
САЄНКА Дмитра Олександровича (посмертно) – добровольця Української добровольчої армії
СЕМАНИШИНА Григорія Петровича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
СЕМЕРЯКА Ярослава Івановича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
СІРЧЕНКА Андрія Володимировича (посмертно) – добровольця Добровольчого батальйону ОУН
СМОЛІНСЬКОГО Леоніда Денисовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
СТАНІСЛАВЕНКА Михайла Олександровича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
СТАТІЯ Володимира Михайловича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
СТЕФАНОВИЧА Віктора Володимировича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
СТЕФУРАКА Степана Степановича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
СУМСЬКОГО Дмитра Михайловича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
СУСЛА Михайла Миколайовича (посмертно) – добровольця Добровольчого батальйону ОУН
СУХОВОГО Сергія Івановича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ТАРАСЮКА Олега Андрійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ТКАЧЕНКА Сергія Вікторовича – добровольця батальйону територіальної оборони «Айдар»
ФЕДЧИШИНА Анатолія Миколайовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ФЛЕРКА Миколу Олексійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ЧИРЦОВА Олександра Семеновича (посмертно) – добровольця Окремої добровольчої роти «Карпатська Січ»
ШЕЛУДЬКА Володимира Олександровича (посмертно) – добровольця Української добровольчої армії
ШЕМУРОВСЬКОГО Владислава Віталійовича (посмертно) – добровольця Української добровольчої армії
ШЕПТИЦЬКОГО Ігоря Олексійовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ШИЛОВА Сергія Васильовича (посмертно) – добровольця Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
ЮРГУ Андрія Володимировича (посмертно) – добровольця Добровольчого батальйону ОУН.
****

Від редакції “Українського репортера” зазначимо: під час урочистостей із вшанування пам’яті воїна-добровольця, колишнього студента Святослава Горбенка (“Скельда”)  у Шевченковому вузі запам’ятався вислів: війна – жахлива сторінка в історії кожного народу. В українського – є сторінка про подвиги кіборгів… Так, ми зупинили Путіна завдяки в тому числі цим звитяжцям. Вони були ніби коштовні діманти, які кинулися в бій, перетворившись на неприступний мур для терористів. І тепер ці “діамантики” світять нам з небес, споглядаючи на наше життя, чи гідні ми пам’яті Героїв. Ось таке порівняння навів у виступі викладач Інституту філології Олександр Надтока. Він також у 2014-2015 роках захищав Україну в складі 79-ї бригади.

Сьогодні, 14 березня 2021-го Президент України нагородив Святослава Горбенка орденом «За мужність» ІІІ ступеня (псомертно). А тоді, в університеті, серед присутніх був і американський журналіст з видання “The Daily Signal” Нолан Петерсон; попросивши слова, він сказав, що “такі воїни, як Скельд мають бути взірцем для суспільства”. На думку Петерсона, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

“Скельд”, боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”, був одним із наймолодших захисників Донецького аеропорту. Юнакові було лише 19. Пішов добровольцем на фронт. Його не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Загинув 3 жовтня 2014 року, надаючи допомогу пораненим побратимам.

Американський репортер Петерсон знає, що таке війна, втрати – воював в Іраку, у складі спецпризначенців. Він підійшов до Сергія та Лариси Горбенко, попросивши відповісти на декілька запитань. Одне з них стосувалося принципів, на яких батьки виховували Святослава.

– Ми вчили його бути людиною честі та справедливості. Він був хоробрим воїном! – пролунала відповідь Сергія Олександровича Горбенка.

Петерсон міцно потиснув руку батькові українського воїна, молодшого лейтенанта (посмертно) Святослава Горбенка (“Скельда”).

На фото: 2019 рік. День Незалежності України. Марш захисників України

Фото “Українського репортера”

• Читайте також:
• Вкотре згадуємо усіх «кіборгів», які билися з російською ордою за Донецький аеропорт (+відео)
• Батьки полеглого героя-кіборга посіяли пшеницю на меморіальному полі в 3-му полку спецпризначення
• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)

Відео:

Сообщение Президент нагородив воїнів-добровольців орденами “За мужність” появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє інформагенція Міноборони «АрміяInform».

Копію встановили у Парку культури та відпочинку ім. Богдана Хмельницького; у церемонії відкриття взяли участь жителі міста та ветерани війни на Донбасі. Вежу спроєктував і виготовив працівник парку, коваль Михайло Талама.

«Артоб’єкт заввишки у півтора метра, із лампадкою всередині. А навколо — інформаційний куб, на якому розміщені спогади учасників боїв за ДАП, QR-коди із посиланнями на відео оборони летовища, загальна інформація про 242 дні звитяги українських воїнів», — йдеться у повідомленні.

Ця інсталяція в парку стала четвертою, що присвячена подіям війни на Донбасі. Першою була копія літака Іл-76, збитого бойовиками, також тут є інсталяції про події в Зеленопіллі та Іловайську.

19-20 січня 2015 року бойовики підірвали термінал Донецького аеропорту протикорабельними бомбами. Частина українських військових, які тримали оборону 242 дні, загинула під завалами від потужного удару, когось застрелили в бою, когось — у полоні. Досі ніхто не береться назвати точну кількість загиблих. Усі, хто обороняв аеропорт, хто загинув і хто залишився живим, увійшли в історію, як «кіборги». А втім, питанням для багатьох — як військових, так і для цивільних — досі залишається: чи варто було обороняти «коробку зі скла», якою на той момент уже був аеропорт. Питання також у тому, чому не укріплювали об’єкт, доки позиції українських військових були сильними.

Про оборону Донецького аеропорту український режисер Ахтем Сеітаблаєв зняв фільм «Кіборги».

Читайте також:

• Батьки полеглого героя-кіборга посіяли пшеницю на меморіальному полі в 3-му полку спецпризначення

Сообщение У Львові на честь «кіборгів» встановили копію вежі Донецького аеропорту (+відео) появились сначала на Український репортер.

Загалом за весь період боїв за цей стратегічний об’єкт, з вересня 2014 року до січня 2015-го, до рідних домівок не повернулося 109 воїнів Збройних Сил, повідомили в Управлінні стратегічних комунікацій Апарату Головнокомандувача ЗСУ. А ще ж були і добровольці…

«Величезна несправедливість полягає у тому, що Росія до нас відправляла непотріб, який не міг знайти себе ніде в житті, мiг тільки вбивати і грабувати, а з нашого боку, на жаль, воювали і гинули кращі. Розумні, освічені, справжні патріоти, які стояли до останнього», – зазначив начальник штабу – перший заступник командувача Оперативного командування “Захід” генерал-майор Олег Мікац, який командував 93-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ, що разом з іншими підрозділами Збройних сил та добровольцями обороняли ДАП. Аеропорт тоді тримали на собі дев’ять окремих бригад ЗСУ, а також 3-й окремий полк спецпризначення, 74-й окремий розвідбатальйон, 91 окремий полк оперативного забезпечення, 8 окрема автомобільна санітарна рота та військовослужбовці 169 навчального центру “Десна”.

Ми, журналісти, знову і знову повторюємо слова, які торік почули у Кропивницькому від Героя України, полковника Олександра Трепака («Редута») про “кіборгів”:

-Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили.

«Щоб ти був по духу біля цієї землі». Який же глибинний зміст цієї фрази! І яку величезну проукраїнську сутність закладено у ній! Оця сутність незламності проходить крізь століття, із сивої давнини. Певно, це якимсь незбагненним чином і передалося нашим героїчним воїнам.

-Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем, – веде з нами щиру бесіду «Редут». – Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили».

Полковник Олександр Трепак з 28 серпня по 4 жовтня 2014 року командував обороною Донецького аеропорту. Ми, кореспонденти «Українського репортера» познайомилися на початку жовтня 2020-го, коли разом з батьками полеглого воїна-добровольця Святослава Горбенка побували в Кропивницькому, в музейно-меморіальному комплексі 3-го Окремого полку Сил спеціальних операцій імені князя Сятослава Хороброго.

«Редут» разом зі своїми побратимами започаткували добру традицію – у військовій частині, на невеличкому меморіальному полі, що біля музейного комплексу, рідні полеглих захисників сіють пшеницю. А коли настають жнива, то збирають символічний врожай. 1 жовтня 2020 року цю традицію продовжили батьки Святослава Горбенка – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна, у присутності командування частини, воїнів-“кіборгів” посіяли озиму пшеничку на честь сина Святка.

Відео “Українського репортера” про цю подію.

Святослав (позивний «Скельд») поліг в бою 3 жовтня 2014 року під час оборони аеропорту. Того дня загинули і Сергій Андреєв («Каспер»), а також троє воїнів 3-го Окремого полку спецпризначення – капітан Іван Литвинов, старший солдат Олександр Хруль, солдат Вадим Шешеня. У той період оборону летовища очолював «Редут».

Святослав Горбенко хоч і закінчив військову кафедру, але воював бійцем 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Йому було лише 19. На фронт пішов добровольцем. Хлопця не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Для таких як Святко (а саме так, лагідно, називали Святослава вдома, у родині) захист Вітчизни справді був святою справою.

Згодом його батько, Сергій Олександрович (науковець, лікар, майданівець) скаже: «Смерть ніколи не забере назавжди хоробрих Святославів з нашої непереможної землі, і в потрібний час, в небезпечний для Вітчизни час, місце полеглого князя Святослава Хороброго знову займе новий Святослав Хоробрий, як це сталося і тоді в Донецькому аеропорту. І ніколи пам’ять про Рицарів-Героїв України-Руси не буде забута».

Відео “Українського репортера” про Святослава Горбенка “Скельда”.

Для батьків Святослава 3-й полк, яким командував полковник Олександр Трепак, став рідним – «полком нашого сина – із ним тепер поєднує ще й ім’я «Святослав», – каже Сергій Олександрович Горбенко.

На наше запитання що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні Олександр Сергійович Трепак відповів так:

– Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини: «Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося.

З інтерв’ю полковника “Редута” “Українському репортеру”.

В тому бою, 3 жовтня 2014 року, коли загинув Святослав Горбенко, осколками ворожої гранати полковника «Редута» було поранено. А потім – тривале лікування. І знову Олександр Трепак на військовій службі…

Ми розмовляли з полковником про наше військо, про воїнів. Олександр Сергійович Трепак акцентує на тому, що Україні надзвичайно важливо готувати саме воїнів. Мотивованих і надійних. Тобто тих, хто постійно і самовіддано опановує військове мистецтво перемагати ворога, хто прагне стати справді успішним і незламним. Якщо країна буде готувати таких воїнів, то це буде нація воїнів.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

P.S. 20 cічня 2021 року батько “Скельда” Сергій Олександрович Горбенко написав у Фейсбуці:

Сообщение Вкотре згадуємо усіх «кіборгів», які билися з російською ордою за Донецький аеропорт (+відео) появились сначала на Український репортер.

На високому п’єдесталі перед першим танком (між іншим, радянським Т-34) височить фігура польського солдата у формі початку 20-го століття в шоломі та френчі. Права рука високо здіймає шаблю, як у воїнів генерала Ярослава Домбровськєго, а ліва піднімає знамено Вітчизни, яке високо тримали добровольці всіх часів і епох.

Така красномовна деталь як пам’ятник саме Солдату Добровольцю в Державному музеї Польщі, музеї, присвяченому, перш за все, історії офіційної польської армії, говорить сама за себе. Говорить про те, що держава і народ високо цінують саме добровольців, які є фундаментом і силою всіх родів Війська Польского.

Згадуються добровольці і в державному гімні Польщі:
«Marsz, marsz, Dąbrowski,
Z ziemi włoskiej do Polski.
Za twoim przewodem
Złączym się z narodem. »

«Марш, марш, Домбровський,
З землі італійської до Польщі!
За твоїм проводом
Поєднаємось з народом.»

Коментарі зайві. Всі поляки: і держава, і суспільство пам’ятають, що основою відродження їх Вітчизни з небуття, визволення з окупації, звільнення від чужинців були саме добровольці. Поляки не раз відбивали смертельні навали, які не витримували інші європейці (монголо-татар, турків, шведів), пережили зраду своєї країни усією Європою, розділення і знищення своєї країни європейськими сусідами у змові з напівазійською Росією. Пережили бездержав’я і майже столітню окупацію своєї країни, але залишилися нацією, відбили лютих зайд, здобули свободу. І завжди основою відродження сили народу і його духу були саме воїни добровольці. Їхній подвиг, пам’ять про них – віднині святиня в Польщі. І цей культ честі Добровольців існував завжди, навіть після перших їхніх невдалих виступів і поразок.

Хтозна, можливо ця повага і пошана з часом і привела до того, що на місце вбитих героїв ставали все нові і нові, і лави добровольців завжди поповнювалися польським народом, хтозна, може саме тому полякам і вдалося нарешті скинути з себе ненависне московське іго, а також залежність від Австрії і Німеччини.

Взагалі, пам’ять про захисників Вітчизни і особливо полеглих воїнів в Польщі – святе. Пам’ятаю, як мене вразив зовсім не пафосний життєвий епізод на тих же Ієрусалимських алеях весною 2017 року. Ми їхали на Старувку в бусі і вийшли одразу ж на Алеях, щоб трохи пройтися центральною частиною по дорозі до Старого міста. З нами поруч їхав молодий чоловік десь 30-ти років з косичкою і молодіжним тату на передпліччі, очевидно, велосипедист, бо віз свій ровер. Вийшов з нами на одній зупинці. Вже збирався сісти і поїхати вздовж Алей, коли раптом пішов прямо вперед по тротуару, Прослідкувавши за ним поглядом, ми побачили, що він підійшов до простенького цегляного меморіалу з надписом: «Тут пролилася кров поляків, 1944 рік». ( Такі маленькі стелли є по всій Варшаві на згадку про героїзм і жертву польських воїнів-добровольців генерала Тадеуша Бур-Коморовського, які підняли відоме Варшавське повстання проти німців 1 серпня 1944 року.) Майже всі повстанці загинули ( біля 200 000 чоловік за весь час). Після придушення повстання карателі з СС розстрілювали полонених і поранених повстанців по всьому місту. Зазвичай на таких стелах, крім надпису, стоять лампадки і лежать живі квіти. Завжди чистота і порядок, ніколи не побачите розбитих лампадок чи розкиданих квітів. Думаєте, це держава робить? Ми побачили, як і хто це робить.

Молодий поляк підійшов до пам’ятної стели і підняв вазу з квітами і лампадку, що впали. Акуратно поставив… Потім сів на велосипед і поїхав по своєму маршруту. Просто зробив це як звичайну справу. Думаю, так і по всій Варшаві і на Урсусу і на Полі Мокотовському і на Вілянуві.

Ми тоді приїхали до родичів і друзів і були вражені цим контрастом, адже в Україні ми на той час не те що меморіали, а свіжі могили воїнів-захисників змушені були захищати, і не в прифронтовій зоні, а в тилу і навіть у столиці.

Доля сучасних українських воїнів-добровольців славна, але водночас гірка і трагічна. Ставлення до них в нашій державі дике і ненормальне, як і спосіб війни, яку веде проти нас ворожа Росія. Коротко оцінку цього ставлення висловив саме воїн-доброволець батальону «Донбасс», за збігом долі саме поляк – Конрад Камінський. Свого часу, звертаючись до Порошенка, він сказав: «Ви не маєте честі, не маєте гонору».

В такий спосіб доброволець висловив обурення «дивовижною» і несправедливою політикою і ставленням держави і суспільства саме до воїнів-добровольців, які першими стали на захист України у важких 2014-2015 роках. Суть цього ставлення проявилося в тому, що, на відміну до військовослужбовців ЗСУ, добровольці не тільки були позбавлені статусу захисників Вітчизни і офіційної реєстрації з наданням статусу учасника бойових дій – їх звинувачували в усіх можливих і неможливих злочинах, дискредитували, арештовували, і це робила та держава, яку вони захистили від загарбання і знищення. Скільки відкрито щодо них кримінальних проваджень?! А скільки добровольців у воюючій країні кинуто за грати: 2 тисячі, 8 тисяч чи більше?!

Родини загиблих добровольців з початку війни були позбавлені державою визнання і прав, які мали родини полеглих військовослужбовців. Замість допомоги Порошенко і тодішній Кабінет Міністрів придумали «Порядок», згідно з яким вимагали від батьків загиблих солдат свідчень за кожну смерть їх синів.

Вдумайтеся, не з командирів добробатів питала держава, які мали подавати ці дані, а з батьків і вдів, які не могли ще отямитися від горя. І жодні доводи не діяли, не бралися до уваги заклики до совісті. Чиновники собезів, посилаючись на згаданий «Порядок», тільки байдуже знизували плечима: закон, мовляв, такий. Але хто прийняв цей закон і коли він став чинним? Саме в той час, коли на захист своєї землі піднялися добровольці, саме тоді, коли вони рішучим наступом в 2014 році змусили відступити не тільки кримінальників-колаборантів, але й професійних російських спецпризначенців і десантників? Це зовні виглядало як свідоме придушення добровольчого руху в Україні саме в час, коли добровольці могли змінити хід війни.

«Ми могли перемогти ще в 2014 році, – гірко скаже потім один із них. – Тільки нам не дали». Але дивно так не дали: бо не тільки ворожа Росія і Путін намагалися фізично знищити і дискредитувати добровольців, але й сама українська влада руками чиновників і силовиків адміністративно усіляко їх нищила і гнала з фронту. Згадайте хоча б 2014 – 2015 роки: тоді добровольчі батальйони змушували тотально переходити в підпорядкування або МВС, або Нацгвардії, або МО, або СБУ… І горе тим, хто не підкорився і не захотів цього робити: вони залишилися в рідній державі поза законом, їх переслідували. Трагедія «Лісника», трагедія «Торнадо», переслідування добровольчих батальйонів «ДУК ПС», «ОУН», «Карпатська Січ» вже стали історією, і ось-ось забудуться, але вони були і ми, ще живі, про них пам’ятаємо.

Особливо вражаючою, дивною і незрозумілою була позиція двох відомих людей, які всі 5 минулих років були при владі і по суті офіційно закликали українців в 2014 році до створення добровольчих батальйонів. Я говорю про Олександра Турчинова, який був з 26 лютого по 7 червня 2014 року Верховним Головнокомандувачем України, а після передачі повноважень Петру Порошенку  – Секретарем Ради національної безпеки і оборони і депутата ВР України, Дмитра Яроша, який водночас був в 2014-2015 році Провідником національно-визвольного руху «Правий сектор», а згодом, після обрання до парламенту, став радником начальника Генерального штабу (генерала Муженка). Вони під час російської навали (захоплення Криму, дій російських ДРГ в Донбасі) виступили із закликом до народу України створювати добровольчі батальйони.

І навіть на перших порах сприяли їх створенню, утриманню, фінансуванню і озброєнню. Що, безумовно, дало колосальний рятівний ефект для країни в перші місяці війни, бо всі ми пам’ятаємо, який жах посіяли добровольці в лавах нападників, російських військ, які вдерлися в Україну, розраховуючи, що армії майже немає, а цивільне населення не зможе себе захистити. Добровольчі батальйони «Дніпро 1», «Дніпро 2», «Донбас», “Шахтарськ”, ОУН, ДУК ПС, “Київська Русь”, “Золоті Ворота”, “Карпатьска Січ”, по суті поховали мрію Путіна на парад «обласних республік» на кшталт ЛНР і ДНР.

Росіянам не вдалося захопити ні Дніпро, ні Запоріжжя, ні Одесу, ні Харків. План «Новоросія» був зірваний саме добровольцями в першу чергу, бо вони прийняли на себе перші удари  ворога, поки військомати тільки поповнювали лави Збройних Сил, роздерибанених при попередніх президентах.

Допомогли добровольці, зокрема ДУК ПС, втримати і Донецький аеропорт і Піски, де стікав кров’ю наш нечисельний тоді загін спецпризначенців і десантники. Не віддали, відстояли аеропорт до підходу нових сил – десантників 79-ї і 80-ї бригад, танкістів 1-ї бригади і 92-ї ОМБ.

І поруч із спецпризначенцями і десантниками платили кров’ю і віддавали життя добровольці. Серед них був і наш синок Святослав, який не став чекати своїх офіцерських погонів і пішов простим солдатом в ДУК ПС, сказавши: «Тату, вони все одно не дадуть нам ні жити, ні навчатися» (на той час він був студентом-випускником Київського університету).

Він був мудрішимза багатьох старших від нього людей, які зараз поспіль, упродовж майже шести років війни, серйозно вірять: якщо вибачити ворогу смерті 13 тисяч українських воїнів, каліцтво десятків тисяч інших захисників, зламані долі родин, то вони дістануть мир від вбивці й загарбника.

Відео із Фейсбук-сторінки 3-й окремого полку СпП імені князя Святослава Хороброго

Втім, не тільки наш син Святослав, але і всі добровольці думали так, і тому вони готові були йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги, «дійти до Москви і там стріляти до останнього патрону»,- як казав генерал Кульчицький.

Може й тому вони, роззброєні і неукомплектовані, часто голодні і погано навчені військовій справі, вигравали бої і мали всі шанси виграти війну. Може й тому із захопленими в полон добровольцями сепари і росіяни розправлялися з особливою люттю, піддаючи їх нечуваним катуванням, страчували. Добровольці – хоробрі, мотивовані і високопатріотичні солдати – стали справжньою грізною зброєю України, страшнішою для Путіна ніж атомна зброя, танки і літаки.

Особливо боялися московські зайди, що добробати перейдуть кордон і перенесуть війну на територію РФ, що між іншим вимагали і правила військової науки. Про це говорив і покійний генерал Кульчицький, і підступно вбитий розвідник «Лісник».

Може тому, підлим і підступним ворогом був і влаштований кривавий Іловайський коридор, в якому по суті організували нищівний розстріл добробатів, зібраних під Іловайськ разом зі ЗСУ. Ми пам’ятаємо перші вимоги Путіна як умови для «переговорів» (а цих перемовин направду він потребував сам, бо не встигав тоді з «гуманітарним» підвезенням набоїв своїм найманцям і хотів зупинити наступ добровольців): прибрати з фронту добровольчі загони.

На превеликий подив, новий Головнокомандувач Порошенко охоче на це пристав… І почалося: країна, яка потребувала захисту, руками своєї ж влади почала переслідувати своїх захисників – по суті на корню ліквідовуючи добровольчий рух.

Рятівний, як на мій погляд, рух. Бо історія і Польщі, і всіх інших країн, нині успішних, це є історія перетворення доброовольчих підрозділів в ефективну переможну армію… Бо саме добровольці є її оплотом, кістяком і Духом.

Не будемо забувати також, що і солдатів ЗСУ 2014-2015 років певною мірою можна назвати добровольцями, адже більшість з цих людей добровільно йшли у військкомати, в армію, не думаючи ані про контракти, ані про гроші. Вони йшли захищати Батьківщину.

Добровольцями можна вважати й іншу категорію солдатів тих років, які просто не «косили», не втікали від служби, коли їх викликали військкомати, і залишали родини, роботу і навіть бізнес в ім’я служіння Вітчизні.

Всі ці люди були одного духу, вони були братами по духу. Вони стали нашими героями і нашою cлавою і гордістю, а для своїх родин – невимовною біллю, яку не лікує час, особливо наш. Бо в цей період більшість людей, піддавшись на брехню і тиск підступного ворога, готові пробачити йому цю кров. Святу кров добровольців – воїнів-захисників.

Але ця політика забуття почалася ще в 2014 році, коли почався страшний і моральний і державний злочин: невизнання загиблих добровольців. Демонстративна НЕДОПОМОГА і НЕВШАНУВАННЯ їхніх  осиротілих родин.

І що також дивує: першими, хто зрадили добровольців, стали ці дві особи, які призвали їх на захист Вітчизни, бо ні Секретар РНБО Турчинов, ні рдник начальника Генштабу, депутат ВР, Провідник “Правого Сектора” Ярош ані словом, ані дією не виступили проти політики замовчування вбитих добровольців, політики їх дискредитації, арештів, політики їх невизнання державою.

Не стали жодного разу в оборону пам’яті полеглих воїнів, які відгукнулися на їхній заклик, ані за долю їхніх розтерзаних родин ні Ярош, ні Турчинов. Жодного разу не виступили вони проти злочинного, ворогом вигаданого, «Порядку визнання» загиблих, жодним словом не виступили проти цілеспрямованої, керованої Порошенком, дивовижної (з точки зору потреби оборони) політики згортання добровольчого руху України.

Усі ці 5 років я принципово стояв на боці добровольців, як людей і як соціального явища, як нашої зброї в боротьбі. Як міг я відстоював їх права і боровся за їх пам’ять. І це не тільки тому що мій син – один із них, це перш за все тому, що я розумію те, що розуміє польський народ, який вже переміг і вигнав окупанта: добровольці – це сіль нашої землі, її найкращі воїни, основа і оплот нашого війська і запорука нашої перемоги.

Поки живий добровольчий рух, ніхто ніколи не переможе Україну. Тож в чорний, але пам’ятний для мене і для нашої родини день – 3 жовтня, день загибелі сина під час захисту Вітчизни, я кажу: «Вічна слава добровольцям – найкращим громадянам країни! Вічна слава добровольцям України! Героям Слава!”

ГОРБЕНКО Сергій Олександрович

P.S. Світлій пам’яті сина Святослава і його Небесним Братам – воїнам-добровольцям присвячується ця стаття.

На фото: Горбенко С. О. : “Наш син Святослав, як і всі добровольці, готовий був йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги”.

Фото: “Український репортер”

Читайте також:

• “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
• “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу

Сообщение Сьогодні – п’яті роковини з дня загибелі захисників України в Донецькому аеропорту (+відео,фото) появились сначала на Український репортер.