Згідно із заявою міноборони РФ, режим припинення вогню оголошений рішенням президента Володимира Путіна з нуля годин 8 травня до 10 травня, пише ВВС Україна.

“У зазначений період усі угруповання російських військ у зоні спеціальної військової операції повністю припинять бойові дії”, – сказано в ній.

Одночасно росія обіцяє припинити удари ракетними військами та артилерією, високоточною зброєю великої дальності морського та повітряного базування, ударними безпілотними літальними апаратами по місцях дислокації ЗСУ та об’єктів інфраструктури, пов’язаних із ВПК та збройними силами у глибині території України.

“При порушенні ЗСУ перемир’я в зоні проведення СВО, а також спробах завдання ударів по населених пунктах і об’єктах на території російських регіонів, Збройними Силами РФ буде дано адекватну відповідь”, – йдеться в заяві.

Також росія погрожує, що у разі спроб України “зірвати святкування 81-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні в Москві”, російська армія завдасть масованого ракетного удару по центру Києв

Президент України Володимир Зеленський у своєму відеозверненні в четвер наголосив, що РФ раніше проігнорувала пропозицію оголосити перемир’я з 6 травня.

Що стосується оголошеного Кремлем в односторонньому порядку режиму тиші з 8 травня, то Зеленський наголосив: “відповідь України буде дзеркальною”.

“Вони (росіяни. – Ред.) хочуть від України дозволу провести їхній парад, щоб вийти на площу безпечно на годину раз на рік, а потім знову вбивати і вбивати наших людей і воювати. Росіяни вже говорять про удари після 9 травня. Дивна і точно неадекватна логіка російського керівництва”, – заявив він.

Також президент України висловив застереження тим іноземним лідерам, які вирішили відвідати парад у Москві на 9 травня.

“Маємо звернення деяких держав, близьких рсії, про те, що їхні представники збираються бути в Москві. Дивне бажання в ці дні. Ми не рекомендуємо”, – сказав він.

Сообщение Україна не рекомендує іноземним лідерам їхати на “парад побєдобєсія”. Небезепечно для життя появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє “Укрінформ“.

Резолюцію під назвою “Зміцнення міжнародного співробітництва та координація зусиль з вивчення, пом’якшення та мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи” підтримала більшість присутніх у залі делегацій.

До табору противників документа, окрім росії та США, увійшли білорусь, Китай, Північна Корея, Нікарагуа, Конго та Нігер. Ще 39 країн утрималися.

Ухвалений документ офіційно визнає тривалі серйозні наслідки аварії та наголошує на необхідності підтримки постраждалих громад. У тексті резолюції висловлюється “серйозна стурбованість” через пошкодження нового конфайнменту над зруйнованим енергоблоком ЧАЕС 14 лютого 2025 року внаслідок атаки російського дрона, що поставило під загрозу десятиліття міжнародних зусиль із забезпечення безпеки об’єкта.

Ухвалений документ офіційно закріплює зміну написання назви Чорнобиля англійською мовою: відтепер в документах ООН використовуватиметься українська транслітерація Chornobyl замість радянської Chernobyl. Це також стосується офіційної назви Міжнародного дня пам’яті, що відзначається 26 квітня.

Генасамблея постановила провести спеціальне засідання 24 квітня 2026 року, присвячене 40-й річниці трагедії, та закликала світ допомогти Україні у відновленні пошкодженої інфраструктури АЕС.

Окрему увагу привернула позиція Сполучених Штатів. Представниця американської делегації пояснила своє рішення голосувати “проти” не відмовою від підтримки ядерної безпеки України, а ідеологічними розбіжностями з формулюваннями ООН.

Пряма мова представниці США: “Сполучені Штати проголосували проти тексту через посилання на Порядок денний у галузі сталого розвитку на період до 2030 року та пов’язану з ним мову. Порядок денний на період до 2030 року та Цілі сталого розвитку просувають програму м’якого глобального управління, несумісну з національним суверенітетом і суперечать інтересам США”.

При цьому американська дипломатка наголосила, що Вашингтон продовжує підтримувати міжнародні стандарти ядерної безпеки та зусилля із запобігання інцидентам на українських атомних об’єктах в умовах війни.

Постійний представник України при ООН Андрій Мельник, представляючи проєкт, гостро розкритикував спроби білорусі просувати альтернативний документ. Він нагадав, що мінськ втратив моральне право на такі ініціативи, оскільки надав свою територію для російського вторгнення в Україну у 2022 році, що призвело до захоплення ЧАЕС російськими окупантами.

“Дія держави, яка дозволяє використовувати свою територію іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави, кваліфікується як акт агресії”, – зауважив Мельник.

Мельник також наголосив на історичній справедливості зміни транслітерації назви станції. За його словами, використання форми Chernobyl походить від російської транслітерації радянської епохи, і її подальше вживання є “продовженням імперської спадщини”.

Нагадаємо: російські війська захопили Чорнобильську АЕС у перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, використовуючи її як плацдарм для наступу на Київ. Окупація станції тривала 36 днів, протягом яких росіяни порушували протоколи безпеки та утримували персонал у заручниках.

Сообщение Генасамблея ООН ухвалила резолюцію щодо Чорнобиля: США, росія, білорусь голосували проти появились сначала на Український репортер.

Вражено 34% стратегічних носіїв крилатих ракет на основних аеродромах базування рф.

Про це повідомляє СБУ.

Про деталі спецоперації Служби безпеки обіцяє розповісти згодом.

Президент України Зеленський у зверненні з цього приводу заявив: “Робимо все, аби вигнати ворога з рідної землі! Будемо бити його на морі, в повітрі і на землі. А якщо треба – дістанемо і з-під землі”, – стверджують і СБУ.

“Підготовка зайняла понад півтора року. Планування, організація, кожна деталь була виконана ідеально. З впевненістю можу сказати, що це абсолютно унікальна операція.

Що найцікавіше – і це тепер можна стверджувати публічно – “офіс” нашої операції на території Росії знаходився безпосередньо біля штабу ФСБ в одному з їх регіонів.

Загалом в експлуатації було використано 117 безпілотників – відповідна кількість операторів дронів. 34% стратегічних крилатих ракетоносіїв, розміщених на авіабазах, зазнали ура Наш персонал діяв у багатьох регіонах росії – у трьох різних часових поясах. А люди, які нам допомагали, вивели з території росії ще до операції, вони зараз у безпеці”.

За інформацією ЗМІ, були уражені близько 40 літаків, зокрема стратегічні бомбардувальники.

Сообщение Історичний удар по ворогу: СБУ знищила стратегічні бомбардувальники росії появились сначала на Український репортер.

Про це свідчить рішення Міжнародної організації цивільної авіації.

Рада ІКАО ухвалила це рішення у справі, порушеній Нідерландами та Австралією у 2022 році проти російської федерації за збиття рейсу MH17 17 липня 2014 року. Це рішення підтвердило правоту Нідерландів та Австралії.

Читайте також: 

• МН17: знищення “Боїнга” в деталях і подробицях. Розслідування (+відео)

Сообщение Збиття рейсу MH17: росію офіційно визнано винною появились сначала на Український репортер.

Одним із головних ударів став аеродром стратегічної авіації першого класу “Шайковка”, де базується 52-й авіаполк з дальніми ракетоносцями Ту-22М3, пише flot2017.com.

Аналітики Exilenova+, які дослідили супутникові знімки після нічної атаки, повідомили про значні пожежі на території аеродрому. За попередньою інформацією, горять цистерни з авіаційним паливом та склад паливно-мастильних матеріалів (ГСМ).

Ці об’єкти є ключовими для бойової авіації, а їхнє знищення може серйозно вплинути на боєздатність полку, що базується на “Шайковці”. Більше того, ставиться під сумнів участь цих літаків у “параді” 9 травня в Москві, на який російське командування традиційно планує вивести стратегічні бомбардувальники.

Також удари по “Шайковці” підтвердив керівник Центру протидії дезінформації при РНБО Андрій Коваленко у Telegram. Він наголосив, що під удар потрапив аеродром “Шайковка”, де дислоковані бомбардувальники Ту-22М3 та зберігаються ракети, зокрема типу Х-22. Крім того, за його інформацією, було уражено авіабазу “Кубінка”, на якій базуються винищувачі Су-27 і МіГ-29.

Удар по “Шайковці” — символічний і стратегічно болючий, адже саме Ту-22М3 неодноразово використовувалися для ракетних атак по Україні. Тепер, знищення запасів пального може тимчасово вивести з ладу цю ланку повітряних сил рф.

Також у ніч проти 6 травня на території росії зафіксовано масову атаку безпілотників. Одночасно під удар потрапили кілька регіонів рф, включаючи Москву, яка, за повідомленнями, була основною ціллю дронової атаки.

Сообщение Путінська росія прокинулася 7 травня під звуки вибухів появились сначала на Український репортер.

Таку думку 12 січня в Telegram висловив керівник Центру протидії дезінформації при РНБО України Андрій Коваленко.

“Контрольоване розділення Росії на національні утворення із центральною Московією в наступні 50 років є неминучим сценарієм для РФ, якщо режим путіна збережеться на наступні роки й агресивна політика не зміниться”, – вважає Коваленко.

Він зазначив, що є прибічником такого сценарію, оскільки “від нього виграли б усі”.

“Не тільки самі національні утворення РФ, які змогли б самостійно визначати власну політику і союзників відповідно до етнічних інтересів, не тільки великі гравці та Україна, які б розподілили сфери впливу, але й сама Московія, яка змогла б нарешті перезавантажити обрану варварську стратегію розвитку, яка існувала сторіччями, і приєднатися до нової цивілізаційної моделі”, – наголосив Коваленко.

За словами глави ЦПД, для Москви й росіян – це “взагалі єдиний шанс на життя”.

“Імперська модель не працює і призведе до загибелі всього, що вони так люблять, у майбутні покоління”, –  сказав Коваленко.

Читайре також:

• У російського диктатора – ювілей. То хто ж він, путін?

Сообщение На російську імперію очікує розпад появились сначала на Український репортер.

Про фашизм написані тисячі, а то й десятки тисяч робіт. У цьому сенсі він є однією з найбільш опрацьованих тем у суспільних науках. Протягом другої половини XX століття публіцистичні, наукові, художні роботи, мемуари, біографії, інтерв’ю з учасниками подій, публікації документів та першоджерел, які виходять значними тиражами, здавалося б, не залишили жодної «білої плями» у темі фашизму.

Деякі вчені навіть наприкінці 1980-х років дійшли висновку, що фашизм вивчений повністю і нові роботи лише повторюватимуть і інтерпретуватимуть те, що було написано раніше. Однак формувалася і протилежна думка.

Незважаючи на «оголошену» всебічну вивченість, фашизм парадоксальним чином виявився «невразливим» з погляду повного осмислення. Вірніше, цей феномен зберіг свої найбільші таємниці і залишився почасти загадкою, почасти реальністю, частково ж міфом.

Таким чином, проблема фашизму займає вчених-суспільствознавців – істориків, філософів, культурологів, соціологів, політологів, психологів – останні сто років не тільки тому, що фашизм є соціокультурним феноменом вкрай складним та багатошаровим, але й з тієї причини, що досі не існує єдності в думках навіть тоді, коли ми говоримо, здавалося б, про річ очевидну, начебто відому всім, – про термін «фашизм».

Серед наукових праць, що фундаментально осмислюють фашизм і нацизм, можна назвати роботи істориків Ернста Нольте, Стенлі Пейна, Джорджа Моссе, Вольфганга Віппермана, Роджера Ітуелла, Ренцо де Феліче, Еміліо Джентіле, Роджера Гріффіна, Яна Кершоу, Джеймса Грегора, Олександра Галкіна та Юрія Галактіонова.

Абсолютне зло

Друга Світова війна та злочини німецького нацизму залишили в пам’яті народів Європи та США такий глибокий слід, що слово «фашизм» стало узаконеним та беззаперечним визначенням абсолютного зла.

Та, як показує аналіз газетних і телевізійних матеріалів, публіцистичних і літературних творів, діалогів, що виникають у рамках звичайних ситуацій, виступів сучасних політиків та громадських діячів переконуємося в тому, що термін «фашизм» живе в масовій свідомості не як тверда дефініція, а як кліше і символ. Сприйняття подібних психологічних установок не є завжди однорідним та однаковим. Свідомість кожного індивіда має здатність надавати їм особливих рис. Хтось може назвати фашистом людину, що дозволила собі жорстокість стосовно якоїсь домашньої тварини, хтось вважає фашистом холоднокровного і жорстокого карного злочинця, а хтось вважає, що фашист – це людина, яка висловлює свої думки настільки ж категорично, як і примітивно, дотримуючись агресивної, наступальної особистісної позиції. Прикладів застосування розглянутого нами терміну в побутовому полі безліч. Ключовими визначеннями фашизму цього рівня є такі поняття, як варварство, жорстокість, підступність, агресивна прямолінійність тощо.

Для багатьох людей, особливо повоєнного покоління, фашист – це людина у сірій уніформі та залізному шоломі, з коротким автоматом наперевіс, з гримасою холоднокровного самовдоволення і волі на обличчі. Це – символ сили та загрози, ворога-загарбника, а по суті, ідеальний образ ворога, який давним-давно набув рис і властивостей архетипу. У його рамках традиційним став наратив звинувачень у шовінізмі, створенні концтаборів, жорстоких вбивствах ворогів та конкурентів, переслідуванні євреїв, біснуватості фюрера тощо.

Але ці конкретні звинувачення не пояснюють чим Гітлер підкупив німців, такий розважливий, обережний і висококультурний народ, встановивши кривавий, терористичний нацистський режим. До яких струн у їхній душі він закликав? Адже у Німеччині сталося щось зовсім небувале. Німці демократичним шляхом обрали і привели до влади партію, яка, не приховуючи своїх планів, захопила їх у шалений безнадійний проект, який означав розрив з усіма звичними культурними та моральними підвалинами.

У СРСР поява у слова “фашист” таких негативних значень, як “іноземний окупант”, “агресор”, “вбивця”, “грабіжник”, “військовий злочинець”, “противник”, “смертельний ворог, що підлягає знищенню”, була обумовлена ходом Великої Вітчизняної війни. Ці негативні поняття «фашизм» і «фашист» були сформовані не лише пропагандою і системою освіти, а й безпосереднім соціальним досвідом всього населення Радянського Союзу — участю у війні, окупацією, полоном, примусовим виселенням на територію Німеччини, загибеллю та каліцтвами близьких родичів. Саме цей масовий соціальний досвід і сформував вкрай негативний зміст слова «фашизм», що надав йому вираженого образливого характеру.

Російські маніпулятори

Проте сьогодні слово «фашизм» та однокореневі слова перетворилися на ярлик, який навішується на опонентів з метою зганьбити та вивести з їх боротьби. Це цілком узгоджується з теорією соціальної стигматизації, коли за ярлики беруться слова, найбільш серйозно втиснуті в масову свідомість як жупели. Відбулася редукція смислів рівня «сам дурень». Цими ярликами масово іменують все погане, що виступає проти всього хорошого. Причому під «усім хорошим», природно, мають на увазі власний шкурний (і навіть корпоративний) інтерес. Звинувачення у «фашизмі» та «екстремізмі» перетворилося на ритуальне дійство, що остаточно відірвалося від смислової реальності.

Це дійство українці можуть спостерігати на прикладі запеклої лицемірної та наклепницької кремлівської пропаганди стосовно себе. На жаль, саме поняття фашизму зарезервоване кремлівськими ідеологами як потужний засіб впливу на суспільну свідомість власного населення та світової громадськості і спеціально виведене ними зі сфери раціонального аналізу.

Рашистські ідеологи усіх світоглядних «забарвлень» протягом останніх 30-ти років закладали поняття фашизму у свідомість своїх громадян, щоб у потрібний момент використати його як потужну зброю. Політичного супротивника, якого вдавалося хоч трохи пов’язати з фашизмом, відразу очорняли в очах суспільства настільки, що на нього уже можна було не зважати. Він уже не мав права ні на діалог, ні на увагу. Таким чином, роздуте та хибне поняття фашизму в сучасній Росії стало важливою зброєю не лише для розгрому комунізму, а й для виправдання геноцидної експансіоністської політики проти України та репресій проти незгодних з діями путінського режиму внутрішніх політичних та ідейних опонентів.

Щоб використовувати ярлик фашизму у своїх реваншистських цілях, кремлівським ідеологам необхідно було зберігати це поняття у максимально розпливчастому, невизначеному вигляді, як широкий набір негативних якостей. Коли цей ярлик описаний нечітко — якщо контролюєш пресу, його можна приліпити до будь-кого. Особливо легко цим кліше маніпулюють російські інтелектуали, що виросли на західноєвропейських ідеалах Просвітництва і Гуманізму.

Безумовно, за нинішніх умов жорстоких і трагічних реалій в Україні, для будь-якої розсудливої людини у світі очевидно, що рашистський режим у Росії використовує фашистські та нацистські практики стосовно української нації. Тому його вірно ототожнюють із політикою гітлерівської Німеччини та Італії часів Мусоліні. Московські ж правителі вустами високопосадовців, кремлівських ідеологів та офіційних пропагандистів путінської кліки оскаженіло, спекулятивно, демагогічно та загалом абсурдно намагаються звинувачувати у цьому і українську владу, і народ загалом. Мовляв у нас в Україні в результаті спочатку «Помаранчевої революції» 2004 р., а потім Євромайдану 2014 р. встановлений фашистсько-нацистський режим, а кремлівське керівництво лише з трагічного досвіду Другої світової війни намагається превентивно не допустити його розповзання у світі.

На жаль, в українській науковій думці пострадянського періоду осмисленню феномену фашизму приділялося дуже мало уваги. До початку широкомасштабної агресії Росії проти України 24 лютого 2022 р. були відсутні фундаментальні наукові праці з цієї теми. Єдиними книгами, які автор виявив у бібліотеках, на «вкритих пилом» полицях наших букіністичних магазинів та на просторах інтернету стала збірка статей комуніста Георгія Крючкова та «регіонала» Дмитра Табачника (нині державного зрадника) «Фашизм в Україні: загроза та реальність?», видана у 2008 р. п’ятитисячним тиражем, у якій ідеологічно тенденційно та спекулятивно дискредитуються українські націоналісти.

Серед дисертацій з цієї проблематики мною було виявлене лише захищене у 2015 р. у Житомирському державному університеті дослідження Євгена Райхмайлова на тему «Рефлексія передумов ідеології фашизму в соціальній філософії Німеччини. (Друга половина XIX ст. – перша половина XX ст.».
У той же час, за моїми неповними підрахунками, в Російській Федерації з початку 1990-х років до сьогодні з різних аспектів фашистської та нацистської проблематики захищені 9 докторських та 21 кандидатська дисертація з різних філософських та історичних спеціалізацій, видано близько 30 монографій та понад 50 науково-публіцистичних книг.

Така ситуація, безумовно, зробила фактично теоретично та ідеологічно «беззбройними» як вітчизняних інтелектуалів, так і наше суспільство загалом перед брехливими та лицемірними звинуваченнями російської пропаганди української влади та народу у фашизмі та нацизмі.

Нині Україна стікає кров’ю не лише наших бійців на полях битв Збройних Сил, а й розплачується в тилу за право бути незалежною сотнями життів дітей та тисячами дорослого цивільного населення внаслідок звірячих ракетних обстрілів житла, лікарень, пологових будинків, дитсадків, центрів реабілітації інвалідів, шкіл, університетів, установ культури, енергетичної та природо-захисної інфраструктури. Тому після звірств російських окупантів у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі, Харкові, Одесі, Краматорську, Кременчуці, Херсоні, Львові, Сумах, Дніпрі громадянам України не треба пояснювати, хто є нацистом, а хто ні, і хто насправді здійснює новий геноцид, не менш варварський, ніж Голодомор у 1930-ті роки.

Однак зрозуміти, чому велика частина населення Росії, яка називає себе «братскім народом», зненавиділа українців і нашу державу, продовжує вести найжорстокішу війну вже понад 1000 днів, незважаючи на величезні втрати, та ще загрожує застосуванням ядерної зброї країні, яка відмовилася від її володіння з причини гуманістичних цінностей, потрібно дослідити цю ситуацію не тільки на емпіричному рівні аналізу наявних фактів, а й на глибинному теоретичному рівні.

Феномен рашизму

Для розкриття суті феномена рашизму, як сучасної версії націонал-фашизму, та розвінчання його нелюдських практик недостатньо просто назвати його «шизо-фашизмом», яке вперше у 2014 р. вжив як слоган російський репатріант Михайло Епштейн і широко розрекламував у своїй публіцистичній творчості після початку військової агресії Росії проти України в 2022 р. американський історик Тімоті Снайдер. Хоча влучність і справедливість такої назви не викликає сумніву у кожної розсудливої людини, необхідно науково обґрунтувати відповідність цього блискучого терміну поняттю рашизма. Це, безумовно, потрібно насамперед для залишків совісті, що ще збереглися, і адекватності світоглядної оцінки подій, що відбуваються, у росіян та їх закордонних симпатиків. В іншому випадку артикуляція терміну шизо-фашизм – малоефективний «струс повітря», який залишиться сухим пропагандистським кліше, що викликає лише безплідні теоретичні суперечки та важко сприймається.. Це можна сьогодні спостерігати не лише серед західних (наприклад, теоретичний епатаж Марлен Ларюель та Пола Гуда), а й російських опозиційних путінському режиму вчених (наприклад, репатріантів А. Шеховцева та В. Іноземцева).

Мало що в теоретичному плані вирішує й ухвалення Верховною Радою України
на початку травня 2023 р. постанови «Про використання політичним режимом Російської Федерації ідеології рашизму, засудження принципів та практик рашизму як тоталітарних та людиноненависницьких».

Як відомо, як виправдання вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. Путін використав подання України як неонацистської держави, що, звичайно ж, є хибним. До того ж показово, що до повномасштабного вторгнення в Україну російські ЗМІ лише зрідка звинувачували українців у нацизмі. Але 24 лютого 2022 р., у день вторгнення, після лицемірного мовлення кремлівського фюрера частота таких звинувачень багаторазово збільшилася, і з того часу залишається на високому рівні. Російські інтернет-преса та блоги розпочали безпрецедентну кампанію виправдання російського вторгнення за допомогою створення хибної картини України, яка захоплена ультраправими екстремістами. 10-20% російських статей про Україну згадували про нацизм. Виправдання російських злочинів у Бучі та Ірпені за допомогою звинувачень українців у нацизмі допомагає росіянам подолати внутрішні суперечності, що виникають, та й підтримка війни серед росіян, на жаль, залишається високою.

Триста істориків з різних країн у публічній заяві, опублікованій у світових ЗМІ на початку березня 2022 р., виступили проти спроби путінської кліки прирівняти українську державу до нацистського режиму. «Ми не ідеалізуємо українську державу та суспільство, – йдеться у заяві. – Як і в будь-якій іншій країні, тут присутні вкрай праві елементи та групи, які сповідують насильство та ксенофобію. Україна також потребує більш відкритого погляду на темні сторони її хворобливої та складної історії. Але ніщо з цього не виправдовує російську агресію та хибне тлумачення, чим є Україна».
«Пробіл» у дослідженнях українського суспільствознавства і покликана ліквідувати написана автором 1000-сторінкова науково-просвітницька праця «Рашизм, як сучасна версія націонал-фашизму», що готується до видання.

Крім власне теоретичного і контрпропагандистського значення, яке покликане в рамках українсько-російської когнітивної нинішньої війни, розвінчати брехливі вигадки офіційних московських наративів, вона має і значення суто утилітарне. Без глибокого наукового аналізу феномена рашизму не можна більш-менш об’єктивно спрогнозувати ні ступінь укоріненості путінської влади в російському суспільстві, ані меж застосування сили щодо України, до яких готовий дійти нинішній кремлівський режим, ні поріг стійкості політичної системи РФ при військових поразках її армії на полі бою та смерті Путіна, ні перспективи збереження московської державності в найближчому майбутньому, ані тривалості збройного протистояння на території України.

У нашому теоретичному дослідженні висловлюється думка, що суспільно-політична і соціально-економічна система, яка складалася в пострадянський час в РФ, значною мірою обумовлена об’єктивною логікою історичного процесу. Вона, подібно попереднім соціогенетичним формам – племінному вождизму, східному деспотизму, успадкованому Московським царством з часів татаро-монгольського ярма, тоталітаризму, націоналізму, квазірелігійному фундаменталізму і неорасизму першої половини XX – початку XXI століть є закономірним результатом вибору путінським режимом найбільш радикального способу модернізації людей, що відстають у своєму цивілізаційному розвитку або зазнають фазової кризи національних спільнот. Але модернізації не прогресивної, а «абортивної», тобто тієї, що повертає російське суспільство в минуле, до свого архаїчного, варварського коріння. У науковому дискурсі «абортивна» модернізація отримала ще за прикладом нацистської Німеччини назву «консервативної революції».
Констатація об’єктивного характеру виникнення нинішніх трагічних подій, звичайно ж, не виправдовує ні звірства, ні терор, ні прояви варварства, які за указом путінської кліки здійснює російська воєнщина в Україні, ні ті репресії кремлівського режиму, які він чинить стосовно незгодних з його політикою громадян Російської Федерації.

Відповідно до нашого теоретичного підходу фашизм, як соціокультурний феномен, є «дітищем» західного шляху розвитку людства та його батьківського «творення» – капіталістичного індустріалізму, що породив на світ масове суспільство та деіндивідуалізовану людину. Він, на відміну від східного шляху, який останні 200 років найбільш яскраво презентувався в радянському «соціалістичному» та різних варіаціях ісламо-монархічного і теократичного тоталітаризму мусульманських країн, виріс на концептах Модерну і Прогресивізму.

“Родовий” зв’язок рашизму з фашизмом

Щоб довести «родовий» зв’язок рашизму з фашизмом і з його найбільш радикальним проявом – нацизмом, автор спочатку проаналізував усі концепції та теорії, що існують на сьогоднішній день у світовій науковій думці і трактують цей соціокультурний феномен людства. Це дозволило визначити основні структурні компоненти фашистських режимів XX – перших десятиліть ХХІ сторіччя, як компоненти специфічної соціальної системи. Використання теоретичної традиції, закладеної відомим італійським мислителем Умберто Еко, допомогло мені виявити спільні та особливі їх риси. Згідно з нашим теоретичним підходом, налічується 224 «загальні» ознаки/риси фашизму, і серед них – 26 «ядерних», або ж «родових», як їх ще назвав британський історик Р. Гриффін.

Розглянувши з цих позицій 21 політичний режим минулого і нинішнього століть, автор виділив серед них, виходячи з підрахунку кількості характерних для кожного ознак і рис, 3 групи: «класичного» фашизму, пара-фашистських і профашистських режимів. Першому з них за загальною кількістю ознак/рис відповідають лише політичні режими гітлерівської Німеччини (224), муссолінівської Італії (217) та сучасної путінської Росії (211).
Під визначення «пара-фашистського» типу політичних режимів за загальною кількістю ознак/рис можна віднести іспанський франкізм (177), португальську «Нову державу» Салазара (146), польський режим санації Пілсудського (181), угорський режим Хорті (164) , румунський режим Антонеску (167), болгарський монархізм царя Бориса III (151), грецьку військову диктатуру «Чорних полковників» (136), політичний режим Ататюрка в Туреччині (179), японський військовий тоталітаризм імператора Хірохіто до 1945 р. (174), індонезійську військово-тоталітарну автократію генерала Сухарто (177), тайський пара-фашизм часів Другої Світової війни (134), бразильський режим Варгоса (134), режим ісламізму Хамаса в Палестинській автономії (178).

Відповідно профашистськими за підрахунком загальної кількості з 224 ознак і рис можна назвати чилійську військову диктатуру Піночета (121) та автократичний режим Лукашенка (120).

Виходячи з цифр підсумовування 26 «родових» ознак фашизму в іншій таблиці, його «класичному» рівню відповідають політичні режими гітлерівської Німеччини (26), муссолінівської Італії (26), Ататюрка в Туреччині (26), імператора Хірохіто в Японії. (26) та рашистської Росії (26).
Відповідно, за «родовими» параметрами до пара-фашистських політичних режимів належать: іспанський франкізм (25), португальська «Нова держава» Салазара (24), польський «режим санації» Пілсудського (25), угорський режим Хорті (25), румунський режим Антонеску (25), грецька військова диктатура «Чорних полковників» (19), індонезійська військово-тоталітарна автократія генерала Сухарто (25), тайський пара-фашизм часів Другої Світової війни (26), бразильський режим Варгоса (24), чилійська військова диктатура Піночета (18), ісламістський режим Хамаса в Палестинській автономії (24), Білоруський автократичний режим з елементами тоталітаризму Лукашенка (21).

До профашистського режиму за підрахунками «родових» ознак можна віднести лише болгарський монархічний режим царя Бориса III (16). Когнітивна невідповідність між великою кількістю ознак/рис, що характеризують політичний режим Бориса III як парафашистський за «загальною» кількістю, і як профашистський, – за «родовими» ознаками та рисами, – лише свідчить, з одного боку, про складність та суперечливість феномену фашизму, а з іншого про те, що у кожному правилі є винятки, які лише підтверджують загальне правило.

«Український націоналізм», як один із проаналізованих нами політичних режимів, у вигляді сучасної української держави за кількістю властивих їй ознак і рис не підпадає ні під загальні (76), ні під «родові» (6) характеристики фашистських режимів. Можна, звичайно, заперечувати наявність в української держави, рашистської Росії чи будь-якого іншого об’єкта аналізу тієї чи іншої ознаки/риси фашизму як такого, але автор їх вигадав не сам, а взяв із фундаментальних праць «класиків» дослідження цього феномену та численних дисертацій та статей переважно російських суспільствознавців.

Головними доказами для звинувачень вітчизняних націоналістів, нинішньої влади та нашого народу загалом у фашизмі та нацизмі з боку московських політиків, ідеологів та пропагандистів є, по-перше, праці класиків українського націоналізму – Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Миколи Сциборського, Дмитра Андрієвського Вассіяна, Степана Ленкавського та ін. По-друге, участь низки українських націоналістів у дивізії СС Галичина. І по-третє – короткочасне співробітництво з гітлерівською адміністрацією та озброєна боротьба «Організації українських націоналістів» та «Української повстанської армії» з радянськими військами та партизанськими загонами у роки Другої Світової війни та у 1940-1950-ті рр.
Але тоді виникає питання: як бути з фашистськими поглядами того ж Федора Достоєвського, або улюбленого філософа Путіна – Івана Ільїна? Або з діяльністю «Бойового союзу російських націоналістів» Володимира Гіля, «Політичного центру боротьби з більшовизмом» колишнього комбрига РСЧА Івана Бессонова, дивізії «Руссланд» під командуванням генерала Хольмстон-Смисловського, 1-ї російської національної бригади СС «Дружина», «Русским корпусом» на чолі з генералом Борисом Штейфоном, дивізією Паннвіца, 15-м козацьким кавалерійським корпусом СС під командуванням Івана Кононова, Головним управлінням козацьких військ Імперського міністерства окупованих східних територій на чолі з отаманом В.П. Красновим, нарешті, із «Російською визвольною армією» генерала Власова під час Другої Світової війни?

Як відомо, 1994 р. Гельмуту фон Паннвіцу, Андрію Шкуро, Петру Краснову, Султану Клич-Гірею, Тимофію Доманову та іншим російським колабораціоністам у Москві було встановлено пам’ятник під назвою «Воинам русского общевоинского союза, русского корпуса, казачьего стана, казакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество» біля храму Усіх Святих, який, незважаючи на руйнування пам’ятника у 2007 р., досі є місцем зборів російських неонацистських угруповань.

На відміну від вищезгаданих військових формувань російських колабораціоністів, які проголошували своєю програмною метою лише зміну політичного режиму у СРСР на профашистський та збереження імперської конструкції у пострадянській Росії, ОУН та УПА боролися за звільнення України від більшовицького терористичного гніту. Причому в роки Другої Світової війни її загони билися і з гітлерівськими військами. Або як бути з жупелом «українського фашизму» Степаном Бандерою, який досі наводить жах на мешканців сучасної Росії у вигляді міфу, сфабрикованого у радянський період і тупо експлуатованого нинішньою московською пропагандою, за відсутністю чогось кращого.

Як відомо, він практично з липня 1941 р. до осені 1944 р. просидів у німецькому концтаборі Заксенхаузен, і з цієї причини просто фізично не міг брати участь у боротьбі у роки Другої Світової війни. Адже були реальні лідери українського національно-визвольного руху – Іван Шухевич, Микола Лебідь, Василь Сидор, Юліан Ковальський, Олександр Луцький. А Степан Бандера був «канонізований» радянською владою як символ українського радикального націоналізму і фашистського поплічника лише з тієї причини, що співробітник КДБ Богдан Сташинський, який вбив його в Мюнхені, добровільно здався поліції ФРН через особисті сімейні обставини, зізнався у двох вбивствах (друга жертва – український націоналіст Лев Ребет) та докладно розповів про операції радянських спецслужб із ліквідації своїх ідейних супротивників. Процес над ним, що пройшов 1962 р., привернув широку увагу до операцій КДБ за кордоном та українського націоналістичного руху. Тому радянська пропаганда, аби контрпропагандистськи «замилити» свої терористичні гріхи і обрала особистість С. Бандери як негативний символ співпраці з нацистами.

На основі аналізу історичної фактології та існуючих теоретичних концептів можна стверджувати, що націоналізм у своїй ультрарадикальній формі завжди є складовим компонентом фашизму. Але крім нього, фашизм включає вождизм, східний деспотизм влади, тоталітарний тип організації суспільства, расизм, капіталістичний індустріалізм, псевдорелігійний фундаменталізм, всепереважний етатизм і імперіалістичний експансіонізм. А саме цього в українських націоналістів не було й немає.

Що означає термін “фашизм”

Наука не має єдиного консенсусного визначення дефініції «фашизму»; і як зазначалося, від частого вживання у різних контекстах воно «розмивається», позбавляється конкретно-історичного змісту.

Виходячи з даного дослідження різних видів націоналізму і фашизму автор науково-просвітницької праці визначає його як історично обумовлений специфічним поєднанням об’єктивних і суб’єктивних факторів етап розвитку етнонаціональних держав, що виникає в результаті деформації соціокультурних і політекономічних основ пануючих в їх громадських організмах капіталістичних відносин, встановленням силами найбільш реакційних кіл спецслужб, високопосадовців та монополістичної буржуазії тоталітарного режиму правління з метою здійснення історичного реваншу за допомогою мілітаристської мобілізації населення, регресії за допомогою державних ЗМІ його моральних цінностей, абортивної модернізації свого соціуму та геополітичної експансії.

До цього визначення необхідно додати, що швидкий перехід російського соціуму від комуністичного тоталітаризму радянського зразка до фашистського став можливим завдяки спорідненості їх соціально-економічних засад: і перший і другий, згідно з концепцією відомого історика Юрія Семенова, є двома різновидами сучасної політаристської держави, що базується на загальнокласовій власності управлінської бюрократії, яка є правлячою кастою і здійснює розподіл виробленого всім населенням додаткового продукту відповідно до місця, яке займає та чи інша людина, тією чи іншою групою індивідів у соціальній ієрархії суспільства.

Путінський режим та його природа

Наприкінці не можна не торкнутися дуже болісного та незрозумілого для більшості українських громадян питання: як так вийшло, що за дуже короткий історичний проміжок часу сусідній народ, який до 2014 р. пов’язували з нами численні сімейні, дружні чи ділові стосунки, буквально за «клацанням пальця» перетворився на затятих україноненависників, які виправдовують звірства і нічим не прикритий геноцид проти нас, а також репресії та терор проти нечисленних внутрішніх опозиціонерів?

Насамперед слід зазначити, що в останні десятиліття в суспільствознавчій думці відбулася зміна парадигми оцінок на перебіг еволюції Homo Sapiens. Він почав розглядатися не як лінійний процес прогресивного історичного розвитку «уверх», а як зигзагоподібний, зі своїми соціокультурними підйомами та відкатами назад, як періодичне чергування епох еволюції та інволюції.

З точки зору теорії дисипативних (самоорганізованих) систем можна говорити про наміри і практичні кроки путінської кліки шляхом спрощення російського суспільства аби посилити автократичний режим в РФ з метою утримання при владі та убезпечення своїх кримінально придбаних у 1990-2000 роки багатств і переведення соціально-економічних та політичних відносин в державі у формат повноцінного тоталітаризму. Реалізація цього завдання передбачає не тільки спрощення соціальної структури російського суспільства та значне зниження культурного рівня громадян, як примітизацію масової свідомості і приматизацію поведінки всіх верств населення, а й заохочувану деструкцію особистісних моральних засад кожної людини і деградацію моральних норм російського народу загалом.

У соціально-демографічному плані путінським режимом взято курс на перетворення численних російських етносів і народів, що формувалися, в єдину расу, згуртовану в цілісний соціо-історичний організм «спільною територією та спільною історією» (нагадаю, що в гітлерівській Німеччині таким організмом були «кров і ґрунт»). Її головна відмінність від нації, яка за сучасною науковою думкою асоціюється з парламентською демократією, реальними, а не імітаційним виборчим процесом та дотриманням прав людини, що забезпечують широку участь громадян у житті країни, раса є віртуальним об’єднанням людей, пасивних у соціально-політичній сфері та які керуються у своїх особистих та громадських інтересах примітивним задоволенням біологічних потреб.

Причому особливо підкреслю, що путінський режим свідомо перетворює свій народ навіть не на єдиний етнос чи суперетнос, оскільки вони припускають хоч якийсь мінімальний рівень цивілізаційного розвитку суспільства, а саме на расу, абсолютно позбавлену, з погляду досягнутого людством за кілька останніх тисячоліть прогресу, його соціально-культурних здобутків.

Матеріальною основою цього процесу є, за словами опозиційного російського вченого-репатріанта Сергія Гурієва, формування так званої «смертономіки» для «глибинного народу», що побудована на виплатах державою великих грошових компенсацій контрактникам та сім’ям загиблих військовослужбовців з провінції та національних околиць РФ за участь у так званому СВО.

У духовній сфері у суспільстві за допомогою проповідей Російської православної церкви всіляко насаджується культ війни за Батьківщину та смерті в ім’я її інтересів, як найпрестижніший спосіб виконання свого земного обов’язку перед Богом. Цим самим РПЦ на чолі з патріархом Гундяєвим фактично змикається з екстремістським джихадизмом ваххабітської гілки ісламізму, згідно з цінностями якого стати мучеником-шахідом в ім’я Аллаха є для віруючого, який свідомо прирікає себе на смерть, найпрестижнішим варіантом попадання на небеса в Рай.

Якщо докладніше говорити про цілеспрямоване заохочення путінським режимом деструкції особистісних моральних підвалин російських громадян і деградації моральних норм російського народу загалом, треба звернутися до теорії морального розвитку американського психолога Лоренца Кольберга, учня знаного швейцарського психолога і філософа Жана Піаже. Головна ідея когнітивного підходу Кольберга полягає в тому, що людина змінюється протягом усього свого життя. У тому числі й морально. Розвиваючи її, американський психолог виділив шість послідовних стадій формування моральності та етичних принципів, через які людина проходить протягом життя. Кольберг розподілив їх за трьома рівнями: доконвенційним, конвенційним і постконвенційним.

Згідно з теорією американського психолога, зміст і послідовність стадій універсальні та незмінні для усіх культур. При цьому індивід може зупинитися на будь-якій стадії, далі не просуваючись шляхом морального розвитку.

На думку Кольберга, на першій стадії свого морального розвитку дитина вважає правильним те, що визнає правильним авторитетна для нього особа. На другій стадії дитина орієнтується на різні варіанти поведінки, за які вона може отримати схвалення від широкого кола осіб. На третій і четвертій стадіях підліток, юнак чи дорослий орієнтуються загальноприйняті, конвенційні норми, а також встановлені закони. На п’ятій та шостій стадіях, які відповідають постконвенційному рівню морального розвитку, дорослі люди прагнуть реалізації блага та принципу справедливості для кожної окремої людини та людства в цілому.

На постконвенційному рівні людина перестає дотримуватися соціальних норм, якщо вони йдуть урозріз з її особистими переконаннями. Відбувається формування власних критеріїв моральності, власного судження про хороше і погане, своєї моралі. Деякі дослідники вважають, що багато людей ніколи не досягають постконвенційного рівня моральних суджень.

Поєднавши теорію Кольберга зі своєю концепцією соціокультурної генетики людства та особистості, основні положення якої автор цього розділу розробив у вигляді кандидатської (1991) та докторської дисертацій (2003), захищених відповідно у Київському державному університеті у 1991 р. та Інституті філософії НАНУ в 2003 р., я дійшов висновку, що рівні морального розвитку не тільки окремої людини, а й цілих народів, які є єдиним соціальним організмом, можуть не тільки підвищуватися, а й знижуватися, деградуючи під впливом зовнішніх обставин і цілеспрямованих організаційно-політичних і пропагандистських зусиль злочинних режимів влади. Саме це й сталося в пострадянській Росії після підняття на вершину влади шахрайським шляхом сім’єю Єльцина Путіна, як охоронця її інтересів та накрадених у народу у кримінальні 1990-ті роки грошей.

Зомбування росії

В даний час завдяки багаторічним зомбуючим суспільство зусиллям кремлівських ЗМІ і фактично повного знищення опозиційних медіа, рівень морального розвитку більшої частини російського населення скотився якщо не до першої стадії по Кольбергу, на якій індивід визнає для себе нормою моральної поведінки оцінювальну думку авторитетної для нього особи (читай – вождя, фюрера, дуче, каудильо), то на другий точно, коли людина орієнтується на різні варіанти поведінки, за які вона може отримати схвалення від вузького кола персон, що є при владі, годівниці Держбюджету і пропагандистських «рупорах».

Основними ідеологічними засобами, за допомогою яких нинішній кремлівський режим «опустив» рівень морального розвитку своїх громадян до «плінтуса», стали концепт «русофобії» та міф про росіян як єдиного народу-визволителя Європи та всього людства від «коричневої чуми». Путінська кліка спочатку інтроєцювала їх у масову підсвідомість більшості своїх громадян, потім дифамацірувала ці поняття з терміном «фашизм», і в результаті, використовуючи психологічний механізм ресентименту та енантіодромії, зуміла підмінити одне одним, перетворивши концепт «русофобії» і міф про «народ-визволитель» на основні кліше рашизму та ментальні інструменти пропагандистського зомбування своїх громадян.

Енантіодромія – це онтологічний принцип, запропонований Гераклітом і що означає, що рано чи пізно все перетворюється на свою протилежність. Розвиваючи ідеї давньогрецького філософа, К. Юнг застосував його позначення закономірності переходу під впливом низки об’єктивних і суб’єктивних чинників одного психічного стану на свою протилежність. На його думку, якщо свідоме життя індивіда визначає якась вкрай одностороння тенденція, то через деякий час у його психіці виникає рівна за силою контрпозиція. Спочатку вона не має доступу до свідомого прояву, але потім прориває заборони ЕГО і свідомий контроль. Ефект енантіодромії на думку Юнга, визначає не тільки психологію поведінки окремих індивідів, а й великих соціальних груп людей. І світ мимоволі сьогодні це споглядає на прикладі духовних, ментальних та моральних деструктивних трансформацій (перекидання) ціннісних установок, свідомості та поведінки більшої частини населення нинішньої РФ.

У спрощеному історико-культурному вигляді ефект енантіодромії осмислений у концепті так званих «Сходів Соловйова», які теоретично зафіксували свого роду етапи деградації феномену націоналізму та виродження почуття патріотизму.

Радянський історик-емігрант Олександр Янов, який народився в Одесі, намагаючись у максимально стислому вигляді викласти основні ідеї відомого релігійного філософа царської Росії другої половини XIX століття, вивів таку формулу деградації національної свідомості, закладену в працях Володимира Соловйова: «національна самосвідомість – національне самообожнювання – національне самознищення».

58 років тому у вступі до своєї першої великої монографії “Німецький фашизм” (1967) радянсько-російський історик, учасник Другої Світової війни Олександр Галкін писав про загрозу відродження фашизму, коріння якого збереглося в Європі та після її закінчення. Коли виявилося, що від цієї загрози не застрахована і пострадянська Російська Федерація, він одним із перших поставив питання про причини та можливі наслідки втрати нею імунітету до правого радикалізму. У середині 1990-х років серед чинників, здатних призвести до фашизації російського суспільства, А. Галкін назвав злам сформованих соціальних структур і маргіналізацію масових груп населення, економічну і соціальну кризу, що поглиблюється, ослаблення державної влади та дискредитацію її інститутів, розпад колишньої системи цінностей і наростання почуття ущемленої національної гідності.

Не менш прозорливою була думка Галкіна про відмінність тих версій фашизму, які набули розвитку в Росії. Вчений виділив дві основні ідеологічні течії в російському профашистському таборі: – західницьке, що підкреслює свою приналежність до міжнародного фашизму; і ґрунтовницьке, що уникає ідентифікації з фашизмом і акцентує ідею самобутнього розвитку Росії. Саме другу течію Галкін вважав найбільш небезпечною, оскільки вона не наслідує минуле, але намагається знаходити нові форми втілення фашистських ідей, з урахуванням сучасної політичної проблематики.

Розглядаючи варіанти майбутнього розвитку РФ, історик заперечував популярність, що набирала, з початку 2000-х років ідею про можливість порятунку від праворадикальної небезпеки через поворот до авторитаризму і попереджав, що якщо правляча еліта спробує вийти з кризи за допомогою демонтажу демократичних інституцій, на цьому шляху буде важко зупинитися. Такий шлях, писав він, «веде до відвертого авторитаризму та відкриває можливість тоталітарного переродження режиму». На жаль, застереження А. Галкіна виявилися обґрунтованими.

Рашизм уже «переплюнув» політичний режим Гітлера

Рашизм сьогодні вже досяг рівня італійського фашизму часів правління Муссоліні і швидко дрейфує до рівня нацистської Німеччини. Хоча вже можна стверджувати, що в деяких своїх проявах рашизм уже «переплюнув» політичний режим Гітлера. Той, як відомо, знищував неповноцінні з погляду фюрера, і чужі по крові спадкоємцям арійської раси, народи – спочатку євреїв, циган, та планував винищити для звільнення «життєвого простору» і слов’ян. Путін же взяв курс на геноцид «братського», за його словами, народу – українців.

Не було ні в муссолінівській Італії, ні в гітлерівській Німеччині такого цілеспрямованого та масштабного, як у нинішній Росії після вторгнення в Україну в лютому 2024 р., інфікування масової свідомості громадян РФ кримінальними цінностями та інституалізації кримінальних відносин у суспільстві.

Новацією путінського режиму є і цілеспрямоване змикання квазіправославного фундаменталізму РПЦ на чолі з патріархом Гундяєвим з екстремістським ваххабітським крилом ісламістів, представленим кадировським керівництвом Чечні та рядом інших кавказьких автономій РФ, у питанні пропаганди «джихаду» проти «невірних» (українців) і шахидизму в ім’я Бога та Батьківщини на так званій СВО.

Обнадіює, що думки А. Галкіна не померли, а знайшли своє продовження у працях молодого покоління російських вчених-суспільствознавців. Як доказ цього можна навести захищену у 2011 р. кандидатську дисертацію з політології Марії Добриніної на тему «Фашизм та загроза його появи в сучасній Росії» та опубліковану у 2022 р. статтю російського опозиційного історика Іллі Будрайтскіса «Путінізм як фашизм. Чому і для чого потрібно сказати це сьогодні».

Головний методологічний висновок нашої праці «Рашизм як сучасна версія націонал-фашизму» полягає у твердженні, що і в історичному минулому, і в теперішньому, і в найближчому майбутньому гомеостазис Homo Sapiens, як біосоціальної системи, відбувався і відбувається шляхом чергування епох еволюції та інволюції, етапів прогресу та регресу. Важливе місце тут посідають війни, революції та жорстокі реакційно-репресивні режими, що періодично виникають, які призводять до варваризації людських спільнот, повертаючи їх на локальному чи глобальному рівнях до тваринного стану первісного стада.

Перші з них, як правило, пов’язані з нерівномірністю економічного, технологічного та культурного розвитку тих чи інших народів та держав, зовнішніх обставин їх існування, і призводять до захоплень територій та природних ресурсів, соціально-політичного та економічного закабалення більш потужними у військовому відношенні соціальними спільнотами людей слабших з метою захоплення їх території, природних та людських ресурсів та подальшої економічну експлуатацію. Революції – з проходженням локальних суспільних організмів біфуркаційних точок свого еволюційного розвитку.

Реакційно-репресивні режими у ті чи інші історичні епохи, у тих чи інших державах займають особливе місце у підтримці регіонального, континентального та загальнопланетарного гомеостазису людства як біосоціальної системи. Хоча у соціогенетично завершеному вигляді вони оформилися тільки в XX столітті в результаті розпаду традиційних суспільств у процесі їх індустріалізації та появи таких засобів масової комунікації як телеграф, радіо, кіноіндустрія і телебачення, до родового коріння таких можна віднести родоплемінні вождества, стародавні деспотії, давньогрецькі і середньовічні італійські тиранії, східні сатрапії і російське самодержавство, що стали материнськими зиготами ультранаціоналістичних політичних режимів XIX століття, та соціальних систем фашизму, нацизму та комунізму 20 століття, які виконують завдання прискореного способу модернізації етносів і народів, що відстають у своєму цивілізаційному розвитку. Вони є не девіаціями (нетипове відхилення від норми) загального еволюційного процесу, що повертають прогресивний розвиток Homo Sapiens назад і інволюційно відкидають його назад у варварство, а компенсують розрив, що об’єктивно і закономірно виникає в процесі поступального розвитку людства, розрив між твариною і соціокультурною «природами» Homo Sapiens на індивідуальному та суспільному рівнях.

Усі аналізовані автором у «Рашизмі як сучасній версії націонал-фашизму» феномени, які формують соціогенетичну «аллель» (матрицю) рашизму – вождество, тоталітаризм, націоналізм, расизм, комунізм, радянський «соціалізм», фашизм, нацизм, квазірелігійний православрий та ісламський не тільки різноманітні за своїми проявами у конкретний історичний період, але й мутаційно-мінливі в еволюційному вимірі.

Якщо провідний фахівець у світі із проблематики фашизму Р. Гриффін розглядає цей феномен як наслідок неприродного занепаду західної культури та історичну спробу подолати його шляхом відродження-переродження тієї чи іншої нації (її полінгенезису), то автор даної праці доводить за допомогою методології соціокультурної генетики людства, що поява фашизму в формі рашизму – не результат помилок і неправильних дій російських реформаторів у 1990-і роки, і недалекоглядності політики західного істеблішменту, що економічно і політично заохочувала дії путінської кліки більше двох десятиліть (хоча всі вони, безумовно, зробили свій деструктивний внесок в об’єктивну тенденцію), а насамперед закономірність історичного процесу, яка в тому чи іншому вигляді, з тими чи іншими локальними та тимчасовими варіаціями виникала у минулому і буде відтворюватись у майбутньому видового розвитку Homo Sapiens.

Більш того, людству доведеться пройти ще чимало епох/стадій/етапів/фаз локальної та глобальної варваризації різних соціумів, подібних до фашизму, нацизму, радикального ісламізму і рашизму, а може і ще більш нелюдських. Але щоб вони були більш короткочасними та менш руйнівними, цивілізаційним відкатам треба протистояти «усім світом» і боротися з його соціокультурним «корінням» та деструктивними проявами єдиним фронтом усіх прогресивних сил на Планеті. І Україна сьогодні на передньому краї цієї боротьби.

Володимир Ларцев, доктор філософських наук

Малюнок Володимира Петренка

Сообщение Поява фашизму в формі рашизму як закономірність історичного процесу появились сначала на Український репортер.

Зайвим підтвердженням тому може бути відмова російськомовних американських журналів публікувати цю статтю: канадського «Новий Світ» – мовляв, вони приймають лише літературні твори. Хоча текст саме що літературознавчий. Другу відмову я одержав від редактора американського журналу «Времена» – мовляв, неактуально, хто там уже пам’ятає про Навального. Думаю, в обох випадках мали місце незграбні відмовки. Та й головний редактор нью-йоркського журналу «Слово/Word», в якому я публікуюсь багато років, взяв матеріал із застереженням, що редакція з ним категорично не згодна. Між іншим, головного редактора звати Олександр Пушкін…

Росія завжди буде ворогом України

Громадянам України все менш важлива тема російської культури, та й у решті цивілізованого світу йде якщо не її відторгнення, то вгасання інтересу до неї. Але в самій Росії все ще мріють про відродження країни та культури – і, зрозуміло, про експансію оної. А як же інакше, експансія є обов’язковим атрибутом цієї… культури.

Цьому і присвячено наше літературознавче есе: незмінності та нереформованості Росії. Вона інваріантна за всіх часів і завжди буде ворогом України. Українцям корисно зайвий раз переконатись у цьому на прикладі гордості їхнього північного сусіда – російської літератури. У ній і в її історії багато промовистих сторінок, про які не розповідали в школі, і деякі паралелі з сучасністю дуже злободенні.

Хто винен?

Фільм ФБК, презентований Марією Певчих, дає привід задуматися не лише про 90-ті, а й про літературу. Бо зводиться до її вічного питання…
Це головне питання російської словесності постає з такою регулярністю, що здається, ніби Русь-трійка з віку в століття шалено мчить по замкнутому колу, затоптуючи ближніх і до смерті лякаючи далеких. Чому її й цураються інші народи та держави. Але вся історія цієї самобутньої країни призводить до сумного висновку: ні, не здається.

Ось і назва фільму – «Зрадники», відповідаючи на перше питання цієї літератури, містить відповідь на друге, не менш класичне – «що робити?» Гм, як що? Якщо зрозуміло, хто винен, то бур’ян з поля геть, неправильний світ – вщент, а потім… А потім на нове коло.

Однак, що ж доктринального пропонує ФБК? Крім викриття нічого? Гм, але чи не сам засновник фонду Навальний ввів в обіг термін «Прекрасна Росія майбутнього», який став широко відомою абревіатурою ПРМ? Значить, знав, що та як робити? Не факт.

Усе це добре, перервете ви мене, але яке відношення до конструктивності героя нашого часу має література? До чого тут вона? Ну як до чого?! Дуже навіть до чого! У Росії кроку не можна ступити, не спіткнувшись об неї. Сергій Соловьов навіть писав: «Відняти з Росії літературу – те саме, що відняти з людини його обличчя». Літературні ремінісценції говорять про разючу схожість прогнозів авторів, розділених століттями. Що саме по собі свідчить про безплідність цих прогнозів.

Прекрасна Росія майбутнього

Почнемо з класика, якого проходили у школі, принаймні у мій час. Він писав: «Ми покликані … навчити Європу нескінченній безлічі речей, яких їй не зрозуміти без цього. … Прийде день, коли ми станемо розумовим осередком Європи, як ми вже зараз є її політичним осередком, і наша майбутня могутність, заснована на розумі, перевищить нашу теперішню могутність, яка спирається на матеріальну силу».

Другий автор наш сучасник, чиє ім’я зараз на слуху: «Росія має бути лідируючою країною Європи та Азії. Країна має розширювати свій вплив через економічну міць та культурну експансію, зокрема підтримку російської мови в усьому світі».

Що характерно, рядки обох літераторів, сповнені патріотизму та оптимізму, писані в глухі часи Росії, напередодні ще більш темних часів. Перший, хрестоматійний вільнодумець і бичувач виразок вітчизни, писав їх наприкінці 30-х років XIX століття, у задушливу пору миколаївського застою, другий, ще більш героїчний, через 180 років, у ще більш затхлу епоху путінщини.

Характерно й те, що обидва відносять апофеоз Росії до якогось майбутнього, тим самим підтверджуючи, що країна не змінюється – і за двісті років не змінилася. Чому згадується влучна фраза про те, що в Росії за 10 років змінюється все, а за 200 років нічого. Її приписують то Салтикову-Щедріну, то Столипіну, але головне, що вона карбована і вірна.

Її правоту підтверджує думка О.Х. Бенкендорфа, шефа жандармів за часів Миколи I, начальника III відділення імперторської канцелярії, органу політичного розшуку. Олександр Христофорович був не тільки бойовим генералом, а й поціновувачем красного письменства, а очолюване ним відділення  не жартома називали «міністерством літератури».

Він заохочував корисних державі авторів, допомагав друкувати їхні твори, і навіть Пушкін звертався до нього за допомогою, щоправда, безрезультатно. Бенкендорф і сам непогано володів пером, його мемуари легко читаються, їхня жива мова вигідно відрізнялася від великовагової мови тієї епохи. Генерал умів формулювати! І сформулював: «Минуле Росії було дивне, її справжнє більш ніж чудове, що стосується майбутнього, воно вище всього, що може намалювати собі найсміливішу уяву».  Отакої!

Але чи не настав час розкрити ім’я першопрохідника ПРМ? Чи ви самі вже здогадалися? Це й справді неважко, адже на нього посилалися Пушкін та Герцен, Тютчев та Жуковський, його порівнювали з Паскалем та Ларошфуко! Він вважався прототипом Чацького, осмислював історію батьківщини, журився про її цивілізаційне відставання, вбачаючи причину в інертності народу, нестачі творчого початку та раболіпному ставленні до влади. Вважав за своє завдання «з’ясування моральної особистості окремих народів і всього людства».

Нарешті він був другом Пушкіна, який присвятив йому знамениті рядки:

Товарищ, верь: взойдёт она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!

Звісно, це Чаадаєв! Але не той, якого ми знали по школі.

Дихотомії Чаадаєва

Ми пам’ятаємо його за «Філософськими листами», через які він постраждав, але які мало хто читав, і за іншими висловлюваннями, набагато менш приємними для Росії, ніж процитовані. За такими:

«Іноді здається, що Росія призначена тільки до того, щоб показати всьому світу, як не треба жити і чого не треба робити». «Про нас можна сказати, що ми є ніби винятком серед народів. Ми належимо до тих із них, які начебто не входять складовою до людського роду, а існують лише для того, щоб подати великий урок світу», ― писав він у «Філософічних листах».

Цю критику визнали недозволенною, адже Росія після того як перемогла Наполеона високо про себе думала, вершила світову політику, жандармувала праворуч і ліворуч і була жорстоко ображена інвективами автора. Не тільки цар розгнівався і оголосив його божевільним, а й освічене суспільство вирувало! «Все з’єдналося в одному загальному крику прокляття і презирства до людини, що зухвало образила Росію». «Це верх безумства… За це садять у жовтий дім», – обурювався князь Петро Вяземський.

Тоді й з’явилися рядки про майбутній апофеоз: «Росія покликана до неосяжної розумової справи: її завдання дати свого часу вирішення всіх питань, що порушують суперечки в Європі».

Ви скажете, що Чаадаєв писав їх у «Апології божевільного», зустрівши загальне неприйняття після публікації «Листів» і намагаючись загладити провину? Так, є така версія і побутувала навіть думка, що це був сарказм. Але вона непереконлива. «Апологію» Чаадаєв так і не опублікував, натомість у тих же «Листах» патріотично захоплювався виступом Миколи I в 1830 році у Варшаві перед сеймом, коли цар різко відкинув спроби Заходу пом’якшити політику Росії. Коментуючи лібералізацію Європи, що почалася липневою революцією у Франції, і загальне неприйняття методів «російського жандарма», він не без улесливості привітав розрив:

«Могутній голос, що цими днями пролунав у світі, особливо послужить і прискоренню виконання доль наших. Європа, яку спіткали остовпіння і жах, з гнівом відштовхнула нас; фатальну сторінку нашої історії, написану рукою Петра Великого, розірвано; ми, дякувати Богові, більше не належимо до Європи: отже, з цього дня наша всесвітня місія почалася, у цьому випадку саме Провидіння говорило вустами монарха».

Далі. Відзначаючи становище своєї країни, яка не належить ні до Заходу, ні до Сходу і немає традицій ні того, ні іншого, Чаадаєв зробив… месіанський висновок про її перевагу! Мовляв, «Росія, не задовольняючись тим, що вона як держава входить до складу європейської системи, зазіхає ще в цій сім’ї цивілізованих народів на звання народу з вищою від інших, цивілізацією… І ці претензії висуває вже не лише уряд, а вся країна цілком».

Якісь наочні історичні паралелі! Цілком співзвучно нинішнім часам, коли Медінські та Дугіни і їже з ними говорять про окрему російську цивілізацію і намагаються внести цю тезу до підручників історії.

Але де ж тут вільнодумство? Якийсь суперечливий викривача при найближчому розгляді виявляється зовсім не тим бездоганним воїном світла, яким його малювали в школі. Здається, руйнація самовладдя і накреслення своїх з Пушкіним імен на його уламках аж ніяк не було заповітною мрією Чаадаєва.

Тому меланхолійно зауважимо, що історія повторюється і Росія знову рве з усім цивілізованим світом, напавши на Україну. Між іншим, тоді її «всесвітня місія» почалася з придушення польського повстання 1830-31 років, і це удушення оспівував Пушкін, мовляв, Польща не бутерброд…

Проте сувора батьківщина не оцінила гнучкої діалектики Чаадаєва. Його пасажі про Росію у «Філософічних листах», надрукованих у журналі «Телескоп» у 1836 році, викликали гнів імператора. «Прочитавши статтю, знаходжу, що зміст цієї – суміш зухвалої нісенітниці, гідної божевільного», ― написав Микола І на обкладинці. Додавши, що «не вибачає ні редактора журналу, ні цензора».

Журнал було закрито, видавця заслано, цензора звільнено. Автора викликали до московського поліцмейстера та оголосили, що за розпорядженням уряду він вважається божевільним. Кожен день до нього приходив лікар; він вважався під домашнім арештом і лише раз на день міг вийти на прогулянку. Щомісячні медичні огляди скасували лише за сім років.

І з’ясувалося, що Чаадаєв аж ніяк не лицар без страху і докору, яким його вважали і яким він уявляв себе. Гордо виголошуючи, що «не зрікається своїх думок і готовий їх підписати кров’ю», він зрікся моментально: «Прочитавши припис (про своє божевілля), — доносив Бенкендорфу начальник московського корпусу жандармів, — він зніяковів, надзвичайно зблід, сльози бризнули з очей, і не міг вимовити жодного слова. Нарешті, зібравшись із силами, тремтячим голосом сказав: «Справедливо, цілком справедливо!» І відразу назвав свої листи «безглуздими, поганими».

Намагаючись виправдатися, він і написав «Апологію божевільного» (1837), де був то жалюгідним, то ставав на котурни: «Я не вмію любити свою країну із заплющеними очима, схиленим обличчям і зімкнутими вустами». Але опублікувати побоявся, і в «Современник» рукопис приніс його племінник М.І.Жихарев після смерті автора.

Він лебезить і раболіпствує: «Ми з дивовижною швидкістю досягли відомого рівня цивілізації, якому справедливо дивується Європа. Наша могутність тримає у трепеті світ, наша держава займає п’яту частину земної кулі, але всім цим, треба зізнатися, ми зобов’язані лише енергійній волі наших государів, яким сприяли фізичні умови країни, де ми живемо. Оброблені, відлиті, створені нашими володарями та нашим кліматом, тільки через покірність стали ми великим народом».

Через покірність…

І останнє про басманного Периклеса: за рік нагляд зняли під умовою «не сміти нічого писати». І він не смів. Прожив ще двадцять років у мовчанні, під глузування суспільства: «плішивий лжепророк», «дамський філософ», «старих пані духівник, маленький абатик». У мовчанні та страху. Коли Герцен згадав про нього в книзі «Про розвиток революційних ідей у Росії» (Париж, 1851), Чаадаєв сильно злякався і написав по начальству принизливе виправдання, називаючи співчутливий відгук Герцена «нахабним наклепом».

Розвінчавши лжегероя, перейдемо до нашого сучасника, який теж вважав, що Росія має бути лідируючою країною Європи та Азії, що вона має розширювати свій вплив через економічну міць та культурну експансію. Але писав це не в «Апології божевільного», а у програмі до виборів 2018 року. Думаю, читач пізнав і його: це Навальний.

Програма Навального

Ми цитуємо пункт із його програми, який дивним чином перегукується з російським месіанством Чаадаєва! Так, від цього пункту віє запашком російського месіанства, це вже запах тліну, сморід імперії, що розкладається, але росіяни принюхалися і навіть свіже повітря зарубіжжя не всім допомагає.

За кілька днів після загибелі героя Акунін опублікував текст «Що робити без Навального». У ньому він пише, що треба продовжувати його справу: «Не треба об’єднуватись навколо лідера. Потрібно об’єднуватись навколо системи цінностей, навколо ідеї, і зовсім добре, якщо існує план чи програма. І така програма є – її розробили Олексій та його команда. Ця програма залишилася, і вона актуальна».

А чи актуальна? Не думаю. Скоріше небезпечна. Надивилися ми на це осточортіле розширення впливу Росії, на культурну експансію та на підтримку російської мови в усьому світі. Або візьмемо пункт, що сусідить з пунктом про експансію: «Росії потрібен візовий режим із Середньою Азією та країнами Закавказзя. Трудові мігранти повинні приїжджати з робочими візами, а не безконтрольно як зараз».

Так, російська ксенофобія добре відома, вона різко загострилася після теракту в Крокус Сіті Холлі і зараз проявляється сповна. Навіть після загибелі на фронті та інвалідності сотень тисяч молодих російських чоловіків та еміграції до мільйона найбільш активних та працездатних жителів, незважаючи на те, що Росія у тяжкій демографічній кризі, а економіка відчуває гострий дефіцит робочої сили.

Між іншим, у розробці та редагуванні програми брали участь сам Акунін, економіст та колишній заступник міністра енергетики Володимир Мілов; юрист та керівник правозахисної групи «Агора» Павло Чиков; економіст та підприємець Олена Масолова; економіст і перший заступник голови правління Центробанку в 1995-1998 рр. Сергій Олексашенко; економіст, професор фінансів Максим Миронов; доктор юридичних наук, професор Олена Лук’янова.

Імена відомі, всі вони опозиціонери режиму Путіна, але невже в 2018 році, коли вже було зрозуміло, до чого веде логіка подій, ці розумні люди всерйоз мріяли про ПРБ і вважали за необхідне боротися з мігрантами? Ви скажете, що літератор Акунін, співак імперії-лайт, у цьому випадку не є показовим? Гм, а по-моєму, саме його участь у підготовці програми і показова! Ну добре, він ностальгуючий романтик, проте як бути зі згодою з експансіоністською та водночас дискримінаційною програмою тверезих професіоналів Олексашенка, Чикова та Мілова?

Чи це не підтвердження імперської винятковості, що глибоко укорінилася у свідомості переважної більшості росіян? А також того давно відомого факту, що Росія, читай її населення, століттями не змінюється. У економістів є вираз «соціальна спадковість», а провидець Лем в «Едемі» придумав для таких клінічних випадків вбивчий термін “соціозамикання”. Так чи інакше, а скажена Русь-трійка століттями мчить по замкнутому колу. І цей шлях не веде до ПРМ.

Тому програма Навального скоро буде актуальною лише для літературознавців та політологів, як приклад оман і безпідставних мрій, та й то навряд чи. Чаадаєву з його бичуваннями, хоч би якими різкими вони не були, просто пощастило, він жив у епоху титанів, у зв’язку з ними і запам’ятався. Але нині ера пігмеїв.

Так, літературі в Росії приділяють підвищену до надмірності увагу, і ми вже наводили висловлювання Сергія Соловьова про те, що без неї Росія безлика. Але лунали й тверезіші голоси. Так, Фаддей Булгарін, найпопулярніший, найтиражніший, автор пушкінської епохи,  якого найбільше перекладали, дуже влучно писав керівнику згаданого III відділення, з яким тісно співпрацював: «Література є балована дитина нації. Немає такого дурного й неосвіченого народу у світі, який би не втішався та не пишався своїми письменниками та творами літератури. У цьому одинакові й персіянин та англієць».

Зрозуміло, кого він мав на увазі.

Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США

Малюнок Андрія Петренка.

Сообщение ПРМ у дзеркалі літератури. Погляд з Америки появились сначала на Український репортер.

На карті ординського зажерливого збіговиська протягом 1924 – 1991 років красувалося місто Свердловськ. Почило в бозі. Перейменоване на Єкатірінбург. Не що інше, як низький уклін запозиченому німецькому. Конкретно гольштинці вдачі собачої, натури вовчої.

З «вражою бабою, клятою сукою», що «край веселий» – багатостраждальну Україну – занапастила злоякісна пропаганда в рф носиться, як з писаною торбою. Так указує українська народна приказка. На додачу б додати, що такий же виродок – фюрер дріттер райху Адольф Гітлер нав’язав людству криваву бійню Другої світової війни. Охрещений як Гундяєв в Удмуртії «патріарх всєя Русі Кіріл» силується освятити кровопролитне для мільйонів загиблих «священною війною». Звик собака за возом бігти, побіжить у путінській рф і за саньми.

Вадим Пепа, письменник

• Читайте також: Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Григорій Омельченко: “Путін може закінчити життя, як Чаушеску, Хусейн або Каддафі”

Сообщение Злоякісна пропаганда. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє НВ.

В ефірі Breakfast Show радник глави ОП прокоментував слова російського політика Альфреда Коха про те, що його старший брат нібито є полковником фсб і проживає в москві.

«Не знаю щодо кдб, фсб і так далі, звичайно ж ні. Якщо людині 60 років, мені 51, я маю нести відповідальність за інших людей?», — заявив Подоляк.

Подоляк також додав, що його брат обрав жити в іншій країні ще за часів срср, і він із ними не підтримує спілкування. Він також спростував заяву про нібито роботу свого брата в російських спецслужбах.

«Я не можу нести відповідальність за інших дорослих людей, точно так само, як і Сирський, і будь-яка інша людина, яка народилася в радянському союзі. До кдб і фсб мої родичі ніколи не належали», — сказав він.

Раніше колишній віце-прем’єр росії Альфред Кох, який проживає в Німеччині, в ефірі російського журналіста Євгена Кисельова заявив, що рідний брат Михайла Подоляка нібито проживає в столиці рф.

Сообщение Михайло Подоляк спростував інформацію про старшого брата, який нібито працює у фсб появились сначала на Український репортер.